На західноукраїнських землях

 

Національно-культурне відродження в Україні, зокрема на західно-українських землях, що спостерігалося впродовж ХІХ ст. і супроводжувалось зростанням інтересу освіченої частини населення до мови свого народу, до історії, культурної спадщини, тощо, сприяло появі туризму, як способу пізнання свого краю. На той час набули значного поширення мандрівки та подорожі. Активно їх здійснювали українські студенти в Галичині. Насамперед це були молоді люди, які відчули потребу в поглибленому вивченні джерел національної самобутності, народних звичаїв, фольклору, культурної спадщини. Як свідчать численні матеріали в мандрівках брали участь такі відомі люди, як Я. Головацький та І. Вагилевич, І.Франко та І. Нечуй-Левицький. Немає сумніву, в тому, що ці мандрівки відіграли важливу роль у національному вихованні тогочасної молоді.

Чинне місце серед мандрівників посідають члени „Руської Трійці”. Так, у 1832 р. Я. Головацький, ще за часів навчання у Львівському університеті разом з І. Вагилевичем здійснив подорож до села Дзиків Тарнобжеського повіту (нині Республіка Польща) на запрошення графа Яна Тарновського. В його бібліотеці вони досліджували слов’янський й український рукописи, грамоти.

Влітку 1834 р. Я. Головацький здійснив подорож пішки зі Львова через Миколаїв, Стрий, та інші міста Прикарпаття й Буковини, звідки повернувся кіньми через Чортків, Бучач, Монастирську до Львова.

Восени того самого року подався пішки через Гродок, Перемишль і Дуклю до Кошицької академії. З Кошице ходив до Пешту, де навчався в університеті, а звідти – до Ужгорода. Повернувся Я. Головацький додому в 1835 р., подолавши Карпатські гори, через Маняву, де відвідав руїни монастиря, закритого Австрійською владою у 1785 р.

Після закінчення Львівської духовної семінарії у 1840 р. Я. Головацький здійснив ще одну мандрівку, на цей раз – з Коломиї через Чорногорки на Українське Закарпаття та у північно-східну Угорщину.

Були й інші, менш тривалі мандрівки. Під час кожної з них Я. Головацький вивчав рідний край, пам’ятки історії та писемності, побути населення, збирав етнографічні та фольклорні матеріали, що стали основою в його численних публікаціях.

Пристрасним мандрівником був також І. Вагилевич, один з найбільших авторитетів у галузі дослідження української історії, зокрема її давніх часів. У роки перебування у Львівському університеті І. Вагилевич здійснює ряд подорожей по краю, збирає фольклор та етнографічні матеріали, відвідує історичні пам’ятки, проводить археологічні дослідження. Він щороку по кілька разів мандрував у Карпати. На основі зібраних матеріалів вивчав життя автохтонних корінних мешканців Українських Карпат – бойків, гуцулів і лемків. У нарисі (1843 р.) про так звані Берди, або скелі, біля Урича, що за кілька кілометрів від Дрогобича, описує ландшафт Урича та широкі обрії, які відкриваються з висоти його скель, створюють ілюзію мандрів по Бойківщині та прилеглому до неї Прикарпаттю.

Значну частину свого життя присвятив подорожам письменник І.Нечуй-Левицький. Перебуваючи у 1866-1878 рр. на педагогічній роботі в містах Каліш і Седлець (нині Республіка Польща) та Кишиневі, він бував у Варшаві, об’їхав значну частину польської території та Молдавії; крім українського Поділля добре знав Волинь. У львівському часописі „Правда” у 1872 р. з’явився його перший подорожній нарис „Мандрівка на українське Підлясся”. У 1884 р. І. Нечуй-Левицький їде до Шабника, курортного містечка на крайньому заході Лемківщини. Враження від цієї подорожі лягли в основу нарису, який було надруковано в львівській газеті „Діло” і який потім вийшов окремим виданням.

Ознайомившись з пам’яткими культури, мовою та побутом лемків Нечуй-Левицький робить висновок про незаперечний зв’язок Лемківщини з історією та культурою Наддніпрянської України.

Особлива роль в історії вітчизняного туризму належить Івану Франку. Здійснюючи ще в ранньому дитинстві, а пізніше учнем Дрогобицької гімназії та студентом Львівського університету мандрівки по Прикарпаттю та Карпатах, І.Франко збагнув велике науково-пізнавальне й патріотично–виховне значення подорожей.

У 1883 р. І.Я.Франко організував „Кружок етнографічно-статистичний для студіювання, життя і світогляду народу”, згодом „Кружок для устроювання мандрівок по нашім краю”.

Національно культурне відродження 60-х років ХІХ ст. в Галичині характеризувалося згуртуванням молоді навколо українсько-руської національної ідеї, що насамперед викликало в неї бажання організовувати мандрівки Галичиною з метою вивчення історії, мови та побуту народу. Зокрема, влітку 1883 р. 20 молодих людей зі Станіслава, Коломиї, Перемишля, Соколя, Тернополя, Відня здійснили похід за маршрутом Станіслав – Манявський скит – Надвірна – Делятин – Микуличин – Коломия.

Друга подорож 1884 р. була організована „Кружком для устроювання мандрівок по нашім краю при Академічнім братстві”, створеному в листопаді 1883 р. Було засновано низку місцевих комітетів, які мали приймати туристів, опубліковано в часописах відозву й інформацію про підготовку подорожі, а також видано гумористичну програму походу, складену І. Франком. Мета мандрівки полягала в ознайомленні зі стрийсько-коломийським Підгір’ям.

За ініціативи „Статистичного кружка” при „Академічному братстві” 1885 р. була проведена третя мандрівка в якій брали участь 25 студентів університетів Львова, Кракова, Чернівців, Відня, чимало членів різних товариств. Цього разу для кожного учасника походу були приготовлені програма і карта маршруту.

Четверту подорож „Академічне братство” організувало в 1886 р. Турчанщиною. В ній брали участь такі громадсько-політичні діячі, як Кирило Трильовський, Євген Петрушевич.

Отже, як вже було зазначено, на західноукраїнських землях у другій половині ХІХ ст. був пріоритетним народознавчий аспект.

Проте, також варто простежити історію становлення спортивного туризму і на Прикарпатті.

Туризм як вид спорту виник у 1862 р. в Австрії. У 1896 р. з ініціативи віденської „Робітничої газети” було створено туристське товариство „Друзі природи”. Воно стало вагомим чинником виникнення туристських гуртків по всій території Австро-Угорщини. Під владою якої було й Прикарпаття.

На Станіславщині перше спортивно-пожежне товариство „Січ” було засноване в 1910 р. Воно організовувало екскурсії, походи, під час яких молодь навчалася орієнтуватись на місцевості, складати картосхеми, ставити намети, розпалювати вогнища тощо.

У 1911 р. виникло молодіжне товариство „Пласт”, члени якого під час туристських походів виробляли навички участі в таборуванні, рятівництві тощо.

Перші „пластові” гуртки в Галичині було засновано у Львові П.Франком та І.Чмолою в 1911 р., але офіційним початком „Пласту” вважають день першої присяги „пластового” гуртка при Академічній гімназії у Львові – 12 квітня 1912 р., організатором якого став О. Тисовський. Гуртки виникли також в інших містах. У Станіславі перший „пластовий” гурток було засновано в 1911 р. в українській гімназії.

 

Найголовнішим напрямом діяльності „Пласту” були туристські походи та створення мандрівних і постійних таборів, де молодь набувала фізичного й військового вишколу, підвищувала свою національну свідомість.[24, с.35-39].