VI. МІСТИКА МОГИЛ КОЗАЦЬКИХ 3 страница
Перш він бачить, що над колишньою гетьманською столицею, над Чигирином, "мітла простяглася" (варіант: "над Києвом", над духовним осередком України), а "над Дніпром і Тясмином земля затряслася"... Має встати козацтво, встати "той, хто всім верховодив", хто буде "як той Гонта", себто другий Гонта, якого новий прихід "виглядав" коло Холодного Яру, коло могил козацьких дух Залізняка і його когорти. "Земля затряслася" над "повитим жидовою" Чигирином, щоб з неї встало козацтво. Це ж той момент, коли — він бачив — "заворушиться пустиня", коли "на страшний суд мерці за правдою встають".
Коли цю свою поему назвав автор містерією, то певно, як і наші різдвяні легенди, в образах та ідеях, взорувався він на Містерії всіх містерій, — на Різдві Христовім. "Мітла" на небі під час народження Гонти (провідника воскреслого козацтва) — це в порівняння з тою "мітлою з востоку", що "над самим Віфлеємом боком огненная зійшла", звістуючи народження Спаса роду людського. Бо "мітла" над Чигирином — звістувала народження спасителя козацької України, який покладе кінець її "срамотній годині" й "оживить її давню славу". "Мітла", зоря, комета — здавен-давна розглядалася як знак переломової, межової години, прихід нової доби, нового віку; як знак, що має прийти, під охороною Вищої Сили, її післанець для великої місії на землі, чи в якійсь країні. З "Гайдамаків" знаємо, що вони під проводом Гонти віддали себе під протекцію патрона Києва, архангела Михаїла і його "сил"; що він, як співається в молитві, хоронив героїв "кровом крил своїх невещественних" (незримих, нематеріальних) — тих, що "виросли", щоб "неба дістати" у Галайди та інших, що йшли з ним. В одній коляді співається про "зорю", що "в Бога була", і звідти прийшла, щоб "стати у пана Івана та на його дворі", й принести їм ласку Божу. Ширшу, більшу ласку принесе зоря в час народження нового пана Івана Гонти його "дворові", Поставивши коло того Чигирина — "сторожу з того світу". Ось що значила у нас та зоря Шевченкової містерії.
Аналогій цього з'явища стрічаємо багато в історії. Билина про Вольгу Всеславича оповідає, що як він вродився — зійшов молодик на небі, комети і нові зорі були вістунами страшних грядучих подій. Як свідчать історія або перекази, коли Ксеркс рушав на Європу, з'явилися "знаки на небі"... Так само перед тим, як Пилип Македонський мав побити афінців... Перед взяттям Карфагену Сціпіоном, перед смертю Цезаря, перед заливом Риму готами та ін. Під час походу Ігоря на половців померкло сонце... Свідок зруйнування Єрусалиму Титом, жидівський історик Йосиф Флавій пише про "чуда в повітрі, які мали звістувати спустошення Юдеї".
Мав Шевченко певно перед очима, пишучи свою містерію "Великого Льоху", містерію містерій. Бо не лиш та зоря ("мітла") що звістувала народження нового Гонти, свідчить про те, але й заповідь, що в цю велику годину "козак оживе", оживе козацтво, і "мертві встануть" на його заклик з могил, і що коли це станеться, вже буде "не за горами час" змиршавілому нікчемному поколінню. Що воскреслий Гонта, новий спаситель України, принесе їй "правду й волю", прийде творити суд "живим і мертвим", коли то на поганців, які катують Україну — "наша Правда накличе Божий суд", — "огонь і кров". 51)
Вже в тих словах видно, яке подвійне завдання матиме — в останні дні доби нашої — воскресле козацтво. Злі духи з "Великого Льоху" — як біси, що перші в Ісусі пізнали Христа, — пізнали за кого і проти кого повстане новий Гонта: він буде "катів катувати" й тих, що "катам помагають"; а "як виросте той Гонта, все наше (чортівське) пропало"; він "усе (що сили зла уважають за) добре поплюндрує, і розпустить правду й волю по всій Україні", а поки що прихильники козацтва "на катів кайдани готують", а нове козацтво ту свою правду по землі "криком пронесе і люд окрадений спасе".
Правда? — це в думці Шевченка було "сонце Правди", "світ незримий Розп'ятого", ним була натхнута стара правда козацька, яка тепер "п'яна спить", "лягла спочить з козаками"; яка з ними й встане, щоб привернути свободу Україні. Перш у світі духовнім, а, за тим, у світі фізичнім, через боротьбу, муки, страждання до остаточного тріумфу.
Це подвійне призначення козацтва — в ділі духовного і політичного оновлення України — визирає безнастанно в поезіях "Кобзаря". І в наших колядах, і в тих книгах мудрости християнської і попередньої доби, якими були натхненні вони, знайдемо ідеї Шевченка. Зоря в наших колядах грає містичну роль, є символом животворчої сили в природі. Зоря ходить "Бога шукати", щоб "людей спасати", а як зійде на землю Спас, як його пізнати? Пізнати так, що в нього "на правім плечі ясне сонечко, на лівім плечі світел місяць, межи плечима чорна кутонька, а у боченьку ясна зброєнька"... 52) Сонце правди, що кріпить розум, ушляхетнює серце ("благородні кістки" козацькі), сталить волю і робить "твердими руки", щоби тримати в них "ясну зброю". Чорна кутонька? — як у старшини в "Гайдамаках", де всі "в киреях чорних як один". І чи не нагадує цей образ ще більше того, вже згадуваного вище, вершника "Откровенія" 53) на білім коні, який прийде "судити, і воїнствувати", в одежі "багряній від крови", що за ним летітимуть "воїнства небесні", що з його уст виходитиме "острий меч (слово Боже), щоб ним разити народи"? Вершник - козак... Нести народам суд, кару: "суд і розправу"... Проливати "кров ворожу".. ,,Мечі обоюді", що вийдуть з посіяного в душах людей великого Слова, "кадила Істини"... Чи ж ці образи Шевченка, зв'язані з його уявою "останнього судища" доби, — не нагадують образів та ідей Апокаліпса? Подвійне призначення козацтва, що встане з могил, як його розумів і бачив Шевченко, це — принести нове слово Правди своїм натхненним словом, і карати зло своїм мечем. Бо він, за Макарієм Великим, знав, що — "де Дух Святий, там мов тінь ідуть гоненія і брань"' Брань — боротьба з ворогами "плотськими і безплотними" (тими останніми в своїй душі), словом, мов "вогнем пекти холодні душі", "людське серце пробивать", вицідити з нього сукровату і "наллять живої козацької тої крови", а тоді "слово правди понести по всій невольничій землі", всяке "униніє і страх" розвіяти "мов ту полову" тим "святим огненним словом" в душах убогих, зробити з трупів — живих людей, створених на Божу подобу, активних борців за свободу.
Недаремно уявляв Шевченко і свого нового Гонту, і Алкида, і апостолів, і Гамалію, велетнями, Прометеями, які запалили в серцях людей небесний вогонь. Легенда старогрецька про Прометея каже, що Зевс велів йому зробити з глини людські постаті, а їх жили наповнив він кров'ю різних звірят, тому окремі люди й дістали відповідну вдачу: одні відвагу льва, другі — вірність і заздрість пса, треті — хитрість лиса, інші боязкість зайця, підступність кітки. Але щоб оживити їх, їм бракувало двох первнів — світла і тепла. Щоб обдарувати ними людину і її оживити, і стягнув Прометей вогонь з неба, запаливши смолоскип об небесну блискавку, або — як каже друга легенда — об сонце... Його світ і тепло, жар — це ж знов основні прикмети Духа Святого — "світ розуму" і палкість любови. І зрозуміло, чому так був закоханий в своїх прометейських постатях (у Прометею та інших тої ж породи своїх героях) Шевченко! На кожнім кроці його творчости приходять ті два елементи, два божественні первні: — "запалити серце", "просвітити розум" — якими хотів обернути людину з "сукроватою кров'ю", з кров'ю вівці ("овеча натура"!), безроги, пса, вола і т. п., з "пів-людини", відданої лише матерії, в людину, як він казав, створену на подобу Божу, з іскрою "вогню великого" в її серцю, "світу Божого", який чортова сила збиралася "в пута закувати", "скувати живу душу".
Всі оті вирази "Кобзаря", і їм подібні, не є фантастичними фіоритурами поета, але глибокими думками містика, який знав що говорить, хоч того не знають не раз досі його читачі. Це була його, пророка, боротьба з "безплотними ворогами", які якраз в його час, в середині минулого віку, розпустили крила до лету, щоб знищити дух і душу людини; боротьба за спіритуальне визволення людини, визволення її духа "із тьми, із смрада, із неволі" злої сили; боротьба, яку насамперед мало підняти воскресле козацтво, і без якої не воскресла б Україна...
А коли диявольські сили персоніфікує він (у"Великому Льоху") в образі трьох ворон як сили, які помагають Москві проти України; коли в цей грядучий час повстання з могил нового козацтва — як геніально візіонував Шевченко, — Москва заходиться "випалити Україну і Дніпро спустити в синє море", і "розкопувати високі могили, нашу славу" навіть в пам'яті нащадків знищити, — то чи ясно він не вказує, що інспіратором Москви в цю годину буде диявол? Як в одній коляді, — коли мав зійти до пекла Христос визволяти душі, — "пішов Ірод аж до аду к Люциперу на пораду", так також нарада чорних сил ("ворон"!) яскраво представлена символічно у "Великім Льоху". Злетілися вони, закликані першою вороною, — злим духом України, щоб "на Льох дивитись". Повідомляє їх третя ворона, що в цю ніч вродиться новий Гонта і почнуть вставати козаки з могил, щоб рознести "правду й волю" по Україні, та що вона, та ворона, мабуть в окультних книгах чорної магії, "начитала", що "як виросте той Гонта", — "все наше", все чортове — "пропало"; що треба, отже, негайно — всім трьом воронам — щось робити, щоб рятувати царство диявола і своїх слуг на землі.
Три ворони... Чому якраз три? Тільки щоб, крім злого духа України, представити злих духів Польщі й Москви, що помагали першій вороні "катам помагати" на Україні? Не тільки! Могла би бути й четверта — ота, що, як той "поганець" в "Гайдамаках", теж "над козаком коверзувала". Але та сила завше виступала не як самостійна, а як союзник другої чи третьої ворони, отже її можна було поминути. Може тому вибрав Шевченко число три за "Откровенієм" св. Іоана, 54) бо там в день Армагеддону — "бачив, як виходили з уст Сатани, звіря і лжепророка три духи нечисті... бісовські духи... щоб зібрати царів всесвіту на брань в той великий день"? Чому в образі ворон? — мабуть тому, що з старих часів закорінилася на Україні думка, що звичайно "врани возграяша на смерть", на страшні події. У Данте, Люципер, володар doloroso regno, пекла, з якого виходять "всі муки, всі зла", має три обличчя в голові (диявольська "трійця", "безумство, злоба і стерильність"). Є в Данте теж три фурії, мегери, що як Немезиди виходять з підземного царства на землю, щоб цілі країни карати чумою, війнами, і голодом... Але, думаю, є глибша, істотніша причина, чому тих ворон, що мають знову вигубити народжене козацтво, — з'являється трійка.
Я вже зауважив, що насамперед боротьба сил — добрих і злих — у цей страшний день Божого гніву, — має відбутися в світі незримім, в людській душі, яку насамперед захочуть скорумпувати в відродженім козацтві, щоб потім знищити її і його. Насамперед — казав ап. Павло — "наша брань не проти крови і плоти, а проти владодержців тьми віку цього, проти духів злоби піднебесних", 55) які будуть старатися зломити той "меч духовний", з яким насамперед, на думку Шевченка, — має прийти в світ на боротьбу зі злом, козацтво України. Тому на своїй чортівській нараді коло Великого Льоху, рішають ворони тому вождеві повсталого козацтва (новому Гонті) — вбити дух, скорумпувати душу. Ми вже звертали увагу, через що "весь дух козацький завмер" за часів Шевченка по упадку Війська Запорозького і Січі: внаслідок занику трьох основних прикмет характеру лицарства — занику мудрости, шляхетности і мужности (інтелекту, чуття і волі); коли "славних прадідів онуків поганих" можна було Москві або підкупити, або одурити, або залякати. Підлота, глупота і страх — ось є якраз ті три основні вади, яких наявність перемінює лицаря — за словами Шевченка — в плебея, "козака" в "свинопаса". І якраз до тих трьох основних вад, слабостей людської вдачі і вирішують відкликатися три ворони з "Великого Льоху", щоб здеморалізувати свого, і всього диявольського на Україні, ворога — воскресаюче козацтво та його вигубити. І так, одна ворона пропонує — "золотом розтопленим заллять йому очі" — новому Прометеєві України, тобто — осліпити його золотом так, що стратить зір, розум, перестане розрізняти правду від брехні, — стратить мудрість. Друга ворона пропонує — "царськими чинами скрутить йому руки", зробить з нього "нагодованого, обутого і в кайдани закутого" лакея, позбавленого почуття чести, того "благородства", яке — за Шевченком — завше вирізняло і повинно вирізняти лицарство, і яке дає йому чуття відрізняти добро від зла. Нарешті третя ворона — хоче зіслати на нього "всі зла і всі муки", тобто муками вбити в його душі мужність, — третю основну рису вдачі лицарської... В апокрифічнім Євангелії Никодима — називає він диявола — "князем смерти, зла і зради", або — "князем мук і страха, смерти і страждань"... 56) І чи ж не до тої самої диявольської зброї хочуть удатися "духи злоби" ворони, щоб згнітити того, хто має повстати проти зла, зради і страху? Проти проводаря воскреслого козацтва, що все боролося зі спокусами і з ділами диявола на Україні? Кожна з трьох "ворон" мала завданням зломити одну з трьох чеснот лицарства, його духа, які забезпечували йому перемогу в світі фізичнім. Може тому й три ворони?
Підкуп, обдурення, "всі зла і всі муки" — ось що чекає у візії Шевченка його Україну з боку диявольської сили Москви в день "страшного судища", який він бачив наперед! Але це не все! Перша ворона, знаючи козацтво, нехтує радами своїх посестер, каже що Гонта "клятий недовірок золота не схоче", ні "чинів", а загроза "страхіть і мук" його не візьме. Радить отже що інше: "поки сліпі люди, треба його поховати, а то лихо буде" всій чортовій силі на Україні та її прислужникам — чужим і своїм. Забити! Теж порада віковічного духа злоби над Україною, бо подібне стрічаємо в драмі "Володимир" Т. Прокоповича. Перша ворона, в своїх пекельних книгах, "начитала", що як встане козацтво, то "все наше пропало", пропаде царство диявола на Україні, а поганські жерці Жировол, Піяр та Куроїд, отримали з пекла вістку, що Володимир збирається охрестити Київ (як новий Гонта привернути культ Правди Христової і вождя "воінств небесних", патрона Києва, архангела Михаїла). Діставши цю вістку, жерці збираються — їх троє, як і три ворони — з допомогою злих духів оволодіти Володимиром, отруївши його духом розпусти, як ворони зробити те саме золотом і "чинами" з Гонтою, бо знають, що Володимир інакше понищить їх ідолів і визволить душі з пекла... Коли ж корупція не удається, то постаратися вбити. Одвічна рада злої сили! Читаємо у "Кобзарі", коли мало народитися християнство, прибули вістуни "до Ірода із Віфлеєма", і донесли, що "росте в пшениці кляте плем'я, зітни, поки не підросло" (порівняй: "заки виросте отой Гонта..." убити його!). Але не лише злі, є й інші духи в містерії Шевченка: він, як вже я зауважив, пишучи про грядуче "страшне судище", в своїй містерії мав перед очима містерію містерій — містерію земного життя Христа. Є християнська традиція про те, що Христос прийшов спасати душі живучих і зайшов у пекло рятувати душі, що мучилися там, чекаючи Його приходу. Цю традицію перейняли наші різдвяні коляди, наприклад у легенді про Марка Проклятого, якого св. Петро за покуту посилає до пекла, душі запорожців визволяти. А чорти їх в рай не пускають, усі застави скрізь позатуляли, а всі стежки камінням позакидали... "В рай не пускають"! — це ж якраз те, на що скаржаться три душі - пташки з "Великого Льоху", що зібралися дивитися, як надходитиме страшна доба Божого "судища", бо — "тоді б і в рай нас повпускали".
Всі вони скаржаться, що за гріхи їх в рай, або "на митарства й досі не пускають", що досі їх Бог "карає". Що це все значить, ця символіка? На це маємо самого Шевченка відповідь: він теж (в "Заповіті") сповіщає, що аж тоді стане перед лицем Божим "молитися", як "понесе з України кров ворожу у синєє море", не скорше! Аж тоді відкриється йому "шлях на митарства". А "до того" — витатиме над Дніпром і горами, як — оті неприкаянні душі з "Великого Льоху". Очевидно, його думка була та, що так, як не раз діти караються за гріхи батьків, так і душі останніх караються "на митарствах" за гріхи власні, поки їх діти кров'ю своєю не змиють їх.
Про це маємо багато в літературі нашої давнини, в світській і церковній ще більше. Там знайдете пояснення і другого зв'язаного з тим образу Шевченка, — з того самого відтинку Армагеддонського фронту, відтинку боротьби козацтва зі Злом у світі незримім, за душу людини в цей фатальний день "страшного судища". Цього дня чекають ті душі, щоби дійти до неба через символічний міст над проваллям чи водою, де на них чатує чорт. Таке значення певно має і образ Шевченка, де: "через мост ідьот чорт, а коза по водє, бить бєдє, бить бєдє!" Подібно в одному різдвяному вірші: що по воскресенню Спаса — "вже тая всім до раю протерта дорога" буде. А поки що — "на всіх трактах, по болотах сторожі стояли" чортові, які "всіх в рай не пускали і до пекла пхали", де їх "злий дух глитав як мух". Темний ліс, вода — це місце, де дияволи з відьмами сходилися на шабаш свій, на оргії. Міст — як сказано — це був символ шляху митарств, що ним проходили неприкаянні душі, чекаючи дня "кінця віку цього", обрахунку ясних сил з темними, що принесе рятунок їм. Цей міст стріємо ще в старій Елладі, якої культурою була натхнена передхристиянська Україна. Так, процесія тих що йшли до Елевзії, де приготованих втаємничувано в містерії життя і смерти, ішла через міст, де востаннє мали вони віддатися веселощам і земним насолодам. В одному різдвяному вірші згадується "кладиця узкая через пропасть", і душі грішні і безгрішні, одні проходять, другі падають в пропасть в глибину, а одні сидять на березі (як душі з "Великого Льоху") чекаючи свого часу, і "як ластівки квилять" (як пташки - душі з "Великого Льоху"). Про цей міст згадується в формозьких легендах, і в перських, коли то по виході з мосту відбувається розділ душ на вибраних і засуджених. Ще в одному нашому вірші різдвяному читаємо — про "силу силенну мертвих душ" (як у Шевченка в ніч народження Гонти), які в ту ніч з'являються і "скрізь вони є", які "гірко в пеклі пробувають і цього вечора чекають", щоб їх з пекла визволили. В "Хожденії Богородиці по мукам" згадується теж про "кладь залізную" через пропасть, якою мають на митарства переходити, щоб спастися, душі, ув'язнені в неволі "бісами темними і смрадними". 57)
Шевченко твердо вірив і знав, що кара, яка впала на Україну, — кара заслужена за гріхи цілих поколінь, які "чужим богам пожерли жертви". Чужа була йому хирлява думка жреців "современних огнів" про бідну "чайку небогу", що її безневинно напали сусіди. Він знав, що доки не постане наново на Україні нове козацтво, з душею осяяною давньою мудрістю, мужністю і шляхетством, ідеалізмом і героїзмом, — доти і живі, і ненароджені і вже мертві покоління залишаться з душами, під владою Сатани. Ось чому він перестерігав козацтво, що коли встане в страшний день Божого обрахунку, щоб не дало в собі дияволові ("воронам") знищити, убити в душі згадані три основні прикмети справжнього лицарства. Ось чому він напоминав те нове козацтво, що встане лани України своєю і "вражою кров'ю" очистити, а своє серце мечем духовним з гнилої крови звільнити, і тою кров'ю викупити не лиш ув'язнені дияволом власні тіла і душі, але й душі минулих грішних поколінь з-під влади Сатани ("чорт" з "Великого Льоху").
Бо як виразно для всякого, хто вникає в укриту суть шевченкових символів, — три неприкаяні душі в Суботові — винні тих самих гріхів, які поробила, гублячи Україну, і козацька старшина колись; тих гріхів, якими силкуватимуться спокусити нове козацтво слуги диявола, "ворони"... Справді, що завинили ті три неприкаяні душі? І чому в тім символі їх якраз три? Не лиш тому, щоб вони представляли душі трьох поколінь трьох найтрагічніших годин історії України від того часу, як запанувала над нею московська орда: Хмельниччина, мазепинщина, і доба по скасуванню гетьманщини за Катерини. Не лише тому! А тому ще в цім образі відбивається той самий постепенний заник основних трьох прикмет лицарства, на яке звернув я увагу, характеризуючи його відношення до трьох поколінь старшини козацької: заник мудрости державної, мужности і шляхетности ("благородства" в термінології Шевченка). Всі три душі "не знають" за що впала на них кара, але — перша не могла знати й не знала, що мимоволі побажала успіху угоді з Москвою. За те й "карається" — лише вона сама... Друга — хоч теж "не знала", але повинна була знати, бо була присутня при варварськім знищенні столиці гетьманської московською ордою, і все ж зробила активний жест помочі цареві московському, який "звелів їй коня напоїти, як вертався з-під Полтави." Звелів! Тут вже не невинний жест, а активний тої, яка бачила руйнування Батурина. "А я й напоїла"... Цебто скорилася "велінню" чужинця, — зі страху. Злочин більший, і Шевченко підкреслює це, бо коли перша душа карається сама, то друга разом з "бабусею тою", що її "привітала у безверхій хаті" і яка теж "назавтра вмерла"... Третя душа — ще нижчий щабель деправації — та вже ні через незнання, ні зі страху, — а просто з браку всякого поняття про яке будь почуття шляхетности в здитинілій душі — "усміхнулася" до тої, яка "доконала" Україну. За це зразу ж упала трупом, та й її "мати вмерла". Ось чому є в "Великім Льоху" три душі, як три ворони, які готуються витеребити в новім козацтві ті самі три прикмети лицарства, якими стояла Україна і з браком яких — гинула.
Боротьба за душу поколінь — в надземнім світі минулих, в нашім — сучасних, — з силами Нечистого, ось де було перше завдання воскреслого козацтва, як це розумів Шевченко. Сюди відносяться багато його висловів, до яких можна було б дати як "мотто" слова апостола Павла "кріпіться Господом і міццю сили Його... Бо наша брань не проти крови і плоти, але проти світодержців тьми віку цього, проти духів злоби піднебесних", 58) які з'являються в містерії "Великого Льоху" в символічних постатях трьох ворон і чорта, щоб знищити душу, духовну міць борців, а в плані фізичнім їх самих. Вивести душі борців і Україну, як він писав — "із тьми, із смраду, із неволі" — така була мета сподвижників Гонти. Ця формула знов не "припадкова", а глибоко передумана і символічна у великого "волхва" нової України. Що вона криє в собі ця, мов з заліза викута, фраза Шевченка?
В "Хожденії Богородиці по мукам" говориться про столицю диявола, як про "град нечистий і темний, а в нім чорти душами тяжко роблять" — душами, що в неволі. Довкола престола Сатани "біси і темні і смрадниї", які мучать душі грішників... Ті самі вирази, що в Шевченка, який завдання козацтва бачить в тім, щоб вивести душі християнські "із тьми, із смрада, із неволі", — себто з-під панування диявола. І тих, що вмерли і тих, що на землі. Із тьми? — Це значить із стану "незрячости", сліпоти, яка не реагує на "світ незримий Розп'ятого". Із смраду? Це значить — з бруду, плюгавства, нечистоти душевної, — зробити душу коли не "святою", то "чистою", або як він інакше каже "по образу і подобі Божій", чи "благородною", — прикмети, які він завше в'яже з "козацькою кров'ю". Із неволі? Це значить з рабства брехні і фальшивих ідолів. Це найважливіше завдання козацтва, перше завдання нового "апостола правди і науки", який (новий Гонта) "розпустить правду й волю по всій Україні". Викличе з домовини нове лицарство, людей велетнів, людей вільних духом — через пізнання тої Правди: "пізнайте істину, і істина зробить вас вільними", 59) дасть пізнати що є шляхетність, що є мужність, що є мудрість, зробить відпорними на підкуп (на "золото" що осліплює очі), на "всі зла і всі муки", на правди світу цього (які, як ті "чини", не "зв'яжуть їм руки"). Так озброєним духовно "Господь розв'яже руки" — тим, що в початок цієї страшної доби, в яку ми вже вступили, — прийдуть щоб вирости і почати "катів катувати". А коли вони "підростуть" — тоді, як тремтять "ворони", згине вся погань на Україні.
Так переходить візія Шевченка до другого плану Армагеддону, до плану фізичного, в світі видимім, тут на землі. У "Великім Льоху" малює він тільки пролог Армагеддону, "дня судилища", коли визволитель лише народжується, коли щойно з'являється на небі його зоря. Ця заповідь страшних годин застане людність України "приспаною лукавими" провідниками. А люди напівсонні мимо знаків з неба, "як у дні перед потопом, будуть їсти, пити, женитися, виходити заміж;... і не думатимуть (про небезпеку) поки не прийшов потоп і не витеребив усіх". 60) Так пише поет — було і з "мерзенним Римом" і з "мерзенною Юдеєю" перед тим, як впала на них кара Господня. Лише "шепотів народ, що щось непевне з людьми буде", по базарах коло Суботова "люду насходилось", балакали, що "ото потоп буде". Але життя й забави йшли як щодня.
Не мудріші від юрби були й ті лірники. Це не були Перебенді, що "з Богом розмовляють", ані українські Орфеї, що могли гадати на звіздах і читати значіння знаків на небі, не ті барди, що зогрівали серця лицарів в години бід народних. Це не волхви, не маги, що знали про народження Спаса, щоб віддати честь йому, навіть не — пастухи скорше, як у тій жартівливій інтермедії козацьких часів, про пастуха, що як ангел збудив їх, якраз спав у шопі на самім верху, та злазячи в поспіху з драбини, зломав ногу. 61) Бо вже є каліками у "Великім Льоху". Не здібні вже лічити зорі, ні дряпатись до хмар, не в стані вже будити народ, лише ідучи до Суботова, співати про Богдана, самі рішають трохи попоїсти та поспати. Це не ті, що мають будити і зціляти людей, а ті, що їх самих треба зціляти. У Шевченка ті лірники — це один — кривий, другий сліпий, третій горбатий, як в Євангелії ті, кого зціляв Христос були — "хворий, сліпий, уломний", або як у "Почаївськім Богогласнику" очищує Діва Марія теж "темних, хромих і уломних". Не вони могли випростовувати народ калік, а їх самих мусило нове козацтво випростовувати! Як в творі Іларіона Київського "Про закон і Благодать" — говориться про Володимира, що він — "нас душею мертвих, від хвороби ідолослуження воскресив, скорчених від бісовської облуди виправив, сліпих сердечними очима, осліплених незнанням зробив видющими світло трисоняшного Божества." Та сама номенклатура упадаючої еліти нації, що і в Шевченкових лірниках — отих сліпого, кривого, горбатого. Ось яке символічне її містичне значіння мають прикмети його лірників! Сліпий — якому бракує знання, мудрости, кривий — нездібний до оборони, брак мужности, і горбатий — "скорчений", уломний, що завше було ознакою певного браку шляхетности душі... Знову ті три прикмети, які повинна мати провідна верства народу, лицарство в розумінні Шевченка, яких брак він мовою притчі підкреслює в лірниках, в трьох душах, і яких (тих прикмет) присутність у воскреслім козацтві хочуть задушити три ворони. Ось чому — згідно з тою основною трійкою — є в "Великім Льоху" всіх по три — і ворон, і неприкаяних душ, і лірників. Ось чому, на гримання московського пана, присланого розкопувати Льох у Суботові, співають про козацтво, про Богдана, а лірники лиш лепечуть у відповідь — "нас, пане навчили"... І дістають відповідне — "їх випарили у московській бані - прохолоді"... Бо забули, що їм, оберненим в модерних гелотів, як в древній Спарті, — пануюча каста забороняла навіть співати героїчних пісень...
"Мітла" з неба над колишньою гетьманською столицею, яка заповідала народження визволителя, безжурна юрба і сліпі вожді, ось як візіонує Шевченко годину напередодні нової доби на Україні, — і безладна лють "нових катів", нових Іродів, які панують на Україні; які, інспіровані "духами злоби" і їх протектором чортом, — намагатимуться заздалегідь зробити все, щоб не дати воскреснути лицарству на Україні. Тут Шевченко, знов маючи все перед очима містерію містерій, представляє грядуче "страшне судище", коли на землі діятимуть сили диявола проти "синів сонця Правди" і їх проводира. Насамперед — як демон Христа в пустині, — будуть спокушати Гонту (золотом, владою — "чинами"), потім — будуть очорнювати його й знеславлювати: козаків? — це ж "розбойники, вори"! Богдан гетьман? — ті, що його лицарство славлять? — це ж "мошенники, плути"! По знущанню — катування, приказ зіслати на нього "всі зла і всі муки"... Коли ж і це до нічого не доведе, коли перша ворона повідомляє, що нового Гонту не поставлять на коліна й муками, від яких "само пекло злякалося б", то рішають "поки сліпі люди, його поховати, а то лихо буде" силам зла. Але — як і в муках Христа — і на цім сили пекла на Україні не зупиняться. В містерії "Великого Льоху" з'єднано два моменти — народження нового Гонти і воскресення в його душі старого, першого Гонти. Тому є в цій містерії і про народженн, і про воскресення. Почувши, що має воскреснути Гонта, знаючи це і від своїх інспіраторів — "ворон", що воскресне "Січ біснувата", що "поховані встануть", — переполошена Москва, не знаючи, де саме має той Гонта воскреснути, буде наперед сторожити місце, де може встануть поховані козаки ("орел чорний сторожем літає"). А потім буде — розривати козацькі могили і льохи, щоб добити забитих, щоби не допустити щоб мертві встали.