Багатообіцяюча кріомедицина

Лабіринтами душі

Марія досі не виходила з селища. А тепер бентежна радість охопила її. Невже це правда, що тут, у татарському краю, є православна церква, куди вільно ходять люди і священники в ризах співають хвалу Христові? Не могла зрозуміти, чому в українських селах за ординцями каменя на камені не залишається, а тут… У Стратона була на це відповідь. На наші землі вони йдуть війною, яку заподіяв сам Магомет. А тут вони мирно живуть, дітей годують, урожай плекають і бояться гніву нашого Бога. Надто багато християн у Криму, було б кому випросити у Бога помсту, якби наважилися зруйнувати храм. Татари хитро борються з нами на своїй землі. Не церкви руйнують, а душі людські. Чого ж дервіш напосівся навернути Марію з донькою на бусурманство? Коли не стане жодного християнина в їхньому краю, тоді і храми не страшні. Бог без пастви безсилий. А її все меншає… У Бахчисараї людно. Йдуть християни вклонитися чудотворній іконі. Тривожний неспокій охопив Марію, як перед зустріччю з рідною оселею після довгої розлуки. Судорожно стискала донечку Мальву за руку, пробиралася між людей, спиналася по схилу, щоб звідти побачити чудотворну ікону на скелі. Тільки вона, Матінка Божа, може принести рятунок. Усі стояли і набожно вдивлялися в протилежний берег ущелини. Це не була звичайна ікона , яку не раз можна побачити в церквах. Зі скелі на знедолених людей дивилася зажурена жінка з дитиною на руках. Обабіч неї – два молодих чоловіки з німбами над головами. Здавалося, що то не святі, а дорослі сини цієї скорбної Матері. Мати з дітьми, яких вона вберегла; вона зуміла захистити їх від посягань злих сил. Як їй удалося, як?! Ридання прорвалося крізь горло Матері. Вона впала обличчям до землі і застогнала. Її підвів Стратон, заплакала Мальва, злякавшись материної розпуки, і тут пролунав ангельський хор, що заповнив усю долину, весь світ, і народ підхопив пісню різними мовами на один мотив: «Пресвятая Богородице, спаси нас!» Молитва волала до неба, настирливо повторювалася без кінця, що, здавалося, не витерпить все терпимий Бог. Впаде небо, здригнуться гори, зійдуть зі скелі дорослі сини святої жінки, стануть біля кожної осиротілої матері, і виведуть вони цих жінок на тихі води, на ясні зорі. Недарма, мабуть, палац у цей день був оточений потрійною охороною. Вишикувалися подвійним ланцюгом ханські сеймени, голосніше горлали муедзини на мінаретах, а невільники поверталися назад по своїх домівках, та ставало їх більше, ставали вони більшими і могутнішав їхній Бог. Мовчки поверталися додому Стратон і Марія з Мальвою. Натхненним було Стратонове обличчя, Марія ступала впевненіше, Мальва тихо йшла поруч, ніби стала дорослішою. Думала-передумувала Марія, та не могла змиритися з тим, що тут умирати має. Не тут, ой не тут Мальвиній молодості цвісти. Та ж за нею на Україні Купайло тужить і високі мальви-посестри визирають її з-за тинів. О Боже, їм треба вирватися звідси, щоб хоч своєю кривавицею не допомагати плюндрувати християнські землі. Орхідея Читаєш щоденник молодої талановитої художниці Марії Башкирцевої і намагаєшся уявити стан її душі, дошукуєшся першопричин зиґзаґів долі, а головне – духовних метаморфоз цієї дівчини. Вона тільки починалася як особистість і як знаменитість, вона тільки зустріла саму себе. Лиш устигла сказати собі: ось так мені треба прожити життя, а воно починало гаснути.Як могла з’явитися ця оранжерейна орхідея на звичайній клумбі долі, серед рослин, зовсім несумісних із нею, в тій родині, де, за логікою обставин, начеб і не повинна була з’являтися. Важко собі уявити таких далеких від мистецтва людей, внутрішньо ожирілих і пересичених усіма можливими благами, людей без духовних запитів, без спонук душі шукати собі те, що змінить її існування. Сама вибрала собі долю, знехтувавши всіма іншими варіантами життя, набагато їй доступнішими й органічнішими для людей її середовища, виховання. У світських салонах Франції, серед найпомпезнішої розкоші чулася чужою. Навіть шлюб соціально вигідний мала за самоприниження. І що вона собі думає, ця самовпевнена красуня зі сходу? Так, ще з раннього дитинства посадили її на коня честолюбства, і вона гналася вслід за думками, обіцяючи ми небувалі тріумфи. Кінь здавався невтомним, блискуче майбутнє легко досяжним, і простим, і зрозумілим, як успіх дитини. Не вірилося тоді, що завжди так бути не може, що притомиться і підіб’ється в дорозі її кінь, обважніє від сумнівів думка, а невблаганна реальність схопить за руку, гляне суворо у вічі і запитає: “Куди? Навіщо? Хто ти?» І впаде зі змиленого коня, боляче забившись, оглушена, намагатиметься зрозуміти, звідки й куди вона летіла, і настрашиться, глянувши довкола. Звідки це все у неї? На матір вона майже не схожа. Більше нагадує батька. Та ж норовлива натура, категоричність, амбітність. Егоїзму їй теж не позичати. Інколи Марія починає себе люто ненавидіти за те. Може, все тому, що чулася окраденою тепер, без дорогого серцю куточка, що додавав би сил легко підводитися після падінь? Як далеко тепер її Гавронці, це оточене розлогими степами полтавське село, що тулиться до лагідної річечки. Невелике, а цілий океан життя. Важка праця, гучні свята, росяні ранки, вечірні співи. Вона тужить за ним і дивується: чому тоді, перебуваючи в Гавронцях, не почувала, що вдома? Твій дім там, де ти вперше побачив світ. Вона ж так поспішала тоді поїхати звідти, мовби хтось гнав її в шию. Здавалося, що справжнє життя – тільки тут, у Парижі, а та забута Богом глушина не для неї. Тепер вона мусить переконати матір повернутися в Україну, хоч це буде нелегко. Кожна хвилина у неї підпорядкована роботі. Останні два роки – ніяких захоплень, ніяких розваг. Вона мовби перетворилася на якусь машину з єдиною програмою – робота. А їй же ще й немає двадцяти трьох. Домашні не знали, як вирвати її з цієї виснажливої гонки, бачачи її втому. А Марія нехтувала всіма засторогами, їй треба встигнути написати сотні прекрасних картин, стати знаменитою художницею, а решта все не має ніякого значення, решта – не для неї, для благополучної публіки, котра не знає, куди подіти час. Щоб досягнути обраної мети, Марія згодна заплатити чим завгодно. Марія не знає, що вже почала платити. І дуже дорого. Не літа – дні її лічені. Температура спала – і Марія вже за роботою. Без відпочинку хворобі важче протистояти. Та їй головне – написати цей пейзаж, відвоювати ще одну картину у недолі і довести собі, що щось усе-таки значить. Лише тепер болісно збагнула, якою щасливою була в ті далекі ідилічні дні дитинства й отроцтва, коли так поспішала жити й чекати приємних сюрпризів від завтрашнього дня. Чому даємо виважену оцінку всьому лише тоді, коли воно стає спогадом? Все, у неї немає сил сидіти. Зовсім паморочиться голова. Ляже на своє тверде й вузьке ліжко. Спартанська постіль. Навмисне обрала таку. На ній недовго розкошуватиме сонна. Хай інші маніжаться на пуховиках, їй же треба багато зробити. Ось один із останніх щоденникових записів художниці: «Мені здається, що ніхто не любить усього так, як люблю я: мистецтво, книги, розваги, шум, тишу, сміх, сум, нудьгу, жарти, любов, усі пори року, всяку погоду, рівнини Росії і гори довкруж Неаполя… Я все люблю до обожнення… Я хотіла б усе бачити, все обійняти, злитися з усім і вмерти, якщо треба…».

Про запорожців

Які ж люди були оті запорожці, про яких доводиться стільки слухати та читати? Деякі джерела називають їх бандою грабіжників, ласих на чуже добро, безсердечних убійників, свавільних, революційних, непоправних анархістів. Мушу висловити заперечення. Товариство, котре має свої звичаєві закони і суворо їх дотримується, не може бути анархічним.

Були у запорожців свої хиби, та вони шкодили їм самим найбільше. На загал беручи, запорожець легкодушний, загонистий, непостійний. Не дивився на подальшу мету, а цікавився тільки нинішнім днем. Навіть такий великий чоловік, як Петро Конашевич-Сагайдачний, давав себе заманити на московську війну непевними обіцянками, яких Польща ніколи не шкодувала, але й не дотримувала.

Опісля наспіла хотинська справа. Польща відчула тоді себе у великій скруті по недавнім розгромі свого війська. Козаки посприяли замиренню Польщі з турками. Від неї по праву домагалися козацьких вольностей, припинення поширення унії. І Польща мусила б це зробити, якби козаки поставили рішучий ультиматум. Замість цього пішов Яцько Бородавка з великим військом під Хотин на сумний кінець, повіривши зрадникові.

Іван Сірко, кошовий отаман і вмілий провідник, особливо в боротьбі з турками й татарами, був ошуканий східним православним царем і кидав колоди під ноги гетьманові Дорошенку в його планах визволити Україну і зробити її незалежною державою, а також схилив його до прислужництва московітам. Треба було Сіркові аж потрапити до рук росіян, а тоді й у Сибір на заслання, щоб переконатися, яка-то православна Москва прихильна до козаків.

Найкращу характеристику запорожця змалював Гоголь у своїй історичній повісті «Тарас Бульба». По розгромі козаків Бульба вертається сам на побойовище на очевидну смерть. Чого? Він загубив там свою люльку і хоче її розшукати, бо шкода, щоб вона ляхам дісталась. Божевілля. Але це виказує запорізьке завзяття.

Я згідний із тим, що запорожці – то найкраще, славне на увесь світ на ті часи військо, особливо в боротьбі з татарами й турками. Та воно добре для тих, хто їх наймав, а не для себе самих. Коли московський генерал підступив під Січ, щоб її з наказу цариці зруйнувати, то січовики не вчинили московітам жодного супротиву, хоч усі знали, що приходить їм остання година.

Деякі запорожці дістали від товариства імення характерників, якихось над чоловіків, котрих куля не бере і котрі самого чортяку вміють окульбачити і заставлять собі служити. Такі давали собі раду у всякій біді, були меткі та хитрі.

Запорожці веселої вдачі, люблять товариство, люблять погуляти.

Приїдуть до города – водять музик, кожного частують, а відмову вважають образою для себе. Танцюють по вулиці й співають, поки не пропустять усього до шеляга. Гроші у них для того, щоб було за що повеселитися. Це може здатися дивним. Та враховуймо, що запорожець усе життя жив у вічній небезпеці. Ще як був дитиною, його найближчі рідняки пішли в похід і не повернулись або прийшли каліками. Вже тоді хижий татарин міг схопити його й повести в неволю. А коли підріс, то мріяв про те, що й він піде в похід. Розумів, що будь-коли міг загинути. Тому погорджував смертю. Чого ж журитися про завтра, для кого ховати гроші?

Запорожець витривалий на всі злидні, на голод, спрагу, холод і спеку. «Терпи, козаче, отаманом будеш», говорила козацька половиця. Не можемо надивуватися, як героїчно, без стогону терпів Северин Наливайко, коли терпів муки у Варшаві. А козак Гонта, коли з плечей кат здирав паси, ані застогнав.

Запорожець додержує приязні. Побратимство – то святий зв’язок козаків, який не сміють зрадити, бо на це присягали в церкві. Хто побратима зрадив, той мусив жити у великій погорді всього світу. Навпаки, козак побратима рятує і готовий за нього життя віддати.

Такому народові, як запорожці, треба було доброї голови і сильної руки і то на довший час. Сагайдачний зорганізував козацтво як першорядну міліарну силу. За його проводу козацтво сягнуло вершини розквіту. Хмельницький же найперше хотів приборкати магнатів. Думка про самостійність прийшла пізніше, після перших великих перемог. Та він допустив багато помилок, яких опісля не можна було виправити. А все через надмірне й необачне довір’я до ворога: чи то поляків, чи московитів.

Усе недооцінювання власних сил, усе орієнтація на когось. А чи ми, їх нащадки, кращі за наших дідів?

Не убиваймо їх у собі, а навпаки відроджуймо?

 

Багатообіцяюча кріомедицина

Напевне, кожен з дитинства знає, що біль від удару затихає швидше, якщо прикласти лід до травмованого місця чи підставити його під струмінь холодної води. Відбувається це тому, що у відповідь на охолодження в організмі людини активізуються механізми не лише терморегуляції, але й обезболення та регенерації. У результаті такого збурення відновлення уражених тканин відбувається значно швидше й ефективніше. Ця особливість дії холоду і лягла в основу нового напрямку охорони здоров’я – кріомедицини.

Древні медики добре знали про здатність холоду тамувати біль, запалення, знижувати температуру тіла, підвищувати опірність організму несприятливим впливам. І Гіппократ, і Гален, і Цельс, і Авіценна широко використовували охолодження для зцілення. На Русі теж, як відомо, здавна було заведено після гарячої лазні поринати в крижаний купіль чи розтиратися снігом.

У Європі ці традиції довго сприймалися як дивацтво, і лише творіння баварського священика Себастьяна Кнейпа «Моє водолікування» (1886 р.) докорінно змінило колишні підходи. Поштовхом до вивчення зцілюючи можливостей холоду послужила історія, що відбулася з самим автором. Кнейп описував, як захворівши на пневмонію, він, втомлений гарячкою, скочив у крижану воду Дунаю, після чого дуже швидко одужав. Про вагомість цієї праці можна судити вже з того, що жодне видання галузі популярної медицини не перевидавалося так часто, як книга пастора Кнейпа. Ходіння босоніж по мокрій траві, холодній воді, по снігу назване тут засобом загартування та способом лікування різноманітних недуг.

У середині минулого століття спеціалісти-медики і науковці почали захоплено експериментувати з різними носіями холоду: охолодженою водою, льодом, снігом, хлоретилом, розрідженими газами, найширшого застосування серед яких набув рідкий азот.

Необхідність заснувати теорію і практику застосування холодових методів при лікуванні хворих спонукала до виникнення нової наукової дисципліни – кріомедицини. Ця наука сьогодні розвивається у трьох напрямках. Перший – кріохірургія – ставить за мету зруйнування і видалення патологічних тканин через заморожування. Другий – кріотерапія – дає можливість дуже обережно застосовувати холод для відновлення функцій окремих органів та оздоровлення всього організму. Третій напрям – гіпотермія, що забезпечує зниження температури тіла на 2-4°С і застосовується як допоміжний прийом під час оперативних втручань.

Доречно звернути увагу на термін «кріодеструкція». Спеціалісти вважають її ефективним способом руйнування патологічної тканини. Швидке й короткочасне заморожування приводить до перетворення внутріклітинної рідини на мікрокристали льоду, які при таненні «ріжуть», механічно пошкоджують мембрани клітин. Життєво важливі процеси в замороженій клітині повністю припиняються. Так гине патологічне вогнище. Така операція короткочасна, безкровна, виключає пошкодження навколишніх ділянок шкіри і слизових оболонок.

Новий прогресивний крок відбувся, коли японські вчені почали лікувати ряд захворювань організму шляхом короткочасного охолодження всього тіла в закритій азотній кріокамері з температурою -180°С. Такий холод створювали струмені рідкого азоту, які розпилювалися під тиском у різних напрямках. Лікарі змогли переконатися в тому, що швидкісний вплив наднизьких температур сприймається організмом як позитивний стрес, що мобілізує загальні фізіологічні ресурси людини, зміцнює імунітет.

За останні роки вчені віддали перевагу звичайному атмосферному повітрю, охолодженому у спеціальній холодильній машині до -120°С. Вона забезпечує регульовану подачу очищеного, охолодженого, осушеного повітря.

Осушення дуже важливе, бо вологість у поєднанні з холодом шкідлива для дихальних шляхів, а сухий холод навіть дуже низької температури переноситься легко.

Є ще один цікавий погляд на нову науку. Вона, вважає дехто, у наукових колах, творить підвалини для перетворення фантастичного в дійсне, бо береться здолати смерть, а то й старість. Сьогодні досвід консервування холодом дозволяє зберігати десятки років цілий ряд життєво важливих органів тварин та людей. Смілива ідея заморозити померлу людину до часу, коли наука підкаже шлях заміни будь-яких хворих чи зношених органів на здорові, вже робить спроби втілення. Є волонтери, що дають згоду бути збереженими у холоді на невизначений час одразу після смерті аж до уможливлення отримати нове життя. Деякі вчені свідчать, що цілком реально ретранслювати ДНК молодого організму на ДНК старого, а значить омолоджувати організм за бажанням клієнта. І все це не без участі кріомедицини. Наміри людства сміливі. От тільки що сказав би Творець на це посягання людини на обмеженість свого віку?

Незважаючи на існування певної пропорційності між мрією і дійсністю, сказане ще раз доводить, що кріомедицина варта того великого інтересу, який проявляють до неї спеціалісти-медики, спонукає надіятися, що невдовзі ця методика увійде в реєстр популярних немедикаментозних способів лікування.