У ФІЛОСОФІЇ ТА МЕТОДОЛОГІЇ НАУКИ

Вчення І.Канта про теоретичний і практичний розум, прагнення зрозуміти їхню єдність і діалектику може по праву розглядатись як істотне досягнення домарксистської філософії в розумінні взаємозв’язку когнітивних і ціннісних компонентів свідомості. Однак класична кантівська постановка проблеми зазнала сьогодні істотних змін. Це пояснюється не тільки тим, що в буржуазній філософії втрачається намічений Кантом діалектичний підхід, але й певними об'єктивними (позитивними і негативними) процесами у філософській свідомості в цілому, що призвели до зміни самого розуміння «світу належного», «практичної свідомості», цінностей і їхнього змісту, статусу та функцій у пізнанні. Існує реальна доконечність простежити «перетворення» проблеми «когнітивне – ціннісне», усвідомити як успіхи, так і втрати в її розумінні, простежити джерела сучасних інтерпретацій і трактувань у радянській філософській літературі з метою наступного більш глибокого вивчення діалектики пізнання, ролі ціннісних орієнтації суб'єкта в цьому процесі.

 

* * *

Справедливо вважається, що фундаментальна постановка проблеми пізнання та цінностей належить Канту. Він відкрив нову сферу буття – «світ належного» (на відміну від «світу сутнього»), де панує моральний закон, абсолютна свобода, прагнення до добра. «Світ належного» (згодом «царство цінностей») – сфера практичного розуму, що «має справу не з предметами з метою їхнього пізнання, а зі своєю власною здатністю здійснювати ці предмети (згідно з їх пізнанням), тобто з волею...» [12, 417]. Якщо теоретичний розум повинен був «починати зі споглядання ... з чуттєвості, тільки від них перейти до понять... і завершитись основоположеннями» [12, 417], то метод практичного розуму, а отже, й метод пізнання «світу належного», цінностей інший. Необхідно «від загального в більшому засновку (від морального принципу) (який постулюється. – Л.М.) через почате в меншому засновку підведення можливих учинків (як добрих або злих) під це загальне йти до висновку, а саме до суб'єктивного визначення волі...» [12, 418).

Принципова новизна полягала в тому, що практичному розуму, тобто моральній свідомості, була відведена особлива – провідна роль у людській діяльності, водночас по-новому визначені місце і роль теоретичного розуму, з'ясовані й обґрунтовані його межі та можливості. Кант утверджує та всебічно досліджує принципову першість практичного розуму, спираючись на особливі потенції та властивості моральної свідомості, і водночас усвідомлюючи небезпеку прихованих спекулятивних можливостей теоретичного розуму. «Небезпечні можливості» теоретичного розуму проявляються, зокрема, в тому, що він має необґрунтовані претензії розв’язувати всі людські проблеми у всіх сферах буття, тоді як насправді поза його можливостями залишається сфера належного, а замість «світу сутнього» спекулятивний розум стоїть перед якоюсь видимістю індивідуального чи трансцендентального порядку й може створити ілюзію реально не існуючого предметного образу. Як відзначав Кант у «Критиці чистого розуму», прагнучи приписувати свою дисципліну всім іншим прагненням, розум сам має потребу в дисципліні; «...бачачи врочистість і серйозну поставу, з якою він виступає, ніхто не підозрював, що він легковажно грає породженнями уяви замість понять і словами замість речей» [11, 598][1] . Отже, суб'єкт повинен усвідомлювати межі й можливості теоретичного розуму, у зв'язку з чим виникає необхідність інтелектуальної чесності, свідомої моральної спрямованості самого мислення.

Що може зробити для цього практичний розум, які він має властивості та можливості? Й у зв'язку з цим – що розуміється під феноменом «практичний розум» як прообразом моральних цінностей, як представляється їхня роль у системі взаємин теоретичного і практичного розуму, тобто (в сучасній

термінології) в опозиції «когнітивне – ціннісне». «Критика практичного розуму» дає основний матеріал для розуміння кантівської відповіді на це питання, хоча й не вичерпує всіх поставлених ним проблем. Пріоритет практичної, тобто моральної, свідомості пояснюється низкою його фундаментальних властивостей. Це насамперед незалежне, самоцінне значення моральних принципів, які реалізуються в «добрій волі» суб'єкта, в його вчинках, поведінці, що підпорядковані «тільки своєму власному і все ж загальному законодавству» [12, 274].

Практичний розум як розумна воля, здійснювана «відповідно до уявлення про закони» [12, 250], стає усвідомленим принципом поведінки, робить людину незалежною від знання, від її здатності пізнавати. У цьому розумінні, відповідно до нового трактування Е.Ю.Соловйова, відоме твердження Канта «я повинен був усунути знання, щоб отримати місце для віри» (сформульоване ним у передмові до другого видання «Критики чистого розуму») неточно відображає саму кантівську позицію. Насправді він вимагав усвідомлення обмеженості достовірного людського знання та звільнення місця для суто моральної орієнтації (для віри як морального переконання), для довіри до безумовних моральних очевидностей [21, 213; 6, 61]. Саме практична, моральна свідомість упокорює непомірні претензії теоретичного розуму на «усезнання», встановлює моральні заборони на певні форми і напрями інтелектуальної активності, відкидає використання суб'єктом теоретичного розуму в корисливих цілях у будь-якій сфері діяльності.

Однак Кант не абсолютизує можливості практичного розуму, «морального закону в нас» і формулює серйозні вимоги, виконання яких є умовою продуктивного впливу на теоретичний розум. Відкидаючи натуралістичне трактування моралі, він говорить про необхідність пред'являти людині найвищі вимоги для того, щоб підняти «людину над самою собою» (як частиною чуттєво пізнаваного світу) [12, 413]. Людина, яка спирається на практичний розум у пізнанні, повинна бути певним чином підготовленою, щоб мати «моральний образ думки у боротьбі», в якій істинно моральним постає не самовдоволення, а критична самооцінка та високе почуття обов’язку.

Обґрунтовуючи необхідність діяти на основі «належного», певних моральних критеріїв, що знімають вузькопрактичні, корисливі, стихійні цілі й потреби. Кант разом з тим не дає соціально-філософської історичної інтерпретації смислу моральних вимог і критеріїв. Відзначаючи цей момент. О.Г.Дробницький вважає, що за такою постановкою проблеми у Канта приховується важлива соціальна функція моральної свідомості, що вичленовує, по суті, «сутнісні» потреби людини і суспільства, «прихований за поверхнею щоденних явищ сутнісний закон буття людини, тенденції і перспективи його історичного розвитку» [8, 145]. Ця думка здається досить важливою як для розуміння значимості кантівської постановки проблеми практичного розуму, так і для розуміння ролі моральних цінностей у пізнанні в цілому.

Досліджуючи проблему співвідношення теоретичного і практичного розуму в цілому, Кант приходить до розуміння необхідності їхньої єдності та взаємодії. Практичний розум, безсумнівно, має першість. Без такої субординації «чистий спекулятивний розум прагнув би щільно закрити свої власні межі й не допускати у свою сферу нічого приналежного до практичного розуму, а чистий практичний розум намагався б для всього розсунути свої межі й там, де це диктувала б його потреба, включити теоретичний розум у свої межі. Але не можна жадати від чистого практичного розуму, щоб він підкорився спекулятивному... тому що всякий інтерес зрештою є практичний і навіть інтерес спекулятивного розуму зумовлений і набуває повного сенсу тільки "у практичному застосуванні» [12, 454]. У цілому при розгляді цих питань Кант, по суті, поставив проблему методологічної ролі моральної свідомості (а отже, ціннісної свідомості загалом) у когнітивній діяльності суб'єкта, зробивши «моральний закон у нас» умовою збереження інтелектуальної чесності.

Дослідження останніх років показали, що ця проблема присутня і певним чином розв’язується вже в «Критиці чистого розуму», особливо в «Трансцендентальній діалектиці». Ідеї заключної її глави Е.Ю.Соловйов, всупереч започаткованій Г.Когеном скептичній оцінці, розглядає як «найбільше завоювання», котре Кант міг би розгорнути «в особливе етичне (а точніше, етико-епістсмологічне) дослідження» [22, 191; 8, 104-109]. «Моральна інтенціональність самого пізнаючого мислення» проявляється, зокрема, в необхідності переборювати ілюзії, чи, за Кантом, видимості, що кореняться в людській «здатності бажання»; звідси боротьба розуму з видимостями постає в Канта як «морально зорієнтоване сходження», що звільняє розум від суб'єктивно неминучих ілюзій.

Підхід до проблеми «когнітивне – ціннісне» можна бачити також і в тому, що, за Кантом, морально зорієнтована воля вже присутня в усіх процедурах, які забезпечують розв’язання антиномії, а необхідність судження розуміється як «суб'єктивне переконання морального порядку, що завжди вже припускає спрямованість свідомості на критерії добра, цінності та досконалості» [22, 188, 190, 192].

Однак у світлі сучасних уявлень у «Критиці чистого розуму» можна виявити й ряд інших фундаментальних проблем, які мають в остаточному підсумку значення для розуміння ролі цінностей у пізнавальній діяльності суб'єкта. Насамперед це міркування Канта про відмінність конститутивних і регулятивних принципів, про «максими розуму», під якими він розумів «всі суб'єктивні основоположення, взяті не з природи об'єкта, а з інтересу розуму стосовно деякої можливої досконалості пізнання цього об'єкта» [11, 567]. Вони мають безпосередій стосунок до розуміння механізмів включення ціннісного ставлення в наукове знання насамперед тому, що виконують нормативну, цілепокладаючу функції стосовно діяльності розуму, а також внаслідок їхніх систематизуючих можливостей у сфері самого знання. Особлива – не конститутивна, а регулятивна – природа теоретичного розуму розкривається у «відмінності інтересів розуму, що викликає розбіжність у способах мислення... Так, на одного мудруючого філософа має великий вплив інтерес різноманіття... а на іншого – інтерес єдності... Кожен з них уявляє, начебто черпає своє судження зі знання об'єкта, а насправді засновує його на більшій або меншій прихильності до одного з цих двох основоположень, які спираються не на об'єктивні підстави, а тільки на інтерес розуму...» [11, 568].

За цим стоїть, по суті справи, той факт, що регулятивне (методологічне) знання на відміну від конститутивного (предметного) визначається не тільки об'єктом, але істотно залежить від суб'єкта й відповідно від усіх його логіко-гносеологічних, соціально-психологічних і соціокультурних параметрів, Сама ж проблема цінностей постає як система ціннісних орієнтації суб'єкта, тобто зі сфери онтологічної переводиться в сферу суб’єктно-об’єктних відносин. Як регулятивні принципи тут у Канта постають такі максими розуму, які мають явно виражений світоглядний (а отже, і ціннісний) характер.

О.Г.Дробницький звернув увагу на те, що вчення про ідеї чистого розуму можна представити як сферу «граничних» світоглядних питань філософії на відміну від емпіричного досвіду й розсудкової аналітики науки; при цьому саме Кант розмежовував пізнання та світотлумачення, прагнув довести неминучість виходу світогляду за межі досвідно й логічно доказового [8, 108-109]. Так, у додатку до «Трансцендентальної діалектики» він неодноразово говорить про те, що «космологічні ідеї є лише регулятивними принципами», поняття «світу взагалі» це «друга регулятивна ідея», тоді як ідея про бога – «третя регулятивна ідея чистого розуму» – допомагає «пов'язати речі у світі відповідно до телеологічних законів і тим самим дійти до їх найбільшої систематичної єдності» [11. 582]. Отже, будучи світоглядними, трансцендентальні ідеї теоретичного розуму не повинні претендувати на статус конститутивних, які говорять щось про сам об'єкт, а залишатися лише нормативними, такими що визначають мету, інтерес, мотиви діяльності розуму, тобто поставати як система ціннісних орієнтирів суб'єкта.

Сьогодні стало очевидним, що Кант «не ігнорує світоглядну «метафізичну» проблематику, розглядає її як найбільш важливу і цінну в духовному житті людства. Він, однак, виходить із необхідності свідомого, критико-рефлексивного ставлення до життя духу» [13, 20]; вважає, що свідомість за допомогою трансцендентального методу «повинна взяти під свій контроль свої власні неявні передумови й настанови, що зумовлюють його діяльність» 113, 18]. Звідси ясно, чому серед проблем «Критики чистого розуму», які знайшли сьогодні нове життя, виявилися співзвучними сучасним трактуванням пізнання, його структури, рушійних сил, пошуку соціокультурних детермінацій, особливого значення набула поставлена Кантом проблема наперед зумовленого знання. Сьогодні усвідомлено також, що вчення Канта про існування апріорних принципів людського розуму, істотно відрізняючись від нативыстських уявлень попереднього раціоналізму, відображає в специфічній формі реальні проблеми наукового пізнання, той факт, що воно можливе лише на основі певних вихідних уявлень, передумов, у рамках відповідних категорій, основоположень і принципів. Зрозуміло, кантівське ідеалістичне й позаісторичне уявлення про ці передумови як вічні й іманентні свідомості критично долаються сьогодні, однак сама думка про необхідність виявлення й дослідження вихідних основ відкидає концепції «незумовленості» й веде до принципово нового розуміння генези і структури наукового пізнання.

Оскільки апріорні судження й основоположення в Канта мають позаісторичний, іманентний свідомості характер, то, природно, вони ніяк не пов'язані з тими феноменами, які пізніше будуть іменуватися ціннісними. Якщо ж вважати, що передумови тільки в даному конкретному дослідженні постають як апріорні, але, «будучи розглянутими у контексті соціально-історичної практики, вони виявляються викристалізуваними у певні нормативні універсальні схеми узагальненими результатами попереднього досвіду» [24, 434], то уявлення про природу й генезис цих передумов принципово змінюються.

Сьогодні стало також очевидним, що передумови пізнання не вичерпуються власне гносеологічними параметрами і компонентами, але водночас являють собою історично сформовані форми входження в спеціально-наукове знання різних за природою і генезою ціннісних орієнтирів, що відображають соціально-культурну детермінацію пізнання, виконують нормативні – філолофсько-методологічної й світоглядні – функції. У Канта фактично «абсолютизуються і зводяться в ранг апріорних істин деякі сформовані в ході історичного розвитку людського пізнання загальні настанови здорового глузду й логіко-семантичні норми філософської та наукової мови, що фіксують такий зміст уживаних у ньому термінів, який став звичним і набув статусу „самоочевидності" в контексті культури даної епохи» [10, 133].

Отже, Кант, досліджуючи апріорні основоположення і принципи пізнавальної діяльності, власне кажучи, характеризує (хоча й не усвідомлює цього) такі епістемні форми, в яких органічно поєднуються власне когнітивні й такі, що йдуть від соціальної практики і культури регулятиви і принципи, тобто в остаточному підсумку провидить майбутню проблематику «когнітивне – ціннісне».

Тепер ми можемо підвести певний підсумок того, що в цілому зробив Кант для введення та філолофсько-теоретичного осмислення проблематики, що дістала пізніше статус ціннісної. Насамперед він обґрунтував самостійність і первинність моральної свідомості стосовно теоретичного розуму. Якщо й сьогодні традиційно стверджується, що під впливом цінностей відбувається «деформація» пізнання, його результатів, то Кант бачить причини помилок і ілюзій теоретичного розуму саме у відсутності контролю з боку моральної свідомості (практичного розуму). Але водночас він не зваблюється й щодо інтенцій практичного розуму, що намагається включити теоретичний розум у свої межі. Звідси природним є той вихід, який бачить Кант: «...можливо, коли-небудь удасться осягнути єдність усієї здатності чистого розуму (як теоретичного, так і практичного) і можна буде все виводити з одного принципу, а це неминуча потреба людського розуму, що знаходить повне задоволення тільки в повністю систематичній єдності свого пізнання» (12, 418).

Отже, єдність і взаємодія, діалектичний зв’язок теоретичного і практичного розуму, або в сучасній інтерпретації – не дихотомія, а діалектика когнітивного і ціннісного, їхнє взаємопроникнення, органічне злиття в фундаменті пізнавальної діяльності цих двох первнів. Тільки у цьому випадку розум не зможе вільно гіпостазувати мислиме, але не існуюче, буде введений у рамки гуманістичних вимог і, з іншого боку, різного роду ілюзії, видимості, що виникають із моральних ідеалів справедливості, загального блага й інших, можуть бути подолані.

Вчення Канта про регулятивні функції, максими чистого розуму, а також про апріорні основоположення, виражаючи ідею активності суб'єкта, підводить впритул до проблеми ціннісних, світоглядних передумов, основ, ідеалів і норм, виявлення їхнього фундаментального значення, поряд з емпіричним знанням, у становленні теорії. Саме тут закладена можливість розширення самого розуміння цінностей і їх соціокультурної природи, а також представленості всередині самого знання, що набуло особливого значення в розвитку сучасного вчення про соціокультурну зумовленість пізнання[2] .

 

[1] Усвідомлення цього факту послужило, по суті, методологічною передумовою знаменитого высловлення: «безумовна доконечність судження не є абсолютною доконечністю речей» [11, 51].

[2] Очевидно, варто погодитися з А.А.Михайловим, який підкреслює, що Кант у «Критиці чистого розуму» не задається питанням про становлення апріорних передумов, обмежуючись постулюванням їх існування як логічно передуючих усякому досвіду, однак «немає ніяких сумнівів у тому, що природа цієї „зумовленості" витлумачується Кантом у повній відповідності з раціоналістичними ідеалами Просвітництва й ґрунтується на презумпції розумності як конституюючого елемента не тільки предмета пізнання, а й оволодіваючих ним пізнавальних сил» (див.: [17, 24-25]).