РОЗДІЛ 8. ПРИРОДООХОРОННІ ЗАХОДИ
У цьому розділі обґрунтовуються заходи щодо захисту ґрунту від різних видів ерозії, особливо на схилових землях та на ґрунтах з легким механічним складом. Окрім інших заходів, звертається увага на застосування контурно-меліоративної організації території, мінімізації обробітку ґрунту, проведення глибокого меліоративного розпушування ґрунту (в Поліссі) та щілювання (в Лісостепу).
Обґрунтовуються оптимальні норми, строки і способи внесення органічних і мінеральних добрив, пестицидів, в сівозмінах господарства. На радіаційно забруднених землях рекомендуються заходи щодо зниження надходження радіонуклідів цезію і стронцію в рослинницьку продукцію, закріплення їх в ґрунті. В залежності від умов (особливостей) господарства викладаються інші рекомендовані заходи захисту довкілля.
Проблема екологічної безпеки землеробства мас багато моментів, починаючи з подолання безгосподарності і закінчуючи створенням оптимальної системи природокористування. Головним засобом вирішення цього завдання є екологічна й економічна оптимізація землеробства і агропромислового виробництва та екологізація самих технологічних процесів. Всі інші засоби можуть бути ефективними тільки за цієї умови.
Агроекологічний аспект оптимізації землеробства базується на уявленнях про потенційну ємність екосистеми по відношенню до такого рівня антропогенного навантаження, зверх якого вона втрачає здатність до саморегуляції. Критерієм такої здатності є відновлення екосистеми до початкового або близького до нього стану після припинення виробничої діяльності людини. У зв'язку з цим потрібне введення стандартів якості оточуючого середовища як величини поверхневого і ґрунтового стікання, рівня ґрунтових вод і їх якості, інтенсивність ерозійних процесів, стан рослинності і т. ін. Відповідно необхідно формувати систему агрономічних обмежень технологій у відношенні їх впливу на якість оточуючого середовища за всіма вимірами. З цих позицій екологічні обмеження адаптивних систем землеробства будуть більш жорсткі, ніж обмеження, спрямовані тільки на одержання екологічно чистої продукції.
Обов'язковою вимогою є також те, щоб агротехнології не погіршували якість їх середовища не тільки в самому агроландшафті, а й за його межами. Це надзвичайно важливо, так як в процесі міграції токсиканта з природними біохімічними потоками концентрація його за межами поля, де він був внесений, може зростати в декілька разів, забруднюючи суміжні угіддя або природні екосистеми.
Основою для розробки системи екологічних обмежень повинні служити структурно-функціональні моделі агроландшафтів, так як неможливо вирішувати екологічні завдання ізольовано для якоїсь однієї частини агроландшафту. Проблема має два моменти: перший — нормування техногенних навантажень на елементи агроландшафту з врахуванням біогеохімічних процесів міграції, акумуляції і трансформації речовин в агроландшафті, другий — формування технологій застосування добрив, пестицидів, меліорантів з урахуванням цих процесів.
Щодо контролю за забрудненням рослинницької продукції, особливо призначеної ;для виробництва продуктів харчування, то вона повинна піддаватись сертифікації. В ній нормуються токсичні елементи, мікротоксини. нітрати, нітрити, залишки пестицидів.
Особлива увага повинна бути приділена районам екологічного ризику, пов'язаного з підвищеною концентрацією рисосіяння, овочівництва, багаторічних плодових насаджень тощо. Відповідно до існуючих рекомендацій необхідно повністю виключити застосування синтетичних органічних пестицидів другої і третьої генерації у період вегетації рослин в овочівництві закритого ґрунту, на плантаціях кісточкових і ягідних культур за рахунок використання стійких сортів, агротехніки і заміни хімічних пестицидів біологічними препаратами, фізичними прийомами і засобами. Необхідно також зменшити на 70—80% об'єм застосування хімічних пестицидів у картоплярстві і овочівництві відкритого ґрунту. Ці вимоги регламентовані цілим комплексом державних документів і нормативних актів.