Онтологічний, гносеологічний та методологічний аспекти проблеми спрямованості історії.

Для формування сучасного, передусім філософського, як історично найпізнішого світогляду у процесі становлення особистості характерною закономірністю є збіг онтогенезу та філогенезу. Кожний людський індивід в ході своєї соціалізації, перетворення з біологічної особини роду гомо сапієнс, якою є немовля, на сформовану, культурну, біосоціальну істоту — особистість і включення в творчу, тобто авангардну, здійснювану на рубежі новітніх досягнень пізнавальну й перетворюючу діяльність, оволодіває всім, що створено людством раніше. Духовно оволодіваючи надбаннями людської культури, людина у своєму індивідуальному розвитку відтворює у "знятому" вигляді основні історичні ступені перетворення й пізнання світу суспільством. За часів ідеологічного панування "радянського марксизму" вважалася взірцем характеристика цієї особливості Ф. Енгельсом. "Бо, подібно до того, — писав він, — як історія розвитку людського зародку в утробі матері являє собою тільки скорочене повторення історії фізичного розвитку наших тваринних предків, починаючи з черв'яка, історії, що розгорталася протягом мільйонів років, так само і духовний розвиток дитини являє собою тільки ще більш скорочене повторення розумового розвитку тих самих предків, — принаймні, пізніших".

Насправді ж ця характеристика Ф.Енгельса є лише дещо стислішим формулюванням ідеї про збіг онтогенезу та філогенезу порівняно з тими, які пропонувалися раніше. Сам же цей збіг було зафіксовано вже досить давно. Наприклад, ще Джамбаттіста Віко розглядав (щоправда у дещо містифікованій формі) етапи духовного освоєння історичної дійсності у процесі становлення особистості як стисле повторення стадій такого освоєння суспільством — у процесі загальнолюдського поступу. Розглядаючи себе як засновника нової науки, яка "описує Вічну Ідеальну Історію, у відповідності з якою здійснюють перебіг у часі Історії всіх Націй у їх виникненні, русі вперед, стані, занепаді й завершенні", Віко, як він сам пише, наважується навіть твердити, що той, хто продумує означену Науку, розповідає самому собі цю Вічну Ідеальну Історію, оскільки він за допомогою доведення: "так мало бути раніше, так має бути тепер, так має бути попереду" — творить її сам для себе".

Геніальним німецьким поетом і мислителем Й.В. Гете фактично ця сама ідея сформульована вже "прозоріше" й чіткіше: "Якщо людство в цілому і йде вперед, молодь, однак, мусить знову і знову все розпочинати спочатку, і в якості індивідуума має пройти через усі епохи світової культури".

Роль особи в історії.

Людини немає поза суспільством та суспільною історією, Т але історія також неможлива без людини або тоді, коли вона діє проти людини. Ясно, що людину та історію не можна відірвати одне від одного, але їх протиставлення не є надуманим. В певні часи та за певних обставин люди повинні жертвувати собою задля збереження певних історичних надбань або задля того, щоби історія мала продовження. Тобто, бувають ситуації, коли історія виявляє себе вищою за окрему людину та її долю. Інколи питання стоїть інакше: або людині буде належати те, що здобуте історією, або історія буде деградувати разом із деградуванням людини. Таке взаємне дистанціювання людини та історії засвідчує, що в межах їх зв'язку вони несуть на собі різне змістове та смислове навантаження.

Людина постає реальним та єдино можливим чинником історії, бо саме вона продукує певні дії та зумовлює існування тих чи інших сфер суспільного життя та історичної діяльності. В цьому плані історія постає як розгортання внутрішніх можливостей людини. Все, що відбувається в історії, насичене людськими прагненнями, інтересами, зусиллями, стражданнями та ін. З іншого боку, історія спеціалізує людину, і остання постає завжди як людина певної епохи, певного історичного типу суспільства; навіть у фаховому відношенні людина історично зумовлена.

Отже, історія постає як конкретна дійсність людини, і в цьому плані вона людину обмежує, вводить в конкретні форми життєдіяльності та в конкретний простір своїх можливих реалізацій. А якщо історія обмежує людину, то це значить, що вона не вживає всіх її можливостей, а тому постає у своїй конкретності чимсь вужчим від людини, перспективно націленою на можливу повноту людини.

Проте в певному плані історія і суспільство завжди більше, ніж окрема людина, бо вони: а) надають простір для самореалізацій великій кількості людей, а не лише окремим індивідам; б) зберігають та фіксують своїми структурами досвід попередніх поколінь; в) прищеплюють окремим індивідам різноманітні інтереси, що виходять за межі їх суто індивідуальних життєвих потреб; г) нарешті, формують цілі та смисли, які перевершують окремі людські життєві горизонти і приводять до того, що досить часто людина бачить своє основне завдання в служінні історії та суспільству.

Через це стає зрозумілим, чому людське буття вимагає засвоєння досвіду соціальної діяльності: поза цим людина навіть не може дізнатися про те, чому вона є людиною; проте стає зрозумілим і інше - чому ми все ж маємо підстави говорити про історичну долю, про самовладність історії; адже виявленні та засвідчені технології соціальної діяльності, що є сплавом екзистенції та космосу, мають свої власні закони функціонування, і ці закони не збігаються ні із діями окремого індивіда, ні із законами космосу і природи.

Конкретна єдність суб'єктивних та об'єктивних чинників ш та факторів людської соціальної діяльності, взята із урахуванням її історичних здобутків та тенденцій, постає перед нами як історична доля (або як самовладність історії).

Тому, наприклад, ті ж самі вчинки та дії людей в різні історичні часи можуть мати зовсім відмінні наслідки. Звичайно, ми не повинні при цьому забувати того, що історична діяльність має своїм джерелом людину та космос у їх взаємодії, а тому не можна відривати історію ні від природи, ні від людини. Але так само ми не повинні їх ототожнювати; фактично, історія—це сфера людського самовипробовування. Осмислюючи її, людина, скоріше за все, повинна погодитись із тезою І. Г. Фіхте про те, що діяння є наше призначення. Історія вимагає дій і відгукується на них. Але із розглянутої проблеми співвідношення людини та історії варто зробити ще один висновок:

Історія має дійову (процесуальну) та консервативну сторони, і лише обидві вони можуть забезпечити нормальний хід історичного процесу та історичного самовиявлення людини.