Когнітивна наука як наукова дисципліна моделювання людського мислення

Майбутнє людства, його виживання залежить від розвитку інтелектуальних можливостей. Проте розвиток людського інтелекту в багатьох випадках наштовхується на перешкоду, ім'я якій інформаційний стрес.

Інформаційний стрес виникає в ситуації інформаційних перевантажень, коли людина не встигає ухвалювати правильні рішення в необхідному темпі і несе високу відповідальність за наслідки ухвалених рішень. Щоб уникнути небезпечних для здоров'я перевантажень, треба зменшити інтелектуальне навантаження на людський мозок і підвищити його продуктивність.

Що таке інтенсифікація інтелекту людини? У людини під час розв'язання будь-якого завдання є два шляхи вирішення - екстенсивний або інтенсивний вид розумової діяльності. Діяльність називають екстенсивною, якщо передбачають, що швидкість, з якою мозок вирішує завдання, буде незмінною, а виконання складної роботи в стислий термін досягатиметься унаслідок ущільнення робочого часу і подовження робочого дня. При інтенсивній розумовій діяльності своєчасне закінчення завдання досягають не шляхом подібних варварських методів, а шляхом збільшення швидкості роботи мозку.

Інтенсифікація інтелекту - це сукупність інтелектуальних прийомів і засобів, що змінюють режим функціонування людського мозку в сприятливому напрямку, щоб використовувати його можливості на повну проектну потужність. Зазначені засоби спеціально конструюються таким чином, щоб одночасно поліпшити роботу мозку і полегшити розумову працю шляхом мінімізації інтелектуальних витрат на одиницю одержуваних результатів.

Термін «когнітивний» (пізнавальний) застосовують при вивченні прихованих резервів людського мозку з метою підвищити творчу продуктивність інтелектуальних можливостей людини. У даний час застосовують два напрямки когнітивного дослідження - когнітивну психологію і когнітивну науку.

Когнітивна психологія (пізнавальна психологія) розглядає мозок як комп'ютер, досліджує опрацювання інформації людиною як сукупність процесів.

Когнітивна наука, когнітологія (наука про інтелект) - це більш широке поняття, що об'єднує когнітивну психологію, психофізику, кібернетику, нейробіологію, лінгвістику, математичну логіку.

За останні двадцять років у нейробіологічних і психологічних дослідженнях були одержані нові, надзвичайно важливі відомості про роботу мозку. Вони відкривають шляхи перетворення інтелектуальної праці і створюють передумови для підвищення знання і творчого потенціалу людини.

Когнітологія досліджує моделі свідомості, пов'язані з процесами пізнання, з набуттям, виробленням, зберіганням, використанням, передаванням людиною знань, з репрезентацією знань і обробленням інформації, яка надходить до людини різними каналами, з переробленням знань, з ухваленням рішень, розумінням людської мови, логічним виведенням, аргументацією та з іншими видами пізнавальної діяльності. Досліджуючи розум і розумові системи, когнітивна наука розумну поведінку розглядає як певне обчислення. Існує навіть думка, що когнітивна парадигма може перерости в креативну, тобто творчу парадигму, яка використовуватиме когнітивні структури для вироблення нових знань.

Когнітологія є комплексною наукою. Як зауважив К. Стернін, «складіть разом логіку, лінгвістику, психологію і комп'ютерну науку — і ви отримаєте когнітивну науку». Значення мови для когнітології є надзвичайно великим, бо саме через мову можна об'єктивізувати розумову (ментальну, мисленнєву) діяльність, тобто вербалізувати («ословити») її. З іншого боку, вивчення мови — це опосередкований шлях дослідження пізнання, бо когнітивні й мовні структури перебувають у певних співвідношеннях. Саме тому когнітивна лінгвістика стала провідною науковою дисципліною в межах когнітології. Вона досліджує, як пов'язані мовні форми зі структурами людських знань, а також те, як вони представлені в голові людини.

Хоча мовознавство має більш ніж двадцятивікову традицію, однак найінтенсивніший його розвиток припадає на XX ст. За це століття змінилося три наукові парадигми:

порівняльно-історична (генетична),

системно-структурна (таксономічна) й

комунікативно-функційна.

Дехто як окрему парадигму розглядає генеративну, засновником якої є Н. Хомський — автор генеративно-трансформаційної теорії мови, основними принципами якої є проголошення пріоритету гіпотетико-дедуктивного підходу до мови замість індуктивного, переміщення в центр досліджень синтаксису, визнання творчого (креативного) характеру мовної діяльності, вивчення мови як феномену психіки людини. Сучасний етап у мовознавстві можна назвати періодом постгенеративізму.

Така швидка зміна наукових поглядів на мову дала підставу російському мовознавцеві П. Б. Паршину кваліфікувати ситуацію в мовознавстві XX ст. як перманентні, тобто постійні, безперервні методологічні перевороти. Однак, незважаючи на зміни наукових парадигм, надбані у попередні періоди знання про мову не заперечуються, а лише набувають нової оцінки. Різні парадигми ніби накладаються одна на одну і навіть співіснують, то ігноруючи одна одну, то зближуючись.

Отже, різні течії і напрямки сучасного мовознавства перебувають у доповнювальних відношеннях.

Когнітивна лінгвістика

На зміну системно-структурній парадигмі (структуралізму), де мова інтерпретувалася як своєрідна суворо організована система, в якій кожне явище має свою цінність залежно від місця в цій системі, і де було проведено чіткі межі між мовною синхронією і діахронією, мовою і мовленням, звуком і фонемою, морфом і морфемою, словом і лексемою, значенням і смислом, висловленням і реченням тощо, прийшла когнітивна лінгвістика, яка розглядає мову не як «систему в самій собі і для самої себе», а у зв'язку з людиною, без якої виникнення й функціювання цієї системи було б неможливим. Як зазначає Дж. Брунер, «революціонери»-когнітивісти прагнуть повернути думку в науки про людину після «довгої холодної зими об'єктивізму» [Bruner 1990: 1]. Таким чином, лінгвістика ніби повернулася назад, до тих парадигм, які розглядали мову як явище суспільне, явище, тісно пов'язане з історією народу, його культурою. Іншими словами, на сучасному етапі відбувається гуманізація мовознавства. Когнітивна лінгвістика виникла в 70-ті роки XX ст. (у 1975 р. в назві статті американських мовознавців Дж. Лакоффа та X. Томпсона з'явився термін когнітивна граматика). Деякі вчені часом виникнення когнітивної лінгвістики вважають організований у 1989 р. Р. Дірвеном у Луйсбурзькому університеті (Німеччина) симпозіум, на якому було засновано журнал «Когнітивна лінгвістика».

Когнітивна лінгвістика (від англ. cognition «знання, пізнання», «пізнавальна здатність») — мовознавчий напрямок, який функціювання мови розглядає як різновид когнітивної, тобто пізнавальної, діяльності, а когнітивні механізми та структури людської свідомості досліджує через мовні явища. Вона розвиває і доповнює науковими досягненнями лінгвістику, філософію, психологію в галузі традиційних проблем аналізу зв'язків між мовою і мисленням, суджень і умовиводів. Тільки тепер ці кореляції розглядаються в іншому плані - у категоріях когнітивної і лінгвокогнітивної природи як знання і його різновиди, мовні засоби й представлення, репрезентації знання, мовні процедури оперування знаннями, ментальність структури і процеси інформативності (пам'ять, ухвалення рішень, аргументація, пізнання).

Отже, когнітивна лінгвістика є складовою частиною когнітології — інтегральної науки про когнітивні процеси у свідомості людини, що забезпечують оперативне мислення та пізнання світу.

Зокрема, предметом когнітивної лінгвістики є проблема ролі мови у процесах пізнання й осмислення світу, в проведенні процесів його концептуалізації й категоризації (підведення явища, об'єкта, процесу тощо під певну рубрику, категорію; утворення і виділення самих категорій, тобто членування зовнішнього і внутрішнього світу людини й упорядковане подання різноманітних явищ через зведення їх до меншого числа розрядів і об'єднань), проблема співвідношення концептуальних систем із мовними, наукової та звичайної (буденної) картин світу з мовною.

Варте уваги й загальне спрямування когнітивістів на дослідження мови у зв'язку з людиною, яка думає і пізнає: «Переваги когнітивної лінгвістики й когнітивного підходу до мови [...] в тому, що вони відкривають широкі перспективи бачення мови в усіх її різноманітних зв'язках із людиною, з її інтелектом і розумом, з усіма мисленнєвими й пізнавальними процесами, нею здійснюваними, і, нарешті, з тими механізмами та структурами, які лежать у їх основі» [Кубрякова 1999: 3].

Кожний новий напрямок у мовознавстві пов'язаний із новим методом дослідження мови. Щодо методу когнітивної лінгвістики однозначної думки немає. Більше того, невизначеність методу дослідження стала причиною заперечення когнітивної лінгвістики як окремої парадигми в мовознавстві. Зокрема, Вадим Касевич стверджує, що «хоча внесок когнітивістів у сферу, наприклад, семантики виразно позитивний, вони тим не менше не створюють ні нового об'єкта (точніше, предмета) дослідження, ні навіть мовного методу» [Касевич 1998: 20]. Олена Кубрякова вважає, що когнітивна лінгвістика опрацювала свій метод, який передбачає «постійне співвіднесення мовних даних із іншими досвідними сенсомоторними даними [...] на широкому культурологічному, соціологічному, біологічному і — особливо — психологічному тлі», і що «метод когнітивної науки полягає передусім у спробі поєднати дані різних наук, гармонізувати ці дані й знайти смисл в їх кореляціях та співвідношеннях» [Кубрякова 1999: 5, 6].

Когнітивна лінгвістика є поліпарадигмальною наукою. Вона успадкувала набутки всіх попередніх мовознавчих парадигм і розвиває успадковані від лінгвістики, а також від філософії, психології класичні проблеми зв'язків між мовою та мисленням, однак розглядає їх у дещо іншому плані, а саме в таких категоріях: знання, його мовні різновиди, мовні способи репрезентації знань, мовні процедури оперування знаннями, ментальні структури та процеси у свідомості (пам'ять, сприйняття, розуміння, пізнання, аргументація, прийняття рішення тощо). Головна ідея когнітивної лінгвістики як нового напряму: мовна здатність людини є частиною її когнітивної здатності.

Для когнітивної лінгвістики характерні такі загальні принципові настанови, як

експансіонізм (виходи в інші науки),

антропоцентризм (вивчення мови з метою пізнання її носія),

функціоналізм (вивчення всього різноманіття функцій мови),

експланаторність (пояснення мовних явищ).

Якщо лінгвістику XX ст. можна представити як «як-лінгвістику» (як побудована мова), то когнітивну лінгвістику як «для чого/чому-лінгвістику», в основі якої буде примат пояснення [Кибрик 1995: 91].

Не всі структури репрезентації знань мають лінгвальний характер. Диференціація різних структур знань, визначення загальних принципів їх формування, виявлення ролі мови в їх репрезентації, розумінні та інтерпретації становить предмет когнітивної семантики — найбільш важливого і найбільш опрацьованого розділу когнітивної лінгвістики.

Представниками когнітивного підходу в семантиці є переважно американські вчені Джордж; Лакофф, Рональд Лангакер, Рей Джекендофф, Чарльз Філлмор, Леонард Талмі, Джон Тейлор, Жиль Фоконьє, А. Ченкі та ін.

Відомою є праця Рея Джекендоффа «Семантика і когнітивна діяльність» (1983), в якій обґрунтовано зв'язок семантики з психологією. Зокрема, у ній доводиться, що при сприйнятті мовлення людина користується тими самими механізмами, що й при сприйнятті загалом (зоровому, музики тощо).

Представники когнітивної семантики вважають, що їх головне завдання — виявити і пояснити, як організоване знання про світ у свідомості людини і як формуються та фіксуються поняття про світ. Тому вони розглядають семантику і мовні проблеми загалом через призму пов'язаних із лінгвістикою наук — герменевтикою (від грец. hermeneutikos «пояснювальний»; мистецтво тлумачення текстів, учення про принципи їх інтерпретації); Гештальтпсихологією (одна з основних шкілзарубіжної, переважно німецької, психології першої половини XX ст., яка висунула принцип цілісності (ґештальт) як основу в дослідженні складних психічних явищ), когнітивною психологією (один із напрямів переважно американської психології, що розглядає всі психічні процеси як опосередковані пізнавальними (когнітивними) чинниками) та ін. Такий симбіоз різних наук у дослідженні мовних явищ, з одного боку, сприяє всебічному їх вивченню, а з іншого — призводить до втрати автономності лінгвістики як науки.

Когнітивісти висунули кілька теорій і ввели в науковий обіг нові поняття і, відповідно, терміни.

Тварини діляться на:

1) Належні імператору
• 2) Забальзамовані
• 3) Яких можна дресирувати
• 4) Молочні поросята
• 5) Русалки
• 6) Казкові
• 7) Бродячі собаки
• 8) Залучені до даного переліку
• 9) Які тремтять, як божевільні
• 10) Незліченні
• 11) Намальовані дуже тоненьким пензликом з верблюжого волосу
• 12) Інші
• 13) Такі, які тільки що розбили вазу для квітів
• 14) Здалеку нагадують мух

Борхес приписує давній китайській енциклопедії «Небесна скарбниця благосних знань» цей поділ.

Новою є когнітивна теорія категоризації— теорія систематизації значень слів у мовній свідомості людини, яка здійснюється у межах сформованої в її свідомості наївної картини світу. В її основу покладено ідею Бенджаміна Уорфа про членування світу на категорії за допомогою мови. Виділення такої категорії можливе лише тоді, коли для її назви у мові є відповідне слово. Когнітивний погляд на категоризацію ґрунтується на припущенні, що здатність людини до категоризації пов'язана з її досвідом та уявою, особливостями сприйняття, культурою, а також зі здатністю створювати образи, метафори, метонімії тощо. На думку Елеонори Рош, категоризація є одним із найважливіших складників механізму пізнання і полягає в тому, що для кожного слова окреслюється семантичне коло споріднених слів за «принципом родинної подібності» та встановлюється узагальнювальний репрезентант (прототип). Метою категоризації є пояснення нового через уже відоме та структурування картин світу за допомогою узагальнень.

Категорія — когнітивна структура, концептуальний клас, що складається з елементів — членів категорії, об'єднаних «родинною подібністю».

Об'єкти — члени категорії не є рівноправними: всередині кожної категорії одні об'єкти є психологічно більш значущими, ніж інші. Людина сприймає будь-яку семантичну категорію як таку, що має центр і периферію і, відповідно, «більш прототипних» і «менш прототипних» представників. Наприклад, прототипним птахом для європейців є горобець, а страус і курка є периферією; яблуко — прототипний фрукт, а банан — периферія; прототипом стільця є стілець для стола, а не крісло в перукарні чи стілець для фортепіано. Правда, в різних етносів прототипи можуть не збігатися. Так, для американців прототипом птаха є малинівка (вільшанка), а прототипом фрукта — апельсин.

Отже, прототип— це такий центральний член категорії, який є її найкращим, найяскравішим представником, головним репрезентантом. Навколо такого прототипу в свідомості індивіда об'єднуються всі інші об'єкти, що входять до категорії [Rosch 1977].

Дещо іншу концепцію прототипів запропонувала австралійська дослідниця польського походження А. Вежбицька. Прототипами,на її думку, є не самі об'єкти, а їх ідеалізовані, еталонні образи, ментальні утворення, які не належать до об'єктів, що піддаються спостереженню, але які концептуально відображають суттєві властивості нашого уявлення про об'єкт (типова чашка, типове вікно, типовий велосипед тощо). Так, наприклад, до прототипу «велосипед» не належать такі предмети, як фари і дзвінок. Деякі дослідники (Р. Фрумкіна) вважають, що назване Вежбицькою прототипом правильніше йменувати стереотипом і говорити, відповідно, про стереотипний образ певного об'єкта.

Птах

«Елеонора Рош Хайдер [Рош Хайдер 1973] порушила питання про те, чи сприймають люди належність до категорії як питання, яке можна вирішити однозначно, або ж як питання ступеня. Наприклад, чи розглядають люди представників даного біологічного виду просто як птахів або не-птахів, або ж вони розглядають їх як птахів в певній мірі? Результати Хайдер послідовно вказують на останнє.

"Вона попросила піддослідних розкласифікувати птахів за ступенем належності до категорії, тобто за ступенем відповідності ідеальному образу птаха. Зважаючи на відсутність однозначної відповіді на питання про належність до категорії, можна було б очікувати, що випробовувані будуть ухилятися від відповідей або давати відповіді навмання. Замість цього і всупереч сподіванням, утворилася чітка ієрархія відносин до категорії 'птах':

Ієрархія належності до категорії "Птах"

(1) малинівки (вільшанка)

(2) орли

(3) кури, качки, гуси

(4) пінгвіни, пелікани

(5) летючі миші

Вільшанки - типові птахи. Орли, є хижаками, менш типові. Кури, качки та гуси - ще менше птахи. Летючі миші навряд чи взагалі належать до птахів. Корови однозначно до птахів не належать".

Летюча миша визначено НЕ є птахом, страус Є птахом – «дивним» птахом, нетиповим птахом, але птахом. Летючих мишей, які не мають пір'я, не мають дзьобів, не відкладають яєць, не відносять до птахів, тому що пір'я, дзьоби і яйця вважаються НЕОБХІДНИМИ (а не просто прототиповими) ознаками поняття [1] 'птах' (пор. Wierzbicka 1985:180).

Із теорією категоризації пов'язане поняття ментальних репрезентацій, під яким розуміють умовні функціонально визначені структури свідомості та мислення людини, що відтворюють реальний світ у свідомості, втілюють знання про нього і почуття, які він викликає, відображають стани свідомості та процеси мислення [Штерн 1998: 214—215]. Процеси свідомості й мислення розглядаються як оперування ментальними репрезентаціями. На думку американського мовознавця А. Пайвіо, ментальні процеси у свідомості опосередковані не тільки мовою (словесними формами), а й уявою (образами). Порівняльний аналіз мови й уяви як засобів репрезентації показує, що хоча вони в багатьох випадках виконують різні функції, однак гармонійно доповнюють одна одну. За Джеррі Аланом Фодором, ментальна репрезентація є специфічною мовою мислення. Відчуття, які виникають у людини в процесі взаємодії з довкіллям, спричинені інформацією, що надходить до неї сенсорними каналами (зоровим, слуховим, тактильним). Сенсорні механізми перетворюють ці матеріальні стимули на символічні утворення, які і є ментальними репрезентаціями.

Основним семантичним поняттям у когнітивній лінгвістиці є «концепт», і саме цим когнітивна лінгвістика найбільшою мірою відрізняється від інших напрямків дослідження семантики (логічного, структурного тощо).

Концепт – найбільша оперативна одиниця ментального рівня, яку на вербальному рівні може позначати слово, словосполучення, фразеологізм, речення чи текст.

А. Вежбицька розрізняє концепт-мінімум, концепт-максимум і енциклопедичний додаток (доповнення).

Концепт-мінімум — це неповне знання смислу слова (мовцеві відома реалія, але далеко не все, що її стосується; у життєвій практиці вона для нього не є важливою або ж він з нею ніколи не стикався).

Концепт-максимум охоплює всебічне (повне) знання мовцем смислу слова (реалія йому відома в усіх аспектах), у тому числі енциклопедичні відомості, професійні знання про реалію. Так, якщо для мешканця України концепт «яблуко» є концептом-максимумом, то концепт «ківі» є концептом-мінімумом (мовці не знають, на кущі чи на дереві ростуть ці фрукти, як ці рослини доглядають, як вони цвітуть, коли дозрівають плоди тощо).

Використовують поняття ідеалізована когнітивна модель [Lakoff 1987], під якою розуміють усі наші уявлення про об'єкт зразу, в цілому, якийсь «нерозчленований образ», що зумовлює певну поведінку мовного знака (рольову структуру).

Так, англ. jogging «біг підтюпцем» і running «біг» мають різні «ідеалізовані когнітивні моделі». Jogging асоціюється зі здоровим способом життя, фізичною формою людей середнього класу, які досягли успіху в суспільствах розвинутих країн. Концепт цього слова не містить змагання, цільові ситуації, а також несумісний з малолітніми дітьми, людьми похилого віку, тваринами та іншими концептами, звичайними для running (не кажуть *jog to catch the bus «бігти підтюпцем, щоб устигнути на автобус», jog after someone «бігти підтюпцем за кимсь», a run to catch the bus «бігти, щоб устигнути на автобус», run after someone «бігти за кимсь»).

Зміна поняття значення на поняття концепту засвідчує зміну орієнтацій від трактування смислу як абстрактної сутності, репрезентація якої не пов'язана з мовцем і адресатом, до його інтерпретації як ментальної сутності, що з'єднує зовнішній світ із внутрішнім світом людини. Тут мовознавство повернулося до гумбольдтівського розуміння мови як «третього, проміжного світу». Отже, когнітивна семантика вивчає не значення слів, а концепти. Це абсолютно новий підхід до вивчення семантики.

Серед різних методик концептуального аналізу вирізняються етноцентрична концепція А. Вежбицької, яка виходить із того, що значення зумовлене ментальністю певного етносу. Кожна мова специфічна, в ній відображений своєрідний національний характер. Способи концептуалізації світу закладені в мові. Завдання лінгвіста — реконструювати властивості національного характеру через мову. Оскільки різні мови концептуалізують світ неоднаково, то через зіставлення мов виявляються відмінні концептуальні структури світу. Однак концептуальні структури не є статичними.

Кожен концепт пов'язаний з деякими іншими концептами, і разом вони утворюють домени, тобто фони, із яких вичленовується концепт. Так, концепт «дуга» сприймається з опорою на уявлення про коло, концепт «гіпотенуза» — з опорою на поняття про трикутник. Співвідношення між концептом і доменом Р. Лангакер інтерпретує в термінах профіль і база [Langacker 1987, 1988, 1991а, 1991b]. Він вважає, що семантику можна зображати у вигляді схем, де виділена грубою лінією чи іншим знаком частина буде профілем мовної одиниці, а все інше — її базою. Так, наприклад, гіпотенузу можна зобразити як ^, а дієприкметник gone «який прийшов» як

GONE

Для gone профілем є результативний стан, а все інше (рух, переміщення) — базою.

Упорядковане поєднання концептів у свідомості людини становить її концептуальну систему. Ці концепти можуть бути картиноподібні й мовоподібні. Концептосистему, таким чином, не можна зводити до ментального лексикону, тобто системи вербалізованих (ословлених) знань, яку ще називають внутрішнім лексиконом, тезаурусом, мовною пам'яттю. Концептосистема і ментальний лексикон перебувають у відношенні «ціле — частина», оскільки концептосистема — це єдиний рівень представлення знань, що поєднує мовну, сенсорну й моторну інформацію [Селіванова 1999: 71].

Концептосистема не є стабільною. Навпаки, вона динамічна, весь час змінюється під впливом постійного процесу пізнання. Водночас належить зазначити: концептосистеми в різних людей не збігаються, що залежить не тільки від їхнього інтелектуального рівня, а й від життєвої практики.

Компонентами концептосистеми є фрейми. Фрейм (від англ. frame «каркас, остов», «будова, структура, система», «рамка», «окремий кадр фільму» таін.) — це структура, що репрезентує стереотипні, типізовані ситуації у свідомості (пам'яті) людини і призначена для ідентифікації нової ситуації, яка ґрунтується на такому ж ситуативному шаблоні.

Поняття фрейму ввів Марвін Мінський у 1974 р.

За Мінським, фрейм — це ієрархічно впорядкована репрезентація певної стандартної ситуації дійсності. У пам'яті людини зберігається великий набір різноманітних фреймів, які актуалізуються під час сприймання нових сцен. Як і вся концептосистема, фрейм має мовну й позамовну сутність. Він репрезентує у свідомості людини стереотипну ситуацію і зв'язки цієї структури з деякими іншими видами інформації, наприклад, як користуватися фреймом і що робити, коли певні плани не здійснилися. Фрейм не є закритою структурою. Він може доповнюватися шляхом поглиблення інформації про ситуацію, образного, символічного, метафоричного та ін.) уявлення про неї.

Ідея фреймів знайшла своє застосування в дослідженні механізмів розуміння природної мови. Ч. Філлмором уведено поняття інтерпретувального фрейму як інструмента опису семантики лексем, граматичних категорій та тексту.

Р. Шенк застосовує фреймовий аналіз до аналізу розуміння смислу зв'язного тексту. Зокрема, він розрізняє два різновиди фреймів — сценарії та плани.

Сценарії описують стандартні, типові ситуації в їх розвитку. До сценаріїв входять назва ситуації, імена учасників ситуації, перелік причин виникнення ситуації та набір сцен (певних дій).

Плани слугують для встановлення причиново-наслідкових зв'язків між сценаріями (послідовності дій). Вони складаються зі сцен і сценаріїв, які ведуть до певної мети. Д. Поспєлов скористався фреймами для формування прикладної семіотики як нової парадигми штучного інтелекту, а А. Баранов для моделювання процесів метафоризації на когнітивному рівні.

У багатьох працях когнітивістів використовуються поняття фігури і фону, запозичені з ґештальтпсихології. Леонард Талмі, який увів ці терміни в лінгвістику [Talmy 1978], звернув увагу на те, що звичайно, наприклад, кажуть човен біля верби, автомобіль поруч з будинком, а не *верба біля човна, *будинок поруч з автомобілем. Рухомі об'єкти у просторі й часі — це фігури, а нерухомі — фон. Фігури, маючи просторові й часові межі (об'єкт на фоні простору, факт на фоні процесу), тяжіють до визначеності (англійською мовою не можна сказати *А table is near the wall, а тільки The table is near the wall). Отже, фоном є нерухомі, громіздкі об'єкти, не обов'язково визначені (певні) і які часто не мають просторових і часових меж.

Поняття фону і фігури знайшли застосування в описі семантики прийменників і в аспектології (розділі граматики, який вивчає дієслівний вид і суміжні з ним видо-часові категорії та способи дії). На думку Талмі, їх можна застосувати й у дослідженні відмінкової граматики (за Філлмором), де агенс, інструмент і пацієнс будуть інтерпретуватися як мобільні, а джерело, кінцева межа, маршрут, місцеположення як статичні.

Особливу увагу когнітивісти приділяють вивченню метафори, вважаючи, що вона займає в когнітивній моделі мови центральне місце. Так, Дж. Лакофф і М. Джонсон указують, що повсякденні метафори слугують для структурування навколишньої дійсності й керують інтелектуальною діяльністю людини та її вчинками [Лакофф, Джонсон 1987; див. також: Мак-Кормак 1990]. Водночас метафора є знаряддям формування нових ментальних категорій, утворення нових концептуальних систем, формування нового знання. На думку когнітивістів, усі значення (лексичні, словотвірні, граматичні) пов'язані між собою метафоричними перенесеннями. У кожній метафорі є донорська і реципієнтна зони. Донорська зона завжди конкретна й антропоцентрична: для її породження широко використовується людина, зокрема її тіло (ручка, ніжка, горло, вушко, ніс, око (очко), чоло тощо), місцезнаходження у просторі та рух (укр. він у жаху / його охопив жах; дійти висновку; рос. он в ярости / пришел в ярость).

http://www.brusov.am/docs/library/lakoff.htm

LOVE IS A JOURNEY

ЛЮБОВЬ — ЭТО ПУТЕШЕСТВИЕ

Look how far we've come.

Посмотри, как далеко мы зашли.

We're at a crossroads.

Мы на перепутье.

We'll just have to go our separate ways.

Мы просто должны идти каждый своей дорогой.

We can't turn back now.

Мы уже не можем повернуть назад.

I don't think this relationship is going anywhere.

Я не думаю, что эти отношения к чему-нибудь приведут.

Where are we?

Где мы?

We're stuck.

Мы застряли.

It's been a long, bumpy road.

Это была долгая ухабистая дорога.

This relationship is a dead-end street.

Эти отношения заведут нас в тупик.

We're just spinning our wheels.

Мы просто стоим на месте (букв, прокололи колеса).

Our marrige is on the rocks.

Наш брак разбился о скалы.

We've gotten off the track.

Мы сошли с колеи.

This relationship is foundering.

Эти отношения терпят крах (букв, идут ко дну).

В этих примерах основная метафора — ПУТЕШЕСТВИЕ; есть разные виды

путешествий, которые можно совершить: на машине, на поезде, по морю.

У когнітивній семантиці метафора стала робочим інструментом, методом опису полісемії, її типів, способів переходу від одного значення до іншого. Більше того, за допомогою метафори відтворюється історія значень, причини і послідовність їх появи, тобто досліджується діахронічна семантика. Це є ще одним свідченням того, що когнітивна лінгвістика повертається до історико-філологічних, доструктуралістських традицій. Когнітивісти вважають, що діахронічний опис є дуже важливим для інтерпретації полісемії в синхронії. Вони принципово не диференціюють закони історичного розвитку мови і їх синхронної будови.

Схеми, які показують зв'язки між значеннями, М. Джонсон назвав топологічними схемами(image schema) [Jonson 1987], а напрямок, який вивчає відношення між окремими значеннями слова, — топологічною семантикою. Типова модель схем (pattern) типу «контейнер» (вмонтовані один в одного об'єкти; об'єкти як вмістилища), «шлях», «поверхня», «перешкода», «контакт», «шкала» та ін. застосовується до опису багатьох слів зразу. Кожна схема відштовхується від форм і рухів людського тіла, які переносяться на навколишню дійсність (це явище, що засвідчує антропоцентричність семантики, отримало назву embodiment «втілення, уособлення»).

Крім когнітивної семантики в когнітивній лінгвістиці існує низка когнітивно-граматичних теорій та концепцій. До них належать відмінкові граматики (case grammars), «когнітивна граматика» Р. Лангакера, «теорія ґештальтів» Дж. Лакоффа, «конструкційна граматика» Ч. Філлмора.

Особливою оригінальністю характеризується конструкційна граматикаФіллмора. На думку вченого, є чимало таких мовних виразів, у яких форма або зміст не виводяться зі значення або форми їхніх складників (одиниць, що до них уходять). Тому потрібно ще враховувати значення самих конструкцій, які накладають певні обмеження на складники конструкції. Згідно з цією ідеєю вихідною (початковою) є конструкція, а не дієслово. Конструкція, властива для певного класу дієслів, здатна «втягувати» дієслова інших класів. Дієслово ніби вмонтовується в різні конструкції (за умови, що воно відповідає передбачуваним цими конструкціями обмеженням на дієслівне місце) й отримує властиве конструкції значення:

Диліжанс їхав (плив, чесав) через село.

Іди (шуруй, мотай, чеши) звідси.

Як інструмент опису когнітивісти використовують поняття «blending», під яким розуміють неправильне суміщення. Згідно з blending'oм породження речення і тексту завчасно не запрограмоване, а є спонтанним процесом, за якого мовець може припускатися помилок. Заповнення аргументних місць когнітивісти пропонують представляти як blending предикатної структури та імені.

Таким чином, у когнітивній лінгвістиці стираються межі, встановлені структуралізмом, між семантикою і психологією, синхронією і діахронією, мовою і мовленням, словниковою й енциклопедичною інформацією, значенням і смислом, різними значеннями полісемічних слів і навіть різними концептами. Заперечується принцип мовної економії та принцип алгоритмічної побудови речення. Стверджується, що мова не є економною, вона не тільки допускає дублювання, а й вимагає його, і функціонує не за алгоритмічними законами. Мовознавство якоюсь мірою повернулось назад — до історико-філософських традицій кінця XIX — початку XX ст. [Рахилина 2000: 378].

Такий поворот науки про мову є цілком закономірним, що відповідає розвитку думки згідно із законом заперечення заперечення. Жодна наукова парадигма не може претендувати на статус абсолютно правильної і єдино можливої, однак кожна з парадигм — це новий (інший) погляд на таке складне, багатовимірне явище, як мова.

Безумовно, не все в когнітивістиці витримає перевірку часом. Когнітивістів нині критикують за відхід від проблеми значення, підміну значення значно ширшим поняттям інформації, а також за звуження (вузьке розуміння) поняття антропоцентричності, що теж зводиться до чистої інформації, тоді як насправді найважливішою рисою людського інтелекту є воля, яку когнітивісти ігнорують. Синтактика символів, якою когнітивісти найчастіше обмежуються, не може адекватно відобразити ментальність людини [Демьянков 1994: 20—21].

Сьогодні можна з упевненістю стверджувати, що всередині когнітивної лінгвістики представлені такі розділи.

1. Дослідження процесів породження і розуміння природної мови. Історично це найбільш ранній розділ, багато в чому що сформувався за участю фахівців з комп'ютерного моделювання розуміння та породження текстів. З провідних лінгвістів когнітивного профілю найбільш значущі результати в цій галузі має У. Чейф, який розробив категорії поточної свідомості й активації, а також низку похідних від них понять.

2. Дослідження принципів мовної категоризації. Їм приділив значну увагу Дж.Лакофф, що розвивав ідеї Елеонори Рош. Остання показала неадекватність традиційних (висхідних ще до Арістотеля) уявлень про категорії як множини з чіткими границями/межами, до яких якийсь об'єкт може або належати, або не належати, причому всі члени деякої категорії мають однаковий статус. Експерименти показують, що насправді межі категорій розмиті, а самі категорії мають внутрішню структуру: деякі їх елементи представляють категорію краще, ніж інші, тобто є прототипні її члени. Наприклад, прототипний птах - це для англомовної картини світу вільшанка, а для україномовної - горобець, тоді як пінгвін або страус перебувають на периферії категорії. Поняття прототипу має дуже широку застосовність: воно використовувалося для інтерпретації співвідношення фонеми і алофонів, для опису морфологічних і синтаксичних процесів, спираючись на нього, можна запропонувати інтуїтивно прийнятне розмежування поняття мови і діалекту та ін. Всередині категорії члени можуть бути пов'язані різними відносинами, які також були вивчені. Понад те, самі категорії теж неоднакові: було показано, що серед них є привілейовані, яким відповідають так звані концепти базового рівня категоризації. Назви, що відповідають цьому рівню, охочіше використовуються, легше пригадуються, раніше засвоюються дітьми, зазвичай лінгвістично більш прості, мають більшу культурну значимість і володіють ще поряд примітних властивостей: такий, наприклад, концепт "собака" в порівнянні з вищерозташованих концептом "тварина" і нижнім концептом "пудель".

3. Дослідження типів поняттєвих структур та їх мовних відповідників. Ці роботи також були початі в рамках штучного інтелекту (Р. Абельсоном, Р. Шенком, М. Мінським - авторами таких популярних категорій, як фрейм і сценарій), однак згодом адаптовані для потреб лінгвістичного дослідження Ч. Філлмора. У дослідженнях подібного типу когнітивна лінгвістика взаємодіє з соціологією та культурологією.

4. Дослідження когнітивно-семантичних суперкатегорій пов'язано, насамперед, з Л. Талмі, який робить спробу визначити набір ієрархічно впорядкованих образоформувальних систем - категорій, за допомогою яких природна мова концептуально структурує уявлення про дійсність (це категорії когнітивного стану, конфігураційної структури, вже згадуваної динаміки сил, розподілу уваги та ін., кожна з яких має свою складну структуру). Подібний коло проблем дещо по-іншому розглядається в роботах Дж.Лакоффа і Р. Ленекера.

5. Дослідження просторових відносин і типів концептуалізації руху у мові. Це та точка, в якій перетинаються майже всі основні програми когнітивної лінгвістики. Лакофф розробив поняття образної схеми (image-schеma) і розглянув деякі важливі типи схем (вмістище, частина-ціле, шлях, зв'язок) і їхні мовні відповідності; серед образофоромувальних схем Талмі найдетальніше розробив категорію конфігураційної структури, у рамках якої розглянув такі граматично зафіксовані поняттєві категорії, як кількість, розділеність, протяжність, обмеженість, членування простору та ін.; докладно розглянуто просторову свідомість у численних публікаціях Джекендоффа і Ленекера.

6. Дослідження тілесного базису людської свідомості та мови. В їх основі лежить ідея так званого концептуального втілення/утілеснення (conceptual embodiment), відповідно до якого побудова поняттєвого світу людини (і семантики природної мови), включаючи принаймні деякі з найбільш абстрактних його фрагментів, зумовлено біологічною природою людини і її досвідом взаємодії з фізичним і соціальним світом. Передбачається, що багато з яких понятійних і мовних категорій в підсумку зводяться до особливостей будови й функціювання людського тіла - наприклад, його асиметрії, що виявляється в наявності в людини «верху» і «низу», «перед» і «заду», «правого» і «лівого» з їх різною роллю в русі (обличчям вперед у нормі), сприйнятті, контакті з ґрунтом, фізіологічних відправленнях, соціальних ритуалах і ін. Поняттєві уявлення про тіло виступають сполучною ланкою між тілесною природою людини та її мовою. Важлива роль приписується також самому усвідомленню поверхні тіла як кордону між «внутрішнім» і «зовнішнім» світами, пов'язаних між собою деякими каналами (звідси метафори вмістилища і каналу). Розроблення відповідного кола уявлень ведеться з кінця 1970-х років насамперед такими дослідниками, як Дж.Лакофф, М. Джонсон, Ф. Варела, Е. Рош; у російській лінгвістиці подібні уявлення формулюються в термінах антропоцентричною мови (Ю. Д. Апресян). Доктрина концептуального втілення є сумісною із загальним уявленням про наявність у розуму тілесного носія (звідси її апеляції до сучасної нейронауки), але на практиці оперує з семіотичними фактами.

7. Дослідження метафори і метонімії в мові. Це - «фірмова страва» Дж.Лакоффа, який перетворив традиційну проблематику в одну із найпопулярніших дослідницьких сфер у лінгвістиці й ряді суміжних наук. Теорія, яка була сформульована в книзі Метафори, якими ми живемо, опублікованій Лакоффом спільно з філософом М. Джонсоном в 1980, трактує метафору як інструмент осмислення нових поняттєвих сфер у термінах сфер, що стоять ближче до з безпосереднього досвіду людини: пор. буквальне геометричне використання визначення високий у словосполученні висока людина, високе дерево і його метафоричні переноси на сферу механічної (висока швидкість), термо-(висока температура) і електро-(висока напруга) динаміки, етики (висока мораль, висока відповідальність), естетики (високе мистецтво), права (високий суд), соціальних відносин (високий пост), трудової діяльності (висока майстерність) і т.д. Зведення різноманітних семантичних відносин до досить елементарних (насамперед просторових) схем, понад те, в багатьох випадках схемами з заданого і вже дослідженого списку (вже в 1989 для англійської мови Лакофф із колегами склав Базовий список метафор, більшість з яких представлено, наприклад, і в українській мові), а також виявлення корелятів природних для концептуальної сфери-джерела наслідків певної її організації в іншій концептуальної сфері виявилося досить продуктивним, десь навіть захоплюючим і при цьому цілком респектабельним заняттям - по суті справи, оригінальним дослідницьким методом когнітивної лінгвістики.