Держава – базовий інститут політичної системи
Вступ.
1. Генезис, сутність, ознаки і функції держави. Структура державної влади.
2. Типи державного устрою та форми правління.
3. Деформації державного апарату і засоби їх подолання.
Висновки.
Список використаної літератури.
Вступ
Визначальною ланкою політичної системи суспільства та її підсистеми — політичної організації — є держава.
Держава — форма організації суспільства, носій публічної влади, сукупність взаємопов´язаних установ і організацій, які здійснюють управління суспільством від імені народу.
Інколи поняття «держава» вживають як синонім понять «суспільства», «країна» або на позначення сукупності зв´язків між громадянами та органами управління, між цими органами (наприклад, парламентом і урядом). У повсякденній мові держава ототожнюється з владою, правосуддям, адмініструванням, контролем тощо.
Державу характеризують:
— організація влади за певним територіальним принципом: поділ населення за територією проживання, а не за кровно-родинними ознаками;
— всезагальність (держава охоплює своїм впливом усіх людей, що мешкають на її території, в тому числі громадян інших держав);
— наявність публічної влади, здійснюваної особами, зайнятими винятково управлінням суспільством та охороною встановлених у ньому порядків (державні чиновники);
— право і можливість проводити внутрішню і зовнішню політику від імені всього суспільства;
— монопольне право на примусовий вплив щодо населення і наявність особливої системи органів, установ і знарядь примусу (армія, поліція, суд, тюрми), які виконують функції державної влади;
— суверенна законотворчість (право видавати закони і правила, обов´язкові для всього населення);
— монопольне право на збирання податків для формування загальнонаціонального бюджету, утримання державного апарату.
1. Генезис, сутність, ознаки і функції держави. Структура державної влади
Місце та роль держави в політичній системі визначаються основними принципами її функціонування:
— верховенство публічної влади;
— збереження єдності держави, що ґрунтується на досягненні згоди між тими, ким керують, і тими, хто управляє, незалежно від складу уряду і правлячої партії;
— досягнення єдності держави через відповідний зв’язок із соціальними силами суспільства (класами, групами, націями, політичними партіями тощо), за допомогою права і можливості здійснювати внутрішню й зовнішню політику від імені народу, через органічну взаємодію з громадянським суспільством загалом.
Держава виникла на певній стадії розвитку людства. Політична, правова література подає різні теорії походження держави.
Неісторична теорія, її висунув Аристотель, проголосивши: природа людини як «політичної істоти» визначила їй жити в суспільстві, і тому держава є природним продуктом розвитку людських спільнот.
Теологічна теорія. Охоплює аналогічні за змістом традиційні концепції християнської культури, за якими державна влада виникла з волі надприродного чинника — Бога.
Структура держави — система органів і установ, які виконують внутрішні й зовнішні функції держави[2, c. 35].
Вона охоплює:
— органи державної влади, які поділяються на представницькі, як правило, законодавчі(парламент);
— органи державного управління, тобто виконавчо-розпорядчі (система міністерств, відомств, адміністративні установи на місцях);
— президента як главу держави, який в керівництві державою безпосередньо взаємодіє з представницькими та виконавчо-розпорядчими органами;
— органи правосуддя, покликані забезпечити торжество законів у державі;
— контрольно-наглядові органи, до яких належать прокуратура, різноманітні контрольні відомства;
— органи охорони громадського порядку (міліція, поліція) та органи державної безпеки.
Важливе місце в структурі держави посідають збройні сили, а також надзвичайні органи, які створюються в екстремальних умовах (війна, стихійне лихо) на певний час. Компетенція і повноваження надзвичайних органів зумовлюються конкретними цілями і завданнями, задля яких вони створюються. Складовою системи державних органів є виправні заклади тощо.
Державні органи суттєво відрізняються від органів недержавних, громадсько-політичних організацій. Тільки державні органи в межах своєї компетенції виступають офіційними виразниками інтересів усього суспільства. Вони наділені повноваженнями, що дають змогу діяти не тільки завдяки засобам переконання, а й державного примусу. Проте свою владу держава реалізує в тісній взаємодії з громадсько-політичними інститутами. Особливо це стосується відносин державних органів і політичних партій[7, c. 37].
2. Типи державного устрою та форми правління
Форма правління — організація верховної державної влади, порядок утворення її органів та їх взаємини з населенням.
Існують дві основні форми державного правління — монархічна й республіканська.
Монархія (від грец. monarchia — єдиновладдя) — форма правління, за якої верховна влада формально (повністю або частково) зосереджена в руках однієї особи — глави держави — спадкоємного монарха.
Монархії поділяють на абсолютні, конституційні та теократичні.
Абсолютна монархія — форма правління, за якою керівник держави (монарх) — головне джерело законодавчої і виконавчої влади (здійснюється залежним від нього апаратом). Він встановлює податки і розпоряджається державними фінансами (Саудівська Аравія, Оман). У рабовласницьких і феодальних державах абсолютні монархії були близькими до необмеженої деспотії.
Конституційна монархія — форма правління, за якої влада монарха обмежена конституцією, законодавчі функції передані парламенту, виконавчі — уряду. Тут монарх є верховним носієм виконавчої влади, головою судової системи, формально призначає уряд, змінює міністрів, має право розпоряджатися військовими і політичними силами, видавати накази, скасовувати прийняті парламентом закони, розпускати парламент тощо. Однак фактично ці повноваження, як правило, належать уряду (Бельгія, Данія, Великобританія, Японія, Норвегія, Швеція, Малайзія, Бутан, ОАЕ).
Залежно від ступеня обмеження влади монарха конституційні монархії поділяють на дуалістичні і парламентські. Дуалістична монархія — форма правління, за якої повноваження монарха обмежені у сфері законодавства (пріоритет належить парламентові), але достатньо широкі у виконавчій владі. Монарх (глава держави) формує уряд, яким керує особисто або через призначеного прем´єр-міністра. Ця форма правління була характерна для буржуазних держав XIX ст. (Німеччина за Конституцією 1871 p., Японія за Конституцією 1889 р.). У даний час вона не існує. Парламентська монархія виникла в Англії, де законодавча влада зосереджена в парламенті, виконавча — в уряді на чолі з прем´єр-міністром. Монарх за цієї форми правління не має конституційних повноважень щодо вирішення важливих державних справ, є символічною фігурою, носієм традицій країни[6, c. 96].
Теократична монархія (грец. theokratia — влада Бога) — форма держави, в якій політична і духовна влада зосереджена в руках церкви (Ватикан, Катар, Бахрейн).
Республіка (лат. respublika, від res — справа, public — громадський) — форма державного правління, за якої вища влада належить виборним представницьким органам, а глава держави обирається населенням або представницьким органом.
Це прогресивніша порівняно з монархічною форма правління. Нині у світі існує 143 республіки (майже 3/4 від загального числа держав). Залежно від відповідальності уряду — перед президентом або парламентом — розрізняють три форми республіканського правління: президентську, парламентську і напівпрезидентську.
Державний устрій — спосіб організації адміністративно-територіальної, національно-територіальної єдності держави, особливості відносин між її складовими[4, c. 56].
Розрізняють прості (унітарні) та складні (федеративні, конфедеративні) держави.
Унітарна (лат. unіtas — єдність, однорідний, що складає ціле) держава — єдина держава, поділена на адміністративно-територіальні чи національно-територіальні одиниці, які не мають політичної самостійності, статусу державного утворення.
У такій державі сформована єдина система вищих органів влади і управління, діє єдина конституція і єдине громадянство. У багатьох унітарних державах існують автономії, які відрізняються від звичайних адміністративно-територіальних одиниць поділу ширшими повноваженнями. У них водночас із загальнодержавними законами з окремих питань діють регіональні закони, конституції тощо, якщо вони не суперечать законам держави загалом. В автономіях незалежно від центральних органів діють автономний парламент, уряд (однак автономія не є державним утворенням). Більшість західних розвинутих держав — унітарні (Франція, Швеція, Польща, Фінляндія та ін.). Унітарною є і держава Україна.
Федерація — союзна держава, до складу якої входять державні утворення — суб´єкти федерації.
Суб´єкти федерації мають суверенітет, зберігають відносну самостійність. Основні ознаки федерації: єдина територія і збройні сили, спільні митниця, грошова і податкова системи, загальна конституція за наявності конституцій суб´єктів федерації, спільний уряд, єдине законодавство і громадянство (подвійне — для суб´єктів федерації). Проте суб´єкти федерації правомочні приймати законодавчі акти в межах своєї компетенції, створювати власну правову й судову систему. Однак суб´єкти федерації не можуть бути повністю незалежними у внутрішній і зовнішній політиці. Вони добровільно делегують центральним органам федерації частину своїх повноважень. У разі порушення федеральної конституції центральна влада вправі вжити щодо них примусові заходи. Суб´єкти федерації не володіють правом сецесії (виходу із федерального союзу). У світі 20 федеративних держав (штати — у США, Мексиці, Бразилії, Венесуелі, Австралії, Індії, Малайзії та ін.; землі — у Німеччині, Австрії; кантони і напівкантони — у Швейцарії; провінції — в Аргентині, Канаді).
Конфедерація (лат. confederatio — спілка, об´єднання) — союз суверенних держав, які зберігають незалежність і об´єднані для досягнення певних спільних цілей (переважно зовнішньополітичних, воєнних), для координації своїх дій[14, c. 115].
3. Деформації державного апарату і засоби їх подолання
Для здійснення своїх завдань і функцій кожна держава створює різноманітні організації. Така система всіх державних організацій, що беруть участь у здійсненні завдань і функцій держави, називається її механізмом. Серед названих організацій є державні органи, що наділені державно-владними повноваженнями. Систему таких органів і називають апаратом держави. Звідси механізм держави криє в собі:
- апарат держави;
- державні підприємства;
- державні установи;
- інші державні організації.
Отож, державний апарат (вибраний чи призначений) є системою державних органів, що здійснюють свої функції, реалізуючи волю громадянського суспільства, всього українського народу.
Первинною клітинкою державного апарату є орган держави. Це окремий службовець чи структурно оформлений колектив державних службовців, наділений владними повноваженнями, відповідними матеріально-технічними засобами, утворений на законних підставах для виконання конкретних завдань і функцій держави.
Один службовець як орган держави - це, скажімо, Президент України, що є главою держави і виступає від її імені. Структурно оформлений колектив службовців має керівників і виконавців. Керівник виступає від імені певного органу. Кожний орган наділяється на підставі закону владними повноваженнями, які полягають у тому, що орган держави спроможний встановлювати формально обов'язкові правила поведінки (як нормативні, так і індивідуальні) та домагатися їх здійснення[11, c. 179].
Вдосконалення органів державної влади реалізується в Україні на основі Конституції України.
До системи державних органів України належать: законодавчий орган - Верховна Рада України; глава держави - Президент України; виконавчі органи, що поділяються на вищі Кабінет Міністрів України, Раду міністрів Автономної Республіки Крим, центральні (міністерства, державні комітети і відомства України та Автономної Республіки Крим), місцеві (обласні й районні, міст Києва і Севастополя, районів у містах Києві й Севастополі державні адміністрації на чолі з головами цих адміністрацій та їхні відділи й управління, а також адміністрації державних підприємств і установ); виконкоми й голови сільських, селищних, міських (міст районного та обласного підпорядкування) рад у частині виконання державних повноважень, що були їм делеговані органами державної влади.
Органи місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст, тобто обласні й районні ради, а також органи місцевого самоврядування: міські, сільські, селищні ради та їхні виконавчі органи є самостійною системою об'єднань громадян у громадянському суспільстві[8, c. 154].
Система судових органів охоплює: Конституційний Суд України; загальні [Верховний Суд України, суди Автономної Республіки Крим, обласні, міські (міст Києва і Севастополя) суди, міжрайонні, районні, міські (міст обласного підпорядкування), районні в місті народні суди]; арбітражні [Вищий арбітражний суд України, арбітражний суд Автономної Республіки Крим, обласні, міські (міст Києва і Севастополя) арбітражні суди, інші спеціальні суди].
У самостійну систему органів держави виокремлюються контрольно-наглядові органи України. До них належать: Генеральний прокурор України і підпорядковані йому прокурори; податкові адміністрації, санітарні, пожежні, контрольно-ревізійні та інші державні інспекції. Отже, апарат держави посідає головне місце в системі організацій державного механізму, оскільки здійснює державну владу і управління в суспільстві[1,c. 251].
Інтенсивні соціальні перетворення гальмуються, що призводить до застою. Основною його причиною є зруйнування соціокласової структури і пов’язаних з нею конфліктів як джерел розвитку. Замість класів, як автономних суб’єктів політичної боротьби, починає діяти нероздільна маса, внутрішньо не розчленована, не структурована, не здатна до визначення історичної перспективи, вибору культурно-ціннісних орієнтацій, самоорганізації і взаємного контролю. Цю особливість тоталітаризму Анна Арендт визначає так: “Знищення класів перетворює керовані партіями соціальні групи на суцільну нерозчленовану масу збудженого, постійно чимось невдоволеного, а тому – люто роздратованого чи ідеологічно екзальтованого населення”.
Таке суспільство зазнає суттєвих деформацій. У ньому вся соціальна динаміка тяжіє до прогресу статики, модернізація – до самовладного традиціоналізму; інновації використовуються лише як інструмент демонстрації і підтвердження ідеологічної парадигми; масові акції відбуваються лише під організованим офіційним наглядом; права людини обмежуються обранням ідеологічного послуху; класи стають об’єктом державних маніпуляцій; соціальна творчість стає привілеєм лише партійного, державного або церковного апарату. Все це веде до встановлення внутрішньо напруженого спокою, динамічної статики[16, c. 231].
Висновки
Механізм держави має певні характерні ознаки:
а) це ієрархічна система побудована на позиціях ординації і субординації;
б) це цілісна система зовнішньо організованих елементів, яка має єдині принципи побудови. Кожен із суб’єктів механізму держави, як його системний елемент органічно пов’язаний із всіма іншими його елементами. Первинним елементом являються державні органи;
в) наявність можливості реалізації функцій і завдань організаційними, фінансовими, матеріальними засобами примусу;
г) наявність у державних органів, підприємств і установ своїх повноважень, як правової основи їхньої діяльності.
Як механізм годинника складається з різних елементів, так і механізм держави, будучи єдиним, включає в себе органи, блоки, підсистеми, і навіть, самостійні гілки влади.
Так, одну із підсистем утворюють вищі органи держави: представницькі, виконавчі, глава держави.
Друга підсистема – місцевого рівня: ради, адміністрації і їх голови. Особливою підсистемою є судова, а також правоохоронні органи: міліція, СБУ.
В літературі можна зустріти ототожнення термінів “механізму” і “апарату” держави. Однак поняття “механізму держави” є значно ширше, ніж поняття “державного апарату” і за складом і за структурою.
Механізм держави повинен розглядатися не як просто сукупність складових його елементів, а як система цих елементів.
2. Модернізація (з франц. moderniser від modern – сучасний, робити сучасним, осучаснювати) означає приведення суспільної системи у відповідність із вимогами сучасності, виведення її на рівень найрозвиненіших станів. Теорія модернізації сформувалася в процесі аналізу політичних доль країн, що одержали звільнення від колоніальної залежності в 50 – 60-х роках XX ст. поставили в практичну площину питання про шляхи своєї подальшої трансформації. Цей аналіз виявив наявність досучасного періоду в розвитку сучасних держав, що перебували на стадії розвитку традиційних суспільств. Теорія модернізації виникла як сукупність різних схем і моделей аналізу, що дозволяють описувати й розкривати динаміку подолання відсталості традиційних держав. У центрі теорії модернізації – обґрунтування загальної моделі глобального процесу цивілізації, суть якої в описі характеру й напрямків переходу від традиційного до сучасного суспільства внаслідок науково-технічного прогресу, соціально-структурних змін, перетворення нормативних і ціннісних систем. При цьому поняття «традиційне суспільство» і «сучасне суспільство» відбивають різний рівень цивілізаційної зрілості соціальних систем, наявність різних механізмів соціальної регуляції й адаптації, а також технологій соціальних змін. І нарешті, вони фіксують різні місце й роль індивіда в різних соціальних системах і можливості його самореалізації.
Як свідчить історичний досвід, розвиток суспільства йде від простих до складних структур. Розвиток виробництва як відбиття постійного росту потреб людей йшов шляхом множення й ускладнення форм поділу праці. Процеси диференціації й інтеграції в сфері праці стимулювали появу нових груп інтересів, ріст розмаїтості соціальних відносин, способів життя. Закони зростаючої розмаїтості діяльності людей, ускладнення соціальних відносин і соціальної структури суспільства обумовили високу адаптивність суспільства до змінюваних умов, свого функціонування. Отже, соціальна модернізація означає перехід суспільства від простих до більш складних форм організації соціального життя.
Політична модернізація – це частина більш загального процесу соціальної модернізації. Політична модернізація є механізмом удосконалювання, відновлення й застосування соціальної системи на основі нових форм, методів, засобів і прийомів, технологій політичної діяльності, а також політичних програм, концепцій, цілей.
У теорії соціальній, у тому числі й політичній модернізації, можна виділити два періоди. Перший період припадає на 50-60-і роки XX ст., коли був очевидний пріоритет західних країн, і насамперед США, в сфері управління, стандартів споживання, технологічного розвитку, розвитку демократичних інститутів тощо. У цей період модернізація трактувалася як вестернізація, копіювання західних зразків у всіх сферах життя, у тому числі демократизації країн, що розвиваються, за західним зразком. Модернізація тлумачилася як лінійний рух від нижчого до вищого стану, «доганяючий розвиток» відсталих країн до рівня передових, сучасних держав. При тлумаченні модернізації як послідовного руху до заданого стану (рівня розвитку передових західних країн) через низку проміжних етапів основним рушійним фактором визнавалася економічна допомога західних країн, стверджувалося, що іноземні інвестиції капіталів нібито здатні перетворити технології, цінності й політичні інститути й тим самим перемогти низькі стандарти споживання, порушення прав людини, деградацію культури тощо.
Загальна схема політичної модернізації, на думку американського політолога С. Ейзенштадта, містить у собі п'ять основних моментів:
1) створення диференційованої політичної структури з високою спеціалізацією політичних ролей і інститутів;
2) територіальне й функціональне розширення сфери центрального законодавства, адміністрації й політичної активності;
3) постійне розширення включеності в політичне життя соціальних груп і індивідів;
4) виникнення й швидке збільшення раціональної політичної бюрократії;
5) ослаблення традиційних еліт і їхньої легітимізації; заміна традиційних еліт модернізаторськими тощо.
Однак концепція модернізації як лінійного руху й послідовного освоєння афро-азіатськими й латиноамериканськими країнами цінностей і інститутів західних організацій влади, відносин держави й громадянина не витримала випробувань життям. Здійснення перетворень політичних систем країн, що розвиваються, за цими стандартами призвело не до підвищення ефективності державного управління й підвищення рівня життя населення, а до корупції й сваволі бюрократії, катастрофічного розшарування населення і його політичної відчуженості, наростання конфліктів і напруження в суспільстві.
В 70 – 90-х роках концепція модернізації була переглянута: детальніше почали досліджуватися конкретні політичні процеси з урахуванням специфічних історичних і національних умов, культурної своєрідності різних країн. Західна модель суспільного розвитку перестала розглядатися як вищий і єдиний еталон сучасності. У рамках модернізаційного процесу будь-які позитивні зміни соціальних, економічних, політичних структур, які проводилися незалежно від західної демократичної моделі, почали визнаватися формою розвитку цих держав. Причому сам факт існування традиційних інститутів і цінностей більше не розглядалася як перешкода до осучаснення. При збереженні пріоритету універсальних критеріїв і цілей майбутнього розвитку головний наголос учені почали робити на національну форму його реалізації. В зв’язку з цим розширилася й кількість моделей модернізації. Крім «догоняючих», з'явилися моделі «часткової», «форсованої», «безвихідної» тощо модернізації.
Основними детермінантами, визначаючими характер перетворень, визнавався не капітал, а соціокультурні фактори, включаючи тип культури країни, її національний характер, обумовлюючий ступінь сприйняття цілей і норм політичного розвитку. Почало вважатися загальновизнаним, що модернізація може здійснитися тільки за умови зміни ціннісних орієнтації широких соціальних верств, зміни типу політичної культури.