Візії міста та його простір в ХХ-ХХІ ст.

Ще століття тому всього 5% населення Землі проживало в містах (причому більше за 2% – у великих, з населенням понад 100 тис. людей) і тільки одне місто -– Лондон налічувало більше за 1 млн мешканців. Сьогодні кожна третя людина планети – городянин, міське населення в промислово розвинутих країнах – Англії, США, Німеччині, Нідерландах чи Росії становить 75-80%; у великих містах зосереджена чверть міських жителів, а кількість міст-мільйонерів до 2000 р. досягла 300 (у 1900 р. їх було 12, у 1940 – 42, у 1960 – 88). Із них не менше половини налічують більше 3 млн жителів кожне. Традиційні рекордсмени – міста-столиці промислово розвинутих країн перевершують за кількістю населення найбільші міста в країнах, які розвиваються. Чисельність населення найбільш великих з них у кінці 2000 р. досягла: Мехіко – 26,3 млн, Сан-Пауло – 24 млн, Токіо – 17,1 млн, Калькутта – 16,6 млн, Бомбей – 16 млн, Нью-Йорк – 15,5 млн, Шанхай – 13,8 млн, Сеул – 13,5 млн, Делі – 13,3 млн, Ріо-де-Жанейро – 13,3 млн, Буенос-Айрес – 13,2 млн.

Процес розвитку сучасних міст визначається не тільки їх кількісним зростанням. Міста змінюються якісно – у різних районах Землі виникають гігантські метрополії – скупчення міст із численним населенням. їхні території охоплюють багато сотень квадратних кілометрів, поглинаючи сусідні селища і утворюючи гігантські агломерації й урбанізовані райони, що тягнуться на тисячі кілометрів. Так, у США, на Атлантичному узбережжі сформувався величезний урбанізований район (агломерації Бостона, Нью-Йорка, Філадельфії, Балтимора, Вашингтона, що злилися), який займає площу 150 тис. км2 з населенням 40 млн. На Тихоокеанському узбережжі Японії внаслідок злиття агломерацій Токіо, Іокогами, Кіото, Нагої, Осаки, Кобе складається одна з найбільших у світі конурбацій – Токайдо з населенням 60 млн (половина населення країни).

Величезні багатомільйонні агломерації сформувалися також у Німеччині (Рурська), Англії (Лондонська і Бірмінгемська), Нідерландах (Ранстад-Холланд) та ін.

Швидке зростання гігантських урбанізованих районів, які дістали назву мегаполісів, дає можливість передбачити, що в наступному столітті цей вид розселення буде переважати. Особливості взаємодії містобудівних структур із навколишнім середовищем найпомітніші за розгляду екологічних аспектів ще одного феномена нашого часу – урбанізації.

Вперше аналіз міського життя як результат соціального конструювання, як певний соціокультурний проект здійснили такі вчені, як З. Гідіон, Ж. Бодріяр, Г. Качанов. На теренах України дослідження в галузі міста проводять такі вчені як В.Гордієнко, І.Євдокимова, А.Яковенко, С.Катаєв, Ю.Сурмін та інші.

Вчені по-різному трактували те, що відбувається з особистістю/спільнотами у міському середовищі. Вважалося, що міжособистісні стосунки в містах дещо інші, ніж у сільській місцевості. Ф.Тьонніс говорив про формалізацію особистісних відносин в містах; Е.Дюркгайм - про послаблення моральних принципів; М. Вебер - про зниження глибини міжособистісних контактів. Ч. Кулі вважав, що у великих містах послаблюються первинні міжособистісні контакти, а Г.Зіммель - що духовне життя у великих містах характеризується прагматизмом і розрахунком.

У наукових колах також активно обговорюють негативні соціально-психологічні наслідки урбанізації у сфері міжособистісних відносин: відчуження особи (Л.Вірт), морально-психологічну порожнечу міжособистісних контактів (Р.Нісбет), деіндивідуалізацію і, як наслідок, немотивоване насильство (Р.Зімбардо). Однак, емпіричні дослідження не зовсім підтверджують цю тезу, оскільки переорієнтовують дослідження здебільшого на вивчення структури і механізмів взаємодії у міській спільноті.

Якщо в Х-ХІІІ ст. одним з найбільших ремісничо-торговельних центрів України був Київ, в якому налічувалось понад 60 ремісничих спеціальностей, то наприкінці XIX століття географія промислових центрів поширюється на південно-східні райони. Центрами металургійної промисловості стали Донбас і Придніпров'я, машинобудівної і металообробної - Харків, Донбас, Придніпров'я, Київ, Херсон, Одеса, цукрової - Правобережна і частково Лівобережна - місто Карлівка, Лохвиця на Полтавщині) Україна.

Міста українських земель – це певною мірою давні адміністративно-торговельні осередки, а то знову - недавно повсталі осередки великої промисловості й торгівлі. На відсоток міської людності має вплив індустріалізація й торгівля.

До 1918 року країна була аграрною і в містах проживало лише 18 % населення. У пожовтневі часи процес розширення географії промисловості в Україні зазнає нових змін. Інтенсивний процес урбанізації в Україні розпочався в 1926—1939 рр., коли було взято курс на індустріалізацію народного господарства, тобто всього лише за 13 років чисельність міського населення зросла в 2,4 рази.

Це пов’язано із, насамперед, появою поряд з традиційними галузями промисловості нових - енергетичної, тракторної такомбайнобудівної, хімічного машинобудування тощо. Були створені нові промислові центри в Придніпров'ї (Запоріжжя, Кривий Ріг та ін.), Харків перетворився на один з найбільших машинобудівних центрів СРСР. Змінилось розміщення промисловості в старих промислових районах. Зросла промисловість у Києві, Одесі, Кіровограді, Миколаєві та інших містах.

Здійснено індустріалізацію західних областей України. Такі міста як Львів, Ужгород, Нововолинськ, Дрогобич, Стрий та багато інших стали великими індустріальними центрами України.

4 грудня 1958 р. ЦК КПУ і Рада Міністрів УРСР прийняли постанову "Про заходи з поліпшення справи планування і забудови населених пунктів УРСР", в якій підкреслювалось виняткове значення районного планування. Відповідно до цього було складено проекти генеральних планів 122 міст і 683 районних центрів. Згодом було розроблено проекти планування більше 200 міст і багатьох селищ.

До 1939 року В українських містах живе ледве 21% людности, а в великих містах, що мають понад 100 000 мешканців, лише 7,3%. Це наслідок слабого господарського розвитку та слабої індустріалізації країни.

Найбільш міської людності живе у степовій Україні, яка має найкращі умови для торгівлі й промисловості (джерелаенергії, гірництво, море), зокрема великий відсоток міської людності живе в Донбасі. Аграрна лісостепова смуга має переважно 10—15% міської людности, а деякі частини Правобережжя й Центрального Чорноземного Краю, положені далеко від джерел енергії й важніших комунікаційних шляхів — навіть менше.

У повоєнну добу Українські міста зростали ще динамічніше (особливо упродовж 1960-х років — на півмільйона осіб щороку). Загальні переписи населення, проведені на нашій території в другій половині XX століття, свідчать про перманентне примноження кількості їхніх жителів. В УРСР це відбувалося переважно за рахунок міграційних потоків із села, на частку яких у 1959–1970 роках припадало 47,8%, а в 1970-1979-му — 51,6% приросту міського населення. Як наслідок — 1965 року республіка досягла рівня урбанізованості (чисельність городян перевищила 50%), а 1994-го населення міст переважило сільське вдвічі. Містобудівна політика тієї доби була закладена знаковими рішеннями ХХ з’їзду КПРС (лютий 1956 року) та постановою Ради Міністрів УРСР (літо 1957-го) про значне розширення житлового будівництва.

Назви історичних міст України, як правило, давні. Частина міст в різні періоди, — особливо зміни влади, соціально-політичного устрою, — мали різні назви. Так, з 1917-22 рр. і протягом декількох перших десятиліть радянської влади в Україні було переіменовано сотні міст і містечок — вони одержали імена вождів радянської влади або інші знаково-заідеологізовані назви пов'язані з новим режимом (Червоноармійськ, Комсомольськ, Жовтневе, Першотравневе тощо). У перші роки радянської влади втілювався ленінський план монументально-архітектурної пропаганди — установлення пам'ятників Щорсу, Леніну, Артему та ін.

Протягом 1957–1958 рр. по Україні було перейменовано 141 населений пункт, 8 міських та 2 сільських райони, названі на честь В.Молотова, Л.Кагановича, К.Ворошилова, М.Будьонного, Г.Петровського, М.Хрущова, Д.Мануїльського (чому сприяв Указ Президії Верховної Ради СРСР від 11 вересня 1957 р.). На початку 1960-х рр. відбувались перейменування міст, районів та ін. адміністративно-територіальних одиниць, названих на честь Й.Сталіна.

Сьогодні процес переіменування (зокрема, повернення старих історичних назв) триває на рівні міст, районів, вулиць тощо.

В умовах міста здебільшого зникають етнічні особливості традиційної матеріальної культури (причому далеко не всі), а загалом етнічне в людині залишається, воно лише переходить у її духовне життя, в її психологію. Існують два взаємопов'язані типи етнічної культури: традиційний сільський тип, в основі якого лежать багатовікові зв'язки селянина із землею, втілені в матеріальній культурі, побуті, традиціях, звичаях, і урбаністичний тип, який ґрунтується не стільки на зовнішніх етнічних атрибутах, скільки на внутрішньому психологічному усвідомленні етнічного коріння, тобто на етнічній самосвідомості

Раніше за Україну урбанізованими стали Росія, Латвія, Естонія, Вірменія, Азербайджан. За 1940–1970 рр. міське населення в Україні зростало вже значно нижчими темпами, бо за 30 років воно збільшилось лише в 1,9 раза. З середини 50-х років ХХ століття почався новий етап інтенсивного зростання кількості міст і чисельності міського населення в Україні. Тільки за останні 30 років частка міського населення в Україні зросла в 2,2 раза та становила на кінець ХХ ст. близько 70 % від загальної чисельності населення.

За кількістю великих міст (з населенням понад 100 тисяч чоловік) наша держава тепер посідає одне з провідних місць серед країн світу, таких міст зараз — 61.

Упродовж 1957–1979 років сформувалися основні з них в УРСР, з'явилися міста-мільйонери. Київ досягнув відповідної позначки в 1957-му, Харків — у 1962-му, Одеса — в 1974-му.

В Україні є 7 міст із населенням, яке перевищило або сягає мільйона чоловік: Київ, Дніпропетровськ, Одеса, Донецьк, Харків, Запоріжжя, Кривий Ріг, Львів. До речі, для Києва останні 30 років був характерний надзвичайно інтенсивний демографічний розвиток: чисельність його населення зросла майже в 2,5 раза і досягла на 2000 рік 2 млн. 600 тисяч чоловік (1976 — 2 млн.).

Житлові реформи Хрущова та урядово-партійні програми (рішення ХХ з'їзду КПРС (лютий 1956. року) та постановою Ради Міністрів УРСР (літо 1957.) активізували значне розширення житлового будівництва. У соціальному пляні в СРСР було проведено пенсійну реформу, змінено систему освіти, монетизовано грошові виплати колгоспникам. 1958. Виходить постанова про будівництво однотипних «хрущовок». При будівництві застосовувались індустріяльні методи — будівництво з префабрикатів — привозних бетонних плит, що монтувались на місці.

Демографічний вибух та науково-тех. революція 2-ї пол. 20 ст. привели до переміщення переважної частини населення України до міст. За тридцять років з кінця 1950-х до кінця 80-х рр. кількість міськ. населення зросла майже в два рази — з 15 до 29,9 млн осіб, а його питома вага серед заг. чисельності населення збільшилася з 45,8 до 70 %. У той же час з’явилась тенденція скорочення населення невеликих міст (з чисельністю мешканців від 3 до 10 тис.). Якщо 1939—59 чисельність їх мешканців зросла на 132 тис. (з 480 тис. до 612 тис. осіб), то в наступне тридцятиріччя скоротилася на 186 тис. (до 426 тис.).

Забудова міст спальними районами призвела до транспортних проблем, вичерпання можливостей розвитку територій, ускладнення криміногенної ситуації. Фактично було обрано східні еталони поселенської структури, коли ставку робили на прогрес мегаполісів.

З кінця 1960-х рр. процес містоутворення уповільнився. За десятиріччя в УРСР з’явилося лише 11 нових міст, у той час як 1939—59 — 53. Більшість індустріальних М. залишалась у Донецько-Дніпровському пром. р-ні. Продовжився екстенсивний розвиток великих міст з населенням 500 тис. і більше. Якщо 1959 найбільша частка міських жителів УРСР проживала в містах із чисельністю мешканців до 50 тис. (32 %), то у 1970 — із числом жителів понад 500 тис. (34 %). Диспропорції урбанізаціїпризводили до негативних соціально-екон. наслідків у розвиткові великих міст та менш розвинутих поселеннях.

Намітилися тенденції більш рівномірного розвитку урбанізації. Активізувалися буд-во нових пром. центрів у Пд.-Зх. і Пд. екон. р-нах та зростання обласних центрів у Пд.-Зх. Якщо в цілому по УРСР темпи збільшення міськ. населення в обласних центрах за 1959—70 становили 141 %, то у Пд.-Зх. р-ні — 155.

Станом на 1970 більшість населення УРСР (55 %) переселилася в міста. До 1979 частка городян зросла до 61, а у 1989 — до 70 %. 1989 р. в містах УРСР було зосереджено більше 75 % осн. промислово-вироб. фондів і 95 % науково-дослідних закладів. За кількістю великих міст (із населенням понад 100 тис.) республіка посідала одне з провідних місць серед країн світу. Таких міст в УРСР налічувалося 61. Населення 7 міст сягало або перевищувало мільйон осіб: Києва, Дніпропетровська, Одеси, Донецька, Харкова, Запоріжжя, Кривого Рогу.

На поч. 1990-х рр. унаслідок соціальної дестабілізації в розвитку міст з’явилися тенденції до дезурбанізації. Незважаючи на появу в 1989—90-х рр. 13 нових міст, чисельність городян скоротилась на 161 тис. — з 29,9 млн до 29,7 млн осіб. Відбувалася міграція мешканців великих міст, зокрема до сільс. місцевості та невеликих міст. На поч. 21 ст. Україна ввійшла до списку 25-ти країн світу з найбільшою кількістю міських жителів. 2008 в Україні налічувалося 458 міст.

Р. В. Шарібжанов у статті «Ісламська релігія як фактор збереження етнічних рис при адаптації населення до умов великого поліетнічного індустріального міста (на прикладі Харкова 20-30-х рр. XX ст.)» звертає увагу на те, що «…у Харкові кожна група мігрантів виявлялася більш слабкою, ніж основне ядро міста» і далі, «У мовному відношенні основне ядро міста виявилося російськомовним, стійким, і в період дослідження, незважаючи на стрімке зростання чисельності населення Харкова, відсоток російськомовного населення залишався незмінним, що свідчило про інтенсивну асиміляцію новоприбулих. Зі зростанням кількості городян відсоток російськомовного населення поповнювався за рахунок російського етносу, російськомовних місцевих етнічних груп, їх природного приросту, новоприбулих та асимільованих^[9].» Автор також вказує на недостатність політики коренізації, що не давало змоги національним меншинам тривалий час зберігати свої національні риси.

Історик із Канади Орест Субтельний звернув увагу на примноження кількості городян та зміну ментального портрета українського суспільства, назвавши це «Великим перетворенням». Крім того, вчений відзначив зміну етнічного складу міст, де «нарешті постали українські більшості». Так, чисельність українців у Києві між 1959–1989 роками зросла від 60,11 до 72,45%