Розділ ІІ. Суть інвентарної реформи 1847-1848 рр. та її особливості проведення на Правобережній Україні

Боячись зростаючого селянського руху і прагнучи створити на Правобережній Україні в особі селян опору для боротьби проти польського національно-визвольного руху, царський уряд приступив у 1847-1848 рр. до проведення інвентарної реформи.

На Україні і в Польщі ще з XVI ст. існували інвентарі, тобто періодичні описи маєтків, які складали поміщики для обліку своїх кріпаків, їх інвентаря і встановлення загальної кількості землі, її поділу на поміщицьку і селянську, з переліком селянських дворів, розміру панщини та інших повинностей. Ці інвентарі були приватною справою поміщиків і не мали ніякої обов’язкової сили. При першій-ліпшій нагоді володільці зменшували селянські наділи, збільшували панщину та натуральні і грошові побори. Розміри панщини та інших селянських повинностей, які встановлювались інвентарями, нічим не були обмежені і цілком залежали від розсуду поміщиків. Уряд вирішив зробити складання інвентарів обов’язковим для правобережних поміщиків [4,477c].

26 травня (7 червня) 1847 р. царський уряд опублікував «Правила для управления имениями по утвержденных для оных інвентарям в Киевском генерал-губернаторстве». В основу цих «Правил» були покладені норми, які виробив Київський інвентарний комітет з окремими незначними доповненнями генерал-губернатора Бібікова і Петербурзького комітету.

Суть інвентарних правил сходила до такого:
1) вся земля, що була під час заведення інвентарів у руках селян, закріплялась за ними і поміщик не мав права збільшувати свою ріллю коштом селянських наділів;
2) за землі, відведені поміщиками селянам, останні мусили відбувати панщину залежно від розміру одержаного наділу.
Для визначення розміру панщини селяни поділялись на три розряди – тяглових, напівтяглових і нетяг, або городників, що не мали робочої худоби. Тяглові повинні були відбувати з своєю худобою і реманентом три чоловічих дні і один жіночий день панщини на тиждень, а напівтяглові – два дні чоловічих і один жіночий день. Нетяги мусили виконувати різні не польові роботи на поміщика;
3) заборонялись усякі додаткові натуральні побори і податки на користь поміщика [4,477c].

У зв’язку з революцією 1848 року в країнах Західної Європи і посиленням кріпосницької реакції в Росії 29 грудня 1848р. (10 січня 1849р.) Микола І затвердив нову редакцію «інвентарних правил», яка ще більше розширяла права поміщиків і погіршила становище селян. Зокрема поміщики одержали право визначати, «виходячи з місцевих умов», розмір селянських наділів і проводити обмін їх на панську землю. Це санкціонувало попередню практику поміщиків, які зменшували селянські наділи або відбирали в селян землю високої якості, даючи в замін непридатну.

Отже, виходить, що за поміщиками Правобережної України закріплялось 7 638,3 тисячі десятин, або 65,3% всієї кількості землі, а за селянами – тільки 4 060 тисяч десятин, або 34,7%. Взагалі інвентарні правила не поліпшили та й не могли істотно поліпшити становище селян. Не враховуючи кількості необхідної для селянського господарства надільної землі, вони не встановлювали співвідношення між розміром наділу і повинностями, які вимагались від селян. На випадок скарги селян поміщики «доводили», що не вони, а селяни порушують інвентарні правила.

Інвентарні правила на Правобережній Україні діяли до скасування кріпосного права у 1861 р., а в деяких місцевостях – до 1863 р.

Але в основному заведення інвентарних правил ні в чому не змінило становища селян. Ніякого контролю над проведенням «інвентарів» у життя і тим більше ніяких кар за порушення їх поміщиками встановлено не було. Навіть більше: селянам під страхом суворих кар було ще раз заборонено скаржитись на своїх панів. Селяни дуже скоро зрозуміли, що інвентарі залишили все по-старому.

Інвентарна реформа на Правобережній Україні була не чим іншим, як намаганням царського уряду шляхом регламентації селянських повинностей зміцнити кріпосне право.