ТЕМА 4. ЦЕНТРАЛЬНИЙ БАНК ЯК СУБ’ЄКТ ЕКОНОМІЧНОЇ СИСТЕМИ ДЕРЖАВИ
1. Центральний банк держави
Центральні банки в їх сучасному вигляді існують відносно недавно.
Перший центральний банк «Ріксбанк» було створено у Швеції в 1668 р. – на межі переходу від феодалізму до капіталізму. У 1694 р. був заснований Банк Англії. Однак ці банки не мали виключного права на емісію грошових знаків і їх функції суттєво відрізнялися від функцій сучасних центральних банків.
У сучасному вигляді центральні банки виникли в ХІХ ст. Центральні банки – це юридичні особи з особистим статусом, особливістю якого є відокремлення майна банку від держави.
За належністю капітал центрального банку можна поділити на три складових:
- капітал банку належить державі (Франція, Великобританія, Німеччина, Нідерланди, Іспанія);
- капіталом банку частково володіє держава (Бельгія, Японія);
- капітал центрального банку належить комерційним банкам (США).
Щодо взаємодії уряду держави і центрального банку слід зазначити, що система управління може бути подана у вигляді двох моделей:
1) центральний банк виступає агентом Міністерства фінансів і провідником його грошово-кредитної політики;
2) центральний банк не залежить від уряду при прийнятті рішень.
Однак на практиці зазначені моделі у чистому вигляді не існують. У більшості країн функціонують проміжні моделі, в рамках яких використовуються принципи взаємодії виконавчої влади з центральним банком при збереженні до певної міри незалежності останнього.
Після отримання незалежності в Україні виникла нагальна потреба у формуванні дворівневої банківської системи, яка б відповідала світовим стандартам. У результаті відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність» у березні 1991 р. на базі Української республіканської контори Держбанку СРСР утворено Національний банк України, який є державною установою.
Цей закон визначив статус і принципи діяльності Національного банку України.
Правовий статус, принципи організації і діяльності Національного банку України на сьогодні визначені Конституцією України та Законом України "Про Національний банк України" , який був прийнятий Верховною Радою в 1999 р..
Національний банк України є юридичною особою, має відокремлене майно, що є об'єктом права державної власності та перебуває у його повному господарському віданні і статутний капітал у розмірі 10 млн. грн., який є державною власністю і служить для забезпечення зобов'язань Національного банку України.
Розмір його може змінюватися за рішенням Ради Національного банку. Джерелами формування статутного капіталу Національного банку є доходи його кошторису і в деяких випадках – кошти Державного бюджету України.
Національний банк України як економічно самостійна державна установа здійснює видатки, як правило, за рахунок власних доходів, хоча одержання прибутків не є метою його діяльності. Для виконання своїх функцій НБУ має право придбавати та розпоряджатися рухомим і нерухомим майном.
Кошторис видатків Національного банку на кожний рік затверджується Радою НБУ. Цей же орган затверджує основні напрямки грошово-кредитної політики Національного банку України.
Національний банк України відповідно до Закону України "Про Національний банк України" є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, її емісійним центром, проводить єдину державну політику в галузі грошового обігу, кредиту, зміцнення грошової одиниці, організує міжбанківські розрахунки, координує діяльність банківської системи в цілому, визначає курс грошової одиниці відносно валют інших країн.
2. Організаційна структура Національного банку України та керівні органи ЦБ
Організаційна структура Національного банку України - це створені відповідні управлінські структури в середині НБУ, основне завдання яких - забезпечення успішного функціонування всієї системи НБУ.
Керуючись статтею 15 Закону України “Про Національний банк України” та з метою забезпечення ефективного виконання функцій, передбачених в цьому Законі, Правління постійно працює над удосконалення організаційної структури НБУ.
Для зосередження зусиль НБУ на виконання ключових функцій створено чотири генеральних департаментів:
- Генеральний департамент грошово-кредитної політики – відповідає за формування та реалізацію грошово-кредитної і валютної політики.
- Генеральний економічний департамент – відповідає за надійність та якість статистичної, прогнозно-аналітичної інформації, за стратегічне планування діяльності Національного банку України.
- Генеральний департамент регулювання грошового обігу – відповідає за прогнозування, організацію та комплексний аналіз готівкового обігу в Україні.
- Генеральний департамент банківського нагляду – здійснює ефективний нагляд за діяльністю банків.
Відокремлені важливі підрозділи НБУ:
Банкнотно-монетний двір.
Центральне сховище НБУ.
Державна скарбниця України.
В регіонах функціонують Управління НБУ в областях та республіці Крим.
Згідно ст.8 Закона України «Про Національний банк України» до органів управління НБУ відносяться Рада Національного банку та Правління НБУ.
Ст. 8 визначає, що керівним органом НБУ є Рада НБУ. Голова Ради вибирається членами Ради НБУ на термін 3 роки (ст.12).
На сьогодні Голова Ради НБУ - ПРАСОЛОВ Ігор Миколайович.
Рада складається із 14 членів (ст.10). Сім із них призначає Президент України, включаючи і Голову НБУ, який затверджується Верховною Радою України за поданням Президента України.
Голова НБУ назначається на семилітній термін (ст.18.).
На сьогодні функції Голови Правління (Голови НБУ) виконує СОРКІН Ігор Вячеславович.
3. Функції Національного банку України
Завдання Національного банку України визначають його роль та місце в економічній системі України.
Національний банк впливає на всі сфери економічного життя країни і передусім забезпечує стабільність національної грошової одиниці.
Національний банк - центральний банк нашої країни, він виконує традиційні функції, які притаманні центральному банку будь-якої країни.
Національний банк України відповідно до Закону України «Про Національний банк України», має - забезпечення стабільності грошової одиниці України.
Відповідно до ст. 7 Закону України «Про Національний банк України» Національний банк виконує такі функції:
1) відповідно до розроблених Радою Національного банку «Основних засад грошово-кредитної політики» визначає та проводить грошово-кредитну політику;
2) монопольно здійснює емісію національної валюти України та організовує її обіг;
3) виступає кредитором останньої інстанції для банків і організовує систему рефінансування;
4) встановлює для банків правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна;
5) організовує створення та методологічно забезпечує систему грошово-кредитної, банківської статистичної інформації та статистики платіжного балансу;
6) визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі між банками;
7) визначає напрями розвитку сучасних електронних банківських технологій, створює, координує та контролює створення електронних платіжних засобів, платіжних систем, систем автоматизації банківської діяльності та засобів захисту банківської інформації;
8) здійснює банківське регулювання та нагляд;
9) веде Державний реєстр банків, здійснює ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законами випадках;
10) складає платіжний баланс, здійснює його аналіз та прогнозування;
11) представляє інтереси України в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших кредитних установах, де співробітництво здійснюється на рівні центральних банків;
12) здійснює валютне регулювання відповідно до визначених спеціальним законом повноважень, визначає порядок здійснення платежів в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль за комерційними банками та іншими кредитними установами, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення операцій з валютними цінностями;
13) забезпечує накопичення та зберігання золотовалютних резервів та здійснення операцій з ними та банківськими металами;
14) аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних відносин;
15) організовує інкасацію і перевезення банкнот, монет та інших цінностей, видає ліцензії на право інкасації та перевезення банкнот і монет, інших цінностей;
16) реалізовує державну політику щодо питань захисту державних секретів у системі Національного банку;
17) бере участь у підготовці кадрів для банківської системи України;
18) здійснює інші функції у фінансово-кредитній сфері в межах своєї компетенції, яка визначена законом.
Національний банк України як центральний банк України видає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, у формі постанов Правління Національного банку України, а також інструкцій, положень, правил. Ці акти є обов’язковими для органів державної влади, банків, суб’єктів господарювання та фізичних осіб незалежно від форм власності. Вони підлягають обов’язковій державній реєстрації у Міністерстві юстиції України.
НБУ як центральний банк держави здійснює регулювання обсягу грошової маси, застосовуючи відповідні інструменти.
Національний банк представляє інтереси України у взаємовідносинах із центральними банками інших держав та міжнародними фінансовими організаціями.
НБУ тісно співпрацює з МВФ (Міжнародним валютним фондом), СБ (Світовим банком) та ЄБРР (Європейським банком реконструкції і розвитку), ЄЦБ (Європейським центральним банком), національними центральними банками держав – членів Європейського Союзу, Банком міжнародних розрахунків у м. Базелі, центральними банками багатьох держав.
НБУ також має робочі відносини з провідними комерційними банками Західної Європи та Сполучених Штатів Америки з питань монетарної політики, організації банківського нагляду, грошово-кредитної і банківської статистики, складання платіжного балансу.
НБУ співпрацює з банками інших країн в напрямку впровадження прийнятих у міжнародній практиці систем розрахунків та міжнародних стандартів бухгалтерського обліку, має кореспондентські відносини з цими банками.
Національному банку України, як емісійному центру, належить монопольне право на емісію грошей в обіг, а також випуск національних грошових знаків (банкнот, монет).
Для друкування банкнот створена банкнотна фабрика. Карбування монет в Україні здійснюється на замовлення Національного банку. У 1996 р. Національний банк успішно провів грошову реформу, в результаті якої в Україні з’явилася власна грошова одиниця – гривня.
Згідно з Указом Президента України від 25 серпня 1996 р. «Про грошову реформу в Україні», починаючи з 2 вересня 1996 р., Національний банк ввів у обіг гривню, яка втретє за свою історію почала функціонувати в Україні як національна грошова одиниця.
Грошова реформа 1996 р. – одна з яскравих сторінок історії України. Ця подія була другим етапом у створенні самостійної грошової системи. Все розпочалося наприкінці 1992 р., коли згідно з указом Президента України на території країни з листопада було припинено функціонування рубля – грошової одиниці СРСР. В безготівковий обіг уведено тимчасову грошову одиницю – український карбованець. Готівковий обіг забезпечував купон Національного банку України. Він став базою для подальшого поглиблення процесу створення повноцінної грошової системи нашої держави.
Чотири роки між першим і другим етапами становлення грошової системи (1992-1996 рр.) дозволив досягти стабілізації економічних процесів. В умовах економічних перетворень інфляційний потенціал в Україні сягав такого гіперінфляційного рівня (10 156 % у 1993 р.), якого в мирний час не знала жодна країна світу.
Вибір безконфіскаційного типу реформи та часу її проведення був вдалим і приніс очікувані результати. Саме вересень 1996 р. був найсприятливішим для введення гривні як з економічної і технічної точок зору, так і з соціальної. Адекватний ситуації був і термін проведення грошової реформи – 15 днів.
Загалом грошова реформа пройшла успішно і досить спокійно.
У перші дні реформи вилучення карбованців з обігу, в тому числі шляхом обміну на гривні, відбувалося помірними темпами. Найактивнішим був третій день, коли з обігу було вилучено 27,8 трлн. українських крб. (8,7 %). Починаючи з шостого дня реформи, активність населення зменшилася, хоча в обігу залишалося майже 45 % готівки у карбованцях.
Після 16 вересня 1996 р. ще кілька років обмін карбованців на гривні здійснювався за окремими дозволами. За станом на 1 січня 1997 р. було вилучено майже 13 млрд. фальшивих українських карбованців, на 15 серпня 1997 р. не обміняними залишалися 6,8 трлн. українських крб., тобто 2 % від готівки, емітованої НБУ.
Грошова реформа в Україні залишається надзвичайною подією для нашої держави і Національного банку за останні 20 років. У результаті цієї реформи було створено один із невід’ємних символів державності і незалежності – національну валюту.
Забезпечення економіки готівковими грошима здійснюється через мережу територіальних управлінь Національного банку на замовлення комерційних банків.
З уведенням у дію Банкнотної фабрики, Фабрики банкнотного паперу та Монетного двору Національного банку в Україні створено замкнутий цикл із виготовлення національних грошей – банкнот і монет.
Виробництво банкнот і монет постійно розвивається. За 15 років випущено 216 найменувань та 276 видів пам’ятних і ювілейних монет, які виготовлені на високому художньому рівні .
Оскільки основним економічним завданням Національного банку України є захист та забезпечення стабільності національної грошової одиниці, він як центральний банк країни розробляє і проводить державну політику в сфері грошового обігу, кредиту, використовуючи відповідні інструменти.
Згідно із ст. 24 Закону України «Про Національний банк України» НБУ розробляє Засади грошово-кредитної політики державина поточний рік, які ґрунтуються на основних критеріях та макроекономічних показниках загальнодержавної програми економічного розвитку.
У сфері валютного регулювання Національний банк:
· здійснює валютну політику на основі принципів загальної економічної політики України;
· складає разом з Кабінетом Міністрів України платіжний баланс України;
· контролює дотримання ліміту зовнішнього державного боргу України, затвердженого Верховною Радою України;
· визначає ліміти заборгованості в іноземній валюті уповноважених банків-нерезидентів;
· нагромаджує, зберігає і використовує резерви валютних цінностей для здійснення державної валютної політики;
· видає ліцензії на здійснення валютних операцій та приймає рішення про їх скасування;
· визначає способи встановлення і використання валютних (обмінних) курсів іноземних валют, виражених у валюті України, курсів валютних цінностей, виражених в іноземній валюті або розрахункових (клірингових) одиницях.
У сфері валютного контролю Національний банк:
1) здійснює контроль за виконанням правил валютних операцій на території України;
2) забезпечує виконання уповноваженими банками функцій щодо здійснення валютного контролю.
Головна мета банківського регулювання і нагляду – безпека та фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів.
Наглядові та регулюючі функції Національний банк здійснює шляхом:
- вступного контролю, змістом якого є отримання банками і кредитними установами ліцензії на проведення банківських операцій;
- попереднього контролю, змістом якого є контроль за виконанням економічних нормативів, встановлення вимог до ведення справ банками чи іншими фінансово-кредитними установами з мінімальним ризиком, заборона або обмеження здійснення ними окремих видів діяльності, застосування санкцій згідно з діючим законодавством;
- поточного контролю, змістом якого є визначення методів перевірки банків і розробка заходів щодо поліпшення їх фінансового становища.
Нормативною базою для проведення вступного контролю є:
· Глава 3 Закону України “Про банки і банківську діяльність”;
· Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затверджене постановою Правління Національного банку України від 17.07.2001 № 275;
· Положення про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень, затверджене Постановою Правління Національного банку України від 31.08.2001 № 375;
· Правила реєстрації кореспондентських рахунків банків Національним банком України, затверджені постановою Правління Національного банку від 15.08.2001 № 343.
Вимоги вступного контролю стосуються:
- вступних умов щодо обсягу капіталу, джерел внесків до статутних фондів банків та складу їх учасників;
- кваліфікаційних та професійних якостей працівників вищої і середньої ланок управління банками;
- питань щодо іноземних акціонерів (учасників);
- відповідних технічних питань;
- умов, за яких Національний банк України відмовляє у наданні ліцензії на проведення банківських операцій;
- умов виконання окремих банківських операцій.
Нормативною базою для проведення попереднього контролю є:
- стаття 73 Закону України “Про банки і банківську діяльність”;
- Методика розрахунку економічних нормативів регулювання діяльності банків в Україні, затверджена постановою Правління Національного банку України від 28.11.2001 № 489;
- Інструкція про порядок регулювання діяльності банків в Україні, затверджена постановою Правління Національного банку України від 28.08.2001 № 368;
- Положення “Про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства”, затверджене постановою Правління Національного банку України від 28.08.2001 № 369;
- Інструкція про порядок складання та оприлюднення фінансової звітності банків України № 480 від 12.07.2007.
Попередній контроль запроваджується з метою захисту інтересів вкладників та кредиторів і забезпечення фінансової надійності банків, відповідно до Закону України “Про банки і банківську діяльність” та Закону України “Про Національний банк України”.
Нормативною базою поточного контролю є:
- Положення про планування та порядок проведення інспекційних перевірок, затверджене постановою Правління Національного банку України від 17.07.2001 № 276;
- Положення про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства, затверджене постановою Правління Національного банку України від 28.08.2001 № 369;
- Положення про автоматизовану інформаційну систему банківського нагляду “Досьє банків”, затверджене постановою Правління Національного банку України від 01.11.2000 № 430;
- Положення про порядок накладення адміністративних штрафів, затверджене постановою Правління Національного банку України від 29.12.2001 № 563.
Поточний контроль здійснюється з метою визначення ризиків, притаманних банку, рівня безпеки і стабільності його операцій, достовірності звітності банку і дотримання банком законодавства України про банки і банківську діяльність, а також нормативно-правових актів Національного банку України.
Стан банківської діяльності як об’єкта управління визначається:
· видами активних операцій (напрямами розміщення коштів банку) та їхньою структурою;
· видами пасивних операцій (джерел коштів банку) та їхньою структурою;
· підходами до управління капіталом та капіталізації банку;
· ліквідністю банку та ліквідністю балансу банку;
· збалансованістю між витратами та доходами і, як наслідок, – прибутковістю банку;
· рівнем адміністративно-господарського, фінансового та стратегічного управління (менеджменту).
НБУ – як банк банків здійснює такі функції:
· Національний банк України здійснює державну реєстрацію банків і кредитних установ у Республіканській книзі реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ, а також ліцензування банківських операцій.
· Національний банк встановлює для банківської системи та кредитних установ єдині правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації та коштів.
· З метою підтримки стабільності банківської системи та розширення її кредитних можливостей Національний банк надає комерційним банкам кредити.
· Надання комерційним банкам короткотермінових кредитів здійснюється Національним банком через аукціон, що забезпечує створення рівноправних умов доступу комерційних банків до централізованих кредитних ресурсів. Запроваджено також ломбардний кредит.
· На Національний банк України покладено виконання операцій із державними цінними паперами, для обліку яких створено депозитарій.
Згідно із законом “Про банки і банківську діяльність” Національному банку забороняється фінансування дефіциту державного бюджету.
НБУ як розрахунковий центр держави - визначає систему, порядок і форми розрахунків, в тому числі між банками та кредитними установами.
Із січня 1994 р. у нашій країні впроваджено автоматизовану систему міжбанківських розрахунків з використанням прогресивних технологій у банківській справі. Для функціонування цієї системи в Республіці Крим та кожній області створено регіональні розрахункові палати (РРП), що об’єднані у загальнодержавну мережу розрахункових палат України, на верхньому рівні якої знаходиться Центральна розрахункова палата (ЦРП) у м. Києві.
Базовим законом, що визначає загальні засади функціонування платіжних систем в Україні та загальний порядок проведення переказу коштів у межах України, є Закон України “Про платіжні системи та переказ коштів в Україні”.
За цим Законом система електронних платежів (СЕП) НБУ є державною системою міжбанківських розрахунків.
Основним нормативно-правовим актом Національного банку України, що визначає загальні вимоги до функціонування в Україні СЕП та порядку виконання міжбанківського переказу коштів через кореспондентські рахунки банків-резидентів у національній валюті України, є Інструкція про міжбанківський переказ коштів в Україні в національній валюті, затверджена постановою Правління Національного банку України від 16.08.2006 № 320 та зареєстрована в Міністерстві юстиції України 06.09.2006 за № 1035/12909 (із змінами).
СЕП забезпечує здійснення розрахунків у межах України між банками як за дорученнями клієнтів банків, так і за зобов’язаннями банків. СЕП виконує міжбанківський переказ у файловому режимі та в режимі реального часу.
У файловому режимі обмін платіжними документами здійснюється відповідно до сформованих пакетів за технологічними циклами шляхом приймання і передавання відповідних документів. Тривалість циклу складає 15-20 хв.
У режимі реального часу кошти зараховуються на рахунок отримувача негайно, у момент надходження платежу від відправника до СЕП. Саме це є головною ознакою платіжних систем класу RTGS згідно з міжнародною класифікацією.
4. Грошово-кредитна політика НБУ
Грошово-кредитна політика НБУ ґрунтується на принципах сучасного монетаризму. Розвиток цієї теорії грошей відбувався поступово. Розглянемо основні етапи та положення розвитку теорії грошей.
Еволюційна теорія трактувала гроші як продукт історичного розвитку, що має товарну форму. Розвиток товарного виробництва зумовлює необхідність у загальному засобі обміну. У різні часи в різних народів таким засобом виступали різноманітні товари як особливий еквівалент.
Раціоналістична теорія розглядає гроші як результат угоди між людьми. В міру усклад-нення відносин обміну його учасники шукали і домовлялися про найбільш зручний засіб. На різних етапах цю роль виконували дорогоцінні метали та їх замінники – паперові гроші.
Державна теорія - державі гроші – продукт правопорядку. Як платіжний засіб гроші встановлюються законом.
Функціональна теорія пояснює необхідність грошей:
відсутністю синхронізації надходжень і платежів;
забезпеченням мінімізації витрат у системі ринкового обміну;
як сполучної ланки між сьогоденням і майбутнім.
Металістична теорія трактує гроші як золото і срібло, тобто, метали, яким приписувалися властивості бути грошима від природи. При цьому виділяли два напрямки: біметалізм, коли грошима слугували золото і срібло, і монометалізм – гроші це золото.
В умовах монометалізму виділяли золотомонетний стандарт, золотозливковий стандарт, золотодевізний стандарт.
Більш прогресивною вважають номіналістичну теорію грошей. При цьому розривається зв'язок грошей і золота. Гроші трактуються як номінальна грошова одиниця, умовний знак, яка не має внутрішньої вартості.
Найбільш сучасною є кількісна теорія грошей. Її положення ґрунтуються на тому, що вартість грошей зумовлюється їхньою кількістю на ринку і залежить від цін товарів та маси грошей. Ця теорія розглядає гроші з погляду їхніх мінових пропорцій під час обміну на товар.
В кількісній теорії виділяють
- трансакційний варіант – коли вартість грошей обумовлюється тільки необхідністю здійснення трансакцій в оплату товарів та послуг;
- та Кембриджський варіант, який розглядає вартість грошей виходячи із касових залишків.
Кембриджський варіант кількісної теорії грошей розвивалася у вигляді т.н. Кейнсіанської теорії, основний зміст якої – збільшення грошової маси в обігу і кредитних ресурсів сприяє пожвавленню економіки, зростанню прибутків і зайнятості. В сучасній західній науці ця теорія розвивається як Неокейнсіанські погляди на теоретичні засади грошей.
На сьогодні більшість країн з розвинутими ринковими відносинами будують свої грошові системи на основі Монетаризму. Засновники цієї теорії М.Фрідмен, А.Шварц, А.Мельцер. Виходячи з цього в основу всіх практичних дій щодо практичного застосування цієї теорії покладено використання грошово-кредитних важелів.
При цьому, ознака грошово-кредитної політики – кількісна теорія грошей та специфічна теорія відтворення.
Основні вимоги – мінімум державного управління в розвитку економічних процесів.
Визначальним в сучасному монетаризмі є:
- головним важелем, який впливає на рівень виробництва, цін та зайнятість є гроші;
- швидкість обігу грошей розглядається як величина змінна;
- механізм взаємодії грошової маси і суспільного виробництва полягає в грошовій пропозиції;
- грошова пропозиція повинна бути обмеженою і коливатися в межах 3-5 на рік (грошове правило М.Фрідмена).
Монетаристська теорія посідає ключове місце в науковій думці про гроші та грошові відносини, справляє помітний вплив на розвиток усієї економічної теорії.
Грошово-кредитна політика України в перехідний період пройшла складний шлях розвитку.
На першому етапі (1991-1994 рр.) підходи до вирішення завдань економічної політики в Україні мали переважно кейнсіанську концепцію.
Перебільшувалась роль та можливості держави в регулюванні економіки. Переоцінювались можливості фіскально-бюджетного механізму у вирішенні соціально-економічних задач. В результаті цього економічне становище країни виявилось некерованим: ринки розбалансовані, державні фінанси підірвані, бюджет непомірно дефіцитний, сфера обігу переповнена зайвими грошима, виробництво швидко скорочується, гіперінфляція.
На другому етапі (1994-1996) - Економічна політика проводилась на дуалістичних засадах: керівництво реальною економікою та фі-скально-бюджетною сферою – за кейсіанськими методами, монетарної сфери – монетаристськими. Така політика негативно вплинула на хід ринкової трансформації економіки, на макроекономічну стабілізацію та оздоровлення державних фінансів, збільшив розрив між секторами реальної економіки та грошово-кредитною сферою. Основна причина – не було створено механізму саморегуляції ринкової економіки
На третьому етапі (1996-2000) - Орієнтація грошово-кредитної політики на монетаристські підходи до економічного регулювання. Перехід до жорсткої грошово-кредитної політики та орієнтація її на регулювання грошової маси відповідно до динаміки обсягу ВВП, зниження інфляції, лібералізація кредитного і валютного ринків, за-провадження режиму плаваючого валютного курсу, розвиток ринку цінних паперів та посилення суто економічних інструментів грошово-кредитного регулювання.
Четвертий етап, який розпочався в 2000 році і триває і в наші дні - Некласифікований монетаризм. Продовження жорсткого грошово-кредитного регулювання, підготовка до таргетування інфляції.