Методологія наукового пізнання

У ставленні до методологічної ролі філософії в науко­вому пізнанні сформувалося умоспоглядально-філософський та позитивістський підходи. Сутністю умоспоглядально-філософського підходу (натурфілософія, філософія іс­торії) є пряме виведення вихідних положень наукових теорій безпосередньо з філософських принципів, крім ана­лізу спеціального матеріалу науки (концепції Шеллінга та Гегеля). А позитивізм вважає науку філософією. Отже, якщо в першому випадку роль філософії в науковому пі­знанні абсолютизується, то у другому — принижується або навіть зовсім заперечується.

Історія пізнання в самій філософії вказує, що філосо­фія впливає на наукове пізнання певною мірою на всіх його етапах, але найбільше — при побудові теорій, особ­ливо фундаментальних. Найактивніше це відбувається під час стрімкого ломання понять та принципів у процесі на­укових революцій. Але такий вплив може бути як пози­тивним, так і негативним. Це залежить від того, якою саме філософією керується вчений. «Погана філософія, — казав В. Гайзенберг, — потайки винищує хорошу фізи­ку». Суттєвий вплив на розвиток наукового пізнання фі­лософія справляє своєю умоспоглядально-прогнозуючою фу­нкцією: в її надрах відтворюються ідеї, наукова значу­щість яких підтверджується через великий проміжок часу (Демокріт про атоми; Ленін про невичерпність електро­на). Крім того, принципи філософії при переході від умо-споглядання до теоретичного дослідження виконують селе­ктивну функцію. Йдеться про відбір вченим раціональних конструкцій, які є адекватними його власним філософсь­ким уявленням.

Вплив філософських принципів на процес наукового дослідження завжди здійснюється не прямо, безпосеред­ньо, а через методи, форми та концепції інших методоло­гічних рівнів. Філософські методи не завжди наявне спо­віщають про себе в процесі дослідження, вони можуть за­стосовуватись як свідомо, так і стихійно. Але будь-яка наука оперує елементами всезагального значення (зако­ни, категорії, причини), які перетворюють цю науку на прикладну логіку, просякнуту філософією. Філософські принципи функціонують щодо науки у формі загальних регулятивів, універсальних норм, що створюють у своїй сукупності методологічну програму найвищого рівня. Ця програма повинна бути гнучким і динамічним загальним керівництвом дослідження. Філософія створює певні уні­версальні моделі реальності, які формують погляд вчено­го на предмет дослідження, скеровують його вибір загаль­них пізнавальних засобів (категорій, принципів), а також певних світоглядних та ціннісних орієнтирів. Особливо це стосується гуманітарних наук.

Науковими методами емпіричного дослідження є:

спо­стереження — цілеспрямоване сприйняття явищ дійсно­сті (їх опис та вимірювання),

порівняння

експеримент, які передбачають активне втручання в процеси.

Серед наукових методів теоретичного дослідження най­поширенішими є формалізація, аксіоматичний та гіпотетико-дедуктивний методи.

Формалізація — відображення змістовного знання у формалізо­ваній мові, яка створюється для точного вираження думок з метою запобігання можливості неоднозначного розуміння.

Йдеться про оперування знаками, формулами у міркуванні про об'єкт. Формалізація відіграє важливу роль в уточненні нау­кових понять. Вона може проводитись із різною мірою вичерпно­сті, але в теорії завжди є елементи, які не можна формалізувати, тобто жодна теорія не може бути повністю формалізованою.

Аксіоматичний метод — спосіб побудови наукової теорії, коли за основу беруться аксіоми, з яких усі інші твердження цієї теорії виводяться логічним шляхом (доведенням).

Для такого доведення (теорем з аксіом чи одних формул з інших) є спеціальні правила.

Гіпотетико-дедуктивний метод— спосіб теоретичного досліджен­ня, що передбачає створення системи дедуктивне пов'язаних між собою гіпотез, з яких виводять твердження про емпіричні факти.

Цей метод заснований на виведенні висновків (дедук­ції) з гіпотез та інших засновків, міра істинності яких є невідомою. Іншими словами, висновки, отримані за да­ним методом, неминуче матимуть вірогіднісний характер.

У науковому дослідженні застосовуються загальнологічні методи та засоби дослідження:

аналіз — реальний чи мислений поділ об'єкта на складові; синтез — поєд­нання елементів об'єкта у ціле;

абстрагування — про­цес відходу від певних якостей та відносин досліджува­ного явища з одночасним виділенням потрібних для дослідника властивостей;

ідеалізація — мислительна про­цедура, яка пов'язана з утворенням абстрактних, ідеалі­зованих об'єктів, що є принципово неможливим («абсо­лютно чорне тіло», «ідеальний газ» тощо), ідеалізація тісно пов'язана з абстрагуванням та мисленим експери­ментом;

індукція — це рух думки від одиничного до за­гального, від досвіду, фактів — до їх узагальнення та висновків;

дедукція — сходження у пізнанні від загально­го до одиничного;

аналогія — встановлення подібності, відповідності певних сторін, властивостей та відношень між нетотожніми об'єктами. На основі виявленої схо­жості роблять відповідний висновок — умовивід за ана­логією. Загальна схема такого умовиводу: об'єкт А має ознаки а, в, с, д; об'єкт В має ознаки е, с, д; отже, об'єкт В, можливо, має ознаку а. Отже, аналогія надає не досто­вірне, а вірогіднісне знання;

моделювання — метод до­слідження певних об'єктів, який передбачає відтворення їхніх властивостей на іншому об'єкті — моделі, що є аналогом оригінального об'єкта. Між моделлю та об'єк­том, який цікавить дослідника, повинна існувати подіб­ність, відповідність фізичних характеристик, структур, функцій тощо. Прикладами моделювання можуть бути речове (предметне), знакове моделювання. У свою чергу, прикладом знакового моделювання є математичне, комп'ютерне моделювання. Системний підхід — сукуп­ність загальнонаукових методологічних принципів, що ґрунтуються на розгляді об'єктів як систем. Цими прин­ципами є: необхідність виявлення залежності кожного елемента від його місця та функцій у системі, зважаючи на те, що властивості цілого нетотожні сумі властивос­тей його складових; аналіз ступеня зумовленості пове­дінки системи особливостями її окремих елементів та вла­стивостями її структури; необхідність дослідження ме­ханізму взаємодії системи й середовища; розуміння особливостей ієрархічності даної системи; забезпечення всебічного багатовимірного змалювання системи тощо.

Сучасний, постнекласичний етап розвитку науки характеризують такі методологічні новації: зміна специфіки дослідження та зростання ролі міждисциплінарних, компле­ксних програм у дослідженні відкритих складних людино-вимірних систем, що саморозвиваються (у цьому зв'язку змінюється й ідеал ціннісно-нейтрального дослідження); змі­цнення цілісності та прагнення до неї, тобто усвідомлення необхідності глобального всебічного погляду на світ (а звідси і зближення східної та західної парадигм мислення, раціо­нальності та ірраціональності, методологічний плюралізм); впровадження ідей та методів синергетики -— теорії само­організації, орієнтованої на пошук законів еволюції від­критих несталих природних, соціальних чи когнітивних систем (для останніх є кілька альтернативних шляхів роз­витку, а хаос може бути креативною засадою і навіть конс­труктивним механізмом еволюції, при цьому майбутній стан системи певним чином формує і змінює її теперішній стан); висування на перший план понять невизначеності, вірогід­ності, хаосу, нелінійності, біфуркації та флуктуації, які відображають характеристики сучасного несталого світу (ак­туалізація категорій випадковості, можливості, причинно­сті, розвитку та суперечності).

Зростає роль і значення в сучасній науці діалектично­го філософського методу, намагання вченими поєднати (за допомогою часу) буття та становлення. Відбувається по­єднання макро- та мікросвітів; руйнується жорстка дихотомія природничих та соціальних наук, зближуються та взаємодіють їхні методи; підсилюється значення «антроп­ного принципу», який передбачає встановлення зв'язку між Всесвітом та життямлюдини на Землі. У цьому кон­тексті Всесвіт розглядають як складну самоорганізовану систему, найважливішим елементом якої є людина. От­же, згідно з антропним принципом, формуються погляди на Всесвіт як на людиновимірний об'єкт, завдяки чому долається відокремлення об'єкта від суб'єкта, які стають лише відносно автономними компонентами особливої ці­лісної системи, що розвивається.

Зростаюча математизація наукових теорій, їх рівень абс­трактності й складності тісно пов'язані з підсиленням зна­чення й ролі філософських методів, без яких не може обійти­ся жодна наука. Йдеться також про все більшу значущість апарату герменевтики, «особистісних методів» (біографіч­ного), ціннісного та інформаційного підходів, методу соці­ально-гуманітарних експертиз, семіотичних методів, кіль­кісних та статистично-ймовірнісних засобів пізнання. А фі­лософський гносеологічний аналіз і аргументація дедалі ширше залучають опрацьовані й усвідомлені результати і методи спеціальних наук, культурологічних набутків.

 

 

Запитання. Завдання

1. Що вивчає гносеологія і як формулюється її основне питання і чому? Аргументуйте відповідь.

2. Яку гносеології визначались І сьогодні визначаються об'єкт та суб'єкт пізнання? Проілюструйте на конкретних прикладах.

3. Чому пізнавальне відношення суб'єкта має суспільно-історичний характер. Доведіть свою позицію.

4. Доведіть, що чуттєве й раціональне в пізнанні — це два рівні єдиного нерозривного процесу.

5. Хто має рацію (і чому?) у поглядах на пізнання: прибічники сен­суалізму, раціоналізму чи інтуїтивізму? Ваші аргументи.

6. Охарактеризуйте основні форми наукового пізнання.

7. Розкрийте зміст загальнонаукових методів пізнання (аналіз, син­тез, індукція, дедукція, аналогія, моделювання).

8. Вичленіть спільне і відмінне у рпостереженні й експерименті як емпіричних методах наукового пізнання.