СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ 1 страница

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

«УЖГОРОДСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

КАФЕДРА ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Реєстраційний номер: ___________

Дата реєстрації: _______________

Папп Крістіан Степанович

Військово-морські сили України 1991-2016рр.

Дипломна робота магістра

Допущено до захисту: ___________

Зав. кафедри:_______________

Ужгород – 2016 рік

ЗМІСТ

ВСТУП

Питання налагодження взаємин між Україною та Російською Федерацією, найбільш впливовими республіками колишнього СРСР, безсумнівно, посідають особливе місце у контексті осмислення проблем пострадянської історії Росії та країн СНД. Розгляд і всебічне вивчення цих питань сучасними вітчизняними та зарубіжними дослідниками є актуальним і має колосальне практичне значення, особливо в світлі подій останнього часу.

Проблема статусу Чорноморського флоту (ЧФ) колишнього СРСР і його головної військово-морської бази – міста Севастополя значною мірою окреслювали характер російсько-українських відносин протягом першого пострадянського десятиліття. Це питання є практично недослідженим сучасною наукою, незважаючи на активне обговорення цієї проблеми на міждержавному і громадському рівні і попри існування великої кількості різної літератури з окресленої теми.

Проблема визначення країни, котра буде володіти Чорноморським флотом і містом Севастополем, стала одним з найбільш складних питань після розпаду СРСР. Однак виникнення цієї проблеми було зумовлене рішенням вищого керівництва СРСР, прийнятим в 1954 році, про передачу Кримської області зі складу РРФСР до УРСР. Це рішення, на думку ….., нібито засвідчувало «розрив історичної спадкоємності державно-територіального устрою»[1] Російської Федерації, без урахування інтересів і думки її багатонаціонального народу. Переконання в незнищенності СРСР, недооцінювання внутрішніх протиріч, які існували в межах радянської держави, та ігнорування ролі національної свідомості, спричинили повторення аналогічних історичних подій, що мали місце в період розпаду Російської імперії та супроводжувалися гострою боротьбою за Чорноморський флот, Севастополь і Крим. Після розпаду СРСР військово-політична ситуація, пов’язана з дислокацією Чорноморського флоту біля його основної бази – міста Севастополя, тісно переплелася з потенційно конфліктною етнополітичною ситуацією в Криму, де більшість населення прагнуло возз'єднання з Росією. Ці обставини зумовили особливу складність ситуації і зумовили пошук політичних шляхів її вирішення.

Слід зазначити, що після розпаду Радянського Союзу Російська Федерація мала найбільше конфліктів у зовнішній політиці саме з Україною. Теза про єдність двох найближчих один до одного народів, на превеликий жаль, не знайшла свого підтвердження в практиці міждержавних відносин. Швидко дійшовши згоди стосовно питань інтеграції в рамках пострадянської Співдружності Незалежних Держав, Москва і Київ протягом тривалого часу не могли наповнити її реальним змістом. У цьому, мабуть, криється одна з причин збереження аморфності такої структури як СНД.

Приводами до безперервної взаємної політичної і пропагандистської риторики стали невирішені проблеми щодо володіння територіями, хоча керівники двох найбільших європейських держав (Росії та України) після розпаду СРСР нібито дійшли до взаємної згоди. Стратегічна спадщина Радянського Союзу – Чорноморський флот та його головна база – місто Севастополь – стали своєрідною скринькою Пандори. Поряд з цим, з ще більшою гостротою, ніж раніше, постала проблема статусу Кримської автономії. Кількість заяв про доцільність зарахування Криму, Чорноморського флоту та Севастополя до складу України та Росіїї була величезною і протилежно вмотивованою різними аргументами з боку двох держав.

При цьому, на відміну від значною мірою фіктивної суперечки Росії і України навколо території Криму, яка так і не вийшла на міждержавний рівень, боротьба двох держав за володіння Чорноморським флотом була цілком реальною і не раз ставила обидві сторони на поріг відкритого конфлікту. Проте вкрай складна проблема статусу ЧФ не обмежувалася виключно контекстом відносин між Російською Федерацією та Україною. Суперечка про Чорноморський флот також зумовила протистояння між командуванням ЧФ і українськими військовими, політичною елітою двох країн, драматичний розкол всередині офіцерського корпусу самого Флоту, складні соціально-економічні процеси, якими супроводжувався процес поділу майна ЧФ (колосальної частини власності колишнього СРСР).

Однак слід наголосити, що протягом досить тривалого періоду проблема Чорноморського флоту насправді була основним каменем спотикання, що перешкоджав поліпшенню російсько-українських відносин і розвитку інтеграції двох країн. У процесі тривалих переговорів Україна фактично відмовилася від прав на основну частину кораблів ЧФ, що зумовило ускладнення проблеми поділу берегових структур Флоту. Така ситуація, у свою чергу, виявилася досить болючою як для України, так і для Росії – оскільки Київ мав підозри щодо можливої втрати свого контролю над Севастополем, як основною військово-морською базою ЧФ, і всім Кримським півостровом.Національний чинник визначив можливість присутності РФ у Чорноморському регіоні і в Середземномор'ї, тому що головна база ВМФ колишнього СРСР на Чорному морі – місто Севастополь – було населене переважно росіянами. Складність ситуації з проблемою дислокації ЧФ наклала відбиток на хід міждержавних переговорів.

Актуальність теми дослідження визначається кількома обставинами:

1) важливістю політичних взаємин України та Росії після розпаду СРСР, з урахуванням того, що питання державної належності Чорноморського флоту сприймалося гостро й напружено;

2) радикальною зміною, а точніше – ослабленням геополітичних позицій пострадянської Росії на південному напрямку, де Чорноморському флоту протягом декількох століть відводилася ключова роль в забезпеченні її зовнішньополітичних інтересів;

3) символічним значенням Чорноморського флоту в національній свідомості росіян, як втілення сили й могутності Російської держави. Тому події, що розгорнулися навколо Чорноморського флоту після розпаду Радянського Союзу, безсумнівно, мали серйозний вплив на процес формування внутрішньої та зовнішньої політики нової Російської держави та України.

Об'єкт дослідження – Чорноморський флот, як збройна сила та історичне явище, котре багато в чому визначало геополітичні, стратегічні та військово-політичні можливості Росії в масштабах регіону і світу в цілому, а також як фактор, що мав особливе значення для національно-державної самосвідомості росіян.

Предмет дослідження – історично зумовлені політичні події, що відбувалися протягом 90-х рр. XX століття навколо Чорноморського флоту колишнього СРСР і його головної військово-морської бази – міста Севастополь, пов’язані з поділом флоту між Росією та Україною; події, котрі справляли значний вплив на формування взаємовідносин між двома державами, були і зовнішньо- і внутрішньополітичною проблемою для керівництва двох країн.

Хронологічними рамками роботи є період 1991-2016 років. Географічними межами роботи є півострів Крим та Одеська область та територіальні межі на яких перебували одиниці військово-морського флоту. Метою роботи є опис процесу поділу Чорноморського флоту СРСР між Україною та Російською федерацією та встановлення проблем, що виникали в цьому процесі. Завданнями роботи є :

1. Розглянути основні кризові моменти в політичних взаємовідносинах між Україною та Російською федерацією в період 1991-1992рр..

2. Визначити основні помилки допущені при підписанні Дагомиської та Масандрівської та проблеми їх дотримання в "перехідний період".

3. Охарактеризувати розвиток Українського військово-морського флоту по закінчені "перехідного періоду".

4. Визначити помилки допущені в ході " другого поділу" флоту в 2014 році.

Загалом оскільки дана тематика доволі вузько розкрита в українській історіографії і матеріали отримані в ході дослідження можна використати для подальшого вивчення процесів встановленя політичних взаємовідносин між Україною та Російською федерацією після розпаду СРСР. Другим важливим аспектом постає можливість критично розглянути розвиток військово-морських сил України та оцінити усі прорахунки допущені на цьому шляху з метою подальшого їх недопущення при відновлені флоту.

Робота складається з трьох розділів, які в свою чергу кожен складається з двох підрозділів, робота містить два додатки і має загальний обсяг 91 аркуш...

РОЗДІЛ 1 ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ТА ІСТОРІОГРАФІЯ ПИТАННЯ

1.1 Історіографія питання

Розпад СРСР у 1991 році, завершивши порівняно тривалий етап історичного розвитку, породив цілий комплекс нових проблем політичного, економічного, військового і гуманітарного характеру. У новому політичному просторі, що утворився після розпаду СРСР, на перший план за своїм значенням і потенціалом вийшов комплекс російсько-українських міждержавних і міжнаціональних відносин. З самого початку ці відносини мали суперечливий характер. Їх важко зрозуміти без знання історії російського і українського народів, а також без аналізу процесів державотворення в обох країнах і зовнішніх умов, в яких воно здійснювалось в перші роки їхнього існування.

Особливість ситуації, що склалася, полягала в тому, що практично з перших кроків, відносини між Україною та Російською Федерацією набули характеру протистояння, відзначалися конфронтацією з цілого ряду найважливіших політичних питань, одним з яких, безсумнівно, була проблема Чорноморського флоту. Це знайшло адекватне відображення як в російській, так і в українській історіографії російсько-українських взаємин, котра теж стала конфронтаційною. Окремі російські автори намагалися бути об'єктивними, деякі статті та монографії були на перших порах навіть «українофільськими», але вони не могли змінити і не змінювали загальної картини.

Однією з головних причин виникнення труднощів у становленні міждержавних відносин Російської Федерації та України та історіографії цих відносин можна вважати протистояння двох історіографічних шкіл – західної та радянської щодо всіх основних питань історії України. Новітня українська історіографія переважно сприйняла позиції західної школи. А в російській, принаймі в цьому питанні, і донині відчувається сильний вплив радянської історіографічної школи і за змістом, і за методологією історичного дослідження. Оскільки «вік» російсько-українських відносин на міждержавному рівні ледь перевищує два десятиліття, історіографія цього процессу, закономірно, не може бути сталою і великою, вона переживає стадію становлення, первісного нагромадження фактів та ідей. Відбувається формування проблематики, опрацьовуються напрямки, на яких слід зосередити зусилля. Дослідження ведуться у розрізі великого кола проблем - історичних, політичних, соціально-економічних, етнокультурних і військових.

Проблемами України, її історії та сучасності, двосторонніми російсько-українськими відносинами, а також вивченням взаємодії України та СНД, займаються різні загальноєвропейські і світові структури, науково-дослідні установи, інститути, різні аналітичні центри, фонди та ін.

Активно ведуть в цьому напрямі роботу інститути Російської Академії наук: російської історії, наукової інформації з суспільних наук, порівняльної політології, економіки, соціології, етнології і антропології, географії (Центр геополітичних досліджень), інститути Європи, сходознавства. Вагомий внесок у вивчення російсько-української проблематики здійснюють Московський державний інститут міжнародних відносин, університет МЗС Росії, Центр проблем СНД Дипломатичної академії МЗС Росії, Інститут «Відкрите суспільство», Інститут Країн СНД, Інститут проблем сталого розвитку, Російський інститут стратегічних досліджень, Військовий університет МО, Міжнародний фонд соціально-економічних і політологічних досліджень (Горбачов-Фонд), Московський центр Карнегі, Фонд «Російський громадсько-політичний центр» та ін. Фахівці дають часом протилежні оцінки: одні вважають, що про Україну та політичні і соціально-економічні процеси, які відбуваються в ній, у них пишуть досить багато, іншим, навпаки, здається, що поява в Росії книги на українську тему, а тим більше на тему конкретних проблем російсько-українських взаємин – велика рідкість.

Однак дослідження, які можна віднести до розряду явищ наукової історіографії, вже з'явилися, хоча їх є досить мало. Дотримуючись хронологічного порядку, слід назвати такі праці: «Україна: вектор змін» (під ред Є. Кожокіна), «Україна і Росія: суспільства і держави» (під ред Д. Фурмана), спільне російсько-німецьке дослідження «Національні історії в радянських і пострадянських державах" (під ред. К. Аймермахер і М. Бордюгова), монографії Р. Євзерова «Україна: з Росією разом або нарізно» і А. Міллера «Українське питання» в політиці влади та російською громадській думці (друга половина XIX ст.)», збірник статей «Політичні та економічні перетворення в Росії і Україні»– російсько-український проект, здійснений за сприяння Інституту Кеннана та Міжнародного наукового центру ім. В. Вільсона.

У 1990-і рр. Чорноморський флот залишався одним з небагатьох уцілілих символів колишньої могутності Російської держави. А в нових умовах існування єдиного флоту на Чорному морі цілком могло стати чинником, що об'єднує два братні слов'янські народи – російський і український, які ще недавно жили в єдиній державі, чого, на превеликий жаль багатьох, так і не відбулося. Явні і приховані причини цього потребують дослідження та осмислення усіма, кому не байдужа подальша доля відносин Росії і України.

1.2 Джерела з історії військово-морського флоту України 1991-2016рр.

Таким чином, масштабність і значущість цієї проблеми, котра є мало дослідженою, визначає її наукову актуальність. Вивчення окресленої теми також має політичну актуальнісь. У книзі «Україна: вектор змін» проаналізовано найважливіші напрямки розвитку відносин України із зовнішнім світом, в першу чергу – з Росією, стан і особливості її економіки, специфіку політичної структури і міжконфесійних відносин, дано опис процесів і тенденцій, характерних для України 90-х роках XX століття. Розглядаючи ці питання, автори справедливо зауважують, що ґрунтовне знання українських реалій – одна з умов більш глибокого розуміння перспектив російсько-українського співробітництва.

Широкий спектр проблем проаналізовано в збірнику статей «Україна і Росія: суспільства і держави». Для цієї роботи характерний, по-перше, порівняльний аналіз політичних і етнокультурних процесів, що розвиваються в двох державах, тобто їх аналіз в контексті двосторонніх відносин; по-друге – соціологічний підхід, розгляд проблем крізь призму російської та української суспільної думки.

Об'єктивний порівняльний аналіз і пошук спільної точки зору на суперечливі питання двосторонніх відносин характерні для спільної російсько-української праці «Політичні та економічні перетворення в Росії та Україні».

Досягнення монографії Р. Євзерова «Україна: з Росією разом або нарізно?» полягає у системному аналізі конкретних соціально-економічних і політичних процесів в Україні в глобальній системі координат.

У роботі Р. Євзерова було, зокрема, зроблено спробу історично осмислити поняття «разом» і «нарізно», де не трактується ні те, ні інше абсолютно і категорично. Під поняттям «разом» автор розуміє різні варіанти взаємодії, співпраці України з Росією, які, однак, жорстко обмежені необхдністю її незалежного і суверенного існування та розвитку. Поняття «нарізно», в трактуванні автора, теж не передбачає ні протистояння, ні «паралельного» існування України і Росії, не розглядається як результат відносин «двох історично ворожих організмів-сусідів». Адже це неможиво, на думку автора, в сучасних умовах загальносвітової інтеграції і глобалізації, тим більше, коли мова йде про сусідні країни, та ще такі, які більше трьох століть перебували в складі єдиної держави, народи, яких пов'язує спільність, що сягає корінням глибокої старовини. «Окремо» трактується в книзі як «всіляке відокремлення від Росії і всього російського понад необхідність для нормального функціонування незалежної української держави», як «обмеження взаємодії і співпраці або лише їх імітація, прагнення порушити взаємовигідність, партнерство у відносинах з Росією, порушити історичні традиції взаємодії народів».

Важко не погодитися з автором, що питання «разом» або «нарізно» має давню історію, як і питання про незалежність України від Росії, що воно завжди було дуже складним і його не можна трактувати спрощено-односторонньо. Шкода тільки, що при накладанні цієї теоретичної схеми або моделі на практичну політику, легко переконатися в тому, що й сьогодні, при всіх позитивних зрушення, включаючи недавні угоди чотирьох держав (Білорусь – Казахстан – Росія – Україна), ми швидше маємо «нарізно», ніж «разом».

Саме російсько-українським відносинам були присвячені міжнародні наукові конференції «Росія-Україна: історія взаємин» (Москва, травень 1996 г.), «Росія і Україна в сучасному світі» (Москва, травень 2001 рік), «Нове в російсько-українських відносинах. Кримський приклад» (Ялта, лютий 2002 г.) і ряд ін.

У російській історіографії пріоритети і напрямки зовнішньої політики двох країн, статус Криму і міста Севастополя, розподіл і дислокацію Чорноморського флоту, демаркацію кордонів традиційно прийнято трактувати як політичні аспекти російсько-українських відносин. Проблема Криму, Севастополя і Чорноморського флоту, починаючи з моменту набуття Україною незалежності і аж до ратифікації Державною думою РФ російсько-української Угоди про дружбу, незалежність та партнерство в грудні 1998 року, була найбільш конфліктною в російсько-українських міждержавних відносинах. Ця проблема знайшла відображення, перш за все, в масштабній газетно-журнальної публіцистиці, котра емоційно відтворила суспільну думку в обох країнах. Є безліч наукових видань – статей, доповідей, матеріалів дискусій, в яких російські політики та експерти доводили історичне право Росії на Крим і Севастополь, а також військово-стратегічну та соціально-економічну недоцільність збереження Чорноморського флоту. До участі в російських виданнях залучалися й українські автори, які висвітлювали цю проблему, як правило, з протилежних позицій.

Мабуть, однією з перших власне наукових робіт, присвячених проблемі Чорноморського флоту в російсько-українських відносинах була стаття наукового співробітника ІСЕМВ РАН, капітана Б.М. Макєєва, присвячена проблемі Чорноморського флоту. Щодо статусу ЧФ автор виділяє три головні аспекти: військово-стратегічний, територіальний та історичний, і розглядає окремо кожен. Він послідовно відстоює тезу про єдність і неподільність флоту, а також про його особливий статус гаранта захисту національних інтересів Росії і країн СНД в Чорноморському регіоні.

Зазначені проблеми також висвітлюються в окремих розділах монографії почесного академіка Академії військових наук, автора низки статей з історії ВМФ І.М. Капітанца, а також в тритомнику під назвою «Три століття Російського флоту», присвяченому історії виникнення, становлення і розвитку ВМФ Росії з 1696 по 1996 рік. Сюди ж слід віднести 400-сторінковий історичний нарис під редакцією колишнього командувача ЧФ (1998-2002 рр..), адмірала В.П. Комоедова. У книзі розглядається історія боротьби Росії за вихід до Чорного і Азовського морів, становлення і розвиток ЧФ з моменту його заснування. Найбільш цікавим видається останній розділ цієї роботи, присвячений «складному етапу поділу Чорноморського флоту і набуття ним статусу російського».

Згаданій проблемі також присвячена стаття кандидата історичних наук В. Л. Мусатова. Питання правового статусу ЧФ і міста Севастополя аналізуються автором в контексті підписаної 31 травня 1997 р Угоди про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією.

Заслуговує на увагу також робота А.В. Федорова, в якій розглядається правове становище Криму з моменту його приєднання до Росії і до 1999 року, правове становище Севастополя з моменту його заснування, тут відтворено також сучасний стан осмислення проблеми. Особлива увага приділяється нормативним актам, оприлюдненим 1954 року, згідно з якими була здійснена передача Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР, і 1948 року, відповідно до яких здійснювалося виокремлення Севастополя в самостійний адміністративно-господарський центр. Автор дає правову оцінку цим актам з точки зору політичної ситуації кінця 90-х рр. У роботі також розглядаються правові акти Російської федерації і України з питань Криму і Севастополя, прийняті після розпаду СРСР. Окрема глава присвячена Угоді про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 31 травня 1997 року, розглядаються обставини, в яких проходила її ратифікація, її політичні і правові наслідки. При написанні цієї роботи автором були використані робочі матеріали Секретаріату Заступника Голови Державної Думи Федеральних Зборів Російської Федерації С. Н. Бабуріна та Комітету Державної Думи у справах СНД і зв'язків зі співвітчизниками.

Питанню Кримської автономії в кінці XX ст. присвячена аналітична стаття сімферопольського політолога А. А. Форманчука. Особлива увага в ній приділяється історії розвитку взаємовідносин між органами державної влади України та Автономної республіки Крим після розпаду СРСР, а також історії російсько-українських суперечок стосовно проблеми приналежності Кримського півострова і міста Севастополя.

Безсумнівний інтерес представляє видана 2000 року монографія політолога А.В. Мальгіна, у котрій автор послідовно простежує соціально-політичні перетворення в Криму в 90-х рр. XX століття, залучаючи цікаві процеси, пов'язані з долею і статусом Чорноморського флоту і його головної військово-морської бази. Це одна з небагатьох робіт, в якій зроблено спробу обґрунтовати періодизацію згаданих подій, а також розглянути ці події неупереджено, аналізуючи точки зору обох конфліктуючих сторін на проблему ЧФ. Також заслуговує на увагу робота К. Г. Мяло, в якій автор намагається розглянути ситуацію, що склалася навколо Криму і ЧФ в кінці XX століття в контексті загальної ситуації на всьому просторі колишнього СРСР в 90-х рр. Проблема статусу Севастополя і ЧФ розглядається на одному рівні з великими міжнаціональними конфліктами в колишніх радянських республіках.

Проблема Чорноморського флоту в російсько-українських відносинах в перші роки існування двох незалежних держав в 90-тих рр. XX ст. набула політичного звучання і символічного значення. З російського боку різкістю оцінок і безкомпромісністю позицій відрізнялися заяви мера Москви Ю. Лужкова і лідера ЛДПР В. Жириновського, також послідовними в неприйнятті територіальних поступок Україні були депутати Державної думи С. Бабурін та К. Затул, громадські діячі Н. Нарочницька, А. Севастьянов і деякі інші. Про приналежність Чорноморського флоту Росії та намір таким його залишити висловлювався і президент РФ Б.М. Ельцін.

Різкі заяви з російської сторони викликали ускладнення і на рівні міждержавних відносин, оскільки розглядалися українською стороною, як територіальні претензії Росії до України. Найвагомішим прицидентом конфлікту стала постанова Верховної Ради РФ, прийнята у липні 1993 року, «Про статус міста Севастополя».

На думку багатьох дослідників, найбільш вибухонебезпечним аспектом міждержавних відносин України і Росії до підписання і ратифікації російсько-української Угоди про дружбу, співпрацю і партнерство (так званої «Великої угоди») було питання про Крим і Севастополь. Вони вважали, що якщо стосовно Чорноморського флоту, всупереч існуванню певних складнощів, компромісні домовленості все ж можливі, то питання про Крим і Севастополь в найближчому майбутньому вирішити буде неможливо, оскільки для Росії він має етнічне, територіальне, символічне й історичне значення, а для України – політичне, економічне та стратегічне. Втрата Криму означала б для України втрату комерційних і морських комунікацій, ставила б під загрозу територіальну цілісність країни.

Втім, навряд чи можна погодитися з твердженням, що стратегічне значення Крим має тільки для України і чи означає, що втрата Росією значної частини морських портів, навіть при позитивному вирішенні питання про статус Севастополя, не має принципового значення. Доцільніше було б сказати, що це питання в політичному і геополітичному плані однаково важливе для обох країн.

Яскраве проросійське забарвлення має шовіністичне зауваження лідера кримських комуністів Л. І. Грача, що Крим – не тільки головна база Чорноморського флоту, курорт, здравниця і музей під відкритим небом, а й символ державної повноцінності Россіі.

У процесі тривалої дискусії про державну приналежність Криму і Севастополя можна виділити дослідження, що спираються на історичне та юридичне підґрунтя[2]. Так, деякі російські дослідники та експерти, виступаючи з національно-державницьких () позицій, як вони їх розуміли, звертаються до таких етапів російської історії: успіхи царя Петра І в просуванні до Чорного моря; «підкорення Криму» при Катерині II; укладання Кючук-Кайнарджійського договору в Мирному 1774 року, згідно з яким Крим ставав незалежним від Туреччини; події 1783 року, коли півострів був прийнятий «під владу держави Російської». Підкреслюється, що православна цивілізація на стику Європи і Азії збереглася завдяки перетворенню Російської держави в Росію, а Росією вона стає лише з отриманням виходу до морів і закріпленням в Криму (який сприймається як важливий географічний елемент, що має глобальне значення в розсташуванні сил, які визначали рівновагу цівілізацій).

Гостра дискусія точилася навколо факту передачі Криму в 1954 року зі складу РРФСР до складу УРСР. Її учасники з російської сторони зосередили свою увагу на доведенні правової неспроможності рішень вищих органів державної влади СРСР і РРФСР щодо зміни статусу Криму навіть з позиції Конституції СРСР. На їх думку, юридично обґрунтованих документів, що підтверджують включення Криму до складу державної території України, не існує. У тому, що стосується міста Севастополя, як міста республіканського підпорядкування, відокремленого від Кримської області, то про його передачу Україні, як стверджується, взагалі не існує ніяких документальних свідчень".

Українська сторона, оскаржуючи ці твердження і відстоюючи свої права на Крим і Севастополь, наголошувала на положеннях угоди між УРСР і РРФСР від 19 листопада 1990 року. У цій угоді, укладеній ще за існування СРСР, сторони визнали і взяли на себе зобов'язання поважати територіальну цілісність одна одної. Зверталися українські експерти і політики також до Біловезьких угод від 8 грудня 1991 року, де також йшлося про взаємне визнання територіальної цілісності нових держав в існуючих адміністративних кордонах всередині СССР.

Як бачимо, аргументація обох сторін базувалася на різних аргументах, черпалася з дуже суперечливих історичних і правових обставин. На наш погляд, така дискусія не могла привести до компромісу. Більше того, ця історико-правова дуель лише посилювала вибухонебезпечну напруженість в російсько-українських відносинах. Причини продовження суперечки, в зв'язку з цим, слід шукати у внутрішній політичній ситуації в кожній з країн і стані громадської думки в них, з якими не могли не рахуватися політики.

У російській історіографії перших пострадянських років, що відобразила стан гострої кризи в російсько-українських відносинах, в тому числі і стосовно проблеми «Крим – Севастополь – Чорноморський флот», виявлялися й радикальні настрої. Висловлювалися, наприклад, рекомендації не зволікати з вирішенням питання про статус Криму, використовуючи всі можливі засоби тиску на Україну – політичні, економічні, юридичні та навіть силові – поки вона не має повноцінних збройних сил і не «звикла» ще вважати себе Чорноморською державою".

Однак громадськість обох країн не сприймала прихильно радикальних настроїв політиків, і це спонукало до осмислення можливих наслідків зволікання з вирішенням цього болючого питання. Прихильники навіть найбільш «сильних кроків» з боку Росії і радикальних політичних рішень, рятівних, з їх точки зору, для всього Чорноморського регіону, не пов'язували визнання Криму російським зі швидкими політико-адміністративними змінами на півострові. Вони пояснювали свою позицію тим, що прагнуть, таким чином, лише «захистити Крим і Севастополь від демаршів України, позбавивши їх юридичної сили». Особливо підкреслювалося, що російські Крим і Севастополь насправді означають «спільність» Криму для РФ і України, збереження для населення існуючих можливостей, а для обох сторін – стратегічної стабільності, в той час як український Крим – це важкі зміни для населення, загроза краху військово-стратегічної рівноваги і непередбачувана міжнародна обстановка в регіоні.

12
• 3
• 4
• 5
• 6
• 7
• Далее ⇒