ПІСНЯ БЛУКАЛЬЦЯ ПІД ЧАС БУРІ

ВІДВІДИНИ

Я б прокрався до своєї любки,

тільки ж замкнені у неї двері.

Ох, коли б то мав ключа в кишені,

аби стиха увійти до хати.

Дівчини не стрів би я в світлиці,

не знайшов би і в її кімнаті,

поки аж покій не прочинивши,

я побачив би, як до канапи

моя люба голову схилила.

За роботою вона заснула,

не пускаючи із ніжних пальців

ні ниток, ні шпиць, ані в’язання.

Сів би я скраєчку на канапі,

сну її сполохати не смівши.

Чарувався б спокоєм чудовним,

подивляв би склеплені повіки,

губи, на котрих спочила вірність,

щоки, що милують погляд рідним.

Тільки щире й безневинне серце

злегка зворушає сонні перса.

Розметалося дівоче тіло,

сповнене солодкого бальзаму.

“Розбуджу“ — причаєне бажання

налягло б на душу звеселілу

і заслало б мій бентежний погляд.

Як же, моя люба, напівсон твій,

кожен погляд твій зрадливий може

не подати звістки, що на тебе

ніжний погляд милого чекає?

Вічка золоті твої закриті, —

ті, що поглядом мене чарують,

І вуста солодкі не зворушить

ані мова, ані поцілунок.

Розв’язалася чудовна стрічка,

нерухомі твої ніжні руки,

що мене так часто обіймали,

і долоня, подруга чарівна

милих поглядів твоїх скрадливих.

Від кохання я утратив певність,

хто це — я ачи Амур крилатий?

Із очей відкинувши запону,

так закохано тобою мріє!

Довго б так сидів я і втішався

цим любовним скарбом свого серця,

що у сні здавався ще милішим.

І не зважився б її збудити,

а поклав би двоє померанців,

дві троянди я поклав би стиха

і навшпиньки вибрався б із дому.

Ти відкрила б вічка, моє щастя,

враз помітила б дари барвисті

і, напевне б, дуже здивувалась

дружньому данню й закритим дверям.

Стріну янгола я, ледве смеркне.

І вона сторицею віддячить

за офіри ніжного кохання.

ПРИСВЯТА

Поранок із ходою голосною

солодкий сон з моїх очей зігнав.

Лишивши хижу, брався я горою

і вільгість пив, і радість прочував,

коли квітки, обтяжені росою,

горнулися до мене межи трав.

Як юний день повнів од насолоди,

так і душа — розкошами природи.

З долин здіймались хмари пелехаті,

внизу рікою плив легкий туман,

мене він прагнув вільгістю дойняти,

тож бив крильми і брав мене у бран,

в моєму погляді став почезати

гірських шпилів далекий караван.

Небавом весь я потонув у хмарі,

що пойняла мене з пітьмою в парі.

Нараз проміння темінь пронизало

і сонце виринуло із імли,

туманні пасма скоро почезали

або розкудлані над гори йшли,

яка відрада серце обійняла!

Мов перемиті, взгір’я ожили.

Іще клубочилося хмаровиння,

сліпило погляд вранішнє проміння.

Зібравши силу, я розплющив очі,

коли завзяття серце пойняло,

легкий мій погляд в хвилю ту урочу

завважив, як все грало і цвіло

і сяла богоматір з оболоччя,

ясне видіння понад хмари йшло,

неначе кружеляючи довкола.

Такого ще не бачив я ніколи.

“Не пізнаєш?“ — і голос той коханий

зичливістю й любов’ю струменів.

“А хто ж усі твої життєві рани

цілющою водою був кропив?

До кого своє серце полум’яне

ти так довірливо був прихилив?

Хіба ж ти, хлопче, у сльозі горючій

не звав мене — так часто й так жагуче?“

“Так, — я гукнув, припавши на коліна, —

усеблага, тебе я знав давно,

мені дала ти спокою хвилини,

коли бурунивсь дух мій, як вино.

У літню спеку ти мені, мов сину,

чоло студила, пресвята жоно,

усі земні дари я брав од тебе,

все щастя, що зазнав, — спадало з неба.

Тебе усі для себе одкривають

і всі по-своєму своєю звуть,

засліплені тобою, зір склепляють

та здивлених очей не одірвуть.

Та те, що всі вони про тебе знають,

я можу тільки сам-на-сам збагнуть.

Хай сяєво твоє благословенне

з довірою світитиме до мене“.

Вона всміхнулася: “То не дарма,

що людям поприспала ця запона,

хіба ж дитячих пристрастей юрма

збагнула, що то значить заборона?

Хіба ж для тебе зваб уже нема

і ти вже непорушний, як колона?

Хіба ж ти не такий, як інші? Годі,

пізнай себе й зі світом будь у згоді“.

“Даруй, — гукнув, — я прагнув лиш добра!

Хіба ж не так я бачив світ видющий?

Як вабила мене весела гра!

Твої щедроти знав я всюдисущі.

Для мого хисту визріла пора

роздаруватися межи прагнущих,

навіщо б день при дні я стежку бив,

коли б не мріяв вивести братів?“

І поки мовив я, високе око

дивилося на мене з співчуттям,

мовляв, я знаю, як ти рік за роком

в гріху й добрі справляв своє життя.

Потому усміхнулась з оболоку,

я ж пов’язав відраду з майбуттям,

і піднімалася в мені довіра,

була вона близька, і проста, й щира.

Рукою прогорнувши хмари білі,

вона і сизий морок одвела.

Нагірній здавшись волі, яснокрилі

пасемця чезли. Радість повела

мій зір туди, де доли аж ряхтіли,

де синь небесна д’горі підійшла.

Лиш тріпотіли у руках богині

об’яснених небес сувої сині.

“Я знаю всі достойності і вади

ті, що твоїми сховані грудьми. —

Здалось, я чув оддавна ці поради. —

Все, що призначено тобі, — візьми.

Щасливому ж бо жоден дар не вадить

аби ти норов свій держати міг,

бо тчуть поетові ясне одіння

рукою правди — з теміні й громіння.

Коли ж докучить полудня спекота,

то напусти одіння на вітри,

і свіжий легіт заструмує потай,

і благовонні прийдуть вечори.

І повщухають всі земні турботи,

і склепи вознесуться догори,

і віща мить, що стане над тобою,

день зробить лагідним, а ніч — ясною“.

Хай вам не буде спину, юні друзі,

коли тяжкий тягар подовжить шлях.

Вам благовість, неначе квіти в лузі,

простелеться по тораних стежках.

Ходімо ж далі, збратані в союзі,

все наше щастя — в молодих літах.

І хай любов’ю гріті наші спадки

подовжать дні вщасливлених нащадків.

МАГОМЕТІВ СПІВ

Бачте — грає гір

водовир

рине, мов зоря

з високості,

юнь його плекали

добрі духи

межи кручами в чагарях.

Ніби птах,

він спадає з хмари

з крем’яної скелі в долину

ошалілий лине

радісно д’горі.

Стежкою гірською

рінь визбирує барвисту,

рухом раннього призвідці

братні підбере струмочки —

і вперед.

Під його ступою

криють квіти всю долину

гойним духом,

оживають луки.

І його не вдержить паділ,

ані квіти,

що колін його сягають,

пестячи його очима.

Змієм-полозом стремить він

на рівнину.

Притулились

коло нього всі потоки,

він рівниною срібліє,

і рівнина аж жахтить,

навіть ріки по долині

і струмки, що з гір несуться,

кличуть радісно: “Візьми ж нас,

брате, всіх своїх братів,

до старого свого батька,

адже вічний океан

з розпростертими руками

вже чекає —

тих, що ох! — спішать намарне

всіх спрагнілих обійняти:

нас поглине жар пустелі

і піски. Жаждиве сонце

виссе нашу кров. Узгір’я

нам заступить плеса. Брате,

забери ж братів з собою

і з рівнини, і з узгір’я

і до батька проведи!

Гайда разом!“

Накотилась,

ніби повінь, вся родина

дружно княжича понесла

далі, вгору і вперед.

Із ясою голосною

він дає країнам назви

і підборкує міста.

І нестримно рине далі

попри веж високі зорі,

повз будинки мармурові,

вщерть наповнені добром.

На Атлантових раменех —

з кедру тесані хороми,

майорять над головою

тисячі напнутих стягів —

як клейнод його звитяг.

Разом з ним — брати і діти,

і скарби. Стужілий батько

сина жде, а серце тому,

як од щастя не зайдеться.

НІЧНИЙ СПІВ БЛУКАЧА

[А]

Верхів’я гір обліг

незрушний спокій,

і сон глибокий

корон торнувся лісових.

Веселий спів ущух —

ніде ані пташини.

Зажди з хвилину —

і ти впокоїш дух.

[В]

Понад узгір’я і зелені верхи

ніщо від вітру й не шеберхне.

Незрушний спокій,

тінь

і сон глибокий.

У лісі птаство змовкло.

Зажди, допоки

усе довкола смеркне,

тоді вже й сам спочинь.

ПІСНЯ ДУХІВ ПОНАД ВОДАМИ

Душа людини

схожа на воду:

походить з неба,

на небо сходить

і знов на землю

упасти мусить

в вічній онові.

Ясне проміння

струмує з висі,

із крутояру,

заки на порох

його не витруть

хмари об щовби.

Крите серпанком,

воно мандрує

з шемранням тихим,

прагнучи глибу.

Стриміють скелі

супроти вітру,

воно ж похмуре

спадає звільна

в безодню.

Стиха крадеться

туди, де луки

м’яко прослались,

туди, де зорі

аж задивились

в озерне плесо.

Вітер — то хвилі

щирий коханець,

спіненим водам

нуртує надра.

Душа людськая!

Ти схожа на воду.

Ти ж, людська доле,

така, як вітер.

* * *

Усе сповна дарують боги безмежні

своїм улюбленцям:

усі радощі безмежні,

усі страждання безмежні — сповна.

ДО МІСЯЦЯ

Срібним сяєвом заллєш

доли і кущі

і спочинути даєш

стомленій душі.

Прохолодний пестиш луг

поглядом своїм,

мов пильнує любий друг

за життям моїм.

Гуки радісні й сумні

серцем наслухай,

лиш тепер в самотині

ними душу край.

Плинь же, тиха водо, плинь,

о журбо моя!

Роки любощів-радінь

змила течія.

Що були то за скарби!

Їм губився й лік.

Ні, не збутися журби

вже повіки-вік.

Тож вируй, ріко, шалій,

бо тобі текти,

і до мого співу свій

голос доплети.

Бо, набухла, восени

хвиля аж реве,

а невтримний шал весни

першу бруньку рве.

Хто од світу одвернувсь,

зла не мавши, — свят,

хто ж до себе пригорнув

любого — стократ,

хто подалі од людей,

їх не зовучи,

лабіринтами грудей

бродить уночі.

МЕЖІ ЛЮДСТВА

Коли прадавній

батько всевишній

певною дланню

з хмар кучерявих

благословенні

блискавки сіє,

тоді цілую

край його ризи

з дрожем дитячим

в вірному серці.

Бо не осміє

смертний з богами

стати на прю.

Хай він і в небо

здійметься й зорі

чолом зворушить —

ступам непевним

ні на що спертись,

ним уже грають

хмари й вітри.

А як упреться

він, твердокостий,

в цю добродайну

землю тривку —

рівних до нього

в світі не знайдеш,

міццю він — з дуба

або з вино.

Люди й богове,

чим ви одмінні?

Йде вам назустріч

хвиля по хвилі —

вічна ріка:

зносять нас хвилі

чи поглинають

назавсіди.

Роки людські —

то як перстень маленький.

А покоління

нижуться міцно

на нескінченний

ретязь буття.

ПІСНЯ БЛУКАЛЬЦЯ ПІД ЧАС БУРІ

Генію, кого ти любиш,

той ні бурі не боїться,

ані грому, ні дощу.

Генію, кого ти любиш,

радо привітає

бурю з градом

і дощову хмару,

ніби жайворон

піднебесся.

Генію, кого ти любиш,

того на вогненних крилах

ти знесеш над баговинням

і потопом Девкальйона,

той ступатиме несхибно,

мов слідами квітів,

і Пітона знищить

пружний і дебелий

Аполлон-Пітон.

Генію, кого ти любиш,

ложе вимостиш із вовни,

коли той на скелі спить,

і крилом його окриєш

серед ночі у гаю.

Генію, кого ти любиш,

того в снігових наметах

ти укутаєш в тепло,

до котрого подадуться

музи та харити.

Тож витайте наді мною,

музи та харити!

Ось вода, а ось і твердь є,

ось і син — води і тверді,

а над ними я блукаю,

богорівний.

Ви єсте такі пречисті,

мов серця води і тверді.

Тож витайте наді мною,

я ж витатиму над вами —

над водою і над твердю, —

богорівний.

_______

Має він вернути —

малий, палючий, чорний хлібороб,

вернутись має, отче Бромію,

твоїх дарунків сподіваючись

та тепло-променистого вогню?

І має повернутись мужнім?

А я, проваджений

вами, харити й музи,

кого чекає все, чим ви,

харити й музи,

вінчаєте і славите

усі розкоші життьові,

я маю повернутись підупалий?

Отче Бромію!

Ти ж бо геній єси,

геній віку,

ти єси, чим для Піндара

був жар серця,

чим для світу є

Феб-Аполлон!

Горе! Горе!

Теплі груди,

ти, душе моя гаряча,

серце, ти —

привітайте Аполлона,

бо інакше

свій нагірній погляд

він не спинить на тобі,

або, заздрий,

спинить око на могутнім кедрі,

що зелений

повсякчас.

__________

Чом же мій приостанній спів

славить тебе, Юпітере Плювію?

Тебе, ким він почався,

тебе, в кому скінчиться він,

тебе, ким він струмує.

До тебе лине мій спів!

І Кастальського джерела

рине притока

до безтурботних

щасливих смертних,

поруч з тобою рине,

хто в обіймах мене ослонив,

Юпітере Плювію!

Не під в’язом

ти навістив його —

на ласкавій долоні

мавши двох голубів —

того Анакреона,

знаного пустуна,

що, як квітка, втішається,

сам трояндою клечаний,

Господи громодайний!

Ні, не між тополь,

там, де Сибаріс,

ні на чолопку

золоченому

ти зустрів його —

квітоспівного

медоустого

ніжнозвабного

Теокріта.

Як колеса гримотіли,

скільки сили до мети пустившись,

висі прагнув

юнаків, сп’янілих перемогою,

голосний із вилясками бич,

аж котився порох,

ніби з гір високих

рінь пустилась на долину.

Квітла, Піндаре, твоя душа

мужністю й бентежністю.

А квітла?

Бідне серце!

Там, на пагорбі,

міць небесна!

Жару сам собі додай,

аби стало сили

дочалапати додому.

РИБАЛКА

Вода шумить, вода кипить,

але рибалка жде.

Уважно з вудкою сидить —

і ока не зведе.

Отак сидів і слухав він —

аж рознялась вода

і виринула із глибин

русалка молода:

"Рибалко, на сестер моїх

не напускай ману,

бо ще, облесний, ввергнеш їх

в геєну вогняну.

На дні так вільно рибкам жить —

коли б ти тільки знав,

до нас би кинувся в ту мить

і не пошкодував.

Яке тут сонце серед плес!

А місяць уночі

з води сягає до небес,

ще кращим стаючи.

Чи ж неба світла голубінь —

то не сама краса?

Ану ж, зирни в морську глибінь,

де вічності роса“.

Вода вирує, вже ось-ось

укриє хвилею,

а серце тугою взялось,

немов за милою.

Солодкий знадив його спів

і геть причарував.

Він до русалки ледь ступив —

і слід йому пропав.

ЗУСТРІЧ І ПРОЩАННЯ

Як б’ється серце! Миттю, брате,

в стремена. Мчи, немов стріла!

Став вечір землю колисати

і ніч до взгір’я прилягла.

В імлу вгорнувшись, дуб високий

у небо велетом стримів

і, причаївшись, смерк стоокий

за ним дивився з чагарів.

На небо місяць отужілий

підбився, тліючи в пітьмі.

Вітри зловісно гоготіли,

ледь-ледь тріпочучи крильми.

Нічні вовтузились химери,

мені ж одваги додалось,

вогнем пашіла кров артерій,

і серце палом пойнялось.

Солодкий погляд твій, кохана,

мене у радості скупав.

Тобі я серце полум’яне

із кожним подихом оддав.

Любов’ю квітне пелюсткове

обличчя милої ясне.

Своєю щедрістю, богове,

ви іспитуєте мене.

День опаде нас чорним лихом,

відчує серце біль розлук.

В твоїх цілунках — стільки втіхи,

в твоїх очах є стільки мук.

Стече обличчям сумовитим

сльоза — і вже! І — прощавай!

А все ж — який то рай — любити.

Та й любим бути — справжній рай.

ПОДОРОЖУЮЧИ ГАРЦЕМ УЗИМКУ

Немов коршак той,

котрий над тучею поранку

так вільно крила розплатав,

пильнуючи на здобич, —

мій спів ширяє.

Бо лиш господь

накреслив кожному

свою дорогу,

нею щасливий

радісних мет

швидко сягає.

Кому ж нещастя

серце обляже,

той опирається

надаремне

спижевій нитці.

Лиш раз єдиний

її втинають

жорстокі ножиці.

В зловісну хащу

пролізе дикий звір,

і з горобцями

давно багатії

в своїм багні втопилися.

Нетяжко йти за возом,

який везе фортуна.

Так безтурботний почет,

куди б не їхав князь,

бруківку чує

в себе під ногами.

А хто ізбоку йде?

Його стежина губиться в кущах,

за ним змикається гілля,

трава підводиться,

його жере пустеля.

Хто ж погамує біль

того, кому й бальзам — отрута?

Хто з щедрої любові

людську ненависть пив?

Тільки власною гідністю

погордує гордливець

і нишком пожере її

надмірне самолюбство.

Батьку любові!

У псалтирі твоєму

жодного звуку нема,

який би досяг його вуха

і серце йому покріпив!

Розкрий йому очі потьмарені

на сотні й сотні джерел,

що пробивають пустелю

коло спрагнілого!

Скільки ж ти твориш радінь

і кожному їх роздаєш

долонею щедрою!

Благослови ж братів

дичину вполювати

із молодечим завзяттям

і жадобою мордування —

пізніх месників кривди,

од котрої

намарне борониться

селянин із дубцем у руках.

Тільки самотнього,

твого поета, любове,

золотом хмари сповинь,

заклечай вологе волосся

зеленою глицею зим,

допоки заквітнуть троянди!

Посвіти йому путь

смолоскипами присмерку —

по вибоїнах стежки

і пагорбах ночі,

і розлогих пустелях.

Веселкою вранішніх барв

звесели йому серце сміхом,

шпаркою хвищею бурі

його до узвиш піднеси.

Зимові гірські потоки

увіллються в його псалми.

За вівтар найсолодших подяк

стануть йому верхогір’я,

щедрими вкриті снігами,

відстрашливі чолопки,

які увінчали люди

у тьмяному передчутті

сонмищем духів.

Груди твої загадкові

сповнені таємниць.

Ти стоїш над здивованим світом

і озираєш з-за хмар

пишні його розкоші,

яким ти даєш

живодайну вологу

із артерій братів своїх,

що юрмляться знадокола.

СВОЇЙ БОГИНІ

Котрому з богів несмертельних

найвища впаде нагорода?

Сперечайтесь собі.

Я ж віддаю її

вічно рухливій

і завжди новій

чудовій дочці Йовія, Зевеса,

його найулюбленішій дитині —

фантазії.

Бо виділив він їй

химерну вдачу,

котру, напевне ж,

приберігав для себе.

І це пусте дівчисько —

його відрада.

Ось у вінку із троянд,

вона, тримаючи лілею,

квітчастим лугом лине,

чинячи волю свою

над літнім птаством,

або живлющу росу

спиває устами бджолиними

з духмяних квітів.

Або з похмурим поглядом,

геть розкуйовджена,

вихором пролітає

вздовж крутояру,

чи, тисячобарвна,

мінлива, мов рання зоря,

смертним вона видається

сяєвом місяця.

Віддаймо ж шану

усевишньому старому

своєму батькові,

хто вічно юну

гарну дружину

смертним у подруги

подарував.

Тільки ж бо з нами

він поєднав її

божим вінчанням

і наказав їй

у радості й злиднях

завжди держати

вірності в шлюбі.

Інші ж господні

бідні створіння,

чиє багатство

тільки у дітях,

бродять землею,

маючи радість

з темних жадань.

Тьмарені болем,

вони відчули

власне життя

скороминуще,

ніби неволі

тяжке ярмо.

Він бо сподобив нас

своєю дочкою,

отже, втішайтеся

із пещеної витівниці,

радо стрічайте

свою кохану

і за дружину

в хату ведіть.

І хай премудрість —

стара свекруха —

ніжного серця

їй не вразить.

Знаю я також

старшу, статечну

її сестричку

подругу тиху свою.

Не відверни ж од мене

світла життя,

о шляхетна спонуко,

втішачко-надіє!

ГАНІМЕД

Як же пораннім сяйвом

ти навкруги палаєш,

весно кохана!

Сотні любих розкошів

у мене в серці вирує —

вічного твого тепла

святе почуття,

красо неокрая!

О як би я тебе

в обіймах стис!

Ох, на твоєму лоні

лежу я, спрагнілий,

а твої квіти, трава,

пнуться до мого серця —

студиш палючу

спрагу моїх грудей,

любий вітре поранку!

Солов’їний солодкий спів

кличе в туманні луки.

Я йду, іду вже!

Куди? Ох, куди?

Угору, вгору стреми!

Хмари запрагли

долу, схиляються

над тужінням любовним!

Ближче! До мене! Сюди!

Щоб разом — угору!

Обійманий, обіймаю.

Вгору,

тобі на груди,

отче вселюблячий!

ПРОМЕТЕЙ

Заволочи своє небо, Зевсе,

хмарною імлою

і так, як хлопчик

будяки стинає,

стинай верхів’я

взгір’ям і дубам.

Та маєш ти мені

лишити рідну землю

і хижу, не тобою зведену,

і вогнище,

на чий вогонь

ти заздриш.

Нещасніших за вас, богове,

немає на землі!

Ви б ледь перебивалися данням

та димом від офір,

жили б у злиднях,

коли б не діти й жебраки,

ці дурні, повні сподівання.

Коли я був малим хлопчам,

котрий не знає, що й до чого,

я погляд свій заблуклий навертав

до сонця, буцімто над ним

є вухо, щоб мої почути скарги,

чи серце, що скидається до мого

і може зглянутись над тим,

хто в скруті.

Хіба ж не ти усе це довершило,

святе пломінне серце?

Ачи, ошукане,

ти, добре й молоде,

не дякувало за свій рятунок

отому, хто вгорі там спить?

За що ж тебе я маю шанувати?

Чи ж ти бодай-коли

полегшив муки тих,

кого зігнув тягар нещастя?

Чи ж будь-коли ти стишив сльози

настрашеному?

Хіба зробили з мене мужа

не всемогутній час,

не вічна доля —

мої й твої владики?

Ти що — сподієшся,

що я зненавиджу життя,

втечу в пустелі,

від того, що не всі мої збулися

рожеві мрії?

Ось я сиджу,

витворюючи люд

за власною подобою,

щоб рід цей був до мене схожий

в стражданні, радості,

у горі й насолоді,

І щоб тобою гордував,

як я.

МАШТАЛІРОВІ КРОНОСА

Кроносе, поспішай!

Гайда, клусом прогуркочи!

Узвозом береться путь.

Мало не б’є мене млість

від люті на дляння твоє.

Хутко ж!

Проторохкочи прожогом,

скільки сили — в життя.

Що там іще тобі?

Геть задихався?

Тяжко під гору?

Тільки вгору! Лише не трать

рвіння і віри.

Чудовий життя виднокіл

далеко прослався —

від гори до гори

вічний ширяє дух,

вічне життя провіщаючи.

Геть від альтанки тінистої

зваблює погляд дівочий,

обіцяючи прохолоду

там, за хатнім порогом.

Утішся! “Втіш і мене,

дівчино, пінявим трунком

свого погляду, що додає

здоров’я і свіжості“.

Бач, уже сонце сідає!

Тож — скільки мога — на діл

заки не смеркло й мене,

беззубого сивого діда,

того, що клацає щелепою

і торохтить кістками,

імла не забрала в багно.

Коли ж мене, зовсім осліплого,

із поглядом, спіненим морем вогню,

п’яного сяйвом останнім,

уже й на ногах не триматиме —

спровадь мене в темінь пекельну.

Грай, машталіре, на дудку,

розсип гучного клусу гамір.

Хай Орк почує: ми в дорозі,

і хай коло воріт

корчмар нас радо стріне.

ПОДОРОЖ МОРЕМ

Вже давно вітрильник ми наладували

з вірним товариством. І вітрів попутніх

виглядаємо, з чекання п’яні,

дні і ночі.

І терпець урвався товариству:

"Радше б ти подався якнайшвидше

в скору подорож. Таж там, у світі,

жде тебе нелічене багатство,

а повернешся — в обіймах наших

честь і слава“.

Почалась відрання біганина,

моряки зчинили дружний гамір,

все живе, як вир, завирувало —

квапиться плисти з найпершим вітром.

І під леготом цвітуть вітрила,

сонце вабить пристрастю й любов’ю,

і вітрила плинуть, наче хмари,

а при березі шаліють друзі.

Пісня сподівання, гуки, радість —

все вістує мандри і плавбу поранню,

і ночей високі дивні зорі.

Та з путі знакованої змінний вітер,

богом насланий, його збиває.

Він, немов чужій піддавшись волі,

нишком прагне вітер ошукати,

певний цілі й обраного шляху.

Та далечини імла задушна

вже звістує бурю-громовицю,

пригнітає птаство аж до хвилі

і гнітить людські серця набухлі.

Ось і буря. Від її шаленства

позгортав стерничий всі вітрила.

Бавляться опукою страшною

хвилі й вітер.

А на тому березі, на суші,

аж тремтить від жаху товариство:

"Ох, чого ж він з нами не лишився!

Це ж і буря! Пропаде, сердешний,

це ж він, бідолашний, і загине!

Ну, чого й за чим було? На бога!“

Але мужньо він стерна пильнує,

буря носить корабель, мов тріску,

тільки серце бурям непідвладне.

Владно він зорить у глиб скажений,

здавши божій волі порятунок

чи загибель.

РИМСЬКІ ЕЛЕГІЇ

Мури, мовте до мене! Палаци, голос подайте!

Слово зроніть, вулиці! Генію, сон прожени!

Повен духу живого кожен твій камінь священний,

вічний Риме. Лише все це до мене мовчить.

Чий же шепіт почую, в котрому з вікон уздрію

милий образ, що вмить дух мій мов жаром обдасть?

Що ж я — не втраплю доріг, які верстав я всякчасно

до і від неї йдучи, гаявши час золотий.

Поки дивлюсь я церкви, палаци, вежі, руїни —

так, як люди статечні звикли чинити в путі.

Скоро оглядинам край, і єдина справжня молільня —

храм кохання, котрий свого стрічає жерця.

Ти великий, як світ, Риме, таж без любови

був би і світ не як світ, був би і Рим не як Рим.

Славте, кого тільки хочте! Я ж нарешті сховався

Попитайте про мене всіх, які є, тіточок,

милі дами й панове поштивого світу,

ви ж, музики сумні, пильнуйте розважних розмов.

Решта ж — про мене — роз’їдьтесь собі по усюдах

де ви не раз і не два в лють уганяли мене.

Скільки тих небилиць услід блукачеві несеться —

все обміркуйте як слід; жодної не пропустіть.

Так женеться пісня “Мальбрук“ за бритом летючим

від Парижу в Ліворно, а від Ліворно на Рим

і до Неаполю й далі. Коли б він до Смирни подався

стрів би “Мальбрука“ і там. Де не поткнися — Мальбрук.

Мусів би й я вже почути по всіх перехрестях,

як то злі язики з княжих сміються порад.

Вже мене тяжко знайти тут, у сховищі цьому,

де від пліток береже щедрий володар-Амур.

Тут укрив він мене довгим крилом. І коханій

тут, між прихильних римлян, дикий галл не страшний.

Їй-бо не до чуток: має інші турботи,

щоб догодити бажанням любого свого цілком.

Не намилується ним, вільним бадьорим чужинцем,

що провадить про гори, різьблену хату й сніги.

Навпіл ділить вогонь, яким її перса пашіють,

і радіє, що той сипле грішми, ніби Крез.

Стіл їй гнеться від страв. І не бракує ні суконь,

ні фаетону, котрим в оперу їде вона.

Мати й дочка не натішаться гостем північним,

тож володіє той варвар римлянки станом гнучким.

III

Люба, не нарікай, що мені віддалася заскоро,

вір, що не маю на тебе жодних брутальних думок.

Стріли Амура не раз серце моє уражали,

їхня повільна трутизна довго пекла, як вогнем.

Але оперені добре, з щойно загостреним жалом

другі встрягали у душу, миттю бурунячи кров.

За героїчних часів любили боги і богині,

спрага за поглядом йшла, а насолода — услід.

Думаєш, довго вагалась в ідейськім гаю Афродіта,

здибавши раптом Анфіза? Думаєш довго? Дарма.

А продляйся Луна із цілунком сонного красня —

враз би заздра Аврора хлопця забрала б собі.

Гера, уздрівши Леандра на святі бучному, проворно

трутила того в нестерпне пекло любовних ночей.

Рея Сільвія, княжа дочка, ще спускалась до Тібру,

щоб зачерпнути води — тут її бог і попав.

В Марса вдалися сини! Смокчуть близнята вовчицю

і княгинею світу землю римлянську звуть.

Люблячи, всі ми побожно шануємо демонів світу,

хочемо ласки назнати всіх богів і богинь

саме так, як і ви, о римські звитяжці, що ладні

взяти до хати своєї всі божества, що не є.

Чи суворих з Єгипту — чорних, старого бальзаму,

або чарівних із Греції — мармур білий, як сніг.

Гніву предвічні не мають на нас, коли ми зосібна

кадимо фіміамом тільки одному з божеств.

Визнаємо вас охоче, а все ж наші молитви,

наші щоденні турботи — тільки одному з божеств.

Хитро, бадьоро й поважно таємні обходимо учти,

та подобає мовчати всім, кого світ освятив.

Радше дамо ми себе ерінніям бити у п’яти

за неподобства свої, радше терпіти страшну

Зевсову кару — до колеса й скелі припнутим,

аніж позбутися всіх милих розкошів своїх.

Вчіться спізнати її — цю богиню Нагоду,

що об’являється вам завше в подобі новій.

Може бути вона дочкою Протея й Фетиди,

що не одного з героїв спритно в оману ввела.

Вводить в оману вона всіх недосвідчених дурнів —

сонного — дрочить усе, всталого — з боку зайде.

Тільки меткий і діяльний муж познає достоту,

скільки покірності в ній, радості, ласки й краси.

Раз явилось оце смагляве дівча і до мене,

тьмяне волосся її пишно спадало з чола.

Кучері дрібно вились довкола чудовної шийки,

а незаплетені коси чисте чоло повили.

Не розпізнавши її, схопив я вертуху в обійми,

і повернула вона мій поцілунок ураз.

Що то за розкіш була! Та тихше, час поминає,

а волосся римлянки на мене дощем пролилось.

Радо відчув я: мене ґрунт надихає класичний,

давнє й сучасне зі мною жваво розмову ведуть.

Слухаюсь добрих порад — щоденно твори класичні

мудра гортає рука. Скільки нових насолод!

А як смеркне, Амур завдає мені іншу роботу —

знаю з науки лиш дещо, але щасливий стократ!

Чи ж я не вчуся, коли моя долоня крадеться

до коханих грудей або й до стегон сягне?

Ось він, мармур правдивий, коли б хотів порівняти,

вловлюють оком мацким, чують в долонях зірких.

В мене кохана за дня кілька годин відібрала

і повернула мені всі ті борги уночі.

Тут не самі милування, є і розумні розмови,

сон її зможе, тоді лежачи думаю я.

Часто я також віршую, маючи любу в обіймах,

пальці мої відбивають довгий гекзаметру такт

на її спині. Вона солодко стане дрімати —

подих коханий мені жаром всю душу обдасть.

Лампу об’яснить Амур і пригадає минуле,

як він колись тріумвірам так, як мені, слугував.

“Як же, жорстокий, ти міг так мене сприкрити словом?

Це в вас брутально отак вміють кохані мужі?

Хто що не каже про мене — все це я мушу терпіти,

хоч і не винна? Гай-гай! Вся — через тебе вина!

Одяг оцей — як доказ для заздрої злої сусідки,

що удова не сама плаче за мужем своїм.

Ти ж не раз, неуважний, вертав при місячнім сяйві

сірий, у темнім сурдуті, в’ється волосся назад?

Що б то прибрати було бодай духовну подобу!

Був би якраз як прелат! Як би то добре було!

В Римі святому живши, тяжко клястися, лиш мушу:

жоден іще священик мого кохання не мав.

Бідна була я, на жаль, юна, а скільки спокуси!

Фальконієрі не раз очі на мене лупив!

Сват Альбаніс мені приносив поважні записки:

то до Остії, а то — до водограїв прийди.

Все то були слимаки. Хай там червоні панчохи

чи фіолетові — вкрай стали для мене бридкі.

“Знайте, вашу дочку рано чи пізно знеславлять“, —

так батько казав. Мати ж не бачила в тому біди.

Врешті-решт була я знеславлена. Знаю,

гнів твій, я бачу, несправжній. Думаєш, як би втекти.

Йди! Ви жінки не варті. Ми носим дитину

в себе під серцем і там носимо вірність до вас.

Ви ж, чоловіки, тратячи міць і бажання,

тратите при милуванні й вірну любов заодно“.

Мовлячи так, кохана взяла дитину з ослона

і, до серця притисши, вся облилася слізьми.

Як же злісним намовам міг я піддатись, щоб навіть

щастя не бачити свого! Сором огнем мене пік.

В вікнах вогонь спалахнув і тут же згас межи диму,

потім пекельна вода, ринувши, все пойняла.

Та проясніла нараз, тьмаву імлу розігнала,

і потягнувся угору свічки високий вогонь.

VII

Як же ж відрадно мені чутися в Римі! Згадай-но

північ імлисту, котра й душу була пойняла.

Небо сіре й тяжке прагло на голову сісти,

світ — без барви і форми втому мою оступав.

Я тобі оком ширяв за краєм самого себе —

тільки б шукав потаємних стежок.

Тут же світліє чоло в білому сяйві ефіру.

Волею Феба заграли барви і форми довкруг.

Яснозоряний смерк дзвенить од солодкого співу,

мені тут ночі світліші, ніж на півночі дні.

Така мені смертному радість — це ніби сон. А приймеш,

батьку Юпітере, гостя в храми свої осяйні?

Ось я ницьма лежу, долоні просторячи д’горі.

О Юпітере Ксенію, зглянься на мене, молю!

Як я добився до тебе — й сам не знаю. Блукальця

Геба за руку взяла і до святині ввела.

Може, Чудовна мене замість котрого з героїв

в святище це завела? Вибач. Але не жени.

Чинить так само й Фортуна, дочка твоя. Щедрі

ділить дарунки вона, як їй душа повелить.

Боже, як добрий господар, мене ти зустрінеш як гостя

і не зможеш прогнати зі свого Олімпу на діл.

“Куди це тебе занесло, поете?“ Вибач. Висока

Капітолійська гора — то є твій другий Олімп.

Ти потерпи вже, Юпітере! І хай Гермес мене згодом

попри надгробок Цестія нишком до Орка звезе.

VIII

Вірю я мові твоїй, кохана, що змалку

ти не подобалась людям, обриджена матір’ю теж,

що, тільки підрісши, ти стиха розквітла, як повня,

вірю і знаю: була ти особливим дитям.

Виноград, як цвіте, не має ніякого виду,

тільки грона дозрілі чарують людей і богів.

Так по-осінньому блимає полум’я печі сільської,

лунко потріскує хмиз, дружньо гогоче вогонь.

Буде цей вечір мені ще кращий — не вигорить навіть

в’язанка хмизу, ще тлітиме жар, як уже

прийде до мене кохана. Займуться поліна й гілляччя,

буде нам краще від свят добре напалена піч.

Вранці хутенько вона покине цей табір кохання,

а з-під попелу швидко вибухне знову вогонь.

Бо вже другим Амур пропонує дарунки пустухи,

будячи радість, котра скоро не перегорить.

Олександре й Цезаре, Генріхе, Фрідріху славні,

от відступили б мені частку бучних своїх слав,

я б — на одну тільки ніч! — вступився б вам ложем кохання,

тільки, бідних їх, Орк владно тримає в руках.

Отже, радій, хто живе, з любові нагрітого ліжка,

допоки вас не забрала Лети страшна течія.

Вам, о грації ніжні, цих кілька карток від поета

на чистий вівтар вам із ними — пуп’янки ярих троянд.

Все він упевнено чинить. Митця втішає робітня,

та, що скидається завжди на дорогий пантеон.

Юпітер схиляє боже чоло, а Юнона підводить,

а кучерявоголовий Феб виступає вперед.

Сухо Мінерва глянула вниз, Гермес легкотілий

погляд убік відвернув, хитрий і щирий разом.

А за Вакхом ніжно-мрійливим водить Цитера

оком, сповненим хіті — що й мармур її не сховав.

Згадує любі обійми його і рветься спитати:

Адже ж і син наш чудовий мав би стояти при нас?

XII

Чуєш, кохана, бадьорий гамір фламінського шляху.

Це вже, роботу скінчивши, з поля вертають женці.

Йдуть — скільки й видно. Врожай римлянинові позбирали,

тому, що сам постидався Церері скрутити вінок.

Вже великій богині жодних свят не справляють,

де б їй не жолуддя, а яру пшеницю несли.

Хай же це свято ми вдвох тихо і мирно відбудем —

адже ж і двоє коханців — хоч і малий, а народ.

Чи не траплялось тобі чути про свято поганське,

що від Елевзію йшло за переможцем услід?

Греки його почали, вони ж і втішалися з нього

навіть під мурами Риму: “Ну ж бо, на свято нічне“.

Десь заховався профан, новак аж тремтів од чекання,

біле його вбрання мали за знак чистоти.

Колом постатей дивних пойнятий, усяк чудувався,

хто бачив це свято, схоже на вир сновидінь.

Змії навколо кишіли, тяжкі замкнені скрині,

клечані щедрим колоссям, несли дівки на руках.

Дуже важно трималися пастирі, щось бубонівши,

нетерплячий і лячний, світла запраг новачок.

Довго він приглядався, аж поки нарешті розгледів,

що то собою являв цей ритуальний танок.

О то була таємниця! Щоб великій Деметрі

міг догодити найкраще якийсь із героїв, Язон,

спритний володар острова Кріту, раптово

тіла її несмертельного запраг таємних пишнот.

Мав же він щастя, коли шлюбну постіль богині

геть обіклав колоссям, щедро усіяв ріллю.

Інші ж усі знемогли, так і не змігши набути

фаху в любові, коли Церера урок подає.

Вкрай здивований, казку вислухав кожен тямущий

і коханій кивнув: “Ти зрозуміла натяк?“

Кожен крислатий мирт святий куточок притінить.

Для вгамування бажань нам і чорти не страшні.

XIII

Завжди лукавить Амур, від нього всі ошуканства.

Каже облесний мені: “Звірся — бодай ще хоч раз.

Зла я не маю до тебе, в кого життя є і вірші.

Я признаю це. Тобі ж — дяка і шана моя.

Бач, до самого Риму тебе я провів і з душею б

хтів би тобі у пригоді стати на цій чужині.

В мандрах усяк нарікає, він має незручні гостівлі,

ті ж, що нарає Амур, любо його погостять.

Ти подивляєш оці руїни давніх будинків

і розважно проходиш по всіх священних місцях.

Ти шануєш ще дужче коштовних утворів рештки

кращих майстрів, що в робітнях бачив не раз я колись.

Сам я й творив ці образи. Вибач мені, бо на цей раз

я не хвалюсь. Ти і сам визнаєш праву мою.

Нині ж мені ти не так служиш. Куди ж це поділись

образи, барви, тони, давня кмітливість твоя?

Знову ти мрієш різьбити, друже? То знай же, що школа

греків — відкрита. Літа їй не замкнули дверей.

Завжди юний я вчитель і люблю тільки юних,

мудрість твоя — ні до чого. Жвавість — оце по мені!

Античність живою була, бо люди щасливо жили в ній.

Жий же щасливо, і хай прадавнє живе у тобі.

Тему для пісні, крім мене, ти ні від кого не візьмеш,

і щонайвищого стилю тільки любов тебе вчить“.

Так мовив софіст. Хто заперечить? На жаль, я

звик підкорятись, коли дасть мій володар наказ.

Тільки зрадливе його слово. Є тема до пісні,

тільки забрав він у мене силу, і душу, і час.

Погляди, потиски рук, солодкі слова, поцілунки,

порухи ніжних сердець — і зрештою шлюбне ярмо.

Гамір сходить на шепіт, окрик — на любу розмову.

Так без просодій і гімн може затихнути геть.

Маю, Авроро, тебе за подругу муз, не інакше

ачи й тебе спокусив цей розпусний Амур?

Як його подруга ти переді мною постала,

кличеш на свій вівтар кожного свята мене.

Локони всипали геть груди мені, а голівка

мирно спить на руці, що шию гінку повила.

Що за пробудження миле! Увічніть, спокійні години,

всю ту відраду, котра нас колисала у сні.

У сні вона розметалась по всій просторій постелі

та, відвернувшись, свою руку лишила в моїй.

Лучать нас міцно щира любов і вірне бажання.

І одна тільки спрага нам сон перебити могла б.

Перший потиск руки. Я бачу очі небесні

знову розплющені. О, що за господня краса!

О склепіться! Від вас я п’янію і нічусь, о дайте

подивляти цнотливо цей щастям омирений чар!

Що за ліній краса! Як велично простерлося тіло

в сні Аріадни. Тезею, невже б ти від неї втікав?

Що то — єдиний цілунок цих уст. Тезею, ходи вже!

Раз тільки в очі зирне — і прив’язала навік!

XIV

А запали-но, світло, мій хлопче! — Видно ще. Шкода

гніт і олію збавляти. Ще й не закрились лавки!

Сонце щойно зайшло за будинки, таж не за гори!

Ще півгодини й не менше, як ніч у дзвони заб’є.

Нещасний! Іди і роби. Заки прийде кохана,

лампа отішить мене, цей милий човник нічний.

Я б не подався за Цезарем аж до бриттів далеких.

Радше хай мене Флорус заволоче до корчми.

Хай уже краще стрибають південних бліх міріади,

аніж північ гидка цідить імлисту журбу.

Славні будьте, шинки, віднині ви серцю миліші,

остеріями вас римляни гречно зовуть.

Нині мені показала їх мила, проваджена дядьком, —

тим, що не раз був мене вже ошукав на добрі.

Тут стіл наш стояв, оточений німцями дружньо,

а там вона — коло матері місця шукала собі,

поки, ослін повертівши, в ньому зручно не всілась,

бачив я шию відкриту, обличчя ж — тільки ледь-ледь.

Як на римлянку, заголосно мовлячи, мила,

глянувши в очі мені, з чари вино пролила.

Пальчик її граціозний мило виводив

кола вологі від плями, що впала допіру на стіл.

Вона сплітала своє наймення з моїм. Як пожадно

стежив за пальчиком я — мила впіймала це враз.

Нарешті рухом швидким вивела римську п’ятірку,

спереду ж — риску. І вмить, ледве я вгледів той знак,

ліній витками вона стерла і лінію й цифри,

але чудовна четвірка так мені й стала в очах.

Мовчки сидів я, кусаючи губи спашілі —

стільки ж від втіхи й лукавства, скільки ж і від жаги.

Тільки ж так довго до ночі — цілих чотири години!

Сонце високе, не дляйся, свій спозираючи Рим.

Нічого більшого ти не бачило та й не побачиш,

що обіцяв був у захваті жрець Горацій тобі.

Нині ж мені не барись, будь жвавіший сьогодні

й погляд свій похили від семигір’я на діл.

Заради поета поменшала світла година,

що маляря спраглим очам достачить блаженних утіх.

Радо б іще озирнув оці високі фасади,

обеліски, і вежі та яре золото бань.

В море якскорше пірни, щоб ранок побачити швидше,

це ж віки донесли до тебе таку благодать.

Цей вологий берег, оброслий здавен очеретом,

ця деревами й кущами втінена тьмяна гора.

Кілька хаток з’явилося, а перегодом — уздрів ти,

як вони юрмом розбійників радісно всі ожили.

Геть позносили все вони до стійбища свого,

на решту ж околиці навіть дивитись не варто було.

Бачив цей світ у становленні, бачив його в руїнах,

а з-під руїн виникав знову побільшений світ.

Щоб задовго до тебе побачив я все це у сяйві —

хай мені парка розумна нитку повільно снує.

Тільки ж ти швидше надходь, значена люба годино!

Час, щасливцю? О ні. Вибило третю лишень.

Любі музи, це ви знов ошукали тривалість

хвилі, котра від коханки ще відділяє мене.

Будьте ж здорові! Я зник — не майте гніву на мене.

Ви ж бо, горді, амурів високо шануєте теж.

XVI

“Чом же до виноградника, любий, ти нині не вийшов?

Я ж, обіцянку тримавши, там і прождала тебе“.

Був я подався туди. Аж дядько трапивсь, на щастя,

став на дорозі, як пень — ані туди ні сюди.

Як я прокрастись хотів! “О, та ж вийшла помилка,

та ж опудало це гнало тебе, що ми вдвох

гарно прибрали були шматтям старим, очеретом,

такщо на шкоду собі так я вбирала його“.

Здійснилось давнє бажання: вигнало птаху зальотну,

щоб не дзьобала ні саду, ані племінниці теж.

XVII

Деякі згуки мене дратують. Та псів завивання

щонайненависніше. Чути не можу його.

Але сусідський собака — це єдиний між псами,

кого б я з відрадою слухав, коли б той був не загарчав.

Якось він був напустився на милу мою, що таємно

кралась до мене, і тим мало не викрив секрет.

Отже, коли б він не гавкнув, я думаю завжди: кохана

йде до мене чи просто згадую зустрічі час.

XVIII

З-поміж усіх речей є такі, що прикрі для мене,

другі, зовсім бридкі, зразу вганяють у гнів.

Це лиш голі думки. Хочу вам, друзі, признатись,

як то прикро мені спати самому вночі.

Але вкрай уже бридко, щоб на дорозі кохання

потерпати змії, отрути в троянді відрад.

Як у мить найсолодшу любощів обопільних

схиленій любій голівці про власні повідать страхи.

Так зажила Фаустина мого щастя і ліжко

ділить зі мною і вірно вірність тримає мою.

До чарівних завад поривається юність; для мене ж

любо втішатися з певних благ лише спроквола.

І яка ж то відрада! Лунають невинні цілунки,

серце і душу обом нам повнить любовний напій.

Довгі ночі приносять відраду. Ми, пригорнувшись

тілом до тіла, вслухаємось в бурю, і дощ, і грозу.

Аж засіріє світанок. Мить поранкова

знову квіти приносить, день, як до свята, вбере.

Пошліть мені, о Квіріти, добра. Хай кожен назнає

усіх благ цього світу, які тільки бог нам дає.

XIX

Тяжко нам зберегти добре ім’я, бо я певен:

поголос, мій володарю, завжди амурам лихий.

Знаєте, звідки це йде, що обоє вони ворогують?

Ось вам переказ старий, я його радо повім.

Завжди велика богиня, та часом просто нестерпна

у товаристві, бо любить першою мову вести.

І так вже віддавна її, які б не були банкети,

жоден з богів не терпів за голос, гучний, наче мідь.

Пустощами вона якось уславилась добре,

світлого Йовія сина враз обернувши рабом.

“З нього зроблю я колись Геркулеса, всевишній мій отче, —

мовила, — і, відродивши, в лоно твоє поверну.

Зник Геркулес, що тобі спородила Алкмена.

Він, шанувавши мене, стане, як бог не землі.

Дивиться він за Олімпом, і за твоїми б дивився

дебелими коліньми. Вибач. У небі лише

гідний за мною зорить муж. Мене заслужити

марно прагне той, хто повторює кожен мій слід.

Стрівши ж його на дорозі, якою він ходить,

я воздам йому славу раніше за вчинки його.

Тільки ж мене ти віддай за того, хто амазонок

зміг. Хай стане мені мужем. Радо за нього піду“.

Всі замовкли, бо слухати байку несила.

Гнівні, допевнились легко, як це ненависне їм.

Амура вона не уздріла — той, убік одійшовши,

узяв гарненько героя під славну обладу свою.

Він приховав свою пару. Накинув левову шкуру

їм на плечі й зверху тяжким рублем пригнітив.

Потім квітки повстромляв героєві в косма волосся

і руку простяг до сурдута, жарт підпустивши такий.

Так спорядивши чимдуж дивний почет, побіг він,

гуком потрясши Олімп: “Сталися дивні дива!

Ще ніколи земля, ні небо, ні сонце невтомне

див таких не здибало на своєму шляху“.

Все пустилось за ним, повіривши мові поважній

хлопця пустого. І що ж — поголос теж не відстав!

Тільки подумайте — хто б зрадів тій ганьбі чоловічій —

та ж Юнона. Її втішив тим жартом Амур.

І, присоромлений вкрай, поголос знітився дуже,

ще спочатку гукав: “Маски, богове, це все“.

Надто добре я знаю свого героя. Найкраща

це із трагедій. Та що ж — скоро упевнилась: він!

Анітрохи Вулкан не досадився, узрівши

жінку свою із метким парубком на мотузку,

а як догідлива сіть вчасно їх обхопила,

із насолодою він зашморга враз насилив.

Як же Юнацтво раділо — Меркурій і Вакх. Обидвоє

мусили визнати: добре, коли б на лоні її,

пишної жінки, спочити. Стали прохати:

Ще не відв’язуй, Вулкане! Ще подивитися дай!

А ошуканий цей дідуган тримав її дужче

і розлетівся за мить поголос, лютий украй.

Але і з часом між цими двома сварка не вщухла.

Її обранець, герой, був схожий на хлопця цілком.

Вже шанувала найдужче того, хто вмів ув обіймах

міцно стискати її, геть поневаживши встид.

Хто потоптав звичаї, став із найгірших найгіршим.

Дівчині став віддаватись; а хто зневаги зазнав,

мусів тепер наражатись на власні розлючені стріли.

Муж тягнувся до мужа хіть гамувати, як звір.

Хто ж бридився ним, мусів стаждати. Нещасник

задовольняв свою дику хіть силоміць.

А богиня за ним стежила і наслухала;

досить було їй його бачити в тебе хоч раз —

знатимеш добре її погляд сердитий і вираз,

і знеславить вона дім, де бував чоловік.

Це так само й мені: я вже й намався. Богиня

дуже ревнива, пильнує всіх моїх таємниць.

Тільки є добрий звичай: мовчки її шанувати.

Бо, як і грекам, дошкульні божі чвари й мені.

Міць і вільне життя — вповні чоловіча окраса,

хоч таємниця йому теж подобає й не менш.

Ти, переможнице міст, мовчанко, княгине народів!

Вірна богине, мене ти певно вела крізь життя.

Якої долі зажив я! Про жарт мені муза відкрила,

хитрий Амур розчинив рота, що склеплений був.

Ох, то стало так тяжко княжу ганьбу заховати,

ані прикриє корона, ані фрігійський ковпак

Мідаса вуха сторчкі: найближчий слуга їх помітить

і, злякавшись, сховає знахідку в серці своїм.

Геть запорпає в землю, щоб легше самому почутись,

лиш таємниці такої не вбереже і земля.

В стрілку пішов очерет, шемрання чулось у вітрі:

“Мідасе, Мідасе! Царю! Вуха задовгі твої!“

Тяжче тепер і мені цю зберегти таємницю.

Ох, повнява серця вибіжить через уста.

Жодній подрузі вже я не довірюсь: одурить.

Жодному другові: що, як друг той — мені на біду?

А щоб повідать діброві й горам про втіху високу

власного серця, то вже я немолодий і не сам.

Вам, гекзаметри, й вам, пентаметри, тільки довірюсь,

як вона серце моє тішить удень і вночі.

Скільки її домагалось мужів, що ставили сільця,

всіх вона уникала — хитрих, зухвалих, лихих.

Граціозно і мудро вона обминала їх, знавши

шлях, де зустріне її любий, що спраг од ждання.

Місяце, дляйся! Нехай її не помітять сусіди,

леготе, в листі струмуй і притлуми її крок.

Ви, любі пісні, буяйте й ростіть, і нехай вас

теплий легіт пестливий, наче дитину, приспить,

і розкажіть квіритам, оцим великим базікам,

про таємницю солодку двох щасливих сердець.

ГЕДЖРА

Південь, захід почезає,

царські трони страх стрясає.

Утікай на схід, прагнущий,

де прадавній дух цілющий.

Там любов, вино і співи

дні продовжують щасливі.

Там пралюдства суть глибинна

в чистоті і правді зрине,

як нагірні маєстати

люди взнали шанувати,

щоб господні ці скрижалі

їх провадили надалі.

Щоб і предків шанували,

свого шляху пильнували.

Юним знати це корисно:

вірі — простір, думці — тісно.

Бо зерно, а не полова

кожне вимовлене слово.

Міг би чабаном прожити,

по оазах свіжість пити,

торгувати з караваном

чаєм, шовком і шафраном.

Всі дороги, всі оселі

знав би в місті і пустелі.

Братимусь на взгір’я з дрожем —

вірш Гафіза допоможе,

тільки, всівшись на верблюді,

провідник співати буде,

щоб і зорі зворушати,

і грабіжника злякати.

В чайхані, у лазні — всюди

спів Гафіза повнить груди.

Паранджу одхилить мила —

од парфум дихнуть несила,

та співця любовний шепіт

і її введе у трепет.

Може, східня ця задуха

неприємна вам для вуха?

Знайте ж, що поет рядками

прочиняє райські брами,

годен виблагати в неба

вічного життя для себе.

[ТРИЛОГІЯ ПРИСТРАСТІ]

ДО ВЕРТЕРА

Ти знову зважуєшся, тінь журлива,

від забуття до світла перейти,

перепинити путь мою щасливу

і мужньо погляд мій перенести.

Мені здається, жив ти на світанні,

в однім степу кропила нас роса.

Нам, струдженим за день, були жадані

в повечоровій барві небеса.

Я став коло межі, ти — за межею,

і не журився долею своєю.

Яка то світла доля — в світі жить!

Така велична ніч! Так день зорить!

А нам незвично, живши в благодаті,

просвітлим сяєвом розкошувати.

Бо ми, раби своїх бажань непевних,

воюєм проти себе або кревних.

Ніщо не вдовольнить тебе повік:

надворі смерк — а ти до світла звик,

надворі день — а ти в журбі живеш.

Хай щастя поруч — як його збагнеш?

А вірив, що збагну! Любовна міць

подвигне в коло славних чарівниць,

коли юнак — зовсім іще дитя —

лише вступає в провесну життя.

Він як володар справжній цих світів,

де хтось йому настачив стільки див,

а він нестримно в далечінь стремить

і жодна перепона не страшить.

Мов птах, що шурхаючи між гіллям,

чого шукає — то не знає й сам,

бо лиш господнє око в небесах

йому химерний прозначає шлях.

Невчасні голоси пересторог —

він у тенетах, сповнений знемог,

і прагне зустрічі під час прощань,

вже марячи порою повертань.

Себе в надіях тішить молодий,

та почезають збіглому сліди.

Втішається життям мій юний брат,

та вславили тебе дороги втрат.

Тяжким нещастям шани ти зазнав,

як нам свій біль і радість полишав.

Та вабить шлях, котрого не збагнуть:

по лабіринтах серця — наша путь.

І ми, твоїх пильнуючи доріг,

колись на смертний станемо поріг.

Який зворушливий поета спів,

що смерть своїм натхненням одмінив.

Тому, хто знав це горе і розпуку,

дай, боже, повісти про власну муку.

МАРІЄНБАДСЬКА ЕЛЕГІЯ

Коли людину біль онімував,

дав бог мені сказати, як я мучусь.

І що мені ця зустріч може дати,

ця нерозпукла квітка поранкова?