Посилення феодального гніту.
Першій половині XVII ст.
Вступ. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .3
Розділ І. Становище українського селянства в складі
Речі Посполитої. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 8
1.1. Посилення феодального гніту. . . . . . . . . . . . . . . .8
1.2. Дискримінація українського селянства у національних та релігійних питаннях. . . . . . . . . 24
Розділ ІІ. Основні форми пасивного протесту селян. . . . .31
Розділ ІІІ. Участь селянства у козацько-селянських повстаннях. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 42
3.1. Виступи 90-х рр. ХVІ ст. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 42
3.2. Козацько-селянські повстання 20-х рр. ХVІІ ст.52
3.3. Селянство у конфліктах 30-х рр. ХVІІ ст. . . . . . 55
Висновки.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .66
Список використаних джерел і літератури. . . . . . . . . .70
ВСТУП
Актуальність теми зумовлена необхідністю більш ґрунтовного дослідження теми на основі документальних джерел і потребою детальнішого висвітлення ряду аспектів проблеми, зокрема, слід чіткіше визначити характер і масштаби, форми пасивного опору селянства, дослідити економічне підґрунтя соціальних конфліктів, визначити соціальну природу найбільших повстань кінця ХVІ — 20 – 30 рр. ХVІІ ст.
Історіографію досліджуваної темиумовно можна поділити на 2 групи:
1. Узагальнюючі праці з історії України. До них можна віднести авторські праці Грушевського М. С. “Ілюстрована історія України” [12], Субтельного О. “Історія України-Руси” [11], Зайцева Ю. “Історія України” [17] та ін., а також вузівські курси: “Історія України. Курс лекцій” [19], “Історія України: нове бачення” [20] та ін. Проте у цих працях дана тема висвітлена фрагментарно. Майже не акцентується увага на пасивні форми опору селянства, козацько-селянські повстання подані схематично. Більше уваги селянським виступам у 1569 – 1648 рр. Приділено в “Історії Української РСР” в 10 т. [21], “Українська національна революція” із серії “Україна крізь віки” [36]. У цих працях показується важке становище селянства, його боротьба проти польських і місцевих феодалів. Але, на мою думку, ряд епізодів вимагають документальної аргументації, а окремі питання, зокрема, хід ряду козацько-селянських повстань детальнішого висвітлення;
Структура роботи. Робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури.
Розділ І. СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНСТВА В СКЛАДІ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ
Посилення феодального гніту.
Внаслідок люблінської унії 1569 р. Велике князівство Литовське і Польща об’єдналися в єдину державу під назвою Річ Посполита. За цією унією до складу Речі Посполитої входили такі українські землі: Галичина з Холмщиною і частиною Поділля, воєводство Волинське, Брацлавське і Київське, Чернігівщина (увійшла на початку ХVІІ ст.). На цих землях було встановлено польське право на зміну литовському, за яким права українського селянства ще більше утискались, тобто збільшився феодальний і національний гніт не тільки в селах, а й по всій Україні.
У другій половині ХVІ ст. посилився тиск феодалів на селянство України. В цей час в основному закінчився процес покріпачення. Пани не тільки позбавили селян можливості переходу, а й на свій розсуд почали розпоряджатися їхніх майном і навіть життям. Польський письменник Фрич-Моджевський писав з цього приводу: “Шляхта вважає селян і всіх плебеїв собаками”. За словами іншого сучасника, пани “мають над ним (селянином) право життя і смерті... часто велять їх нізащо немилосердно мордувати, іноді навіть вішають без жодної причини, убивають, не несучи за це ніякої кари”. Познанський воєвода Христофор Опалінський в сатиричному творі (1650 р.) писав уже після початку Хмельниччини, що шляхта своїми утисками “викликала виступи Павлюків, Мул і Наливайок" і що “бог карає Польщу понад усе за селян та й далі буде карати, якщо ти, поляче, не схаменешся” [10; 193].
1.2. Дискримінація українського селянства у національних та релігійних питаннях.
Православне духовенство не мало у Речі Посполитій того привілейованого становища, як католицьке. Проте один з панівних станів — найвище православне духовенство — всіма своїми інтересами було пов’язане з католицькими магнатами і шляхтою, а не з православним селянством і міщанами. Це й визначало його угодовську політику щодо православних кіл польської держави.
Посилення кріпацтва в ході наступу феодалів на селянство (особливо після Люблінської унії (загострило соціальні конфлікти на Україні). Страх перед вибухом народного гніву іноді був важливою причиною, що стримувала перехід православного пана чи шляхтича у католицтво. Тому пануюча верхівка Речі Посполитої знайшла інший вихід: зміну релігії самого українського люду. Ватикан вирішив створити нову, уніатську церкву, яка мала стати перехідним містком до повного навернення православних до католицизму, зберігаючи при цьому обряди православ’я, відправу церковнослов’янською мовою і календар, але визнаючи адміністративну зверхність Ватикану, приймаючи догмати католицизму, передусім про непогрішність і божественність папи римського та про “Дух святий”. Все це не відповідало настроям широких мас українського населення — селянства і міщан, частини середньої та дрібної шляхти. Для них православна віра (“руська”, “батьківська”) зберігала традиційну роль гасла національно-визвольної боротьби, католицька ж церква була символом і знаряддям іноземного поневолення [19;147].