Схема функціональної взаємодії комерційної (виробничої) структури з органами державного управління

Форми взаємодії органів влади і громадськості. Інститут прес-служб.

Органи державної влади (законодавчої, виконавчої та судової гілок) — це система формування і втілення в життя законодав­чих і моральних норм організації, регулювання та контролю за
діяльністю і продуктивною участю всіх верств населення у вирішенні економічних, політичних, соціальних і духовно-культур­них проблем функціонування та розвитку суспільства, тобто це система організації, регулювання, контролю і виховання суспільства загалом і поведінки кожного громадянина зокрема.

В основі взаємодії громадськості та органів державної влади лежить принцип колективної відповідальності, який передбачає ділове партнерство між населенням (громадськістю) і органами (представниками) державної влади (президентом, народними
обранцями, якщо йдеться про депутатів, та іншими, обраними демократичним шляхом).

У провідних країнах світу створюються та функціонують спеціальні організації, які сприяють і забезпечують встановлення взаємопорозуміння і взаємодії між діловими колами та політичними і державними органами. Наприклад, у Великій Британії існує організація «Industry and Parlament Trast», яка допомагає представникам бізнесу краще зрозуміти державні проблеми та зробити свій внесок у досягнення позитивних змін. Подібні організації створені в РФ і в Україні, але вони тільки починають діяти, шукають свої підходи, форми і методи діяльності

Виробничі та комерційні структури мають зв’язки з органами державної влади на всіх основних етапах свого становлення й розвитку — від планування, організації, виробництва до збуту, реалізації товарів і послуг. Передусім це стосується таких функцій: оформлення ліцензій, акцизів, сертифікатів відповідної якості; підготовка документації та розмитнення вантажів; оподаткування, створення необхідного банку даних про стан ринкової кон’юнктури; виконання експедиторських та бухгалтерських операцій (схема 34).

На жаль, в Україні ще багато державних закладів, які не поспішають створювати підрозділи зв’язків з громадськістю. Причин цього кілька:

1. Недовіра до служб ЗЗГ як до неконкретної сфери, що потребує додаткових фінансових витрат.

2. Переконаність деяких представників органів влади в тому, що здійснення зв’язків з громадськістю — це завдання самої громадськості, яке може виконуватися без професійних спеціалістів.

3. Небажання звернути увагу громадськості на дискусійні, спірні питання та недооцінка необхідності навчатися, жити і працювати в новому соціокультурному режимі.

Схема 34

Схема функціональної взаємодії комерційної (виробничої) структури з органами державного управління

Однак слід розуміти, що тільки взаємодія представників виробничої сфери й бізнесу з органами державної влади, їх успішна співпраця сприяють зростанню їхньої популярності та іміджу («образу», «символу»), а також ефективності функціонування й розвитку не лише виробничої сфери та бізнесу, а й органів державної влади.

Інформаційна діяльність перс-служб у сучасному суспільстві стає дедалі виразнішою. Це пояснюється тим, що глобалізація комунікаційних процесів, перехід суспільства до інформаційної доби створюють погребу у швидкому та детальному інформаційному обміні між різноманітними суспільними інститутами, державою та громадянами. І саме прес-служби (ПС) покликані задовольнити інформаційні та комунікаційні потреби організацій, у рамках яких вони функціонують, та забезпечити й полегшити роботу ЗМІ, які є однією головних ланок інформаційного обміну в суспільстві.

Євроінтеграційні процеси теж позначаються на підвищенні ролі прес-служб, надто в системі державного управління, оскільки європейська практика засвідчує відповідальну роль прес-служб в організації діяльності різноманітних державних і суспільних інститутів та у формуванні громадської думки щодо цього.

На чому ж ґрунтується робота прес-служб? Єдиного законодавчого визначення прес-служби як складової інформаційної системи суспільства немає, як немає і типового положення про прес-служби, придатного для використання як державними, так і бізнесовими чи громадськими організаціями. Кожен керівник, прагнучи створити прес-службу, мусить подати й щодо розробки положення про цей підрозділ. Тому наведемо деякі з класичних завдань прес-служби, беручи до уваги урядові структури:

- забезпечувати вичерпну інформованість населення щодо планів уряду, його політичного ---- курсу та досягнень;

- створювати та підтримувати позитивний імідж держави в країні та за її межами;

- запроваджувати та підтримувати канали двостороннього зв'язку між урядом та населенням;

- домагатися розуміння та підтримки політичного курсу уряду.

Перелічені завдання мають бути визначальними при формуванні структури прес-служб. Безперечно, на структуру впливають ще й інші фактори, зокрема, вид прес-служби, характер та призначення поширюваної нею інформації, цільова аудиторія тощо Види прес-служб залежать від потреб та вимог організацій-засновників. На сьогодні можна визначити такі види ПС:

- прес-служба державної установи (уряду, АП, парламенту, посольства) -постійнодіючі структури;

- прес-служба політичної партії (НДП, СДПУ(о), НРУ та ін.) Як правило, ПС політичної партії відрізняється тим, що переважно виступає як передвиборчій штаб;

- прес-служба державно-комерційної установи, що працює на ринку ("Укрспецекспорт", "Газпром") - займається в основному "паблік рилейшнз" для свого засновника;

- прес-служба міжнародної організації (НАТО, ООН);

- прес-служба - видавничій центр (при ДКПП - В. Воробей);

- прес-служба неурядової організації (Інститут політики, "Соціс-Геллап", Всеукраїнське ------ -товариство політв'язнів і репресованих) - основним завданням якої є підготовка прес-релізу як полегшення сприйняття інформації про свого засновника [1].

За довгі роки існування інформаційно-комунікативних служб у демократичних державах сформувалися певні принципи, які й визначають ідеологію роботи прес-служб. Головним у діяльності прес-служб є:

Законність. Оскільки ПС - це офіційний і повноважний представник своїх засновників, тому несе юридичну відповідальність за зміст наданої інформації.

Відкритість. Прес-служба має реалізовувати право журналістів на одержання інформації та надавати необхідні відомості на їхню вимогу.

Оперативність. Оперативне поширення новин (інформації) - головна вимога до мас-медіа і прес-служб.

Інформаційна діяльність, за визначенням Закону України "Про інформацію" це "сукупність дій, спрямованих на задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб, держави" [2]. 3 цією метою держава піклується про створення інформаційної системи суспільства, до складу якої, крім традиційних ЗМІ (преса, радіо, телебачення) входять також різноманітні служби - інформаційні агентства, прес-служби тощо Приналежність останніх до системи засобів масової інформації тривалий час була дискусійною. Слід зауважити, що й сьогодні частина науковців, зокрема російські дослідники В. Ворошилов, Є. Прохоров [3] відносять інформаційні агентства та прес-служби до інфраструктури засобів масової інформації. Приналежність інформаційних служб до системи ЗМІ, а, отже, й до інформаційної структури суспільства одним із перших підкреслив академік А. 3. Москаленко [4].

Слідом за ним цієї думки дотримувалися ії інші науковці, зокрема В. Карпенко.

У контексті інформаційної діяльності практичні функції прес-служби полягають у:

проведенні моніторингу повідомлень ЗМІ та оперативному реагуванні на негативні висовлювання мас-медіа;

організації та контролі всіх заходів свого лідера (партії, адміністрації) за участю преси;

кліпінгу всіх позитивних відгуків для подальшого використання в рекламних цілях;

підготовці до виступів перед журналістами;

організації регулярної появи засновника в аудіовізуальних та друкованих ЗМІ;

регулярному постачанні ЗМІ інформації, пов'язаної з засновником (партією, адміністрацією) тощо.

На сьогодні практично кожна урядова структура має у своєму складі прес-службу, проте якість їхньої роботи та придатність інформаційної продукції для використання засобами масової інформації далеко не найкращі .

 

3. Лобіювання: суть,іісторія винекнення,функціонування.

У політиці, як і в підприємницькій діяльності, помітну, а інколи й вирішальну роль відіграє лобіювання.

Лобіювання (від англ. lobby — коридор, де депутати можуть спілкуватися зі сторонніми) — це процес впливу зацікавлених груп (політичних, економічних, соціальних, комерційних) або юридичних та фізичних осіб на вироблення і прийняття рішень структурами всіх гілок влади.

Лобіювання є одним з основних методів (прийомів, способів) системи зв’язку з громадськістю безпосереднього впливу на апарат державної влади, на парламент з боку громадськості — ділових кіл, профспілок, представників різних соціальних груп, класів, прошарків населення, керівників різних організацій грома­дянського суспільства.

У наш час лобіювання як процес захисту інтересів громадян різного соціального стану мало досліджений і сприймається як негативне явище.

Правильне визначення лобіювання як механізму впливу на процес прийняття рішень законодавчими, виконавчими та судовими органами державної влади має принципове значення, тому що, по-перше, як захист інтересів різних соціальних груп населення воно є необхідним і доцільним; по-друге, може бути позитивним і негативним, наприклад, корумпованим; по-тре­тє, повинне мати певні утверджені законом норми, конструктивні й цивілізовані форми та методи; по-четверте, має бути прозорим і справедливим; по-п’яте, процес лобіювання повинен стримувати однобічно-командну діяльність владних структур та обмежувати всесилля директивного апарату державної влади.

Цілі процесу лобіювання в українській економіці:

1. Участь у формуванні державного бюджету. У Верховній Раді під час розгляду і прийняття бюджету на наступний рік найбільший тиск чинять аграрники, паливно-енергетичний комп­лекс, які прагнуть «вибити» більшу частку бюджету для себе.

2. Перерозподіл пільгових кредитів, ліцензій, квот, акцизів по експорту та імпорту. Сьогодні в Україну дев’ять автомобілів із десяти постачаються безкоштовно з урахуванням їх подальшого продажу різним пільговим категоріям: ветеранам, інвалідам, чорнобильцям та ін.

3. Створення системи ефективних податків та пільг по них.
У парламенті чиниться опір з боку представників виконавчої і законодавчої влади наполегливому прагненню творчих спілок отримати податкові пільги, тому що під «дахом» творчих спілок відразу з’явиться безліч сумнівних комерційних структур.

4. Справедливе урегулювання таких найважливіших питань національної економіки, як приватизація, продаж або реєстрація банків, комерційних структур тощо.

На жаль, названі цілі не завжди досягаються чесним шляхом. Адже коли високий посадовець одночасно є і обранцем народу,
і представником лобістської групи, то розмежувати в його діях та мотивах протекціонізм і лобізм, лобіювання і корупцію практично неможливо. Тому стали звичними обвинувачення з трибуни парламенту, які передаються по радіо і телебаченню, у корупції, крадіжках, зв’язках з мафією нерідко і самих депутатів.

На сьогодні можна визначити три основних напрями впливу бізнесу на урядові кола і законодавчу владу.

Перший — кримінальний, пов’язаний з хабарництвом, корупцією. Цей напрям призводить до тяжких соціально-економічних наслідків.

Другий напрям — легальний (законний), який включає два способи: 1) коли лідери комерційних структур безпосередньо йдуть у політику, що не завжди виправдано, але досить популярно; 2) вплив на прийняття політичних рішень з дотриманням законів і правових норм, що потребує довготривалої і кропіткої роботи системи ЗЗГ з владними (виконавчими і законодавчими) структурами. Сутність цієї роботи полягає в доведенні до депутатів, членів уряду справедливих інтересів відповідних соціальних груп, фірм, компаній, корпорацій.

Третій напрям — участь у формуванні органів представ-
ницької законодавчої влади. Це і висунення своїх кандидатів,
і фінансування виборчих кампаній, організація та здійснен-
ня впливу на кадрові призначення в органах виконавчої вла-
ди, зокрема лобіювання певних кандидатур, підтримка їх у засобах масової інформації, здійснення їхньої підготовки (нав­чання і стажування), комплексні заходи з їх висування і підтримки.

Важливо зрозуміти, що це дуже кропітка, складна і відповідальна праця, тому що кожен кандидат має бути гідною й надійною людиною. А коли трапляється, що його викривають як корупціонера або виявляють його кримінальні зв’язки, тоді фір­ма, компанія, корпорація втрачають передусім свій імідж, ав­торитет.

Сьогодні не лише в США, Великій Британії, Німеччині та інших країнах Заходу, а й в Україні лобіювання перетворилося на великий бізнес.

Наприклад, компанія «Філіпп Морріс» щороку з бюджету фір­ми виділяє 10—12 мільйонів доларів на лобіювання експорту своєї продукції. У нас таких масштабів поки що немає, але все ж є фірми, які витрачають на лобіювання досить великі кошти. Хоча, на жаль, не завжди лобіювання здійснюється в межах закону (схема 35).

Схема 35

 

Кожен напрям лобістської діяльності може здійснюватися різними способами: відкритим, закритим, публічним, широкомасштабним, обмеженим тощо.

Професійний лобізм — це високоприбуткова діяльність у сфері бізнесу, яка здійснюється спеціальними службами зв’язків з громадськістю (PR).

На думку автора кількох книг з паблік рилейшнз Девіда Брегга, у процесі лобіювання важливо дотримуватися таких правил:

1. Працюй як представник (частка) великого об’єднання, не роби нічого як індивідуальна компанія або група тиску.

2. Орієнтуйся на членів парламенту, які можуть бути зацікавлені у твоєму бізнесі.

3. Установи тісні контакти з представниками державних закладів у потрібних сферах, які можуть зацікавитися твоїми проб­лемами. Зроби себе і своїх старших колег доступними для них.

4. Підкріплюй лобіювання випуском необхідних рекламних статей.

5. Роби матеріали для політиків і держслужбовців якнайкорот­шими, тому що в них завжди мало часу.

6. Запрошуй представників влади, політиків, посадовців на заходи, що заслуговують на увагу: презентації, відкриття фабрики, фірми.

7. Здійснюй регулярний моніторинг парламенту, читай, вивчай його рішення, документи, матеріали.

8. Будь настирливим, практичним, чесним. Чесність — це політика, яка завжди працює.

Поза сумнівом, лобіювання (лобізм) як нова сфера зв’язків з громадськістю вже найближчим часом отримає в Україні активний розвиток та законодавчу базу.

1. Політика як сфера діяльності індивіда

ЛЮДИНА – це жива система, що являє собою єдність фізичного і духовного, природного і соціального, спадкового і набутого за життя. Як живий організм людина включена в природний зв’язок явищ і підпорядковується біологічним закономірностям, на рівні свідомої психіки вона звернута до соціального буття з його специфічними закономірностями.

 

ІНДИВІД – це окрема людина, на відміну від колективу, соціальної спільності, суспільства в цілому. Індивід, який розглядається через його специфічні особливості, що не зводяться до яких-небудь родових і всезагальних характеристик, це індивідуальність.

ОСОБА – (лат. persona) та “особистість” (лат. personalitas) позначають відповідно індивіда як суб’єкта відносин і свідомої діяльності та його соціальне і психологічне обличчя і можуть вживатися як синоніми.

Отже, особистість – це людина зі своїми індивідуально вираженими й соціальне зумовленими рисами. Це стійка система соціальне значущих рис, які характеризують індивіда як члена того чи іншого суспільства чи спільноти. Як особистість людина виступає тоді, коли досягає самоусвідомлення, розуміння своїх соціальних функцій, усвідомлення себе як суб’єкта історичного процесу.

З метою задоволення своїх соціальних інтересів особа стає членом певних об’єднань – політичних партій, громадських організацій, долучається до суспільно-політичних рухів тощо. Беручи участь у їх діяльності, вона виступає суб’єктом політики також на інституціональному рівні. Крім того, кожна особа є громадянином якоїсь держави і як така має виконувати певні обов’язки, реалізувати свої громадянські права – брати участь у виборах, референдумах, демонстраціях, мітингах тощо. У цьому проявляється безпосередня, спільна для всіх осіб їхня політична роль.

РОЛЬ ОСОБИ ЯК СУБ’ЄКТА ПОЛІТИКИ визначається і виявляється на соціальному, інституційному і персоніфікованому рівні.

 

Кожна особа є передусім членом певних соціальних спільностей – класових, етнічних, демографічних, професійних тощо. Соціальна приналежність особи впливає на її політичну поведінку, спонукає до поведінки як представника тих чи інших соціальних спільностей. Ця об’єктивна соціальна приналежність детермінує умови індивідуального існування особи, а значить, ту чи іншу її політичну поведінку.

З метою задоволення своїх соціальних інтересів особа стає членом певних об’єднань – політичних партій, громадських організацій, долучається до суспільно-політичних рухів тощо. Беручи участь у їх діяльності, вона виступає суб’єктом політики також на інституційному рівні. І тут її політична діяльність може зумовлюватись самим фактом приналежності до цієї інституції, що, в свою чергу, має свої політичні інтереси та ідеологію, а також тим місцем або посадою, яку вона в ній займає.

Кожна особа є громадянином якоїсь держави і як така має виконувати певні обов’язки, реалізовувати свої громадянські права – брати участь у виборах, референдумах, демонстраціях, мітингах тощо. На цьому рівні особа є безпосереднім суб’єктом політичної практики. Тут найяскравіше проявляється природа політики, яка здійснюється звичайними людьми і для людей.

ПРИНЦИПИ ПОЛІТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ – політична діяльність людини по узгодженю інтересів здійснюється за наступними принципами:

Політична діяльність індивідів здійснюється у формі як політичної участі (участь громадян у політичному житті суспільства) так і політичного функціонування. Спектр їх дуже значний, що є суттєвим показником розвитку самоврядувальних засад демократії, громадянського суспільства. Можна стверджувати, що чим досконаліший та універсальніший механізм включення людини в політику, тим демократичнішим є суспільство.

1. Проблема комунікації у політиці. Концепція «політичної мови».

Соціальна і, звичайно, політична система суспільства, якщо вона життєздатна, має неодмінно враховувати зміну внутрішньої і зовнішньої ситуації. У своєму функціонуванні вона постійно залежить від інформації, що надходить ззовні, а також від інформації власних субсистем про розвиток системи.

 

Політична комунікація є своєрідним соціально-інформаційним полем політики, що з'єднує всі компоненти політичної сфери суспільства та структурує політичну діяльність.

З погляду К . Дойча (Гарвардський університет, США), який, аналізуючи політичну сферу використав загальнокібернетичні ідеї Н. Вінера [15], політична система ніколи не перебуває у стані рівноваги, оскільки постійно бере участь у динамічних процесах. Політики та врядування досліджуються в цьому разі як процес управління та координації зусиль .

Наскільки повним є інформаційне забезпечення діяльності політичної системи? Як вона реагує на зміну ситуації, чи не запізнюється? Які можливості вона має щодо прогнозування, передбачення розвитку подій? Чи може вона адекватно впливати на небажані зміни? Усе це — життєво важливі проблеми. Відтак необхідними та першочерговими для політичної системи є політична комунікація та інформування як умова ефективного функціонування.

Початок вивчення проблем політичної комунікації пов'язують з дослідженням пропаганди в період Першої світової війни (1914-1917). Але фундаментальні праці та власне термін "політична комунікація" з'явилися наприкінці 40-х років XX ст.

Виокремлення цього напряму на межі соціальних і політичних наук було зумовлене розвитком кібернетичної теорії та наступом нових комунікаційних систем і технологій.

Нині особливу увагу дослідники політичної сфери суспільства приділяють його комунікативним аспектам, проблемам функціонування засобів масової інформації та зв'язків влади з громадськістю .якість політичних і насамперед урядових рішень, передбачення та випередження залежать від інформації, якою володіє політична система. Остання може мати серйозні проблеми через недостовірність або неповність інформаційних даних. Нову інформацію вона мусить порівнювати з раніше отриманою, що відбиває її політичний досвід. Процес передавання політичної інформації, яка циркулює від однієї частини політичної системи до іншої, між політичною та суспільною системами, а також між політичними структурами, суспільними групами та індивідами, називається політичною комунікацією.

Кожна політична система розгортає власну мережу політичної комунікації відповідно до своїх можливостей. Ця мережа розвивається одночасно з політичними структурами. Однак існує безпосередній зв'язок між рівнем економічного розвитку суспільства та рівнем розвитку структур політичної комунікації. Останній визначається як технічним рівнем передавання інформації, так і базовою ідеологією політичної системи. як і суспільства, політичні системи можуть бути ліберальними або авторитарними чи тоталітарними. Відповідну типологію мають і системи політичної комунікації.

Ліберальні структури політичної комунікації мають демократичний підхід, якщо існує постійний діалог між владою та суспільством. З погляду цієї концепції можна говорити про "уряд громадської думки", який є виявом демократії крізь призму взаємообміну інформацією між правителями та підлеглими.

 

Комунікація життєво необхідна політичній системі. Політичний аналіз має враховувати проблеми інформації та політичної комунікації в поєднанні з іншими проблемами, як це робиться в межах функціональної концепції дослідження політичної сфери суспільства.

Наприклад, Г. Алмонд і Дж. Коулмен розглядали комунікацію з погляду її гомогенності, мобільності, обсягів і спрямованості.

У розвинених суспільствах політичні "послання" (тексти, повідомлення), як правило, розуміють усі пересічні громадяни. Вони знають певні загальноприйняті "правила гри". А в суспільствах, що розвиваються, політична інформація має бути диференційованою залежно від адресата (жителі міста чи села, робітники чи підприємці, безробітні чи науковці). Хоча, звичайно, абсолютно гомогенних систем політичної комунікації не існує. Може йтися лише про середній загальний рівень культурного та політичного розвитку країни.

Аналогічно можна класифікувати системи політичної комунікації з погляду мобільності, оперативності інформації, що циркулює її каналами. Якщо, скажімо, газети й журнали доходять до читачів лише через тиждень після виходу, це, безперечно, не є ознакою високого рівня розвитку політичної системи взагалі та системи політичної комунікації зокрема. Те саме можна сказати і про обсяги інформації та її спрямованість. У розвинених у цьому сенсі політичних системах інформація надходить не тільки згори вниз директивним шляхом, а й навпаки: від пересічних громадян до урядових структур найвищого рівня.

Політична комунікація є специфічним видом політичних відносин і розглядається як невід'ємний елемент політичної сфери суспільства, частина його політичної свідомості

Політична мова - сукупність вербальних структур, які використовуються у сфері політики і здійснюють вплив на політичну свідомість індивідів та їх участь у перебігу політичних процесів[1]. За визначенням Л.П. Нагорної, політична мова - це сукупність дискурсивних практик, що формують сферу політичної комунікації[2] . Російський дослідник А. Чудінов визначає політичну мову як особливу підсистему національної мови, призначену для політичної комунікації, тобто для пропаганди тих чи інших ідей, емотивного впливу на громадян, вироблення суспільного консенсусу[3].

До політичної мови можна віднести, перш за все, мову публічних виступів політичних діячів. Особливим видом політичної мови є парламентська мова або так звана “мова парламентських дебатів”. Сюди входить і мова політичної пропаганди та політичної реклами як в усній, так і в письмовій формі. Специфічним видом політичної мови є мова різноманітних політичних документів (договорів, угод, законів). До проявів політичної мови також відноситься мова різноманітних передач на політичні теми, блоків політичних новин на радіо та телебаченні, рубрик, які відводяться політичним подіям у пресі, статей на політичні теми і т.п. Політична мова завжди включає не тільки повідомлення про політичну дійсність, а й її інтерпретацію та як явну, так і приховану оцінку, вона орієнтована на те, щоб викликати бажану для суб’єкта мовну чи поведінкову реакцію з боку об’єкта комунікації.

Термін «політична мова» не є сьогодні загальноприйнятим. Поряд існують такі визначення, як «мова політики», «політичний дискурс». Іноді їх уживають як синоніми, але, на думку А.Н. Баранова, ці поняття слід розрізняти [4]. За ним, «політичний дискурс» – це сукупність усіх мовних актів, які використовуються в політичних дискусіях, а також правил публічної поведінки, які оформилися згідно з існуючими традиціями та отримали перевірку досвідом. Під мовою політики, за визначенням Л.А.Нагорної[2], зазвичай розуміють термінологію і риторику політичної діяльності. У ній розрізняють мову законодавства, мову управління, мову дипломатичного спілкування та переговорів, мову політичної пропаганди, мову політичного виховання. Політична мова у такому баченні – це не обов'язково прерогатива професійних політиків чи державних чиновників; це, по – перше, ресурс, відкритий для всіх членів мовного співтовариства, а по – друге, мова, що застосовується у маніпулятивних цілях. До сфери політичної мови відносять також увесь спектр проблем, пов'язаних із політичною коректністю і боротьбою за чистоту мови. Втім, визначається, що обидва поняття, «мова політики» та «політична мова», перебувають у відносинах перехрещування – мова політики так само є мовою маніпуляцій, як і політична мова.

Маніпулятивний потенціал політичної мови найкращим чином проявляється у політичних міфах та стереотипах, політичній рекламі та пропаганді, у функціонуванні ЗМІ та в публічному мовленні політичних діячів. Значні можливості мови як засобу маніпулятивного впливу на суспільну свідомість знаходять своє втілення у різноманітних політичних міфах та стереотипах. Маніпулятивний потенціал політичної мови проявляється також у політичній пропаганді та рекламі. Для цих видів політичної комунікації характерним є активне використання прагматичних можливостей мови. У пропагандистських і рекламних текстах застосовуються різноманітні мовні прийоми, засоби аргументації, які сприяють здійсненню маніпулятивного впливу на суспільну свідомість. У здійсненні мовного політичного маніпулювання значну роль відіграють засоби масової інформації.

1. Спеціальні події в політичних піар: інтерв»ю, публічні вистипу, прес-конференції, масові заходи.

Інтерв'ю (англ. interview) — це бесіда, вибудувана за певним планом через безпосередній контакт інтерв'юера з респондентом з обов'язковою фіксацією відповідей. В соціології використовується як один з основних методів збору первинної соціологічної інформації. В журналістиці є самостійним жанром, що представляє суспільно вагому новину у вигляді відповідей особи на запитання журналіста.

Кожен спеціаліст повинен оволодівати мистецтвом публічного виступу хоча б його основами, тому що в процесі роботи доведеться виголошувати перед співпрацівниками лекції, промови чи доповіді, робити повідомлення.

 

Метою публічних виступів є передавання інформації, знань, оцінок та вражень.

Політичне красномовство — це виступи ораторів, що представляють певну політичну силу чи освітлюють суспільно-політичну ситуацію. Характерними рисами політичної промови є ідейність, конфліктність, урочистий стиль. Жанри політичного красномовства: політична промова, доповідь, виступ, огляд.

Прес-конференція - захід для ЗМІ, що проводиться у випадках, коли є суспільно значуща новина, і організація або окрема відома особа, безпосередньо пов'язані з цією новиною, бажають дати свої коментарі з цієї новини, які були б цікаві і важливі для громадськості.

Зазвичай під час прес-конференції її учасники відповідають на запитання журналістів, прямо або побічно пов'язані з темою прес-конференції.

Приблизно за тиждень до очікуваної прес-конференції необхідно оповістити ті ЗМІ, чия присутність необхідно на прес-конференції, в залежності від її теми. Як правило, це робиться шляхом розсилки прес-релізів (за вже заздалегідь заготовленої медіа-карти) - електронною поштою або факсом.

Після розсилки прес-релізів необхідно переконатися в їх отриманні адресатами, зателефонувавши по телефону.

Напередодні перевіряються кількість отриманих запрошень з тих, хто відвідає прес-конференцію.

Важливо присутність «відомих персонажів». Тому потрібно заздалегідь налагодити з ними контакт і запросити, зацікавивши їх.

Для того, щоб зацікавити якомога більшу кількість важливих (і потрібних) людей, необхідно поставити на чолі обговорення тему, загальну і актуальну для всіх запрошених (так, щоб у назві не фігурувало назва компанії чи організації). Запросити слід представників різних суспільних верств.

Оптимальний час проведення прес-конференції - з 11.00 до 16.00.

Час проведення прес-конференції зазвичай від 30 хвилин до 3 годин в залежності від теми та кількості журналістів.

1. Виборча кампанія і піар.

Кожна складова виборчих технологій ґрунтується на широких зв’язках з громадськістю, починаючи із законодавства (Закону про вибори), яке використовується в демократичному суспільстві для вираження масової громадської думки на користь і благо панівного демократичного режиму, і закінчуючи аналізом виборчої кампанії та її результатів, який використовується для поточного і перспективного формування громадської думки та управління нею певними політичними силами.

Виборча технологія — це сукупність логічно взаємопов’я­заних моделей, методів і конкретних способів підготовки, організації і проведення виборчих кампаній, спрямованих на досягнення певного результату на виборах. Політичний аналіз реальності можливий лише за наявності й грамотного використання специфічної політичної інформації, яка містить передусім дані про реальне становище та очікування різних соціальних груп, класів, етносів, політичних партій і громадських організацій.

Розробка ефективних політичних технологій у контексті виборчого процесу передбачає виявлення та ієрархізацію думок і потреб виборців відповідно до створеного іміджу їхнього майбутнього обранця, з особистими та діловими якостями якого вони пов’язують можливості реалізації своїх інтересів. Зарубіжні політологи, які мають певний досвід аналізу політичних ситуацій у період підготовки і проведення виборів, вважають, що за умови правильного урахування основних чинників, які впливають на хід виборчої кампанії, можна передбачити результати виборів. Такими чинниками, на їхню думку, є соціально-економічні умови в тому чи іншому виборчому окрузі, рівень політичної культури виборців, характер політичних традицій у виборчому окрузі, особливості політичної структури та політичних відносин у регіоні, активність соціально-політичних і громадських організацій.

У виборчих технологіях важливу роль відіграє політичний мар­кетинг, який забезпечує компетентні, цілеспрямовані й коректні за формою виявлення і демонстрації різним соціальним і національним групам виборців тих реальних якостей і переваг кандидата в депутати або президенти, наявність яких вони очікують від нього на майбутній посаді, тобто маркетинг, покликаний забезпечити політичну поведінку виборців.

Проблема електоральної поведінки є комплексною, міждисциплінарною за своїм характером і дуже складною для реального і раціонального розв’язання. Аналіз цієї проблеми і забезпечення коректного її розв’язання є предметом передусім політології і соціології у їхній нерозривній взаємодії. Наприклад, для політологів електорат — це коло виборців, які підтримують і голосують за певну політичну партію або блок на парламентських, президентських і муніципальних виборах. Соціологи відносять до електорату не лише тих людей, які беруть участь у голосуванні, а й усіх громадян, котрі мають право голосу і реалізують (чи не реалізують) це право в реальних умовах проведення виборів. І політологи, і соціологи мають реальний об’єкт і предмет впливу на електорат, але аналіз свідчить, що соціологічний підхід до вивчення передвиборчої ситуації і організації та проведення виборів виявляється ефективнішим, ніж політологічний, оскільки аналіз тих виборців, які не визначилися щодо участі в них до моменту виборів чи відмовляються брати участь у виборах (але можуть бути стимульовані до цього маркетологами й менеджерами), часто дає політтехнологам можливість вирішально вплинути на результати виборів.

У виборчих технологіях дедалі активніше застосовуються соціологічні й політологічні дослідження. Як свідчить практика, дуже важливим є дослідження електоральної поведінки, зокрема вивчення й аналіз процесу прийняття рішень різними соціальними групами про участь у виборах. Ці дослідження дають можливість з’ясувати, як люди, що належать до різних класів, демографічних і етнічних груп, з різними інтересами та ціннісними орієнтаціями об’єднуються у виборі одного кандидата чи однієї політичної партії. Важливо проаналізувати основні чинники, які впливають на електоральну поведінку, визначити ті випадкові явища (античинники), що найбільше здатні вплинути на електоральну поведінку. Один з аспектів цього процесу розкриває автор підручника з паблік рилейшнз В. Королько. «Засоби масової інформації, особливо телевізійні новини, — зазначає він, — формують «порядок денний», визначаючи, які проблеми є найважливішими для громадськості. І виборці, як правило, з часом починають обговорювати саме ці проблеми як найболючіші. Висвітлення новин у ЗМІ робить доступним обговорення політичних проблем і водночас ще більше їх політизує. Отже, проблеми, що виявляються в центрі уваги виборців, стають дуже важливою детермінантою як оцінки кандидатів, так і формування електораль­них переваг»[1].

Слід розуміти, що понад 90 % конкретних подій, які пропонуються у теле- і радіоновинах, є випадковими явищами, що здатні ефективно впливати на поведінку виборців.

Тому необхідно ретельно досліджувати потік новин і реакцію на них з боку різних верств населення.

Загалом виборчі технології можна поділити на політичні виборчі дослідницькі і політичні виборчі регулювальні.

Політичні виборчі дослідницькі технології розробляються і здійснюються спеціалістами служби зв’язків з громадськістю за такими програмами:

— з’ясування передвиборчої соціально-політичної ситуації в країні та виборчому окрузі;

— дослідження ставлення електорату до соціальних інститутів суспільства, політичних партій і політичних діячів;

— вивчення іміджу кандидатів та їхніх суперників;

— аналіз соціальної структури виборчого округу та цільових груп виборців;

— типологізація електорату, електоральної поведінки;

— виявлення ступеня ефективності пропаганди у процесі виборчої кампанії;

— контроль за процесом виборчої кампанії, збір інформації для прогнозування результатів виборів та оперативного коригування діяльності виборчих штабів кандидатів;

— соціологічні дослідження післявиборчої ситуації, реальних

політичних результатів проведених виборів та їхнього впливу на вироблення політики та її реалізацію.

В сучасних умовах демократизації, соціально-економічної і політичної трансформації суспільства без грамотно організованих і проведених досліджень успішно провести виборчу кампанію майже неможливо.

Дослідні технології виступають основою розроблення і використання виборчих регулювальних та управлінських технологій, безпосередньо пов’язаних з практичною організацією виборчих кампаній. У широкому сучасному розумінні виборчі технології є основою, найважливішою складовою політичних зв’язків з громадськістю. Саме вони забезпечують не лише вивчення громадської думки, а і її формування та управління нею.

У складі виборчих технологій використовуються й рекламні, особливо так зване іміджмейкерство, тобто формування і поширення іміджу, образів, позитивних характеристик кандидатів у депутати, президенти, органи самоврядування. Іміджмейкерство забезпечує формування і тиражування позитивних образів (іміджу) конкретних осіб, організацій, концепцій, програм. Слід особ­ливо підкреслити, що значним недоліком виборчих технологій в
Україні на сьогодні є відсутність науково обґрунтованих програм певних політичних сил (партій, блоків), а отже, й позитивного іміджу таких програм. Технології створення образу зосереджуються на лідерах, часто ігноруючи те, що політичного лідера, справжнього, а не надуманого, без добре обґрунтованої програми бути не може.

Технологія створення образу має два види: 1) розвивальна (самореалізаційна, інтегративна), заснована на оперуванні реальними даними про політичні, ділові та моральні особистісні якості конкретного лідера, партії, чи їх програм. Створений розвивальною технологією образ можна назвати реал-іміджем; 2) маніпулятивна (внутрішньоконфронтаційна, дезінтегруюча), що створює перекручений образ політичного суб’єкта, в якому цілеспрямовано викривляються політична суть лідера, партії або їх програм, основні їхні характеристики. Маніпулятивна технологія створює так званий фальш-імідж. Сутність маніпулятивної технології розкриває висловлення одного з телевізійних оглядачів В’ячеслава Піховшека: «Ми можемо одного й того самого політика «упакувати» зовсім по-різному. І ніхто з телебаченням не зрівняється, за винятком хіба що церкви»[2].

У зв’язку з ухваленням нового Закону України «Про вибори», яким уведено пропорційну систему виборів, останнім часом засоби масової інформації дедалі більше уваги приділяють створенню позитивного іміджу суспільно-політичних рухів, політичних партій, блоків тощо, відпрацьовуючи певні технології, у яких головним елементом залишається створення позитивного іміджу вже не одного, а групи лідерів, які очолюють певну політичну силу, що бере організовану участь у виборах (партію, блок, су-
спільно-політичний рух). Небезпека таких технологій у тому, що за групою найвідоміших політиків, які очолюють список кандидатів певного політичного об’єднання і мають справді високі характеристики, реальний позитивний імідж, до списку можуть бути включені невідомі виборцям люди, для яких інтереси виборців — або щось другорядне, або зовсім неважливе, а голосують виборці за весь список. На жаль, у законодавстві не визначена відповідальність за включення до списку невідомих людей з неприємними і для виборців, і для обраного органу (парламенту) характеристиками.

Останнім часом стали активно використовуватися технології, які впливають на підсвідомість людей. Ефективним у цих технологіях виявляється вплив на свідомість і політичну поведінку людей здебільшого через емоційні, психологічні, підсвідомі чинники з метою формування системи настанов. Психологи дійшли висновку, що, використовуючи певні слова, можна програмувати людину на ту чи іншу політичну поведінку. Такий вплив здатні чинити не лише слова, а й звуки, запахи, образи, оскільки мозок людини, як потужний біокомп’ютер, виконуватиме ту програму, яку в нього закладено. Ці технології ефективні, але дуже складні. Їх застосування здатні забезпечити лише спеціалісти високого ґатунку. Наприклад, президентська виборча кампанія Л. Кучми була побудована на використанні впливу на середньостатистичного (пересічного) виборця такими словами: «Хоч не дуже добре нам живеться, та в нас немає війни». Ця думка належала не виборцям, а політтехнологам, які добре знають український миролюбний менталітет, традиційне неприйняття війни.