Право(законодавство) України в період діяльності Тимчасового уряду
Право того часу вже розрізняло як самостійні категорії злочини проти держави, проти громадської безпеки і гро-мадського порядку та злочини проти порядку управління. Але, внаслідок нечітко-сті кримінального законодавства, межі між цими злочинами були настільки роз-миті, що уявлялися вони як одне ціле. Хоча певні поділи на категорії та типи все ж були. Зокрема, розділяли злочини проти держави, спрямовані на її внутрішнє та зовнішнє існування. Злочини першого роду в кримінальному законодавстві дослі-джуваного періоду охоплювалися поняттям заколот, другого – зрада. Крім того, до таких злочинів відносились і ті, що спрямовані на нанесення образи голові держави.
Сутність заколоту полягала в посяганні на державний порядок і спокій. Зрадою ж визнавалося посягання на міжнародне існування держави, на її незалежність, безпеку серед інших держав. Поряд з цим, наче б доповнюючи ці поняття, існува-ли інші дії, які були спрямовані на те, щоб лише похитнути державне існування, порушити державну безпеку, як внутрішню, так і зовнішню, мирні відносини з іншими державами.
Автор робить висновок, що в період українського державотворення 1917–1921 років усі види злочинів проти держави, громадського порядку та громадської без-пеки можна поділити на дві групи. До першої слід віднести ті злочини, які, за умовами їх вчинення, за обставинами, а частиною і за результатом, безпосередньо порушували державний лад або загрожували йому. До другої – ті, які порушували державний лад не безпосередньо, а створювали перепони для державної влади взагалі або її окремих галузей, були проявом непокори їй або навіть, за певних умов, тільки порушували повагу до неї.
Провівши паралелі з сучасним кримінальним законодавством, автор встановив, що злочини, які в період українського державотворення 1917–1921 років складали одну групу – злочини проти держави, у Кримінальному кодексі України чітко по-ділені на групи, відповідно до об’єкта, на який вони посягають. Це злочини проти основ національної безпеки України; злочини проти громадської безпеки, громад-ського порядку та моральності; злочини у сфері охорони державної таємниці, не-доторканності державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації; злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян; злочини проти правосуддя.
Проаналізувавши кримінально-правові акти, спрямовані на боротьбу зі злочи-нами проти держави, громадського порядку та громадської безпеки, які були ви-дані або ж ратифіковані українськими законодавчими чи виконавчими органами в період 1917–1921 років, автор дійшов висновків про наявність у кримінальному законодавстві рис, характерних для усіх трьох державних формацій того часу:
– враховуючи велику суспільну небезпеку вказаних злочинів, боротьба з ними залишалася одним з найважливіших напрямів діяльності державних органів, про-куратури та суду;
– незважаючи на всі труднощі державного життя, кримінальне законодавство, яке встановлювало відповідальність за злочини проти держави, громадського по-рядку та громадської безпеки, постійно удосконалювалося, змінювалося, реагува-ло на зміни у житті держави та народу;
– встановлювалися нові види або посилювалися вже існуючі види покарання за вчинення злочинів проти держави, громадського порядку та громадської безпеки;
– головні зусилля зосереджувалися на боротьбу з такими видами злочинів, як державна зрада, дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конститу-ційного ладу або на захоплення державної влади, шпигунство, ворожа агітація, посягання на життя державного діяча, образа дипломатичних представників іно-земних дружніх держав, порушення державного порядку та громадського спокою, незаконне проведення трусів та арештів, ухилення від призову на строкову війсь-кову службу і від призову за мобілізацією та інші;
– кожна державна формація видавала акти амністії, якими звільняла від пока-рання осіб, засуджених за злочини проти держави судовими органами попере-днього уряду;
– правоохоронні та судові органи активно боролися з зазначеними злочинами, спрямовуючи на цю боротьбу всі свої зусилля та ресурси, розробляли проекти за-конодавчих актів, які б сприяли такій боротьбі та вимагали від державних органів роз’яснення незрозумілих положень.
У висновках до першого розділу, проаналізувавши розвиток і удосконалення кримінального законодавства, яке встановлювало відповідальність за злочини проти держави, громадської безпеки та громадського порядку, автор виділяє ос-новні напрями боротьби з цими злочинами в досліджуваний період. Це – удоско-налення засобами правового регулювання організації та діяльності державних ор-ганів, які брали участь у боротьбі з зазначеними злочинами; розширення правово-го регулювання взаємовідносин особи і держави для забезпечення успішної боро-тьби з цими злочинами; посилення у цій боротьбі ролі громадських формувань та громадян. Разом з цим виявлено ряд недоліків, які заважали ефективній боротьбі з вказаними злочинами: нечітке визначення кола злочинних діянь, які посягали на державну безпеку та правопорядок, нечітке встановлення відповідальності за по-рушення кримінального законодавства у цій галузі, невизначений характер взає-мовідносин між державними органами, які безпосередньо боролися зі злочинами проти держави, громадського порядку та громадської безпеки.
Другий розділ – “Кримінальне законодавство, яке встановлювало відпові-дальність за злочини проти власності” складається з чотирьох підрозділів, при-свячених аналізові розвитку кримінального законодавства, яке встановлювало відповідальність за злочини проти власності в період українського державотво-рення 1917–1921 років. Значна увага приділена визначенню характерних рис кри-мінального законодавства того часу в зазначеній галузі кримінального права та функціональних зв’язків між основними поняттями та інститутами, а також вияв-ленню та оцінці закономірностей розвитку кримінального законодавства, яке встановлювало відповідальність за такі злочини, та тенденцій його розвитку.
Дисертантом з’ясовано, що в період українського державотворення 1917–1921 років власністю визнавалась сукупність належних особі зовнішніх предметів та майнових прав. Право людини одноособово і виключно володіти, користуватися і розпоряджатися тим, що складало її добробут, називалося правом власності.
На підставі аналізу норм тогочасного кримінального законодавства автором ви-явлена система злочинів проти власності. Їх можна поділити на чотири основні види: самовільне заволодіння чужим майном; самовільне користування чужим майном; самовільне розпорядження чужим майном; привласнення або викрадення чужого майна. Крім цього, викрадення чужого майна поділялося на викрадення з застосуванням насильства і без застосування насильства.
Під викраденням чужого майна без застосування насильства кримінальне зако-нодавство розуміло крадіжку та шахрайство, які, у свою чергу, поділялися на пев-ні види. Кримінальна відповідальність встановлювалась також за замах та за участь у зазначених злочинах. Законодавчо були закріплені обставини, які збіль-шували або зменшували вину за вчинення таких злочинів.
До викрадення чужого майна із застосуванням насильства кримінальне законо-давство того часу відносило такі злочини: заволодіння чужою нерухомістю із за-стосуванням насильства; розбій; грабіж; примушення до дачі зобов’язань; погроза з вимаганням. Усі ці злочини поділялися на види, які були передбачені окремими кримінально-правовими нормами. Встановлювалася кримінальна відповідальність і за замах на вчинення зазначених злочинів.
Проаналізувавши усі вищезгадані обставини, автор дійшов висновку, що в кри-мінальному праві періоду українського державотворення 1917–1921 років законо-давство про злочини проти власності розвивалося в межах єдиної європейської правової традиції. Для кримінального законодавства були розроблені положення, які поєднали злочини проти майна та прибутків держави і проти власності прива-тних осіб у межах єдиних складів злочинів. Злочини проти власності розумілися не як посягання на право власності або як посягання на економічну систему. Тер-мін “власність” вживався у кримінальному законодавстві як синонім терміна “майно” для позначення всієї маси майнових прав та інтересів.
Дослідивши подальший розвиток кримінального законодавства, автор зазначає, що сучасне кримінальне законодавство повернулося до доктрини злочинів проти власності, яка передбачає уніфікацію норм про відповідальність за злочини проти різних форм власності у єдиному складі злочину і в одній главі Кримінального кодексу України.
Проаналізувавши кримінально-правові та інші нормативні акти, спрямовані на боротьбу зі злочинами проти власності, які були видані або ж ратифіковані законодавчими чи виконавчими органами за доби Української Центральної Ра-ди, Гетьманату та Директорії, автор дійшов таких висновків:
– центральною соціальною – і не до кінця розв’язаною – проблемою усіх трьох державних формацій стала проблема власності. Саме тому в цій галузі виникло чи не найбільше злочинних дій;
– головні зусилля спрямовувалися на боротьбу з найбільш поширеними видами злочинів проти власності, такими як крадіжка, грабіж, розбій, шахрайство, при-власнення та розтрата майна, підпал;
– переважна більшість злочинів проти власності вчинювалася у сільській місце-вості, де склалася досить напружена ситуація у зв’язку з недосконалим земельним законодавством і невирішеністю питання про власність на землю. Це спонукало селян до вчинення таких протиправних дій як погроми, грабежі, розкрадання майна;
– великого розмаху набуло розкрадання військового майна цивільним населен-ням, а за доби Директорії значно зросла злочинність у війську, де вчинювалися розкрадання та привласнення майна, грошей та зброї, а також пограбування вій-ськовими мирного населення;
– хоча кримінальне законодавство у галузі злочинів проти власності великих змін та доповнень не зазнало, що було викликано тим, що інших видів злочинів проти власності не виникало, а законодавча база діючих нормативно-правових ак-тів була досить сильною, це не означає, що кримінальне законодавство не розви-валося. Наприклад, за доби Української Центральної Ради було встановлено кри-мінальну відповідальність за публічний заклик до розбою, грабежу та погромів, посилено відповідальність за пошкодження телефонних і телеграфних ліній; за доби Гетьманату – посилено відповідальність за вчинення крадіжки, встановлено кримінальну відповідальність для власників майна, які умисно вчинили його по-шкодження або знищення; за доби Директорії – посилено кримінальне покарання за вчинення злочинів проти власності військовими тощо;
– у період українського державотворення 1917–1921 років за вчинення злочинів проти власності накладали суворі покарання і, незважаючи на численні акти амні-стії, не поспішали амністувати чи полегшувати долю осіб, які вчинили такі злочи-ни;
– активну участь у боротьбі зі злочинами проти власності брали правоохоронні та судові органи, які втілювали у життя положення кримінально-правових норм, спрямованих на охорону власності від злочинних посягань.
У висновках до другого розділу, проаналізувавши особливості та закономірності розвитку кримінального законодавства, яке встановлювало відповідальність за злочини проти власності, автор, зазначаючи, що кожна державна формація у цей період мала свої особливості у підходах до боротьби зі злочинами проти власності, які були викликані умовами тогочасного державного та політич-ного життя, виділяє головні напрями такої боротьби в період українського держа-вотворення 1917–1921 років. Це удосконалення законодавства, спрямованого на забезпечення успішної боротьби зі злочинами проти власності та посилення кри-мінальної репресії за вчинення зазначених злочинів; розширення повноважень правоохоронних органів та органів влади на місцях у галузі боротьби зі злочина-ми проти власності; важливе значення надавалося боротьбі зі злочинами проти власності у сільській місцевості та у війську.
Разом з цим дисертант вказує на ряд недоліків, які заважали ефективній боро-тьбі зі злочинами проти власності: несвоєчасне реагування законодавчих органів на зміни у громадському та економічному житті країни; невисока ефективність роботи правоохоронних органів через недосвідченість особового складу; законо-давчо не визначений характер взаємовідносин між державними органами, що вели боротьбу зі злочинами проти власності, тощо.
Третій розділ – “Кримінальне законодавство, яке встановлювало відпові-дальність за господарські та службові злочини” складається з чотирьох підрозді-лів. У них розглянуто розвиток кримінального законодавства, яке встановлювало відповідальність за господарські та службові злочини в період українського дер-жавотворення 1917–1921 років, а саме, визначено характерні риси кримінального законодавства того часу в зазначених галузях кримінального права та функціона-льні зв’язки між основними поняттями та інститутами, дано загальну криміналь-но-правову характеристику зазначених злочинів, а також встановлено закономір-ності розвитку кримінального законодавства, яке встановлювало відповідальність за господарські та службові злочини, і виявлено тенденції його розвитку.
На підставі аналізу тогочасного чинного кримінального законодавства автором виявлено системи господарських та службових злочинів. Встановлено, що в пері-од українського державотворення 1917–1921 років єдиної системи господарських злочинів не було. Кримінальна відповідальність за ці злочини наставала на основі застосування кримінально-правових норм, які знаходилися не тільки у криміналь-них кодексах, кримінально-правових актах, а й у статутах, які регулювали митні, податкові та акцизні правовідносини. Аналіз усіх зазначених правових актів дає підстави виділити такі основні види господарських злочинів: підроблення грошей та державних цінних паперів, контрабанда, спекуляція, порушення правил торгів-лі, порушення правил виготовлення і продажу спиртних напоїв та злочини у галу-зі податкової системи.
На відміну від господарських злочинів, службові злочини у кримінальному за-конодавстві періоду українського державотворення 1917–1921 років були систе-матизовані. Умовно їх можна поділити на дві групи – загальну і особливу.
До загальної групи можна віднести такі види злочинів, як невиконання наказів, приписів і законних службових вимог, перевищення і бездіяльність влади, проти-законні вчинки службових осіб при зберіганні та управлінні ввіреним їм по служ-бі майном, службове підроблення, неправосуддя, хабарництво, порушення пра-вил, встановлених при вступі на посаду і залишенні її, порушення порядку при призначенні на службу на посади і при звільненні з них, злочини у відносинах між керівниками і підлеглими, халатність, недбайливість і недотримання встановлено-го порядку переведення служби. Вони були висвітлені в загальних рисах за своїми характерними ознаками, під які підпадали всі різноманітні порушення службови-ми особами обов’язків по службі.
Службові злочини, які можна віднести до особливої групи, навпаки, мали стро-го визначений характер – у них не тільки вказувалася конкретна служба чи поса-да, а й ті порушення, які закон хотів попередити. До цієї групи законодавець від-ніс злочини по службі таких службових осіб, як слідчі та судді, нотаріуси, особи, яким ввірено зберігання грошових сум та деякі інші.
З’ясувавши усі вищезазначені обставини, автор дійшов висновку, що законода-вча база у галузі боротьби з господарськ ими та службовими злочинами у кримі-нальному законодавстві досліджуваного періоду перебувала на належному рівні. Але специфічні умови тогочасного життя, пов’язані з важкою економічною ситу-ацією, вимагали зміни і вдосконалення кримінально-правових норм у цих галузях.
Провівши паралелі з сучасним кримінальним законодавством, автор встановив, що у Кримінальному кодексі України злочини у сфері господарської та службової діяльності займають своє окреме місце у системі усіх видів злочинів. На відміну від кримінального законодавства періоду українського державотворення 1917–1921 років, у сучасному законодавстві ці злочини значно розширили свої ознаки, виникло багато нових зловживань, за які встановлено кримінальну відповідаль-ність, за деякі види злочинів кримінальну відповідальність відмінено внаслідок втрати ними суспільної небезпеки. Але, як і багато років тому, основні види цих злочинів залишаються незмінними і становлять значну суспільну небезпеку.
Проаналізувавши кримінально-правові та інші нормативні акти, спрямовані на боротьбу з господарськими та службовими злочинами, які були видані або ж ра-тифіковані українськими законодавчими чи виконавчими органами в період укра-їнського державотворення 1917–1921 років, автор дійшов таких висновків:
– господарська система України перебувала у незадовільному стані, не кращою була й дисципліна державних службовців. Це, у свою чергу, сприяло збільшенню кількості злочинів у цих сферах;
– у галузі господарських злочинів найпильніша увага була приділена боротьбі зі спекуляцією: було встановлено причини, які перешкоджали веденню ефектив-ної боротьби з цим видом злочинів, і розроблено заходи щодо покращення боро-тьби з ними, а також видано низку законодавчих актів, які вивели цю боротьбу на позитивно новий рівень. Крім цього, було звернено як законодавчу, так і практич-ну увагу на боротьбу з іншими господарськими злочинами, зокрема такими, як виготовлення самогону, незаконна торгівля спиртними напоями, контрабанда, підробка грошей, злочини у галузі податкової системи та інші;
– у галузі службових злочинів було значно посилено кримінальну відповідальність за хабарництво, зловживання владою, привласнення та розтрату службового майна та грошей. Велася боротьба й з іншими видами службових злочинів, таких як службове підроблення, незаконне звільнення з-під арешту, бездіяльність влади, халатність тощо;
– жоден з актів амністії, виданих у період українського державотворення 1917–1921 років, не полегшував становища осіб, які вчинили вищезазначені злочини.
У висновках до третього розділу, проаналізувавши особливості та зако-номірності розвитку кримінального законодавства, яке встановлювало відповідальність за господарські та службові злочини, автор виділяє головні на-прями боротьби з такими злочинами в період українського державотворення 1917–1921 років. Це – законодавче визначення дій, за вчинення яких передбачено кримінальну відповідальність; значне посилення кримінального покарання за вчинення як господарських, так і службових злочинів; вимога до правоохоронних та судових органів щодо проведення жорсткої та непримиренної боротьби з за-значеними злочинами; врегулювання цінової та кадрової політики держави.
Основними недоліками, які заважали ефективній боротьбі з господарськими та службовими злочинами, автор вважає неорганізованість державних і громадських органів, яким було доручено боротьбу з цими злочинами, та недосвідченість їх співробітників, недостатньо ефективну політику щодо встановлення граничних цін на товари першої необхідності, відсутність жорстких критеріїв щодо відбору на державну службу, необізнаність населення з положеннями нормативно-правових актів, спрямованих на боротьбу з господарськими та службовими зло-чинами.
У висновках підсумовуються основні результати виконаного дослідження і викладаються пропозиції щодо вдосконалення сучасного кримінального законо-давства.
На основі проведеного дослідження дисертант дійшов висновку про існування в період українського державотворення 1917–1921 років власного кримінального законодавства. Про це свідчить велика кількість різних кримінально-правових нормативних актів, які були спрямовані на зміну, доповнення та удосконалення існуючого кримінального законодавства, видання нових кримінальних законів, які регулювали найважливіші суспільні відносини і сприяли генезису основних по-нять та інститутів кримінального права, а також спроба кодифікації кримінального законодавства і видання власного Статуту Карного.
Автор на основі досягнутих результатів встановив закономірності та особли-вості розвитку кримінального законодавства в період українського державотво-рення 1917–1921 років, виявив основні перешкоди, які гальмували справу бороть-би зі злочинністю, та причини, які впливали на ефективність кримінального зако-нодавства в зазначений період, і визначив важливу роль судової практики у роз-витку кримінального законодавства в той час. Проаналізувавши тенденції розвит-ку кримінального законодавства в період українського державотворення 1917–1921 років, дисертант виділив основні положення, які могли б бути використані при реформуванні кримінального законодавства України.