III. ГОЛОС ВОПІЮЩОГО В ПУСТИНІ 4 страница

Життєва філософія Шевченка, це була філософія Геракліта Ефеського і та, яку знайшов у старій, головно релігійній нашій літературі. Він хотів, щоб з його слова виросли "мечі обоюдні", і чи не казав св. Павло, що "слово Божіє" це меч духовний? "Все йде, все минає і краю немає" — вчив він, — вічний, безнастанний колобіг життя в світі, Гераклітове — "панта рей, панта хей". Нема безнастанної стагнації, бо стагнація — смерть. Мотором життя, рушійною його динамічною силою не є матерія, вічно мінлива в своїх виявах і формах, а незримий духовний чинник, "вічний без краю". Цей чинник, ця енергія творить все і в макрокосмосі, і в мікрокосмосі, і без неї не робиться на землі нічого: "і талан, і безталання — все від Бога". Велике фізично, матеріально — завтра може обернутися в попіл, в ніщо, — а з попелу може блиснути іскра величезного вогню. Так, як в тім самім надхненню писала О. Теліга: "залізну силу, що не має меж, дихання Бога в сльози перетопить, і скрутить бич безжалісних пожеж з маленьких іскор, схованих у попіл"... Ця філософія робила в душі її визнавців — віру в чудо, незнану матеріалістам, що розуміли лише фізичні "закони", відкривані науковцями в однім, а заперечувані — в наступнім віці.

Цю віру у всесилу "дихання Божого" і в невмирущого генія своєї нації, мав Шевченко.

Ця віра хоронила його, як і ця філософія від розпачу, зневіри, в які впадає матеріаліст, оглядаючи, як "добре умирає, злеє оживає", беручи нераз спад вділ перед новим злетом, за спад в провалля, не бачачи за мінливими явищами, незмінної, незримої сили, що зроджує їх. Ця філософія рятувала його від заламання, коли людина падає і ниць перед ідолом, що завтра вже має розсипатися в порох.

Бачив вічноплинність життя у світі, два його бігуни: життя і смерть, бдіння і сон, цвітіння і в'янення, день і ніч, світло і тьма, весна і зима, енергія потенціальна і кінетична, активне і пасивне, гора і діл, зліт і спад, розвиток і зникання, напруга і відпруга, наладовання і розладовання, молодість і старість, сила і слабість, доля і недоля, мир і війна, небо і земля, рух і безрух, дух і тіло і т. д. Те, що було нині — завтрашнім, ставало завтра — сьогоднішнім, а післязавтра — вчорашнім. Вічна боротьба протилежностей, навіть у хвилини їх співіснування, або вічні переходи з одного в друге, в своє заперечення. Життя — це безнастанна боротьба протилежностей.

Перше цей калейдоскоп викликав в нім здивування і огірчення. Коли на самоті — поет виворожував в своїй "хаті", в своїй душі, видиво своєї буйної, знадливої і прекрасної України, її природи, історії, блискучого минулого й понурого сучасного, — перед його уявою ставали блискучі, мінливі образи: синє море грає, вітер повіває, степ чорніє, високі могили, що з них духи великих предків встають, бунчуки, пороги стогнуть, похід на поганих, річки плинуть червоною гадюкою, Хортиця, гопак, метелиця, любов і помста, вогонь пожарів, лицарство благає Пресвяту Діву о поміч, козацтво гуляє, байрак гомонить, тополі шумлять, тихесенько в гаю дівчина співає... Візьмім це все разом, що це є, як не могутній, повний шалу і врочистої або трагічної краси і посвяти елян, порив життя, бурхливий розлив життєвих сил, закладених і в природі України, і в героїці лицарській, і в дівочім співі кохання?... І поет захоплений тим невгамовним ритмом велетенської життєвої сили, та... зараз же тиснуться "думки прокляті", що "серце розривають": чому глузує не раз з цього буйного ритму життя незбагнута, химерна й всевладна Доля? Чому, коли пишним квітом розів'ється цей елян, мов косою підітне його? І навпаки, коли не раз здається, цей порив розтоптаний, спалений дощенту, лиш згарища лишились, — якраз тоді з одної забутої іскри знову вибухне з попелища вогонь добрий, знову "усміхнеться Доля"? Чи є в тих упадках і злетах якийсь закон? Де їх причина? Що це за свавільні примхи Долі, яка всюди — "причаїлась як звір в темнім гаю", закрадаючись, щоб скочити до горла своїй безжурній здобичі? Чому ця доля, мов зрадливі хвилі морські, бавиться людиною — і нацією, жене їх — мов човен той "без весельця, куди вітер віє... Погралися морські хвилі, — та й скипок не стало". Ця драма ввижається йому всюди.

От — женці вертають з поля... "прекрасний, зворушливий образ! А підійдіть до цього образу ближче, придивіться до нього уважніше і побачите на його ясно-рожевім тлі такі плями, що мимоволі відвернетеся"... Бо в цім образі він бачив вже його страшну протилежність, в радіснім — трагічне... Подивиться на село — "рай та й годі", а "серце глянути не хоче". Бо в тім позірнім раю бачить пекло... І навпаки — страшливі образи війни — гвалт, гармати, річки повні крови, а "згадаєш, серце усміхнеться" і стає "жаль, що це лихо минуло". Побачить він щось, почує і ось — "на якімсь звичайнім простім слові, збудує найбільш драматичну фантазію" — образ неминучої драми, що скрадається незримо й нечутно... От хтось "блукає за морями, світ перехожає, долі шукає"... Енергія, що повинна б осягти своє? Але долі "не має". Або — "а той рветься з усієї сили за долею, от-от догнав, і — бебех в могилу"... В хвилину здавалося б тріумфу — нагло обертається позірна сила — в ніщо. І навпаки: у того сіромахи "ні хати, ні поля, тільки торба за плечима, а із торби — виглядає доля"... Де для фізичного ока й плотського розуму є ніщо, там є все! От душа з "Великого Льоху" — "як квіточка (як була в тілі), всі на неї задивлялись і рушники ткались", — "та лихо зустрілось"... Або промовляє до Долі він: "з нас будуть люди, ти сказала, а — ти збрехала"... От "алмаз той чистий, дорогий, святую душу"... втоптали "в багно"... Або символічна формула тих явищ: "Барвінок цвів та зеленів, та недосвіток, перед світом, в сад урвався... потрощив всі квіти, побив, поморозив"... От двоє "хотіли жити, любити, — не довелось"... А та хотіла "Божою красою людей веселити... Так же ні!" — краса "мов ряст весняний, уночі зав'яла"... Або: "мені так приязно молилось, і сонце гріло не пекло, — та недовго сонце гріло, не довго молилось, запекло і рай запалило"... А інші — "і пива наварили, не довелось тільки пити"... Думала "чумаченька свого зустрічати, та не довелося, яму вирили в дорозі"... "Сина оженити вдова збиралась, аж гульк — указ лоби голити"; не до шлюбу, у "солдати" пішов неборак... Зрадливого "Івана сестри отруїли... І байдуже? Ні, не дуже!" — самі отруїлись тим зіллям поганим... І знов: — "малась воля, малась сила" — чого б лише не далося зробити! Так же ні! — "довелось людей і долю проклинать"... І ще: "думав доля усміхнеться, (але) спіткалося горе", а "веселая дівчина — в черницях косу розплітає"... Інший "думав жити та Бога хвалити, а довелось на чужині марні сльози лити". Він сам між людей "шукає Бога, а знаходить таке, що цур йому й казать"... Комусь все йшло добре, — "та лихо спіткало", або "та талану Господь не дав", а "може дав, та хтось украв".

Таких — "аж гульк!", "та", "так же ні!", "а" — які умлівіч перевертають догори ногами один стан у другий, — щастя в горе, радість у печаль, долю в недолю, або навпаки, — знайдемо у Шевченка багато.

Дивиться на дівчину і вже бачить: "дні летять, несуть все добре за собою... ти вже мати... голоднеє дитя... і в'янеш ти". Або — "я не нездужаю, а щось такеє бачить око і серце жде" — бачить оком душі грядучу біду... От "хлопчик на селі" — ніяка видима тінь не падає на його життя, та поетові вже привиджується майбутнє: "марно пролетять його найкращії літа... піде у найми"... Якась дівчина вражає його "і станом гнучким, і красою", та щось пророче йому вже зазирає в очі" — бачить, як насувається лихо... Мар'яна... ніяких видимих ознак того лиха, та — "сама не знає, чого плаче, серце чує, та не вміє розказати що віщує"... Щасливі молоді, а дивишся — вже в тім щасті — "ворушиться лихо", у тім раю — "сховалося в серці лихо, мов звір у темнім гаю"... Або — "кралось лихо та в самім серці уляглось"... Щаслива молода мати, дитина, але він і "дивується диву", і "печаль охватить душу", бо бачить як з того "чада" виростає "сатана безрога"...

І не тільки в приватнім життю людей, а й в життю національнім — коли оглядає чи годину занепаду чи злету націй. І тут не спиняється його душевне око на данім моменті, завше — "щось пророче йому вже зазирає в очі", і тоді блискавкою майне перед його духовним зором — прийдешнє, ще незриме, але яким вже вагітне є нинішнє. Думаючи про трагічні години нашої історії, міркував: "все йде, все минає... Одне зацвіло, а друге зав'яло" і питається себе: "Куди ж воно ділось і звідкіля взялось?" Інакше: яка незрима сила робить те, що з нею одне цвіте, а без неї в'яне друге? Це були його "думи прокляті", що гнали сон з його очей, особливо коли думав про свою Україну. Чигирин... Колишня слава, панування, столиця гетьманщини, а що від того залишилось? "Убогі руїни", а давня слава — "як пилина лине"... Титанічний змаг за волю козацтва... Скільки то тисяч — для тої слави і волі — "засівало трупом поле"! А що вродило? — "рута, волі нашої отрута"... Стільки шляхетних героїчних зусиль, а наслідок — "над козаками хусточки", а над Україною — "поганці панують"... Гайдамаки — "посіяли в Україні жито, та — не вони його жали"... — "правда не виросла, кривда повиває"... І знов: упоєні перемогою поснули "ляхи і — в голови не клали, що завтра вже їм не вставать"... Демократичні "сичі" рішили "бідне птаство заступить, орлине царство затопить, орла повісить на тичині й республіку зробить. І все б (в людськім обрахунку) здавалося? А, ні!" — хтось сільце поставив, в яке й злапалися немудрі "сичі"... Знову: — "на тій Україні, що з Богданом Польщу завалила", — якась погань — "байстрюки Єкатерини сараною сіли"... Без ліку "котились голови козачі за віру Христову", а чи "покращали" люди? — ба, "ще гіршими стали"... От славне Запоріжжя, а що на нім виросло? "Картопелька", яку "на Січі мудрий німець садить"... "Хвалитеся, що Польщу повалили"? Правда ваша, але "Польща впала і вас задавила"..

Навпаки, зовсім буває, з нібито кінцевого лиха — встає перемога! Ось, наприклад, — знищили противників, "запалили хату". Все зробили ніби (в плані фізичнім), правда? — "постривайте, он над головою старий Жижка з Таборова махнув булавою!"... Знову — в розцвіті імперії казився "мерзенний Рим в паскудних оргіях", в дурмані слави розкошував, і — в голову не клав, що "новий день із тьми неволі, на Колізей, на Капітолій, уже світив, уже сіяв"... — новий день, який стане ніччю для поганського Риму. Або — "у термах оргія, веселий пир"... "аж гульк! — іде Апостол, і по його слову "стихла оргія", а вірні Кіпріди і Пріяпа "пішли за ним у катакомби"... звідки вийшла смерть старим богам. І знов: — фарисеї і вся мерзенна Іудея заворушилась, заревла, неначе гадина в болоті і Сина Божія во плоті на тій Голгофі розп'яла... і спали, упившись кровію кати"... Все б, здавалося? Ні! Бо ось "із гроба, Слово встало!" Чужинці Україну "руйнували, мордували", а "тим часом гайдамаки ножі освятили"... Або — заздрі сусіди рішили: "уб'єм брата, спалім хату!" його, — "сказали і сталось. Все б, здається?" — Ні, не все. Доля має свою логіку: "на кару сироти остались, в сльозах росли та й виростали, замучені руки розкувались, і — кров за кров, і муки за муки!"... Не раз в історичнім спорі — теж з димом пустять міста і села "у сусіда", "погріються та й поляжуть спати.. А в попелі тліла іскра вогню великого, підпалу жде, як той месник злого часу дожидає"... Дожидає, коли сповняться "сроки"...

І ще: — "в раю дрімає Византія... дріма в гаремі ледачий султан", і враз — "Скутар мов пекло те палає, через базари кров тече, козацтво сміливе літає... вогонь запеклих не пече, руйнують мури"... Прометея довбає орел хижий, серце роздирає, та — "не вип'є живої крови" (або деінде: "та Божого Слова не спалили"), розп'ятий на скелі (чи на "древі") — "оживає"... Згасили займанці вогонь повстань, але несподівано для них прийде час і — "повіє новий вогонь з Холодного Яру"... Мов льви панують злі володарі над світом, але надходить "срок", пора — і "плач великий во місто львичищого рика" почують люди... Потужна, незмірна поганська сила, але в призначену годину — "стратеги Божії воспрянуть, і тисячі, і тьми поганих перед святими побіжать"... Нераз свавільний будівничий відкине якийсь камінь, та згодом він — "стане во главу угла".

В гору, в діл! Вічний колобіг життя! Він це бачив, спостерігав цей закон життя і з початку це іноді будило в нім настрій, близький несмакові і розпачу. Коли бачив, як "добре умирає, злеє оживає", йому здавалось, що він не плаче, не співає, а "виє совою". Особливо коли медитував над історією України. Тоді проклинав долю чи свою "славу", "перекупку п'яну", яка кому будь віддавала свої ласки — і "Сократові і Неронові", і лютому Іродові, і Миколі цареві; і чудно і нудно, що "котяться голови буйнії на Україні за те диво" — ту Долю, що її звав задріпаною шинкаркою, перекупкою п'яною. А тоді питався себе, "для кого я пишу, для чого"? Чи його Україна "варт вогня святого", що палахкотів в його гарячім серці? Чи йому молитись, чи журитись, чи тім'я розбити? Але глибше зрозуміння одвічного закону життя всесвіту, людей і народів, — дало йому запанувати над тими настроями і прийти до іншого наставлення, яке я назвав трагічним оптимізмом.

Злети і спади мусять бути! — він і ніхто інший розумів, що це таке "Божі межі" (вираз О. Теліги), що значать "сроки", положені згори всім і кожному на цій землі (і не тільки на землі), і тваринам, і людині, і їх спільнотам. Він часто роздумував над загадкою Сатурна, бога часу, який "усе гладесенько стирає", коли приходить пора. Знав теж, що таке є "карма" або доля, — карма окремої одиниці, класу, касти, нації, доби, від якої й невинний не втече, бо "при сухім і мокре буде горіти", як писали автори нашої Давнини. Знав, звертаючись до сучасників, що "кров дітей ваших" поллється "за гріхи батьків", що за злочини левів нераз покутують "львичища", хоч "корінь їх уже гнилий". Нераз карається одне покоління за гріхи попередніх поколінь, і збайдужіла нація — за гріхи невдалого проводу, коли ті, що мали б її вести, — "не в батька діти". Знав, отже, що лихо, яке приходило, різне бувало: одне — "тільки заклюнулось", друге — "вчорашнє, знов заворушилось", а інше знов — "давнє якесь лихо прокинулось в хаті" — лихо як кара Божа за гріхи дітей, батьків або дідів. Отак каралися внуки за трагічні помилки дідів, за Богдана — "недомудра"... Не раз батьки "навіки прокленуться своїми синами", на яких спаде кара за гріхи попереднього покоління. За тії гріхи — "настане суд" над нащадками, і кров проллється синів, і батьки ледачі "навіки прокленуться своїми синами".

А часто каралася Україна за власні гріхи даного покоління — "вольнії і невольнії". Тоді є це три душі з "Великого Льоху", чи Ярема, який "не знав, що виросли крила" йому. Їм Бог "дав талан", — "та хтось украв" (як диявол украв у притчі про "Сіяча")... Трусливі "овечі натури" теж дістали "талан", його зерно, та впало воно "на марне поле" (як "на камінь" у притчі), бо його "корінь був гнилий" ("не мало коріння" в притчі), тож як почали їх "гнути" ("Юродивий", або "гоненія" в притчі), не витримали, вміли лиш "хилитися", "мовчати" та "мовчки чухати чуби", або давати себе "випарити в московській бані"... (лірники з "Великого Льоху".) Є це нарешті спідлені перевертні, без чести, яких душа, куди зерно того "талану" впало, була полем, що "терням поросло" ("тернисте поле" в притчі), і тоді вони дали себе спокусити "шматом гнилої ковбаси", "чинами", "золотою оздобою" лакея (грошем чи приємностями життя — в притчі)...

Чи то, отже, коли впаде на націю кара за гріхи попередніх поколінь, чи за власні, даного покоління, особливо за гріхи проводу, чи коли сонце почне палити "осквернену землю" України, посилаючи її на заслужений шлях терпінь і мук, поет в кожнім шляху одиниці чи нації бачив не лише доступний обмеженому людському розумові відтинок, а весь, цілий, в усіх його закрутах шлях. А тоді знаходив силу не смутитися ("журбою не накличеш собі долі") ні злетом вгору злої сили, бо прочував її дальший занепад, ані заламанням доброї, бо бачив її неминучий і хуткий злет... Бо "Бог люті зла не діє без вини нікому". Треба лиш тим не зражатися. Тоді в жахливім дозрівав він величне й шляхетне, новонароджену силу духа, яка в крові, в муках народин прориває собі шлях в матеріальний світ. Тоді — як у тої євангельської матері, що в муках приведе нову людину в світ, "печаль обернеться в радість".

Душа людська була для нього полем смертельного змагу двох її первнів, яких гармонію обдарована свобідною волею людина може, але — не сміє нарушати, хоч є між ними антагонізм (як, напр., в луку чи в лірі). Ці первні — це: боротьба і спокій, напняття і відпруження, динаміка і охлялість, комплекс "любови горньої" — і плотської, земської, Марії і Марти, Павла і Савла, Петра, який вирікався Христа, і Петра, який дав себе за нього замучити, Хоми невірного і Хоми вірного, Яреми, що гнувся перед всяким "поганцем" і Галайди, що став месником за потоптану Правду. Шевченко знав, що в великій мірі від самої людини залежить, чи який з тих двох первнів візьме гору в людській душі, чи виросте в душі "кукіль чи пшениця", людина "по образу" Творця, чи — "сатана безрога", а з народу — велика нація, чи "сміття з помела" захланного займанця. Віра в цю, дану людині, силу свобідного вибору між одним і другим — стала підвалиною Шевченкового трагічного оптимізму.

Знав він, що від нас самих залежить це "новонародження", оновлення через контакт з Вищою Силою. З неймовірної катастрофи, крізь вогонь пекельний, може вийти нація, ведена тими "запеклими", яких вогонь пекельний "не пече", які вміють "схаменутися" й знайти контакт з тою Силою над нами, що запалила в нас "іскру свого вогню великого" (інакше в нього — "корінь", "цілюща вода", "крила" духовні, "Боже слово"), що дає силу вийти з занепаду і зсунути з свого шляху не знати яку — позірно велику — "гору", запанувати над "обставинами"; без того вогню нидіє сила левина, без неї розпадається всяка неодушевлена форма фізичного світу, а всякі царства, всі еліти, відкидаються "як непотрібна майстрові глина". А з тим вогнем в душі відживає і людина, і нація.

Це був його оптимізм. З ним — як на твердій скелі — чується він певний себе. І в життю особистім, і в національнім, перемагає зневіру і розпач. Дівчатам радить дивитися на місяць і на зорі — "поки вас гріє, а зорі спати не дають". Поки є щось, що "надією серце гріє", — радійте з того, — "поки росте з того зерна або кукіль, або пшениця, бо ми не знаєм, що твориться у Нього там". Вибирайте, в чім є правда і сила! "Оженись на вольній волі, козацькій долі, яка буде, така й буде, чи гола то й гола". Лише тримайся — вчив він — одного заповіту: "нікому не продамся, в найми не наймуся". За своєю вірою — "в пекло за нею пошкандибає". До моря житейського кидає виклик: "винеси на волю", на той бік, "або втопи, принаймні, коли така доля", аби не скніти на березі, не "колодою гнилою валятися", бо — "на те й лихо, щоб з ним битись". "Хоч доведеться розп'ястись", а він таки буде гриміти, своїм словом будити мертвих. Нині панування темної сили? Нехай! Нехай та сила "усіх нас розпинає, нехай пророків побиває". Нехай "земля стогне, рветься" — від щастя змагатися проти злої долі, — "серце усміхнеться"... Тому просить Всевишнього — "коли доброї жаль Боже (долі), то дай злої, злої". Аби не "колодою гнилою" в цім світі валятись... Людина може помилятися, бо "ми не знаєм, що робиться в Нього там, а Він хоч зна, та нам не скаже". Бо хоч в нас, в душі, горить іскра вогню великого, але "підпалу жде, як той месник часу дожидає"... Мусимо завше бути готовими — коли прийдуть "сроки", прийде призначений — "там", на горі — час і доростуть месники; не охляваючи, не занедбуючи, наповнити олією лампу своєї душі. Коли ж нам, даному поколінню, судилося торувати лиш шлях наступному, переможному, — то нехай наша доля буде бодай "злою", нехай — нехай "розпинатися" будемо за нашу правду, але розчищувати шлях правді й карати зло, що стало їй на заваді.

Ось сенс його молитви до Бога: "дай жити, серцем жити і людей любити, а коли ні — то проклинать і світ запалити"! Світ, що "у злі лежить". З людиною, з народом — доля пограється як з тим човном море, холодні хвилі "поки схочуть, поки стане в сердешного сили". Ось в тім була суть його науки! Ніколи не дати заломитися тій силі духовій, не дати згаснути "іскрі в попелі", роздмухати її, тримати — напоготові — готовою прийняти наказ Вищої Сили. Все що хоче може чинити Доля в плані матеріальнім, руйнувати держави, розпинати народи, та поки в них, як у попелі, лишився вогонь творчий, формуючий дух, креативна думка в серцях тих, що стоять на чолі нації, — ніщо не пропало. І навпаки, не поможуть жадні прихильні усмішки долі, де цей дух погас. Видиме повстає з Невидимого. Не прогавити приходу приязної "доброї" долі, з такою вірою торкнутися її мантії, як євангельська жінка мантії Христа, щоб сповнитися тою містичною невидимою Силою, що "вийшла з нього", яка — одна вона — дає перемогу сильним, сильно віруючи... Вона може наказати встати і мертвим.

Але чому думав він, що ті мертві встануть на його Україні? Він дає нам свою містичну відповідь і на це питання.

V. ВОГОНЬ З ХОЛОДНОГО ЯРУ

 

Заворушилася пустиня

Мов із тісної домовини

На той останній, страшний суд

Мерці за правдою встають.

Т. Шевченко

Подібно останньому пророкові, був автор "Кобзаря" — "голосом вопіющого в пустині", в пустині мертвих душ. Та він же ж, як і той, заповідав час "жнив", час воскресіння мертвих і спалення "соломи" непотрібної "вогнем невгасимим". Належав він до тих, які "не відводять очей від того, що триває вічно". Як Тома Кемпинський, знав і він, що "коли ви, в усіх явищах, не спиняєтеся на сповиднім і не ймете віри свідченню плотських очей про те, що бачите або чуєте; коли запитаєтесь ради у Всевишнього ("його запитати, чи довго катам панувати" — Шевченка), то іноді отримаєте божественну відповідь і вернетеся навчені про багато речей теперішнього і прийдешнього"... ²⁴) Цей дар мав Шевченко. Ось чому передчував, що зблизиться час, коли встануть за правдою мерці.

Насамперед, як ніхто, він вичував історію своєї України, яка з могил, гір і рік промовляла до нього нечутною іншим мовою. Знав отже, що відчували якусь незломну силу в лицарстві України всі займанці, всі злі сили, коли — як ворона з "Великого Льоху" — скаженіли зі злости, що по кожнім знищенню козацтва, — воно воскресало, "вставало проклятуще". Тому не прибивала його — хвилева оспалість його землі. Ще Іван Вишенський картав земляків своїм острим словом: "земля, по якій ходите ногами вашими, на вас перед Господом Богом плаче, стогне, вопіє, просячи Сотворителя, який да пошлеть серп смертний, який би вас вигубити мав". Бо — омерзилися люди, "упав дух... Де нині віра, де надія, де любов? Де правда і справедливість? Де євангельські заповіді? Все струп, все гнильство, все неправда, все лукавство, все хитрість, все підкупство, все пара, все дим, все суєта, все привидіння!" — якась мара, щось нереальне... ²⁵) А вмер Вишенський тридцять літ перед Хмельниччиною! Отже, за життя ще того пророка, бичуючого сучасну йому Україну, дозрівали вже в ній незримі підземні сили духовні в сам переддень Хмельниччини! Якісь нові духом люди "росли і виростали, і — кров за кров, і муки за муки"... І як міг не бачити цього Шевченко, що пильно студіював з книжок і з уст дідів нашу історію? Як міг не знати цієї дивної чужинцям прикмети "проклятущого" козацтва? Бо і словник, і символіка, і образи Вишенського такі подібні до таких же Шевченкових! "Гнильство"? і — "в калюжі серце прогноїло" — Шевченка... "Лжа"? — а у Шевченка слово жерців "современних вогнів" було — "брехнею підбите"... "Лукавство"? — а у Шевченка про "лукавих" вождів, які присплять Україну... Неминучість зіслання на грішників "серпа смертного"? — а скільки ж у Шевченка подібних образів неминучого "судилища"!... Що ж дивного, що хоч він і бачив "сон" сучасної йому України, та вірив у воскресіння козацтва?

Подібне в "Милости Божій", — в змальованні доби перед 1648 роком, — лемент подібний до картань Вишенського: наступив "слави нашої упадок послідній... Докозакувалися ми... Чого нам не ділають ляхи з жидами! Честь і славу нашу в ніщо обертають, козацтво погубить помишляють"... І чи не та сама мова у Шевченка про знехтування "козацької слави" онуками, про гибель козацтва, винищення останніх про нього спогадів, коли то "москалі рознесли вали в Полтаві, розруйнували і Січ, і Спаса... Захрясли жидом хвастівські гори"? Коли бачив, що подібне вже було — перед кожним зривом на Україні козацькій, як же міг він зневірюватися в можливості нового?

Знав він, що було подібне і по упадку князівської України... В одній мало знаній легенді про народження Січі Запорізької, оповідається як то ченці з Лаври Київської вернулися "странниками, пілігримами з Святої Землі" і листа привезли від короля Болдуїна "до княжат руських і рицарства", які відзначалися "хоробрістю і достатками", і "кріпостю духовою, лише що князям руським великий брак хоті бранної" був. Тож упоминав їх Болдуїн, що це є "наказ самого Господа", щоб зібралися "стати на поганих". І "збентежило княжу (Байди, князя Вишневецького) голову то моцно"... І це був початок заложення ним Січі... Те саме явище — з позірної оспалости — початок блискучого злету.

Крім цієї нашої історії, промовляли до Шевченка і кріпили в його вірі в пробудження зі сну України, — пильно спостережувані ним факти більше містичної натури. Знавець Біблії, знав він, що нераз "найвищий щабель", на який вдрапується якась сила, буває її "початком до спаду". Незрима рука провидіння, яка накреслила переляканому цареві Валтасарові страшне — "мане-текел-фарес" на стіні, заповідаючи його хуткий кінець, — з'явилася в день його найбільшого тріумфу і певности себе. "Господь почислив його царства дні і скінчив його якраз в той час, коли він думав, що є на височині свого блиску і потуги, коли мріяв, що стоятиме його царство вічно". Цей таємний закон злету і занепаду деяких потуг знав добре Шевченко, бо повно про це є в образах його поезії, вже цитованих вгорі, знав закони "Божих меж;" і "сроків". Коли спали "упившись кров'ю кати", Христос возстав із гроба. Їх позірний тріумф був початком гибелі Єрусалиму, хутко потім зруйнованого армією Тита. Огонь з Холодного Яру гайдамацького повіє тоді, коли певні себе переможці вже й стежку до нього затоптали... Думаючи про Москву, Шевченко згадував, як гинуло несподівано не одне царство пихи і зла, як його месники, мов тую Вавилонську "дщерь окаянну", "в радости застануть" і "розіб'ють її дітей о холодний камінь"; як "Божий наглий суд" спаде на неї "серед шляху" здавалось би до найвищого тріумфу. Але в чім бачив він, що "злий час" для імперії московського деспота зближається? Що вона вже виходить на свій "найвищий щабель", за яким іде "початок до спаду"? І друге: чому здавалось йому, що на Україні наступає доба, подібна до тих, що були прологом до доби Байди князя Вишневецького, чи Хмельниччини? І одне, й друге бачив він. Більше того! В морок свого сучасного, і ще густіший морок майбутнього, а нашого сучасного, кинув він сліпуче світло своєї пророчої уяви, що для тих, які мали очі, щоб бачити, — відкрило обидва, міцно з собою пов'язані, шляхи — загибелі нового Вавилону і воскресіння козацької нації.