Зовнішня політика провідних держав світу на рубежі ХХ – ХХІ ст.
1. Зовнішня політика США після завершення “холодної війни”.
2. Російська Федерація у світових процесах на сучасному етапі.
3. КНР в міжнародних відносинах на початку ХХІ ст.
1. У 1992 р. до влади в США прийшли демократи на чолі з Біллом Клінтоном. У сфері зовнішньої політики здійснювався курс на формування міжнародних відносин посткомуністичного періоду. Зусилля дипломатії США були спрямовані на ядерне роззброєння та інтеграцію в демократичний світ колишніх тоталітарних країн. В рамках відповідної діяльності новий президент продовжив справу розпочату Джорджем Бушем. Як відомо, 31 липня 1991 р. у Москві був підписаний Договір про скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО-1). Він передбачав скорочення кожною стороною загальної кількості носіїв – міжконтинентальних балістичних ракет (МБР), балістичних ракет підводних човнів (БРПЧ) і стратегічних бомбардувальників (СБ) до 1600 одиниць; гранична кількість ядерних зарядів не повинна була перевищувати 6000 одиниць. У травні 1992 представники Росії, Білорусії, Казахстану, України і США підписали в Лісабоні протокол до Договору про СНО, за яким Білорусія, Казахстан і Україна зобов'язалися в найкоротший термін приєднатися до Договору про непоширення ядерної зброї 1968 р. як неядерні держави.
В рамках продовження політичного діалогу із РФ, в якості правонаступниці СРСР, Білл Клінтон продовжив відповідний діалог і відповідно вже 3 січня 1993 р. у Москві було підписано СНО-2. Відповідно до документу сторони зобов'язалися до 2003 р. скоротити арсенали своїх стратегічних озброєнь на 2/3 від рівня січня 1993 р. До 2003 р. кількість ядерних боєголовок кожної сторони не повинна була перевищувати 3000 – 3500 одиниць.
На засіданні Генеральної Асамблеї ООН 27 вересня 1993 р. Б. Клінтон виклав основні положення стратегії США на 90-ті роки. Президент чітко виділив чотири пункти:
1) зміцнювати співтовариство країн з ринковою економікою;
2) підтримувати і зміцнювати нові демократії та суспільства з ринковою економікою там, де для цього є можливості;
3) боротися з агресією і підтримувати лібералізацію країн, ворожих демократії;
4) надавати підтримку розвиткові демократії і ринкової економіки в регіонах, що викликають найбільшу тривогу.
Фактично, це була заявка на використання американського потенціалу для становлення нового світового порядку.
У липні 1994 р. концепція зовнішньої політики була викладена в новому документі, що дістав назву "Стратегія національної безпеки участі і розширення". Остаточно зовнішньополітична доктрина адміністрації Клінтона була сформульована в період передвиборчої кампанії, яка передувала його другому приходу до влади. Виходячи з положення доктрини, що глобальний мир є найважливішим пріоритетом США, в ранг законності зводилася необхідність використання військової сили для врегулювання проблем і конфліктів. Однак через відносно обмежені можливості США вони мають здійснювати тактику вибіркової участі, як-от: контроль за непоширенням ядерної зброї у таких країнах, як Іран, Ірак, Північна Корея, збереження впливу США в Європі та Південно-Східній Азії, особливий контроль за районом Перської затоки тощо. Із потенційних — регіональних конфліктів у Європі, що можуть зачепити інтереси великих держав, небезпеку, на думку адміністрації США, становить лише конфлікт між Росією і Україною.
Виходячи із принципу, що демократії між собою не воюють, США прагнули всіляко сприяти становленню і розвитку демократії та ринкової економіки на всьому пострадянському просторі. Особливо делікатною була позиція США щодо Росії. З одного боку, США прагнули не допустити ізоляції Росії від Заходу. А з іншого, — в разі необхідності, були готові до демонстрації сили, як своєрідного попередження Росії не вдаватися до силових дій щодо країн СНД. Відповідь Росії на таку двозначну позицію США не забарилася. Оприлюднена на початку 2000 р. нова воєнна доктрина Росії розглядала США як імовірного противника № 1. В документі також наголошувалося, що Росія залишає за собою право у випадку агресії використати ядерну зброю.
Підсумовуючи зовнішньополітичну діяльність адміністрації Клінтона, слід зазначити, що тут були й певні успіхи, і клубок невирішених проблем. Так, США, ставши єдиним світовим лідером, могли дозволити собі роль великого диригента і не завжди виступати учасником тієї чи іншої миротворчої акції. Адміністрація Клінтона зуміла подолати неоізоляціоністську опозицію, що виникла після 1991 р. усередині країни. її заслугою було безстрокове пролонгування договору про непоширення ядерної зброї, скорочення чисельності американських військ у Європі та Азіатсько-тихоокеанському басейні. Водночас важко вирішувалася проблема ізраїльсько-палестинського врегулювання, складною залишалася ситуація у Перській затоці, на Корейському півострові. У стабільних, як на перший погляд, відносинах з Китаєм оголеним нервом залишалася тайванська проблема.
З приходом до влади республіканської адміністрації Буша “молодшого” певних корекцій зазнав і зовнішньополітичний курс. Його відправною точкою стало визнання однополюсності світу, що вимагало активного втручання США в зарубіжні справи. Перші контури зовнішньополітичної доктрини Буша підтверджували її спорідненість з доктриною Клінтона, однак вона була конкретнішою у плані практичного застосування, наповнена прагматизмом і готовністю до рішучих дій. Незважаючи на опір з боку Росії та Китаю, США взяли курс на створення національної програми ПРО, що означало фактично вихід із договору 1972 р. по ПРО. Нова адміністрація заявила про підтримку рівноваги та миру, недопущення поширення ядерної зброї у світі і, нарешті, розширення зони миру шляхом формування інститутів демократії, особливо на пострадянському просторі. Серед друзів США тут, у першу чергу, названо Грузію й Україну, оскільки географічне становище останньої є ключовим у Східній Європі.
Зовнішня політика США зазнала значних трансформацій після 11 вересня 2001 р.. У ряді стратегічних питань, особливо пов'язаних з тероризмом, різкіше проявилися розходження між США і їхніми європейськими партнерами, водночас зміцніли зв'язки США з нетрадиційними союзниками (Росія, Індія). Більше того, на базі антитерористичної боротьби відбулося американо-російське зближення, поглибилося їх співробітництво у вирішенні важливих для обох сторін проблем. У травні 2002 р. обидві країни підписали договір про нове скорочення стратегічних ядерних озброєнь. Слід при цьому наголосити, що13 червня 2002 р. США вийшли з системи ПРО 1972 р. Відповідна мотивація була знайдена. Як зауважив з цього приводу американський президент, "договір сковує здатність нашого уряду розробляти шляхи захисту нашого народу від майбутніх ракетних атак з боку терористів або держав-ізгоїв". Особливих заперечень з боку Росії не прозвучало. Разом з тим між обома країнами залишилося чимало невирішених питань.
Остаточно зовнішньополітична доктрина Дж. Буша була сформульована у документі "Нова стратегія безпеки США", оприлюдненому 20 вересня 2002 р. Згідно з доктриною, керівництво США присвоює собі право на превентивні акції проти країн-потенційних агресорів з метою усунення загрози для США та їхніх союзників, аж до зміни в них політичних режимів.
В конце 2004 в российско-американских отношениях наступило небывалое «похолодание», связанное с событиями на Украине («Оранжевая революция»). Борьба за влияние между Россией и США охватила всё постсоветское пространство.
В то же время углубились противоречия в связи с помощью РФ Ирану в осуществлении ядерной программы, ситуацией в Грузии, Палестине, а также развёртыванием США системы противоракетной обороны.
4 мая 2006 вице-президент США Ричард Чейни, находясь в Вильнюсе, произнёс речь, которую многие теперь называют «Вильнюсской» по примеру «Фултонской» речи Черчилля. По его словам, США не устраивает «использование Россией своих минеральных ресурсов в качестве внешнеполитического оружия давления, нарушение в России прав человека и деструктивные действия России на международной арене». Отказ России от прекращения сотрудничества с Ираном, Сирией, КНДР, Белоруссией и другими государствами, «вызывающими тревогу» у США, приводит к постоянным российско-американским конфликтам в Совете Безопасности ООН.
В начале 2007 между США и Россией с новой силой разгорелся конфликт по поводу намерения США разместить в Польше и Чехии элементы своей системы ПРО. По словам руководства США, этот шаг направлен на защиту Европы от северокорейских и иранских ракет.
В августе 2008 года новый виток противостоянию России и США дало вторжение грузинских войск в Южную Осетию. После этого несколько месяцев под вопросом находилось дальнейшее существование Совета Россия-НАТО.
За результатами виборів 4 листопада 2008 р. перемогу здобув демократ Барак Обома, ставши 20 січня 2009 р., першим в історії США темношкірим президентом США.
В інаугураційній промові Б.Обама засвідчив готовність розпочати процес передачі контролю над Іраком власне іракському населенню, довести до підписання мирного договору в Афганістані. Також прозвучала обіцянка зменшити ядерну загрозу та загрозу викликану потеплінням клімату.
Ще в ході виборчої кампанії Б.Обама засвідчив готовність до нормалізації стосунків з мусульманськими країнами. Відповідно до Національної оборонної стратегії від червня 2008 р. США окреслювали міжнародний тероризм як найбільшу загрозу для безпеки країни. В ході виборчої кампанії Б.Обама засвідчив прагнення не допустити до набуття терористами ядерної зброї, або ж матеріалів необхідних для її виготовлення.
За часів президентства Обами одне з головних місць у зовнішній політиці США відігравав азіатський напрямок. Знаковим у цьому плані можна вважати 2010 р., коли керівництво держави саме цьому регіону присвятило найбільше уваги. Найбільше зустрічей відбулося з представниками Китаю та Індії. У листопаді Обама взяв участь у Саміті G-20 (11 листопада – Сеул), Саміті ОПЕК (13 листопада – Токіо), відвідав Індію, Індонезію, Південну Корею та Японію. В такий спосіб адміністрація Обами засвідчила, що поряд з КНР, важливими регіональними партнерами Америки є вищезазначені держави. Будівництво тісних взаємин з іншими державами є спробою збалансування зростаючого впливу Китаю в регіоні, що є частиною стратегічного плану США у відповідній частині світу.
Особливий акцент було зроблено на зміцнення стосунків з Індією. З цією метою Обама здійснив трьохденний візит (6 – 8 листопада 2011 р.), в рамках якого його супроводжували майже 300 осіб з числа найвпливовіших політиків та бізнесменів. В рамках візиту президент США визнав Індію в якості великої держави та засвідчив підтримку прагнень Делі щодо отримання постійного місця в РБ ООН. Економічна складова візиту мала своїм наслідком підписання угод і контрактів на суму 10 млрд дол. Відповідна подія засвідчила зростання перетворення офіційного Делі на важливого партнера Вашингтону в регіоні.
Попри все надзвичайно тісними залишалися відносини між США та КНР. У 2010 р. тільки на найвищому рівні відбулися три зустрічі. В рамках відповідних зустрічей Б.Обама та президент Ху Цзіньтао серед питань політичного та військового характеру найчастіше обговорювали питання, пов’язані з продажем США зброї Тайваню, переоснащенням китайської армії, статусом Тібету. В економічній сфері діалог найчастіше зводився до обговорення курсу юаня, що на думку американської сторони є вагомим стримуючим фактором для розширення присутності американських товарів на китайському ринку.
У січні 2011 р. Ху Цзінтао відвідав США. В рамках візиту основну увагу було зосереджено на економічних питаннях, в результаті чого було підписано контракти на суму приблизно 45 млрд дол., які мають розширити американський експорт до КНР. В ході розмов також йшлося про інші дратівливі питання у двосторонніх відносинах, такі як загострення конфлікту на Корейському півострові та дотримання прав людини в КНР. Однак якихось домовленостей з цього приводу досягнуто не було.
З приходом у Білий Дім Б.Обами пов’язаний новий етап у американсько-російських стосунках. Прагнення зменшити ядерний арсенал обох країн, труднощі НАТО із доставками до Афганістану змушувалили американську адміністрацію повернутися до співпраці з Москвою. Зі свого боку, РФ, яка також переживала не найкращі часи у зв’язку із світовою фінансовою кризою, надсилала до Вашингтону сигнали про готовність поглиблення діалогу.
В рамках поглиблення прагматизму в стосунках між Вашингтоном та Москвою вподовж 2009 р. американська адміністрація відмовилася від підтримки швидкого вступу до НАТО України та Грузії, будівництва протиракетних станцій в Польщі та Чехії. Нові тенденції у двосторонніх стосунках знайшли своє підтвердження в рамках квітневої зустрічі у форматі G-20 у Лондоні та під час липневого візиту Обами до Москви. Найважливішими результатами зустрічі можна вважати підписання нового порозуміння про військову співпрацю між країнами, рішення з приводу Афганістану, а також досягнення домовленості про обмеження стратегічних озброєнь. За результатами домовленостей 8 квітня 2011 р. президенти США та РФ підписали новий договір START (Strategic Arms Reduction Treaty), який має замінити угоду від 1991 р., яка втратила чинність у грудні 2009 р.
Відповідно до документу впродовж 7 років сторони мають зменшити на 30 % свої ядерні потенціали, з том щоб вони не перевищували 1550 ядерних боєголовок. Передбачено також зменшення на 50 % (до 700 одиниць) засобів, які можуть служити носіями ядерної зброї. Станом на січень 2011 р. обидві сторони ратифікували документ.
Попри це проблемними у двосторонніх відносинах залишаються питання, пов’язані з Іраном (РФ продовжує підтримувати з ним нормальні стосунки), а також із зв’язками Москви із ворожими до США режимами Венесуели та Сирії.
Важливу роль у зовнішній політиці офіційного Вашингтона відіграють такі країни як Ірак та Афганістан. Операція в Іраку, яка мала на меті повалення режиму Садама Хусейна та ліквідацію іракської ядерної зброї, завершилася у серпні 2010 р. виведенням після 7,5 років перебування військових відділів*.
Що стосується конфлікту в Афганістані, то його було розпочато 7 жовтня 2001 р. із вторгнення американських та британських військ, у відповідь на терористичні акти 11 вересня 2001 р. Міжнародні сили сприяння безпеці під проводом НАТО, діючи в рамках резолюції № 1386 Совета Безопасности ООН от 20 декабря 2001 г., впродовж вже більше 10 років намагаються ліквідувати ультрарадикальний ісламський рух Талібан. Відомо, що в березні 2012 р. в ходе телефонного разговора президент США Барак Обама и президент Афганистана Хамид Карзай обсудили проблему вывода американских войск с территории Афганистана. Главы государств согласились с необходимостью перехода ведущей роли в боевых действиях к вооруженным силам Афганистана к 2013 году и вывода войск США из страны к 2014 году.
Ще однією проблемою, яка постає перед американським зовнішньополітичними відомством є іранська ядерна програма. Відомо, США разом з ЄС оказывают экономическое и дипломатическое давление на Иран в попытке помешать развитию иранской ядерной программы, настоящей целью которой они считают создание оружия массового уничтожения.
В конце прошлого года страны Запада после доклада МАГАТЭ ввели против Исламской республики новые санкции, на что Тегеран пригрозил перекрыть Ормузский пролив, через который проходит до 40% мирового импорта нефтепродуктов. В январе США существенно усилили группировку ВМФ в Персидском заливе. В феврале иранские ядерщики начали загрузку тепловыделяющих элементов собственного производства в научно-исследовательский реактор в Тегеране.
Наразі не відомо чим закінчиться відповідне протистояння. Серед аналітиків не відкидається можливість збройного конфлікту до кінця 2012 року. Кілька місяців тому прем'єр Ізраїлю Біньямін Нетаніягу назвав приблизні терміни можливого удару по Ірану. З його слів, рахунок ведеться на місяці.
2. После распада Советского Союза и провозглашения СНГ РФ, выступив в качестве правопреемника СССР на международной арене, заняла место постоянного члена Совета Безопасности ООН и утвердила за собой статус великой ядерной державы.
Постепенно сформировались важнейшие направления российской внешней политики: становление и развитие отношений с бывшими советскими республиками, развитие отношений с ведущими странами Запада и крупнейшими державами Азии.
В 1992 – 1993 гг. международные отношения России с ведущими странами Запада и Востока находились поначалу в состоянии переходного периода. Доминирующее влияние на формирование внешнеполитической доктрины России в этот период оказывало тяжелое социально-экономическое положение страны. Платой за поддержку развитыми странами Запада радикальных рыночных реформ стало следование России в фарватере глобальной политики США и стран НАТО, резкое падение ее международного престижа и как следствие ослабление влияния в развивающихся странах.
В ходе визита Президента РФ Б.Н. Ельцина в США 1 февраля 1992 г. состоялось подписание российско-американской Декларации об окончании «холодной войны», где было заявлено, что обе державы более «не рассматривают друг друга в качестве потенциальных противников». Вслед за этим в апреле 1992 г. Россия была принята в Международный валютный фонд и Всемирный банк, которые обязались предоставить ей финансовую помощь в размере 24 млрд долл. для проведения рыночных преобразований. Однако эта помощь предоставлялась не единовременно и при жестком контроле этих международных финансовых организаций.
В 2006 – 2007 рр. РФ із чисельними зверненнями на адресу США, домагаючись визнання території СНД сфери її домінуючого впливу. Однак Вашингтон не погоджувався з таким станом речей, в результаті чого конфронтація продовжувалася. 17 лютого 2008 р. Косово оголосило про свою незалежність, після чого досить швидко США визнало цю територію за суверенну країну. Москва рішуче виступила проти такого формулювання, вказуючи, що відповідне визнання є порушенням міжнародного права і створює небезпечний міжнародний прецедент. Москва також різко негативно ставилося до підтримки американською стороною євроатлантичних прагнень України та Грузії (відомо, що Київ та Тбілісі претендували на отримання в рамках Бухарестського саміту НАТО 3 квітня 2008 р. Плану дій щодо членства з цією організацією).
Зміцнивши свої позиції, РФ відмовилася від пасивного зовнішньополітичного курсу зразка першої половини 90-х рр. ХХ ст. Діючи доволі агресивними методами, Москва намагається відновити свої позиції на міжнародній арені. По відношенню до США РФ в цей час використовувала тактику “кнута и пряника” („kija i marchewki"), висилаючи одночасно як негативні так і позитивні сигнали. До перших слід віднести серпневу війну 2008 р. в Грузії, повернення Москви до різнопланових контактів з антиамериканськими режимами Латинської Америки, продовження військової співпраці з Іраном та Сирією, змушення у лютому 2009 р. Киргизстану до припинення ним угоди з США стосовно розміщення тут американських військових баз.
Одночасно Москва надсилала позитивні сигнали, які посилилися після приходу до влади адміністрації Б.Обами. Як наслідок у 2009 р. було підписано російсько-американське порозуміння щодо військової співпраці, досягнуто домовленості про розширення НАТО на Схід, зупинено приготування до розміщення на території П та Ч. елементів протиракетної оборони. 8 квітня 2010 р. – договір про скорочення стратегічних озброєнь СТАРТ (передбачав зменшення ядерних боєголовок обох країн до 1550 одиниць). В той самий час країни домовилися про співпрацю у відношенні до Афганістану, Москва також засвідчила свою підтримку Вашингтону у його діяльності стосовно Ірану та Пв. Кореї.
Стосунки РФ з ЄС повинні були розвиватися на основі прийнятого в липню 2008 р. нового порозуміння про співпрацю. Однак абхазький конфлікт та російсько-українське газове протистояння на початку 2009 р. змістила акценти. У першому випадку європейська дипломатія в основі своїй підтримала позицію Грузії, однак якихось відчутних наслідків це не мало, до того ж під тиском Франції, Німеччини та Італії ЄС доволі швидко повернувся до діалогу з Москвою. Що стосується газового конфлікту(zakoczony przywróceniem 20 stycznia 2009 r. dostaw po zawarciu dzie wczeniej porozumienia rosyjsko-ukraiskiego), то він завдав шкоди як РФ, так і Україні, яку визнано за ненадійного транспортера газу.
Відомо також, що невдоволення Москви викликала польсько-шведська ініціатива “Східне партнерство”. Відомо, що керівник МЗС РФ Сергій Лавров на своєму виступі в Брюсселі 21 березня 2009 р. у зв’язку з цим закинув ЄС прагнення розширити свою зону впливу на схід.
Водночас із головними європейськими партнерами (Францією, Німеччиною та Італією) РФ продовжувала інтенсивний діалог, який реалізувався найактивніше в енергетичній сфері. Як відомо, станом на даний час вже запущено першу гілку газопроводу Північний потік**.
У кінці 2010 р. прийнято план підготовки до реалізації Росією Програми Партнерство заради модернізації. Впродовж 2011 р. завершено переговори стосовно вступу РФ до СОТ***.
Слід також відзначити позитивні зміни у стосунках із такими проблемними для РФ членами ЄС як Великобританія, Польща, Литва а також Норвегія. Відповідні зміни стосуються останніх 1,5 років.
Традиційно впродовж останніх років посилюється співпраця між РФ та Туреччиною.
Зростання ролі КНР у зовнішній політиці Кремля засвідчив факт, що ця країна стала першою із-за меж СНД, котру відвідав Дмитро Медведєв після свого обрання на посаду президента. Це сталося в кінці травня 2008 р. Країни намагалися подолати негативні тенденції, які час від часу поставали у двосторонніх відносинах (Chiny nie ukryway swego krytycznego stosunku do wojny gruziskiej i agresywnych przejawów polityki Moskwy). З одного боку, можна простежити позитивну динаміку у зростанні економічної співпраці, водночас країни продовжують боротися за вплив у Центральній Азії. Літом 2010 р. РФ провела демонстрації сили в рамках навчань Восток 2010, які відбувалися на радянсько-китайському кордоні та на Охотському морі.
Доволі складними залишаються сучасні російсько-японські відносини. Відсутність між країнами мирного договору за результатами ІІ світової війни, невизнання Японією захоплення в післявоєнний період СРСР Південного Сахаліну та південних Курильських островів залишаються серйозним каменем спотикання для двостороннього діалогу.
3. У 90-ті роки зустрічі найвищих посадових осіб КНР і США залишалися досить частими. Зокрема, президенти Цзянь Цземінь і Б. Клінтон зустрічалися на міжнародних форумах, що проходили в Сіетлі, Багорі, Манілі.
Після нормалізації відносин з КНР США припинили офіційні дипломатичні зв'язки з Тайванем і анулювали військовий договір з ним. Визнаючи Пекін єдиним законним урядом Китаю, США і надалі продовжує підтримувати активний діалог з Тайбеєм, що викликає негативну реакцію з боку КНР. Особливої гостроти набула тайванська проблема після неофіційного візиту до США влітку 1995 р. президента «Республіки Китай на Тайвані» Лі Денхуея.
Особливо активізувалися китайсько-американські відносини у 2008 р. Хоча на початку року у стосунках між державами мало місце певне напруження, викликане врученням у грудні 2007 р. конгресом США золотої медалі духовному лідерові Тибету Далай-ламі золотої медалі та рішенням президента стосовно можливості продажу Тайваню зброї, однак візити впродовж І кварталу 2008 р. до КНР держсекретаря Кондолізи Райс, шефа ФБР – Роберта Мюлера засвідчили можливість відновлення повноцінного діалогу. Найважливішої цього річною подією у двосторонніх відносинах, став триденний візит до КНР Джорджа Буша та його участь у церемонії відкриття олімпійських ігор у серпні 2008 р.
Особливо важливими є китайсько-американські економічні відносини. Слід відзначити, що станом на 2008 р. торговельний оборот між країнами становить 400 млд. дол. (відчутно випереджає американсько-японський оборот). До того ж в умовах економічної кризи доволі відчутною була допомога США в розмірі 700 млд. дол., які за інвестувала КНР в американські цінні папери. За таких обставин двосторонні економічні відносини між США та КНР є найбільш важливими двосторонніми відносинами у світовій економіці.
Японія є другим, а в деякому сенсі і першим за значенням партнером Китаю серед розвинутих країн. Відносини між країнами набули динамічного розвитку, охоплюючи дедалі нові галузі, після підписання у серпні 1978 р. китайсько-японського Договору про мир і дружбу. Серед спонукальних чинників на перше місце тут висувалося те, що Японія, яка домоглася вражаючих успіхів у своєму економічному розвої, піднялася на висоти сучасної технології і техніки, привертала Пекін можливостями співробітництва з нею в інтересах здійснення програми «чотирьох модернізацій» країни. Для цього були і об'єктивні передумови: порівняна географічна близькість Японії та Китаю; велика зацікавленість Японії у деяких китайських товарах, передусім у вугіллі; давні традиції двосторонніх торговельно-економічних відносин. До того ж Китай, який став достатньо могутньою військовою державою, вже не виявляв гострого занепокоєння з приводу японської загрози.
Невдоволення Пекіна викликає непослідовна, на його погляд, позиція Японії з питання Тайваню, яка допускає дії у дусі політики «двох Китаїв». Підкреслимо, що Японія підтримує з Тайванем широкі економічні зв'язки, понад 1/4 зовнішньоторговельного обігу острова припадає на частку Японії.
Критикуючи негативні сторони політики Японії, китайське керівництво поряд із цим підкреслює незмінність свого курсу на розвиток китайсько-японських відносин. У свою чергу офіційний Токіо зазначає, що японсько-китайські відносини в цілому добрі, а деякі розбіжності й проблеми уповні можливо вирішувати згідно з принципами спільної японсько-китайської заяви від 20 вересня 1972 р. про нормалізацію міждержавних відносин і японсько-китайського Договору про мир і дружбу, що вступив у силу 23 жовтня 1978 р. Отже, обидві сторони з притаманною азійцям ввічливістю постійно висловлюють задоволення станом двосторонніх відносин і сподіваються, що такими вони будуть і у майбутньому.
С начала 1960-х годов вплоть до 1991 главной заботой Китая в сфере внешней политики было растущее соперничество с Советским Союзом.
В конце 1970-х годов новое китайское руководство, сплотившееся вокруг Дэн Сяопина, выразило пожелание улучшения отношений между двумя странами. У 1982 р. Китай відмовляється від політики конфронтації з СРСР. А СРСР заявив у 1983 р. про свій намір нормалізувати відносини з Китаєм. Китайське керівництво поставило ряд попередніх умов: виведення радянських військ з Афганістану і Монголії; виведення в'єтнамських військ з Камбоджі.
У 1989 р. ці перешкоди були ліквідовані і відбувся візит М.С.Горбачова до Китаю. Між СРСР і Китаєм було укладений новий договір про кордон, але він не ліквідував всіх протиріч між сторонами з цієї проблеми.
Одночасно КНР активно співпрацюючи з Бразилією, РФ та Індією в рамках БРІК (За оцінками банків Goldman Sachs і Deutsche Bank, до 2015 р. щорічний сукупний прибуток Бразилії, Росії, Індії та Китаю (абревіатура групи – BRIC) зростатиме швидше, ніж відповідний показник США, Японії, Німеччини, Великої Британії та Італії, взятих разом. За тими самими прогнозами, до 2025 р. темпи економічного зростання BRIC вдвічі перевищать аналогічний показник країн «великої сімки») намагається позбавити США статусу єдиної наддержави. Це здійснюється шляхом впливу на рішення в рамках найвпливовіших світових організацій, як наприклад ООН, G-20 так і створюючи нові регіональні об’єднання. За умов перерозподілу сфер глобального впливу основний опонент Сполучених Штатів, Китай, вже створив нові інституціональні структури за межами американської досяжності. Мається на увазі Шанхайська організація співробітництва (ШОС)****. Разом з Індією, Іраном, Монголією та Пакистаном у ролі спостерігачів вони сприяють економічному, енергетичному та військово-політичному співробітництву в регіоні Центральної Азії. У спільній декларації, прийнятій на саміті ШОС в червні 2006 р. у Пекіні зазначалося, що «відмінності в культурних традиціях, політичних і соціальних системах, цінностях і моделях розвитку, що сформувались історично, не мають використовуватися як привід для втручання у внутрішні справи інших країн». На наступному саміті ШОС у серпні 2007 р. в Бішкеці (Киргизстан) Китай був одним із ініціаторів ідеї створення енергетичного клубу в рамках цієї організації.
В опублікованій у 2008 р. Національною розвідувальною радою США аналітичній доповіді «Глобальні зміни світу – 2025» зростання китайського сукупного потенціалу розглядається як найважливіше та найскладніше явище сучасності, результатом якого стане «перетворення Китаю на новий полюс світового порядку».
За даними британського часопису The Economist, у 2005 р. Китай за обсягом ВВП, що обраховується за методикою порівняльно-купівельної спроможності (ПКС), посідав 6-те місце, а за розміром на душу населення – 74-те серед 111 країн світу.
В 2009 – 2010 рр. світовий економічний рейтинг Китаю значно підвищився. По-перше, на хвилі подолання наслідків світової фінансово-економічної кризи КНР за обсягом ВВП вийшла на друге місце у світі, випередивши Японію, ВВП якої в 2009 р. скоротився майже на 5%. По-друге, КНР фактично стала найбільшою промисловою державою світу: на промислове виробництво припадає не менш як 50% ВВП, тобто 2,5 трлн. дол. У США цей показник нижче – близько 2 трлн. дол. (щоправда, населення США майже в п’ять разів поступається китайському). По-третє, обігнавши Німеччину, Китай став головним світовим експортером.
Починаючи з 2009 р. (60-річчя від створення КНР та 30-річчя від початку реформ), керівництво КНР продемонструвало готовність збільшити свою присутність на міжнародній арені та взяти на себе частину відповідальності за те, що відбувається в світі.
Зараз Китай, являючись постійним членом Ради Безпеки ООН і "ядерного клубу", відіграє важливу роль у світовій політиці, а особливо в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Важливими здобутками китайської зовнішньої політики стало деколонізація території Китаю (Гонконга (1997 р.), Макао, 1999 р.), вступ країни до СОТ і що доволі важливо входження в життя з початку 2010 р. (1 січня) Угоди про зону вільної торгівлі між КНР та АСЕАН*****.
Одним з основних завдань зовнішньої політики Китаю – це домогтись приєднання острова Тайвань і забезпечити стабільний економічний розвиток країни.
* Иракская война (с 20 марта 2003 по 15 декабря 2011 г.) – военный конфликт, начавшийся с вторжения сил США и их союзников в Ирак, с целью свержения режима Саддама Хусейна.
** Північний потік (англ. Nord Stream; попередня назва: Північно-Європейський газопровід, ПЄГ) — газопровід від Росії до Німеччини, перша гілка якого вже збудована. Термін «Північний потік» (або Nord Stream) часто вживаються у відношенні до частини цього газопроводу між Виборгом та Ґрайфсвальдом.
Прокладення трубопроводу розпочате в квітні 2010 року. У вересні 2011 року розпочато заповнення технологічним газом першою з двох ниток, перші постачання газу почалися 8 листопада 2011 року. Проектна потужність першої гілки морського газопроводу «Північний потік» склала 27 млрд кубометрів, після планованої добудови другої гілки збільшиться до 55 млрд кубометрів[1]. Магістральний газопровід «Північний потік» через Балтійське море з’єднав Росію і Євросоюз, і став важливим фактором енергобезпеки Європи. Газопровід безпосередньо пройшов територією Росії, Швеції, Данії і Німеччини.
*** Міністерська конференція Світової організації торгівлі (СОТ) на засіданні в Женеви 16 грудня остаточно схвалила рішення про вступ Росії до СОТ, повідомляє прес-служба Кремля. епер, після схвалення на міністерській конференції російська сторона отримає 220 днів на проведення внутрішніх ратифікаційних процедур. Вони повинні завершитися до середини 2012 року, після чого Росія фактично вступить до СОТ.
Росія стане учасником СОТ після 18 років переговорів. До осені 2011 року Росія отримала згоду на вступ до СОТ від усіх учасників організації, крім Грузії. Однак на початку листопада Москва і Тбілісі за посередництва Швейцарії змогли узгодити двосторонню угоду щодо СОТ, а потім і підписали її. 10 листопада був прийнятий остаточний протокол про приєднання Росії до СОТ. СОТ було створено у 1995 році на базі Генеральної угоди з тарифів і торгівлі з метою лібералізації міжнародної торгівлі. До організації входять понад 150 держав, у тому числі всі найбільші економіки світу.
**** Шанхайская организация сотрудничества (ШОС) — региональная международная организация, основанная в 2001 году лидерами Китая, России, Казахстана, Таджикистана, Киргизии и Узбекистана. За исключением Узбекистана, остальные страны являлись участницами «Шанхайской пятёрки», основанной в результате подписания в 1996—1997 гг. между Казахстаном, Киргизией, Китаем, Россией и Таджикистаном соглашений об укреплении доверия в военной области и о взаимном сокращении вооружённых сил в районе границы.
***** АСЕАН (ASEAN, Association of Southeast Asian Nations (англ.), Ассоциация стран Юго-Восточной Азии - межправительственная международная организация, призванная содействовать экономическому, социальному и культурному развитию стран региона и поддержанию мира в Юго-Восточной Азии) основана 8 августа 1967 года на конференции в Бангкоке. Первоначально в ассоциацию входило 5 государств: Индонезия, Малайзия, Сингапур, Филиппины и Таиланд. Бруней (1984), Вьетнам (1995), Лаос и Мьянма (1997); Камбоджа (1999).