Базові знання, вміння, навички, необхідні для вивчення теми.

МАТЕРІАЛИ ДОАУДИТОРНОЇ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ.

Міждисциплінарна інтеграція.

Дисципліни Знати Вміти

1.Всесвітня історія Основні історичні події Аналізувати особливості

ХVІІ-ХХ ст. у країнах соціально-­економічного та

Європи та Америки. політичного розвитку країн.

2. Політоло­гія Основні етапи розвитку Визначати особливості

світової по­літичної думки; політичних поглядів і

політико-правові вче­ння думок видатних вчених

у країнах Європи та ХVІІ-ХХ ст. , аналізувати

Америки у ХVІІ–ХХ ст. розвиток політичної думки;

вміти пов'язувати свої

судження із сучасністю.

3.2. ЗМІСТ ТЕМИ:Історія розвитку економічної теорії .

1. Зародження економічної теорії як науки.

2. Основні напрями і школи світової економічної думки.

 

Структурно-логічна схема змісту теми:

Зародження економічної думки.

Стародавній Схід

Античний світ

Становлення економічної науки

меркантилізм

класична політична економія

фізіократія

марксизм

історична школа

маржиналізм

Сучасна економічна теорія

монетаризм

неокласична економічна теорія

лібералізм неолібералізм

інституціоналізм неоінституціоналізм

кейнсіанство

неокейнсіанство посткейнсіанство

сучасна марксистська теорія

 

1. Зародження економічної теорії як науки.

Найдавнішими документами, у яких були зафіксовані правила і норми економічного поводження громадян, відносини між ними і державою, між рабом і паном, грошовий обіг, штрафи, можна вважати закони. Перші закони, що виникли в державах Давнього Сходу,належать до ХХ ст. до н.е.

У давньовавілонському царстві діяли закони царя Хаммурапі, що царював у 1792-1750 рр. до н.е. У цих законах уже були встановлені економічні правила і норми рабовласницьких відносин і грошового обігу.

У «Законах МАНУ», що панували в Індії у VІ ст. до н.е., регламентувалися відносини власності. Давньокитайський філософ Конфуцій (551-479 рр. до н.е.), засновник конфуціанства -­ релігійно-етичного вчення, в якому обґрунтовувалась економічна роль держави як «великої сім'ї» і правителя - «батька народу», сформулював погляди на розумову і фізичну працю, відносини між рабовласниками та рабами. В ІV-ІІІ ст. до н.е. у Китаї був поширений трактат «Гуань-цзи», у якому йшлось про торгівлю, податки, ринкові відносини, заняття землеробством і ремеслом, грошовий обіг, фінанси.

У роботах мислителів Стародавнього Єгипту також розглядаються економічні поняття і процеси, початі перші спроби теоретично осмислити економічний устрій сучасного їм суспільства. Чимало економічних спостережень містить Біблія.

Але в усіх згаданих творах формулювались лише окремі елементи економічних явищ. Вони не створюють науки. Та й економічні явища вони розглядали разом з іншими, не відділяючи економічної думки від інших форм мислення. Це пояснюється низьким ступенем економічного життя, зародковим станом науки про людське суспільство.

Певний внесок в розвиток економічної думки внесли вчені Стародавньої Греції. Економічні погляди поглиблюються і систематизуються, набувають наукового образу. Видатні грецькі філософи Ксенофонт (444-355 рр. до н.е.), Платон (427-347 рр. до н.е.), Аристотель (384-322 рр. до н.е.) по праву можуть вважатися першими вченими-економістами.

Ксенофонт, написавши такі роботи, як "Про прибутки" і "Економікос" (навчання про господарство), дав старт науковій економіці. У його дослідженнях економіка ділиться на галузі з виділенням сільського господарства, ремісництва, торгівлі, висловлюється думка про доцільність поділу праці, він одним із перших звернув увагу на залежність глибини поділу праці від розміру ринку, дав оцінку грошам як концентрованому виразу багатства і засобу обігу. Праця Ксенофонта "Економікос ("Устрій домогосподарства") користувалась великою популярністю як у Греції, так і в Стародавньому Римі і середньовічній Європі.

Платон, ідеолог рабовласництва, в своїх працях «Держава», «Закони», «Діалоги» та інших здійснив аналіз поділу праці і показав його прогресивне значення, дав поняття економічної природи товару і грошей, визначив кілька їх функцій. Розвиває думку про поділ праці, висловлює міркування про спеціалізацію праці і зайнятості окремими професіями.

Аристотель вперше проаналізував економічні явища рабовласницького суспільства Древньої Греції. Він дослідив товарно-грошові відносини, розмежував простий товарний обіг та обіг грошей як капіталу, тобто рух грошей як засобу обігу і як грошового капіталу, помітив різницю між споживною вартістю і вартістю товару.

Аристотель прийшов до висновку, що обмін не може мати місця без рівності, а рівність без сумірності. Геній Аристотеля виявляється саме в тому, що у виразі вартості товарів він розкриває відносини рівності. Тобто Аристотель стає на шлях, який веде до трудової теорії вартості. Аристотель, який намагався звести всю сукупність наукових пізнань свого часу в єдину систему, відзначав, що поряд з "економікою" - розумним веденням господарства (включаючи виробництво руками рабів) - існувало й нездорове ухилення від неї, так звана "хрематистика" (від древньогрецького "хрема" - володіння, майно) - мистецтво наживати багатство. Нестримна гонитва за грошима, коли людина забуває про все на світі, готова заради них втратити душу, й засуджувалась древніми мислителями.

В період феодалізму виникла необхідність управління поміщицьким (вотчинним) власним господарством, а також ремісничим і сільськогосподарським виробництвом. Економічні поняття знайшли відповідне відображення в цехових статутах і міському праві.

Однак економічна теорія в середньовіччі не одержала належного розвитку. Вона базувалась в основному на священному писанні Ф. Аквінського, який трактував так звану "справедливу ціну", виходячи з християнських норм моралі. Лихварство, як відомо, Біблія засуджує.

Економічна теорія як самостійна наука виникла в ХVІІ-ХVІІІ ст. - в період зародження капіталістичного ладу, формування національного ринку. Для цього були об'єктивні умови. Розвивався суспільний поділ праці і на цій основі товарно-грошові відносини. Посилено формувалось підприємницьке середовище і його головні суб'єкти - підприємці та вільні працівники.

Ф. Енгельс у цьому зв'язку відзначав, що стіни феодальних замків підривались розвитком грошовогo господарства. Новий клас, що зароджувався - буржуазія почала це усвідомлювати. Вона відчула, що її основна сила в економіці. Інакше кажучи, буржуазія, що вийшла на арену суспільного розвитку, переслідувала мету встановити природу й джерела суспільного багатства, а тому була зацікавлена в розвитку економічної науки. Остання виражала її інтереси. Почалися наукові дослідження господарського життя і це використовувалося в боротьбі проти феодалів. Наука з усіх суспільних відносин стала виділяти економічні відносини. Її основним завданням було: встановити джерело багатства держави. Спочатку виникла теоретична школа - ­ меркантилізм.

Французький меркантиліст Антуан де Монкретьєн дав назву економічній науці, яка обґрунтовує, насамперед, політику держави - політична економія. В своєму "Трактаті з політичної економії" (1615) він висловився за прийняття державою системи заходів, що спрямовані на захист інтересів Франції в зовнішній торгівлі. Тоді склалося уявлення про політичну економію як науку, яка розкриває роль держави в збільшенні національного багатства. Строго кажучи, "Трактат з політичної економії" - це сугубо практичний твір. Його автор спробував переконати уряд в необхідності всебічної опіки французьких промисловців і купців, а тому був прибічником зовнішньоекономічної політики (торгівлі) протекціонізму. Тепер би його називали "захисником вітчизняного товаровиробника від зовнішньоекономічної експансії". А. Монкретьєн прославляв працю: "Добрі й славні ремісники надзвичайно корисні для своєї країни. Я наважусь сказати, що вони необхідні і повинні користуватися пошаною".

Незаперечно, що це був крок вперед в економічній науці, порівняно з економікою в якості науки про домашнє господарство, яка давала поради у всьому аж до вибору дружини.

В цілому меркантилізм (італ. мerkante - торговець, купець) - школа економічної теорії, яка виникла в Англії, Франції, Італії і інших країнах в період початку становлення капіталізму коли швидко розвивалася міжнародна торгівля.

Меркантилісти внесли в економічну теорію ряд важливих положень. Міцну основу багатства кожної нації вони вбачали не в примноженні натуральних продуктів, а в накопиченні грошей (золотих та срібних монет). Джерелом такого накопичення, на їх думку, є прибуток (дохід), який виникає при торговельному обміні. Однак, якщо обмін товарів на гроші здій­снюється в середині країни, то одні особи можуть збагачуватися за рахунок інших. Але при цьому загальна сума національного багатства не збільшується. Таке багатство, з погляду меркантилістів, зростає лише завдяки зовнішній торгівлі. Тут приріст багатства був явним.

Товари в одній державі закупались за більш низькими цінами, а в іншій продавались за більш високими. Так, організована в Англії "Московська компанія" для торгівлі з Росією купувала одне мачтове дерево за 25-30 коп., а продавала за 4-5 крб .

Ранній меркантилізм (остання третина ХV - середина XVI ст.) було названо монетарною системою. Для нього характерна турбота про активний грошовий баланс (перевищення кількості грошей, що завозяться до країни, над кількістю грошей, що вивозяться з неї). З цією метою ставились завдання - залучати як можна більше грошей із-за кордону й зберігати золото в країні. В законодавчому порядку заборонялося вивезення золотих монет за кордон. Всі грошові суми, одержані від продажу, іноземці повинні були витрачати на придбання місцевих виробів.

Пізній меркантилізм (друга половина XVI - ХVІІ ст.) виступав проти заборони вивезення грошей, що стало перешкоджати розвитку зовнішньої торгівлі. Він відстоював активний торговельний баланс (перевищення вартості вивезених з країни товарів над вартістю благ, завезених в цю країну).

Задача економічної теорії, на думку меркантилістів, - розробляти практичні рекомендації для державної політики. Вони вважали, що для створення сприятливого торговельного балансу держава повинна вмішуватись в економіку - проводити політику протекціонізму (захищати вітчизняну промисловість і торгівлю). Це означає: встановлювати високе мито (податки) на товари, які ввозяться із-за кордону; вводити заохочувальні премії на вітчизняні товари, які вивозяться в інші країни; сприяти розвитку галузей промисловості, продукти яких призначені для зовнішньої торгівлі .

В теоретичному плані заслуга меркантилістів саме в пошуку закономірностей обігу (торгівлі) в грошовому обороті. Така економічна теорія в цілому відповідала початковим видам капіталістичної діяльності - торгівлі (насамперед міжнародній), яка приносила великий прибуток та сприяла так званому "первинному накопиченню капіталу".

В цілому меркантилізм ще не є економічною наукою. Його основні положення - результат не теоретичного аналізу, а простого опису явищ, що спостерігаються, і часткової їх класифікації. У певному розумінні меркантилізм - це економічна політика торгового капіталу.

Меркантилізм історично вижив себе в нову епоху, коли в економіці став панувати не торговельний, а промисловий капітал. Перехід до індустріальної стадії виробництва супроводжувався виникненням і розквітом класичної (лат. classicus - взірцевий, першокласний) політичної економії.

Класична політекономія виникла в ХVІІ столітті в мануфактурний період капіталізму. Її родоначальником в Великобританії прийнято вважати Вільяма Петті, який поклав початок теорії трудової вартості. За вираженням К. Маркса В. Петті "батько політекономії і засновник нової науки , найгеніальніший і найоригінальніший дослідник-економіст". Всі ці вирази К. Маркса відображають дійсно значний вклад В. Петті в економічну теорію. Він один з перших висунув ідею про наявність в економіці об'єктивних закономірностей, що пізнаються, порівнював їх з законами природи й тому називав економічні закони "природничими". Політекономія отримала наукову базу. Меркантилісти, образно кажучи, створюючи політекономію в певному відношенні були "волюнтаристами". Представники класичної політекономії вивчали економічне життя, шукали причинно-наслідкові, стабільні зв'язки в економічних процесах і явищах.

У Франції становлення школи класичної політекономії пов'язане з вченням фізіократів. Її представники Ф. Кене і П. Буагільбер. Вони відзначали вразливість меркантилізму й перенесли економічний аналіз зі сфери обігу до сфери сільськогосподарського виробництва. Тільки в ньому вони бачили єдине джерело багатства. Основоположник й голова школи фізіократів Ф. Кене в праці "Економічна таблиця" заклав основи відтворення суспільного капіталу, створив першу макроекономічну модель. Її основу складав рух сукупного продукту. Точніше кажучи, це була перша спроба аналізу відтворення капіталу "в період дитинства політичної економії".

Значною заслугою Ф. Кене є те, що метод природничих наук, перенесений В. Петті до політекономії, одержав у нього подальший розвиток. Він висунув концепцію "природного продукту", яка виходить з визнання певних об'єктивних законів не тільки в природі, але і в громадському житті.

Подальший розвиток фізіократичних поглядів здійснив Тюрго - державний діяч передреволюційної Франції, міністр фінансів при Людовіку XVI. Фізіократична система у нього набула найбільш розвиненого вигляду.

В цілому вчення фізіократів є першою систематизованою концепцією капіталістичного виробництва, хоча в умовах нерозвиненості капіталізму система фізіократів неминуче загорталася в феодальну оболонку. В значній мірі це знаходить свій вираз втому, що засновник фізіократів у Франції Ф. Кене потурбувався обґрунтувати основну ідею свого вчення: сільське господарство - це єдина галузь виробництва, де натуральним шляхом виникає той додатковий "чистий продукт", за рахунок якого збільшується багатство країни.

Кене таким чином пояснив основоположну роль землеробства в збільшенні суспільного багатства: "Сільське господарство постачає сировину для промисловості і товари для торгівлі та оплачує як те, так і інше. Торгівля і промисловість повертають отримані ними прибутки сільському господарству, яке відтворює багатства, щорічно витрачає їх і споживає. Дійсно, без продукції наших земель, без доходів і затрат землевласників і землеробів звідкіля могли б виникнути прибуток в торгівлі і заробітна плата робітників? Уявлення про те, що торгівля має своє самостійне, окреме від сільського господарства існування, є абстракцією, яка являє собою цілком безплідну ідею" .

А. Сміт в 1776 році в Лондоні опублікував роботу "Дослідження про природу і причини багатства народів", яка складалася з 5 книг. Перша частина присвячена питанням виробництва і розподілу та містить його вчення про вартість і доходи основних класів. Друга трактує поняття капіталу та його функціональні форми. В третій мова йде про історичні умови розвитку капіталізму. В четвертій міститься аналіз попередніх економічних вчень (меркантилізму і фізіократії). П'ята присвячена питанням державних фінансів.

А. Сміт зробив вагомий внесок в розвиток методології наукових досліджень в галузі політекономії. Він визначив її подвійне завдання як науки: аналіз реально існуючих економічних явищ, процесів і закономірностей їх розвитку (позитивний метод) та розробку рекомендацій для економічної політики фірми і держави (нормативний метод). А. Сміт поглибив метод логічної абстракції.

Значний внесок А. Сміт вніс в розробку таких питань як розподіл праці, обмін, гроші, класи і доходи, теорія вартості, заробітна плата і прибуток, капітал, його структура і накопичення, земельна рента, відтворення суспільного капіталу і ін.

Сміт аналізував класову структуру буржуазного суспільства, виділив три основні класи: землевласники, капіталісти та наймані робітники. Зауваживши, що величина заробітної плати у принципі визначається вартістю товарів, необхідних для підтримання життя робітника та його сім'ї, Сміт був близький до розуміння вартості товару робоча сила. Він чітко розрізняв прибуток капіталіста та заробітну плату і показав, що утворення прибутку випливає з факту приватної власності на засоби виробництва. У капіталі він вбачав силу, що привласнює частину продукту чужої праці, дав розмежування основного і оборотного капіталу. У теорії відтворення Сміт провів важливе розмежування між валовим і чистим національним доходом. Однак зведення вартості сукупного суспільного продукту до доходів і ігнорування фондозаміщення було кроком назад порівняно з теорією відтворення Ф. Кене. Випадіння постійного капіталу при аналізі відтворення суспільного капіталу К. Маркс назвав неймовірною догмою.

В цілому А. Сміт виконав в науці велике історичне завдання, визначивши і окресливши межі політичної економії та привівши до системи накопичену на той час суму економічних знань. Його праці представляють собою одну з вершин суспільної думки ХVІІІ століття .

Д. Рікардо - великий продовжувач вчення А. Сміта. В розробці більшості питань політекономії Д. Рікардо спирався на висновки А. Сміта й прагнув розвинути його погляди. З метою дослідження внутрішніх об'єктивних законів капіталістичного способу виробництва Рікардо використовував метод абстракції. У теорії вартості він більш чітко розмежував споживну і мінову вартість. Слід підкреслити й ту обставину, що теорія Рікардо відображала проблеми та протиріччя розвитку капіталізму епохи промислової революції. Саме в той час загострились класові протиріччя капіталізму. Д. Рікардо належить заслуга обґрунтування тези про економічне протистояння класів. Він відкрив закономірність, яка виражає співвідношення між сплаченою працею (оплата праці робітників) і несплаченою (прибуток підприємця). Тим самим Д. Рікардо доказав, що прибуток буде високим чи низьким у тій же пропорції, в якій буде низькою чи високою оплата праці.

Представники школи Рікардо (Дж. С. Мілль, Дж. Мак-Куллох та ін.) виявилися неспроможними розвинути наукові елементи його вчення. У полеміці з його противниками вони незабаром відійшли від послідовного застосування трудової теорії вартості до економічних явищ і у ряді випадків стали на шлях апологетики капіталізму.

В цілому класична політична економія надала економічній теорії дійсно наукового характеру. По-перше, вона відкрила реальне джерело багатства суспільства - процес виробництва. По-друге, політична економія стала досліджувати господарську діяльність як систему, що охоплює виробництво, розподіл, обмін і споживання благ та послуг. По-третє, ця наука не обмежилась описом явищ (наприклад, обміну товарів на гроші), а перейшла до виявлення їх суті та законів розвитку.

Класики показали наукову безплідність меркантилізму, який намагався знайти джерело суспільного багатства в торгівлі. Однак і у внутрішній і в зовнішній торгівлі виграш одного є програшем іншого. Що стосується іноземних купців, то їх можна уподібнити насосу, що викачує кров з організму країн, з якими торгують. Багатство нації створюється, вважали кла­сики, не в торгівлі (тут грошова форма вартості змінюється на її товарну форму), а в виробництві. Виробництво ж базується на природних законах, а тому не потребує втручання держави.

Неспроможною виявилась і практична мета меркантилістів - підняти багатство нації за допомогою зовнішньої торгівлі. Постійний приплив в країну дорогоцінного металу призводить до зворотного результату. Велика кількість грошей в державі викликає ріст внутрішніх цін, здороження товарів, що зменшує споживання продуктів населенням .

Вільям Петті, Адам Сміт і Давид Рікардо внесли видатний вклад в поглиблене дослідження капіталістичної економіки, створили своє вчення про зростання національного багатства.

Вперше ідею про те, що праця є найважливішим джерелом багатства, подав В. Пeтті, якого назвали "Колумб політичної економії". Йому належить знаменита формула "природа - мати, а праця - батько "багатства" .

Найбільший внесок в класичний напрямок теорії вніс А. Сміт. В основній праці ­"Дослідження про природу й причини багатства народів" він обґрунтував "природний порядок" в економічному житті. Устоями цього порядку було визнано панування приватної власності, вільна конкуренція і вільна торгівля, невтручання держави в господарську діяльність.

В XІХ ст. займатися політекономією означало бути cмітіaнцeм. Політекономію почали викладати в університетах. Вона стає обов'язковим елементом освіти молодої людини з привілейованих класів. Не обійшов своєю увагою А. Сміта і О.С. Пушкін, який вустами свого героя Є. Онєгіна писав:

Брaнил Гомера, Феокрита;

Зато читал Адама Смита

И был глубокий эконом,

То есть умел судить о том,

Как государство богатеет,

И чем живет, и почему

Не нужно золота ему,

Когда простой продукт имеет.

Oтец понять его не мог

И земли отдавал в залог.

Образно кажучи, якщо всі російські письменники "вийшли з гоголівської "Шинелі", то всі європейські економісти вийшли з "Багатства народів" А.Сміта з його явним ліберальним пафосом - "природного ходу подій".

На відміну від фізіократів англійські класики вважали, що багатство створюється не тільки в сільському господарстві, але і у всіх інших галузях матеріального виробництва. Вони вказали, що загальною формою багатства є вартість, втілена в товарах і грошах. Саму вартість створює труд працівників, які виробляють товари.

А.Сміт і Д.Рікардо прагнули застосувати трудову теорію вартості для дослідження внутрішнього змісту і законів розвитку капіталістичної економіки. Вони вважали, що фабричні робітники своєю працею створюють нову вартість. ця вартість лише частково одержується ними (заробітна плата), а решту (додаткову вартість) присвоюють капіталісти. За рахунок додаткової вартості вони розраховуються за банківський процент, за оренду землі у землевласників й одержують особистий прибуток.

До теоретичної спадщини англійських класиків приєднується характерне суттєвими особливостями вчення К. Маркса.

Карл Маркс (1818-1883) в своїй основній економічній праці - "Капітал" - багато в чому по-­новому розробив класичну теорію вартості і теорію додаткової вартості. Економічне вчення К. Маркса про капітал одержало неоднозначну оцінку. За словами американського економіста В. Леонтьєва, якщо хтось захоче взнати, що в дійсності являє собою прибуток, заробітна плата, капіталістичне підприємство, він може одержати в томах "Капіталу" більш реалістичну і якісну інформацію, ніж та, яку він зміг би знайти, скажімо, в дюжині підручників з сучасної економіки.

Широко відомий спеціаліст з історії економічної науки професор Лондонського університету Марк Блауг прийшов до наступного узагальнення. "Маркс підлягав переоцінці, переглядався, спростовувався, його ховали тисячократно, але він чинить опір всякий раз, коли його пробують відіслати в інтелектуальне минуле. Добре це чи погано, але його ідеї стали складовою частиною того світу уявлень, в рамках якого ми всі мислимо".

Така оцінка теоретичних праць К. Маркса, очевидно, не випадкова.

Сам К. Маркс вважав, що політична економія відбиває інтереси різних соціальних груп і класів. Панівне положення в капіталістичних країнах, вважав він, займає буржуазна політична економія. К. Маркс прагнув поставити свій варіант класичного напрямку на службу інтересам робітничого класу. Такий класовий підхід негативно вплинув на наукову об'єктивність цілого ряду висловлених ним положень та висновків.

Вчення К. Маркса - напевно наперекір його прагненням - дозволило виявити антагоністичне протиріччя і певну обмеженість класичного напрямку політичної економії. Цей напрямок, по-­перше, багато в чому відображає особливу історичну специфіку економіки Англії в ХVІІ-ХІХ ст. (період панування приватної форми капіталу, вільної конкуренції і невтручання держави в економіку). По-друге, воно володіє рисами теорії, яка однобічно відобразила суперечливу дійсність.

В тому К. Маркс і його наступники зробили значний внесок в розвиток економічної науки. Тому не випадково багато сучасних вчених-економістів країн Заходу гадають, що економістом № 1 у ХVІІІ ст. був А. Сміт, а в ХІХ ст. - К. Маркс. Ще в кінці 80-х років Самуельсон і Нордхаус (США) відзначали, що більш як міліард людей, третина населення всього світу, живе в країнах, де «Капітал» К. Маркса є економічним Євангелієм.

Саме виходячи з антагонізму двох основних класів капіталістичного способу виробництва ­буржуазії й найманих працівників, марксистська політекономія робить висновок про історично перехідний характер цього суспільства.

Історична школа та маржиналізм. Як уже зазначалося, однією з причин виникнення історичної школи та маржиналізму були окремі вади марксистської теорії, а також класичної школи політичної економії. Друга, вагоміша причина ­процес вульгаризації політичної економії, зумовлений поглибленням суперечностей капіталістичного способу виробництва (про це свідчить виникнення економічних криз надвиробництва, посилення класової боротьби та ін.), намаганням представників цих напрямів та шкіл політичної економії знайти способи розв'язання названих проблем нереволюційним шляхом у межах капіталістичного способу виробництва.

Історична школа - один із напрямів західної економічної думки, яка виникла в Німеччині у середині ХІХ ст. Назву отримала від своєрідного тлумачення предмета політичної економії та історичного методу дослідження, відповідно до якого ця наука не вивчає економічні закони, а описує конкретно-історичні форми у країні. Економічні явища, на думку представників історичної школи, зумовлені історичною обстановкою. Тому саму назву «політична економія» вони ототожнювали з поняттям «національна економіка». Попередником цієї школи був Ф. Ліст, який стверджував, що кожна нація розвивається лише за власними законами, а отже заперечував наявність спільних для різних країн економічних законів.

Найвідомішими представниками історичної школи були німецькі економісти Рошер, Б. Гільдебранд, В. Зомбарт, М. Вебер та інші. Вони справедливо наголошували нa тому, що політична економія повинна вивчати не ставлення людей до речей, а відносини між самими людьми. Вважаючи, що ринок неспроможний забезпечити стійкої рівноваги економічної системи, ці економісти виступали за активне втручання держави в економіку, вважали його єдиною умовою ефективного її функціонування.

Для виживання суспільства необхідно, на думку представників історичної школи, надавати бідним верствам більше благ, створених завдяки прогресу. Вони вважали психологічні та етичні фактори не менш важливими, ніж економічні, обстоювали доцільність широкого підходу до вивчення економічного й соціального життя. Так, В. Зомбарт приділяв значну увагу організаційним і технологічним факторам. Водночас змішував економічні та юридичні аспекти досліджуваних явищ. Зіставляючи індивіда й суспільство, прихильники історичної школи надавали перевагу суспільству.

М. Вебер необґрунтовано заперечував ідею К.Маркса про відчуження засобів виробництва від безпосередніх працівників і замінив її тезою про бюрократизацію політичного та суспільного життя. Він вважав, що соціалізм призведе до розширення бюрократизації суспільного життя. Деякі представники історичної школи обстоювали централізоване управління економікою, впровадження планування, законодавчого регулювання; стверджували, що державні фінанси можуть стати ефективним знаряддям досягнення соціальної справедливості, виступали за соціальні реформи.

Основними теоретико-методологічними хибами історичної школи є ігнорування об'єктивного характеру економічного життя, заперечення об'єктивних законів, вилучення з предмета політичної економії спільних законів, переоцінювання національних особливостей розвитку економіки, ненаукове застосування принципу історизму, антиісторичний підхід до капіталістичного способу виробництва (його вважали одвічним ладом), суб'єктивне тлумачення цінності (вартості) тощо.

Маржиналізм (франц. marginal - граничний) новий напрям політичної економії, який виник у середині ХІХ ст. і набув поширення в 70-ті роки. Він стає водночас і методологічним принципом західної економічної науки. Засновниками маржиналізму були австрійський економіст К. Менгер, англійський - У. Джевонс, швейцарський - Л. Вальрас. Сферою вивчення економіки, на думку У. Джевонса, є чиста теорія, мета якої­ - обґрунтування універсальних закономірностей. Тому він відмовився від самого поняття «політична економія» і замінив його терміном «економікс» (економічна теорія). Таку саму позицію займав і Л. Вальрас. Він та його послідовники стверджували, що ринкова економіка здатна досягти рівноваги на основі попиту і пропозиції, а раціонально мислячі суб'єкти прагнуть досягти економічного успіху (оптимуму існування).

Основою маржиналізму є теорія граничної корисності, згідно з якою ринкова ціна товару визначається не суспільно необхідними витратами праці, а ступенем насичення потреби в ньому, корисністю останньої одиниці запасу певного виду товарів. Згодом такий підхід був втілений у теорії витрат виробництва, ціни, розподілу тощо. Загалом маржиналізм, виходячи з граничних (максимальних або мінімальних) величин або станів, розкриває не сутність економічних явищ і процесів, а їх зміну внаслідок зміни інших явищ і процесів, а також з погляду психології окремого індивіда (який дає власні оцінки граничним вигодам або затратам, пов'язаним з участю в економічній діяльності).

Як і кожний напрям економічної науки, маржиналізм мав позитивні та негативні сторони. Позитивні - докладний аналіз функціонування ринку, з'ясування закономірностей ціноутворення та грошового обігу, попиту, намагання дослідити питання оптимального розподілу та використання ресурсів. Негативні - переважання суб'єктивної мотивації, суб'єктивна оцінка економічної поведінки людей, абстрагування від вивчення соціально-економічної сутності капіталізму, тобто від відносин економічної власності, від виробничих відносин. На передній план прихильники маржиналізму висували не відносини між людьми в різних сферах суспільного відтворення, а ставлення людини до речі. Тому найбільших успіхів вони досягли в аналізі окремих мікроекономічних проблем. Помилковою була їхня теза про можливість досягти рівноваги економічної системи лише на oсновi взаємодії попиту і пропозиції без участі держави.

2. Основні напрями і школи сучасної економічної теорії

Неокласична економічна теорія. В останній третині ХІХ ст. з розвитком внутрішніх економічних і соціальних суперечностей капіталізму починається перехід цього способу виробництва у вищу й водночас низхідну стадію розвитку, що характеризується передусім виникненням монополій і активним втручанням держави у розвиток економіки, її одержавлення. Цю стадію неоднозначно тлумачили представники різних напрямів і шкіл економічної теорії. У марксистській політичній економії вона отримала назву «імперіалізм» (Ленін), у працях західних науковців найпоширеніші назви «корпоративний капіталізм», «народний капіталізм», «індустріальне суспільство», «постіндустріальне суспіль­ство», «суспільство споживання».

Усю сукупність течій, шкіл сучасної економічної думки можна умовно згрупувати в такі основні напрями: 1) неокласична економічна теорія; 2)інституціонально-соціологічний напрям, або інституціоналізм; 3)кейнсіанство; 4) марксистська сучасна теорія.

Об'єкт дослідження неокласичної економічної теорії - поведінка Номо economicиs - «людини економічної», котра як продавець робочої сили, споживач чи підприє­мець намагається максимізувати свій дохід, звести до мінімуму витрати (чи зусилля). Ця теорія виникла в 70-ті роки ХІХ ст.

Основним об'єктом вивчення є досягнення оптимального режиму господарювання окремих економічних одиниць в умовах вільної конкуренції, шляхів досягнення рівноваги цієї системи за допомогою обмеженого (непрямого) втручання держави в економіку. Зокрема, в теорії загальної економічної рівноваги за допомогою механізму вільної конкуренції (насамперед ринкового ціноутворення) забезпечується «справедлива винагорода кожного з факторів виробництва і повне використання економічних ресурсів». Ця теорія найбільшого розвитку набула у працях англійських економістів А. Маршалла і А. Пігу. Так, А. Маршалл використовував поняття «ціна рівноваги», обґрунтував поняття «еластичність попиту», розвинув теорію ціни. Ця теорія спирається, з одного боку, на концепцію виробничих витрат (згідно з якою вартість визначається витратами різних факторів, передусім землі, праці і капіталу), а з іншого - на положення австрійської школи. В останньому випадку йдеться про те, що з метою вивчення закономірностей формування попиту споживачів і цін на товари і послуги, які вони купують, необхідно з їх позицій порівнювати й оцінювати різноманітні корисні блага харчі, одяг, товари тривалого користування та ін. Певною мірою до цього напряму можна віднести й М. Тугана- Барановського.

Неокласичний напрям представлений двома основними течіями -монетаризм та неолібералізм.

Монетаризм (англ. мопеу - гроші) - економічна теорія, згідно з якою грошова маса в обігу відіграє визначальну роль у формуванні економічної кон'юнктури та встановленні причинно-наслідкових зв'язків між зміною кількості грошей і величиною валового націо­нального продукту, а також у розвитку виробництва.

Виник в середині 50-х років ХХ ст. У США. Його засновник - глава чиказької школи політичної економії М. Фрідмен - виступає проти активного й широкомасштабного втручання держави в економіку, проти державних заходів стимулювання попиту, висуваючи при цьому гасло «назад до Сміта». На його думку, державне регулювання економіки недостатньо ефективне через затримки між зміною грошових показників і реальних факторів виробництва, тому його слід замінити автоматичним приростом грошової маси в обігу або обмежити контролем за грошовим обігом. Засобами регулювання економіки, за монетаристами, також є досягнення збалансованості дер­жавного бюджету, встановлення високих відсоткових ставок. Позитивна сторона монетаризму - всебічний аналіз механізму дії грошей на ринок товарів, обґрунтування впливу монетарної політики на розвиток економіки.

Виходячи з кількісної теорії грошей, монетарної теорії економічного циклу, монетаризм розглядає роль грошової маси як визначальної ланки господарського механізму. Він намагається ліквідувати або вкрай урізати соціальні програми держави, обстоює масове безробіття як засіб боротьби з інфляцією. Рецепти монетаристської школи значною мірою втілені в програмах Міжнародного валютного фонду.

Лібералізм. Неолібералізм. Погляди неокласичної школи політичної економії з різними течіями, напрямами отримали в економічній літературі назву лібералізм (лат. Liberalism вільний).

Лібералізм - сукупність поглядів, основним змістом яких є заперечення необхідності втручання держави в економічне життя й розуміння механізму само організованого ринку як єдиного ефективного регулятора господарських процесів.

За державою лишається функція охорони існуючої системи. Ідеї економічного лібералізму ґрунтовно розробив А. Сміт. Він виступав проти скасування залишків регламентування промисловості й торгівлі (насамперед зовнішньої) державою.

Позитивне у цих поглядах те, що вони були спрямовані проти феодальних порядків, надмірної цехової регламентації. Найяскравіше ідеї економічного лібералізму, виражені у сформульованому Ж.-Б. Сеєм законі, згідно з яким пропозиція породжує власний попит, а капіталізм здатний без втручання держави стихійно й автоматично відновлювати економічну рівновагу.

Методологічною основою лібералізму є принцип індивідуалізму, згідно з яким повинна існувати природна свобода людини від суспільства, а обстоювання своїх інтересів окремими індивідами зумовлює задоволення суспільних інтересів, забезпечує досягнення суспільного добробуту. Такі погляди значною мірою відображали специфіку капіталізму епохи вільної конкуренції.

Сучасні послідовники економічного лібералізму - неоліберали (американські вчені Л. Мізес та Ф. Хаєк) виступають за мінімальне втручання держави в економі­ку, за надання максимальної свободи підприємцям і торгівцям. Л. Мізес абсолютними основами цивілізації називав приватну власність, вільний обмін і поділ праці, на якому базується такий обмін. Водночас регульовану за соціалізму економіку він вважав запланованим хаосом, оскільки ціни не відображали співвідношення попиту і пропозиції. Ф.Хаєк також обстоював ідею максимальної свободи людини, переваги ринкової системи над змішаною, вважав капітал вічною категорією. На його думку, регулювання господарської діяльності порушує механізм передання інформації.

Ідеї економічного лібералізму панували до кризи 1929-1933 рр. На зміну їм прийшло вчення Дж. Кейнса, стрижнем якого є необхідність широкомасштабного втручання держави в економіку, оскільки ринковий механізм неспроможний подолати кризи, безробіття та інші глибинні вади капіталізму. Намагаючись пристосувати свої погляди до реалій дійсності, представники неолібералізму розробили теорію соціально орієнтованого ринкового господарства, яка проголошує необхідність вільної конкуренції, вільних цін тощо, гарантування державою цих умов і соціальну спрямованість їх розвитку. Авторами цієї теорії були відомі німецькі економісти А. Мюллер-Армак, В. Репке та Л. Ерхард. Водночас Ерхард обстоював широке використання державних важелів регулювання економіки (в тому числі державний розподіл ресурсів і контроль за ними), які значно послаблюються після досягнення поставленої мети.

Деякі вітчизняні економісти підтримують використання ідей неолібералізму в економіці України.

Інституціоналізм (лат. institutus - установа) - один із напрямів західної економічної думки, який основне значення приділяє аналізу ролі інститутів у прийнятті економічних рішень та в економічній діяльності, їх спрямованості й ефективності.

Виник наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. До інститутів його прихильники відносять конкуренцію, профспілки, податки, державу, монополії (в тому числі корпорації), сталий спосіб мислення, юридичні норми тощо, а економіку розглядають як систему відносин між господарюючими суб'єктами, що формується під впливом економічних та неекономічних факторів (серед останніх важлива роль відводиться насамперед техніці). Широкий соціологічний підхід до предмета економічної теорії зближує їх з історичною школою. Інституціоналізм заперечував обумовленість розвитку людського суспільства виробничими відносинами (відносинами власності), рушійною силою визнавав психологічні, соціально-правові фактори.

Засновники інституціоналізму - американські науковці Т. Веблен, Д.Коммонс, У. Гамільтон, англійський економіст А. Гобсон та інші. Т. Веблен, наприклад, розглядав життя людини як боротьбу за існування, тобто як процес відбору і пристосування. Так само, на думку інституціоналістів, у процесі розвитку суспільства відбувається природний відбір інститутів, система яких утворює своєрідну культуру і визначає тип цивілізації. Самі інститути - це особливі форми життя (в тому числі гос­подарського), зв'язків і відносин між людьми, що мають сталий характер, формують у суспільстві духовні якості та властивості. У свою чергу, інститути є також важли­вим фактором відбору.

Розрізняють інституціоналізм соціально-технологічний (представники якого Дж. Гелбрейт, Р. Арон, Ян Тінберген та інші основою економічного розвитку вважають впровадження науки й техніки у виробництво і на цій основі обґрунтовують індустріальне, постіндустріальне та інші форми суспільства); соціально-психологічний (автор якого - Т. Веблен основою розвитку вважає інститути майстерності, родинного почуття та інші) і соціально-правовий (автор якого Дж. Р. Коммонс основою розвитку суспільства називає право, юридичні відносини).

Представники інституціоналізму виступили з різкою критикою маржиналізму, неокласичної теорії ринкової рівноваги з її методологічним принципом граничної корисності та продуктивності (вважали їх формалізованими абстракціями), обмеженості ринку та ринкової рівноваги як універсального механізму розподілу обмежених ресурсів і самого капіталізму. Вони стверджували, що класичне суспільство вільної конкуренції ХІХ ст. перестало відповідати реаліям сучасності, а ринок перетворився лише на один з економічних інститутів.

Корпорація, в якій відбувається відокремлення власності від управління і здійснюється планомірний розвиток в єдності зі стихією дрібного та середнього підприємництва, утворює якісно новий елемент економічних інститутів. Але головним економічним інститутом і основою сучасного їм суспільства, нової системи представники інституціоналізму вважали державу, яка проводить активну соціальну політику, застосовує індикативне планування та регулювання господарського життя. А ідеалом суспільства вони проголошували державу соціального благоденства. для цього, на їхню думку, потрібен соціальний контроль.

Аналізуючи корпорації, прихильники інституціоналізму значну увагу приділяли процесу відокремлення власності від контролю за виробництвом, ввели поняття «абсентеїстська власність» (власність, якої немає, яка розсіюється серед акціонерів, що втрачають контроль за засобами виробництва), що призвело до принципових змін у системі управління виробництвом.

Це управління здійснює не підприємець, а управляючі, які дбають про свої вузькі інтереси й контролюють корпорації. Таку систему американський економіст Г.Мінз називає колективним капіталізмом. Найлогічнішого завершення ця ідея набула в теорії «техноструктури» Дж. Гелбрейта, до якої він відносить професіональних керівників (управляючих), починаючи з вищих менеджерів до керівників нижчої ланки ­бригадирів, майстрів, осіб, зайнятих рекламою, тощо.

Неоінституціоналізм - новий різновид інституціоналізму, який виник в останні десятиріччя і основою економічного розвитку в постіндустріальному суспільстві вважає людину, а метою економічної системи - всебічний розвиток людини. Зокрема, ХХІ ст. неоінституціоналісти проголошують століттям людини. З цією метою вони розробляють економічну теорію прав власності (в якій власністю є не певне економічне благо, а частка прав щодо його використання), теорію суспільного вибору (яка досліджує взаємозв'язок економічних і політичних явищ, зокрема бюрократичного управління), передбачають розширення соціальних програм. Представниками неоінституціоналізму є американські вчені Р. Коуз, А. Алчіан та ін.

Заслуговує на увагу такий аспект методології в теорії інституціоналізму, як необхідність вивчення не так процесів функціонування капіталізму, як його розвитку, трансформаційних змін, що при цьому відбуваються.

Найпрогресивнішими ідеями сучасного інституціоналізму є необхідність участі працівників у власності та управлінні виробництвом, надання їм соціальних гарантій. Заслуговують також на увагу їхні думки про еколого-економічне виживання людства, про доцільність державного контролю за екологічними процесами, освітою, медициною. В методологічному аспекті раціональною є їх ідея про обмеженість аналізу економічної системи лише з боку раціонально мислячого індивіда (людини економічної) і необхідність враховувати дії організацій людей (профспілок, товариств споживачів та ін.).

Кейнсіанство - один із провідних напрямів сучасної економічної теорії. Назву отримав від імені відомого економіста Дж. Кейнса, який вважав, що без активного втручання держави в розвиток соціально-економічних процесів, без істотного розширення функцій держави капіталізм неспроможний буде існувати, не зможе «уникнути повного руйнування існуючих економічних форм». Кейнс одним із перших у західній економічній науці обґрунтував макроекономічний підхід до аналізу соціально-економічних процесів, оперуючи такими глобальними категоріями, як національний доход, сукупні інвестиції, споживання, зайнятість, нагромадження та ін. Ці категорії він розглядав у їх взаємодії та функціональних зв'язках, а також досліджував кількісні функціональні аспекти закономірностей розширеного відтворення, спираючись на окремі положення теорії відтворення Маркса.

На відміну від деяких своїх попередників, Кейнс стверджував, що досягти рівноваги в економічній системі через механізм вільної конкуренції, рухливість капіталу тощо неможливо і рівновага - рідкісний випадок в економіці. З цієї причини учений обґрунтовано критикував закон Ж.-Б. Сея. Щоб наблизитися до рівноваги, за Кейнсом, необхідно насамперед регулювати попит через підвищення ефективності інвестиційних процесів з боку підприємств і держави (головну роль у цьому процесі він відводив державі - ефект мультиплікатора). Отже, в теорії Кейнса вирішальна роль належить інвестиціям. Розширення функцій держави, на думку Кейнса, необхідне для боротьби зі зростанням безробіття, кризами, для ра­ціонального використання трудових ресурсів. Збільшення приватних інвестицій держава повинна регулювати здешевленням кредиту. Від загальної суми інвестицій залежать обсяг національного доходу, зайнятість, урівноваження попиту і пропозиції. Тому Кейнс вважав доцільним збільшення державних витрат на громадські роботи і навіть на військові цілі.

Найважливішим засобом регулювання, сукупного попиту, за Кейнсом, є бюджетне регулювання, оскільки під час кризи зниження відсоткової ставки незначним чином впливає на рівень інвестицій.

Прихильники Кейнса обстоювали активізацію процесів перерозподілу доходу, збільшення соціальних виплат, антикризове та антициклічне регулювання. Всі ці заходи прискорили розвиток економіки, послабили гостроту й глибину економічних криз, соціальну напруженість у суспільстві. Водночас таке стимулювання попиту стало у 70-ті роки однією з причин високого рівня інфляції, поглиблення диспропорцій в економіці й на ринку праці, зростання дефіциту державного бюджету тощо. Тому сучасні послідовники Кейнса відмовляються від ортодоксальних положень, обстоюють необхідність державного регулювання сукупного попиту в органічному взаємозв'язку з пропозицією і доходами, посилення методів монетарного регулювання (Дж. Робінсон, П. Сраффа та ін.). У політиці доходів вони вбачають засіб розв'язання таких найболючіших проблем економіки, як інфляція та зайнятість.

Одним з етапів еволюції кейнсіанства є неокейнсіанство, представник якого англійський економіст Р. Харрод намагається розробити теорію економічної динаміки, модель економічного зростання, яке залежить лише від нагромадження капіталу, що може бути досягнуто в умовах рівності заощаджень та інвестицій.

Чимало послідовників Кейнса виступають за необхідність довготермінового регулювання економіки у формі національного планування, за активнішу участь держави в структурній перебудові економіки, в координації економічної політики у міжнародному масштабі. Окремі раціональні сторони кейнсіанства (активізація інвестиційних процесів з боку держави, зростання зарплати під контролем держави тощо) доцільно використовувати в Україні.

Посткейнсіанство - один з етапів еволюції кейнсіанства, що розглядає теорію Кейнса лише як елемент нової системи економічних поглядів поряд з поглядами представників інституціонального напряму (їхніх теорій ринку та ціноутворення), з деякими положеннями Маркса з проблем відтворення за капіталізму. Найвідомішими економістами цього напряму є А. Лейонхувуд (США), Дж. Робінсон (Англія), Л. Пазінетті (Італія) та інші. Критикуючи положення неокласичної школи, стверджуючи неспроможність ринкової системи забезпечити стабільне економічне зростання і розв'язати соціальні проблеми, вони намагаються розробити таку теорію виробництва і розподілу продуктів, у якій темпи економічного зростання, норма нагромадження капіталу залежать від розподілу національного доходу між працею і капіталом.

Значну роль посткейнсіанці відводять грошам та грошово-кредитним інститутам, утворенню й нестабільності грошового попиту, які здатні впливати на процес відтво­рення. Інфляцію вони пояснюють особливостями монополістичного ціноутворення та іншими факторами, пов'язаними з витратами виробництва, а фінансову нестабільність - з очікуваннями в умовах невизначеності, що впливають на динаміку відсоткових ставок, на оцінку майбутніх прибутків та цін різних фінансових активів.

Щоб подолати інфляцію, необхідно, на їхню думку, традиційні методи бюджетної політики доповнити політикою доходів, що передбачає добровільну угоду профспілок, монополій та держави про темпи зростання своїх доходів відповідно до певних орієнтирів у зростанні продуктивності праці. З цією метою посткейнсіанці розробили теорію акселератора (лат. acceleratio - прискорювати), в якій розкрито залежність приросту інвестицій від зростання доходу. При цьому кожний відсоток приросту доходів зумовлює більший відсоток приросту інвестицій. Враховуючи взаємозв'язок акселератора і мультиплікатора, кейнсіанці розробили теорію динамічного зростання в умовах кон'юнктури, що змінюється, основою якої є бюджетна політика, зокрема використання таких стабілізаторів, як виплати держави на соціальне страхування, податки та ін.

Чимало прихильників цього напряму виступають за розробку термінової стратегії регулювання економіки, проведення глибоких структурних реформ, за впровадження системи національного планування економіки тощо з метою активнішого втручання держави в макроекономічні процеси.

Ці ідеї у посткейнсіанстві отримали назву лівого кейнсіанства. Його представники (П. Сраффа, Л. Пазінетті та інші) виступають за обмеження влади монополій та їхніх прибутків, зменшення військових витрат і відповідно розширення соціальних програм (розвиток освіти, охорони здоров'я, соціальне страхування, житлове будівництво), за справедливий розподіл і перерозподіл національного доходу, за ефективнішу антикризову та антициклічну політику держави тощо. Така політика повинна здійсню­ватися насамперед за рахунок держбюджету з використанням стабілізаторів (податків, виплат на соціальне страхування тощо).

Теоретико-методологічною основою лівого кейнсіанства є поєднання положень економічної думки з елементами марксистської політичної економії. Лівокейнсіанці гостро критикують ідеї неокласичної школи граничної корисності, намагаються переосмислити чимало фундаментальних категорій політичної економії (вартість, ціна, капітал, прибуток, гроші та ін.), синтезуючи позитивні сторони класичної школи політичної економії та марксистські погляди.

Неокласичний синтез - узагальнююча економічна концепція, в якій поєднуються раціональні теорії ціноутворення і розподілу доходів У межах неокласичного напряму (зокрема в межах теорії загальної економічної рівноваги) та зростання національного доходу в межах кейнсіанського напряму економічної теорії.

Залежно від стану економіки необхідно, згідно з цією концепцією, застосовувати кейнсіанські або неокласичні рецепти впливу на економіку. Водночас прихильники неокласичного синтезу проголошують необхідність вдосконалення методів державного регулювання економіки внаслідок ускладнення економічної системи.

Вони розглядають теорію загальної економічної рівноваги як ідеальну модель функціонування економічної системи. Але, на відміну від неокласиків, які заперечували необхідність державного втручання в економіку, неокласичний синтез передбачає використання різноманітних методів державного регулювання для наближення до такої моделі. Його найвідомішими представниками є американські економісти Е. Хансен, П. Самуельсон, Дж.Хікс, яких вважають авторами теорії доходів-витрат як ортодоксальної версії кейнсіанської доктрини. На думку П. Самуель­сона, вирішення ключових проблем грошової та фінансової політики за допомогою категорій теорії доходу впроваджує класичні істини і надає їм законної сили.

На відміну від кейнсіанської моделі мультиплікатора (як найпростішої моделі неокласичного синтезу), Дж. Хікс запропонував модель JS-LM, яка за допомогою відповідного наукового апарату показує відмінність між законом Сея (згідно з яким пропозиція породжує попит) і законом Вальраса (згідно з яким сукупна сума попиту в економіці за вартістю завжди дорівнює сукупній сумі пропозиції, або сума доходів і сума витрат в суспільстві збігаються). Водночас до доходів зараховують грошові за­ощадження, а їх певний обсяг знаходить свій вияв у попиті та пропозиції товару (тобто грошей), що, у свою чергу, впливає на рівновагу економічної системи. В цій моделі, зокрема, аналіз сукупного попиту здійснюється у виробничому (реальному) і грошовому секторах. Головною умовою рівноваги в першому з них є рівність між інвестиціями і заощадженнями, а в другому - між попитом на ліквідність і грошовою масою.

Теорію неокласичного синтезу критикують представники монетаристської школи (зокрема М. Фрідмен), концепції «економіки пропозиції, «раціональних очікувань». Головним об'єктом критики є теза прихильників неокласичного синтезу про те, що механізм ринкового саморегулювання повинен доповнюватися цілеспрямованим державним втручанням, його коригуванням. Держава, на думку цих критиків, має лише створювати умови для максимально вільного функціонування ринкового механізму. Така критика, на нашу думку, неконструктивна, не відповідає вимогам сьогодення.

Сучасна марксистська теорія. Ключовими проблемами марксистської теорії є такі фундаментальні питання політекономії, як економічна власність, взаємозв'язок різних типів і форм такої власності в умовах капіталістичного способу виробництва і формування цілісної системи відносин економічної власності у взаємодії з розвитком продуктивних сил, передусім основною продуктивною силою марксистська політекономія розглядає економічну власність базовою категорією щодо юридичної власності, права власності, яку досліджують західні вчені, необґрунтовано абстрагуючись від базового поняття власності.

Органічно пов'язаним з цими проблемами є питання розвитку таких форм капіталу, як монополістичний, державний, фінансовий, державно-монополістичний транс­національний, інтегрований. На відміну від ленінської теорії, де деякі з наведених форм капіталу розглядалися здебільшого в негативному контексті (які посилюють експлуатацію тощо.), в сучасній марксистській політекономії виділяють і позитивні сторони розвитку цих форм, які певною мірою пристосовуються до потреб сучасних продуктивних сил.

Творчий напрям розвитку сучасної марксистської політичної економії (на відміну від ортодоксального) намагається висвітлити кожний закон і категорію політичної економії (вартість; ціна, гроші тощо.), обґрунтовані свого часу К.Марксом, Ф. Енгельсом та В. Леніним, як такі, що постійно. збагачуються новим змістом на кожному з етапів еволюції капіталізму відповідно до вимог принципу історизму. Водночас у науковий обіг вводяться нові економічні категорії (внаслідок чого розширюється категоріальний апарат науки), обгрунтовуються нові економічні закони. При цьому ретельно вивчають досягнення інших напрямів і шкіл економічної теорії, творчо. запозичують їх надбання.

Методологічною базою такого підходу є збагачення діалектичного методу політ економічного дослідження новими елементами, використання окремих раціональних сторін пізнання реалій дійсності західними вченими (зокрема, побудови різноманітних моделей).

Важливу роль марксистська політекономія приділяє дослідженню сутності сучасної держави, зокрема державному регулюванню економіки, їх поєднанню з наддержавними та ринковими важелями.

Стрижнем цих та інших проблем політекономії є потреби та інтереси людини, насамперед найманих працівників. Їх доповнюють питання ролі підприємців та менеджерів різних ланок, підприємства, власників різних факторів тощо.

 

З.З. Рекомендована література:

- основна: Мочерний С.В. Економічна теорія:Посібник.-К.:Видавничий центр «Акаде­мія», 2002. - 656с.

- додаткова: Основи економічної теорії:Навчальний посібник. /Під заг.ред. Л.Ю. Мель­ника.- Київ:Центр навчальної літератури, 2005. - 528с.

 

З.4. Орієнтовна карта для самостійної роботи з літературою по темі:

Історія розвитку економічної теорії.

 

Основні завдання В к а з і в к и Відповіді

Вивчити

1. Зародження економічної 1.Визначити основні етапи становлення і

теорії. роз­витку економічної науки.

2.Розкрити суть основних економічних

напря­мів і течій.

3.Назвати їх представників.

 

2. Основні напрями і школи 1.Охарактеризувати структуру світової

світової економічної думки. еконо­мічної думки.

2.Назвати основні напрями і школи та їх

найбільш відомих представників.

З.Розкрити зміст та визначити роль сучасних

економічних вчень.

 

 

З.5. Матеріали для самоконтролю:

А. Питання для самоконтролю:

1. Які джерела свідчать про зародження і становлення економічної думки в

рабовлас­ницьких суспільствах?

2. Кого можна вважати першими вченими-економістами? Чому?

3. Яким був внесок засновників економічної науки?

4. У чому полягає особливість розвитку економічних поглядів в період

феодалізму?

5. Які економічні умови визначили виникнення і становлення економічної

теорії як науки?

6. Які основні етапи розвитку економічної науки мали місце до ХІХ ст . ?

7. Які основні ідеї сповідував меркантилізм?

8. Хто вважається найбільш відомими представниками меркантилізму?

9. У чому полягали відмінності економічних поглядів меркантилістів на різних

ета­пах розвитку?

10.Якими були недоліки меркантилізму?

11.Коли виникає напрям класичної політичної економії?

12.Кого прийнято вважати родоначальником класичної політекономії?

13.Який внесок у розвиток економічної науки зробив А.Сміт?

14.Що слід вважати заслугою Д.Рікардо в розвитку економічної науки?

15.Які економічні погляди розвивали фізіократи?

16.Кого слід віднести до представників школи фізіократів?

17.Що є найціннішим у марксистській політичній економії?

18.Які ідеї Маркса виявилися помилковими?

19.Якi економічні погляди обстоювали представники історичної школи?

20.У чому полягають найважливіші особливості маржиналізму?

21.Коли і чому виникає неокласичний напрям?

22.У чому полягає сутність неокласичної економічної теорії (у тому числі

монетаризму та лібералізму?

23.Який важливий внесок в економічну теорію зробили Кейнс та його послідовники?

24.Які найпрогресивніші ідеї проголошує інституціоналізм?

25.У чому схожість ідей інституціоналізму з ідеями марксистської теорії? 26.Які ідеї відстоює сучасна марксистська політекономія?

 

Б. Тести для самоконтролю:

 

1. Економічні погляди набувають наукового образу у:

а) державах Давнього Сходу;

б) Індії в VІ ст. до н.е.;

в) Давній Греції;

г) Китаї у ІV – ІІІ ст. до н.е.;

д) Давньому Римі.

 

2. Хто є автором праці «Економікос», в якій вперше визначено предмет економічної науки?

а) Аристотель; в) Платон;·

б) Ксенофонт; г) Сократ.

3. Економічна теорія як самостійна наука виникла в:

а) ХVІ ст.; в) ХVІІ ст.; д) ХVІІІ ст.;

б) XVІ-ХVІІ ст.; г) XVІІ-ХVІІІ ст.; е) XVІІІ-ХІХ ст.

4. Найбільш відомими представниками меркантилізму є:

а) К.Маркс; в) А.Монкретьєн; д) Т.Ман;

б) А.Сміт; г) Дж.Кейнс; е) В.Страффорд.

5. Меркантилізм як економічна течія існував у:

а) ХV ст.; в) ХVІІ ст.; д) ХІХ ст.;

б) ХVІ ст.; г) ХVІІІ ст.; е) ХХ ст.

6. Представники меркантилізму вважали, що:

а) багатство нації створюється в процесі виробництва;

б) реальне багатство походить від землі;

в) багатство - це насамперед золото і срібло, його створює торгівля;

г) багатство повинно належати тим, хто його створює.

7. Назва економічної науки «політична економія» вперше з'явилося в:

а) середині ХV ст. ; в) 1647р.; д) 1818р.;

б) 1615р.; г) 1776р.; е) 1867р.

8. Хто першим ввів у користування термін «політична економія»?

а) Ф.Кене; в) А.Сміт; д) Аристотель;

б) А.Монкретьєн; г) В.Петті; е) К.Маркс.

9. Представниками класичної політекономії є:

а) А.Сміт, Д.Рікардо, Д.Міль;

б) А.Монкретьєн, Т.Ман;

в) Аристотель, Платон;

г) Дж.Кейнс, П.Самуельсон;

д) М.Фрідман, Р.Лукас.

10.Кому з видатних економістів минулого належить вислів: «Праця-батько багатства, а земля - його мати»:

а) К.Mapкcy; в) В.Петті; д) Т.Мальтусу;

б) А.Сміту; г) А.Маршаллу; е) М.Туган-Барановському.

11.Політична економія як наука виникла у:

а) Стародавній Греції;

б) Стародавньому Китаї;

в) Західній Європі періоду становлення капіталізму;

г) Східній Європі кінця ХІХ - початку ХХ ст.

12.В історії економічної думки неможливо обійти увагою такі школи(напрями), як:

а) класична політекономія; д) монетаризм;

б) інституціоналізм; е) неокласика;

в) фізіократія; є) кейнсіанство.

г) меркантилізм;

Cклaдіть їх перелік в історичній послідовності.

13. Визначте правильно основні праці таких авторів:

1) А.Сміт; 3) А.Маршалл;

2) К.Маркс; 4) Дж. Кейнс.

а) «Загальна теорія зайнятості, процента та грошей»;

б) «Дослідження про природу та причини багатства народів»;

в) «Капітал»;

г) «Принципи економічної науки»;

д) «Про виправлення монет».

14.Кого з названих економістів можна віднести до найвідоміших представників монета­ристської школи?

а) Дж.Гелбрейта; б) П.Самуельсона; в) Дж.Сакса;

г) М.Фрідмена; д) І.Фішера.

15.Teрмін «економікс» набув загального визнання після того, як його вперше використав у назві своєї праці:

а) Карл Маркс; в) Джон Мейнард Кейнс; д) Альфред Маршалл;

б) Адам Сміт; г) Пол Самуельсон; е) Франсуа Кене.

16.Кого прийнято вважати найвідомішим економістом ХХ ст.?

а) Є.Бем-Баверка; г) Дж. Кейнса;

б) Л.Ерхарда; д) М.І.Туган-Барановського.

в) Ф.Рузвельта; .

17. Усю сукупність течій, шкіл сучасної економічної думки можна умовно згрупувати в такі основні напрями:

а) кейнсіанство; г) фізіократія; є) лібералізм;

б) монетаризм; д) неокласика; ж) історична школа.

в) марксизм; е) інституціоналізм;

Складіть їх перелік в історичній послідовності.

18.До яких економічних шкіл та течій належать такі вчені:

а) Д.Рікардо; д) Ф.Кене; з) Дж.Гелбрейт;

б) Дж.Кейнс; е) А.Сміт; и) П.Самуельсон;

в) М.Фрідмен; є) К.Маркс; і) А.Тюрго;

г) А. Монкретьєн; ж) Т.Веблен; й) А.Маршал.

19.Теза про економічну свободу, за якої вільна людина, керуючись своїми особистими інтересами, працює на себе і на суспільство, є головною ідеєю:

а) меркантилістів; в) класичної економічної школи;

б) фізіократів; г) історичної економічної школи.

20.Напередодні ХХІ ст. людство відзначало своїх найвидатніших представників минулого тисячоліття. Кращими з економістів ХVІІІ та ХІХ століть визнано:

а) Давида Рікардо; г) Поля Самуельсона;

б) Карла Маркса; д) Фрідріха Енгельса;

в) Адама Сміта; е) Дж. Кейнса.