Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст.

Навесні 1648 р. в Україні розпочалося народне повстання під проводом Богдана Хмельницького, яке стало подією переломного значення в історії українського народу.

Причинами повстання, яке переросло у Національно-визвольну війну 1648—1657 pp., були зростання та зміцнення феодального землеволодіння, посилення панщини (5—6 днів на тиждень), закріпачення селян, утиски польською адміністрацією міщан та дрібної шляхти. Значно погіршилося становище козацтва, особливо після придушення повстань 1637—1638 pp. та прийняття польським урядом «Ординацій», які ставили його під повний контроль польської влади. Продовжувався наступ католицтва та уніатів на православ'я, українську культуру.

 

Руїна - період історії України кінця XVII ст., що характеризується розпадом української державності і загальним занепадом.

Під час Руїни Україна була поділена по Дніпру на Лівобережну та Правобережну, і ці дві половини ворогували між собою. Сусідні держави (Польща, Московія, Османська імперія) втручалися у внутрішні справи України, й українська політика характеризувалась намаганням підтримувати приязні стосунки з тією чи іншою окупаційною силою. Українську Православну Церкву в 1686 було підпорядковано Московському Патріархатові. Українські лідери цього періоду були, в основному, людьми вузьких поглядів, котрі не могли здобути широкої народної підтримки своїй політиці І. Виговський і П. Дорошенко були гетьманами, які зробили все, щоб вивести Україну із занепаду.

Ліквідація української автономії у 18 ст.- Вже в другій чверті XVIII століття було зрозуміло, що царизм не має жодних намірів щодо збереження української автономії, передбаченої ще Березневими статтями 1654 року. Після двірцевого перевороту 1762 року на московський імператорський престол зійшла Катерина II, дружина імператора Петра III, яка одразу спрямувала всі зусилля на посилення влади самодержавства у величезній імперії. Важливим аспектом у політиці імператриці стало так зване «зросійщення ополячених окраїн» (під «окраїнами» царизм вбачав українські та білоруські землі). Такі плани Катерини II не передбачали ні існування козацької держави Гетьманщини, ні козацьких вольностей, ні Запорізької Січі. Коли 1764 року було ліквідовано гетьманщину, а ще через рік — полково-сотенний устрій на Слобожанщині, останнім оплотом української свободи залишалася Запорізька Січ, яку в панівних колах Росії бачили як «кубло бунтівників та бандитів». Царизм лише чекав слушної нагоди для ліквідації козацької вольниці.

ПРАВОБЕРЕЖН За Андрусівським перемир'ям 1667 р. Правобережна Україна (за винятком Києва та округи) залишалась у складі Речі Посполитої. Унаслідок Бучацької мирної угоди 1672 р. землі Правобережжя було поділено на три частини: Поділля зайняла Туреччина, Брацлавщина і Південна Київщина перебували під владою правобережного гетьмана Петра Дорошенка, решта території Правобережної України належала Польщі. За Бахчисарайською мирною угодою 1681 р. кордон між Московською державою й Туреччиною визначили по Дніпру, і Південна Київщина, Брацлавщина таПоділля потрапляли під султанську владу. Після поразки турецької армії під Віднем (1683) уклали Карловицькй мир 1699 (див.Карловицький конгрес 1698-99), за яким Правобережна Україна знову цілком перейшла до складу Речі Посполитої. У Правобережній Україні відбувались великі повстання проти шляхетського та польського панування — Палія повстання 1702-04, гайдамацькі повстання 1734 й 1750, Коліївщина. Унаслідок другого поділу Речі Посполитої (1793) Правобережну Україну отримала Російська імперія.

Економічне становище України в першій половині ХІХ ст.-У першій половині ХІХ ст. інтенсивно відбувався розпад феодально-кріпосницької системи. Він полягав насамперед у розвитку товарно-грошових відносин — розширенні обміну, внутрішньої і зовнішньої торгівлі, у перетворенні продуктів праці на товар і підриві натурального характеру господарства. А коли на товар стала перетворюватися і робоча сила, товарне господарство почало переростати в капіталістичне. Провідною галуззю економіки України й у першій половині ХІХ ст. залишалося сільське господарство. Його розвиток дуже гальмувався наявністю кріпосництва.

 

Економічний розвиток українських земель у другій половині 18 ст-Реформи другої половини XIX ст. спричинили розвиток ринкових відносин, сприяли промисловому перевороту в Україні. Перетворення кріпаків на особисто вільних селян, надання їм земельних наділів, хоч і на невигідних умовах, розширили сферу дії товарно-грошових відносин, ринок робочої сили, нерухомості. Мануфактурне виробництво практично повністю було замінено на фабрично-заводське з використанням найманої робочої сили та різних парових машин, а потім і двигунів внутрішнього згоряння та електричних. В Україні особливість промислового перевороту полягала в тому, що з 60-х років у першу чергу почало розвиватися будівництво та використання залізниць. З 1865 р. було споруджено першу в Наддніпрянській Україні залізницю між Одесою і Балтою, а вже наприкінці XIX — на початку XX ст. довжина залізничних колій в Україні становила понад 8400 км. Залізниці значно прискорили перевезення великих партій виробів, динамізували внутрішню і зовнішню торгівлю

 

Відродження україни-Наприкінці XVIII — початку XIX ст. в Україні розпочинається національно-культурне відродження. Суть цього процесу полягає у відновленні різних сфер (національної, духовної, культурної, мовної тощо) буття народу після їхнього занепаду. Відродження пов'язане із значним зростанням уваги до проблем, явищ та процесів, які є національно значимими, але у попередні часи свідомо чи несвідомо гальмувалися або замовчувалися. У добу відродження посилюється активність національної еліти, свідомих суспільних сил, які пожвавлюють свою діяльність у всіх сферах життя — від культури до політики.м 4 етапи:

1.Національне відродження (1917-1933).

2.Тоталітарне панування соцреалізму (1933-1956).

3.Стихійне піднесення духу національного опору (1956-1987).

4.Національно-духовне оновлення (з 1987).

 

МІГРАЦІЯ НАСЕЛЕННЯ-Перша хвиля починається з останньої чверті XIX століття і триває до початку Першої світової війни. Ця масова трудова еміграція до США розпочалася у 1877 році, до Бразилії — у 1880-ті роки, у Канаду — з 1891 року, до Російського Сибіру — після революції 1905–1907 рр. Виїздили й до Аргентини, Австралії, Нової Зеландії, на Гавайські острови. Цю першу хвилю еміграції спричинили як і аграрна перенаселеність українських територій, так і утиски: економічні, соціальні, політичні, — інаціональний гніт з боку австро-угорської і російської імперій. Відомо, що у 1891–1901 роках зі Східної Галичини емігрували до Канади і США 78 тисяч українців. У 1901–1911 роках виїхало 224 тисяч чоловік. Таким чином, на початку XX століття лише зі Східної Галичини емігрувало понад 302 тисячі українців. Друга хвиля еміграції українців охоплювала період між Першою і Другою світовими війнами у ХХ столітті і була зумовлена поєднанням соціально-економічних та політичних причин. Емігрували в основному ті українці, які зі зброєю в руках боролися проти радянської влади, підтримували Центральну Раду, Директорію, Гетьманат. они виїздили до Польщі, Чехословаччини, Австрії, Румунії, Болгарії, Німеччини, Франції, США і Канади. Третя хвиля еміграції викликана головно політичними мотивами і розпочалася наприкінці Другої світової війни. Більшою мірою це репатріанти з англійської, американської, французькоїокупаційних зон. Найчисленнішими серед них були колишні військовополонені, яких сталінсько-беріївський режим вважав зрадниками. Істотну частину переміщених осіб становили люди, силоміць забрані на роботи до Німеччини. Були тут також, звичайно, і біженці, хто відверто сповідував антирадянські погляди. Більшість емігрантів цієї хвилі осіла в Канаді, США,Великобританії, Австралії, Бразилії, Аргентині, ФранціЇ.Четверта хвиля — так звана «заробітчанська» — розпочалася у 1990-х роках. Її головні причини — економічна скрута перехідного періоду в Україні. Деякі дослідники наголошують на умисному створенні безробіття, головним чином — у Західній Україні. В результаті цього на тимчасову роботу в країни Європи, Америки і у Росію виїхало близько 7—8 млн людей. Частина з них, ймовірно, вже не повернеться в Україну.

Україна НА ПОЧАТКУ 20СТ-
На початку ХХ ст. Україна посідала одне з провідних місць в економіці

Російської імперії. На її території вироблялося більше половини

загальноросійського виробництва чавуну, біля половини прокату, сталі,

76% рейок, добувалося понад 57% залізної руди і майже 68% вугілля.

Україна давала понад 70% цукру, 63% соди, майже половину усього збору

пшениці в европейській частині Росії. Однак, більшість народу жила в

умовах політичного безправ'я, жорсткої експлуатації. Тяжке економічне

становище поглиблювалося політичним, духовним і національним гнітом з

боку царського самодержавства.

 

Україна У 1 СВИТОВІЙ-Українці змушені були воювати на боці російської (3,5 млн.)та австрійської (250 тис.) армій, за чужі інтереси і вести братовбивчу війну.
Події на Південно-Західному фронті, який проходив саме через українські землі, розгорталися успішно для російської армії. Війська генералів Брусилова та Рузського виграли Галицьку битву у вересні 1914 р. і зайняли усю Східну Галичину, вторглися у Буковину і відтіснили австрійців до Карпат. Були захоплені Львів, Борислав, Дрогобич, Стрий. 22 березня 1915 р. після облоги війська Брусилова оволоділи Перемишлем.
Однак російська армія недовго знаходилась на зайнятій території. 1915 р. становище на фронтах стало змінюватись. У квітні почався контрнаступ німецьких і австро-угорських військ. Під їх тиском російська армія до осені 1915 р. змушена була залишити завойовану територію і фронт стабілізувався на лінії Кам'янець-Подільський—Тернопіль, Кременець—Дубно.
1916 р. російські війська під командуванням Брусилова провели вдалий наступ на позиції противника, який дістав назву «брусилівський прорив», внаслідок якого знову були зайняті Чернівці, Коломия, Броди, Луцьк. З початку 1917 р. німецька і австро-угорська армія, перейшовши, в наступ, знову потіснила росіян, після чого основна частина західноукраїнських земель знову опинилася під контролем австро-німецького блоку.

 

 

Богдан (Зиновій) Михайлович Хмельницький (* 27 грудня 1595 (6 січня 1596)^[1] — † 27 липня (6 серпня) 1657) — українськийвійськовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, очільник Українського гетьманату (1648–1657). Реєстровий козак,військовий писар, з 1648 року — гетьман Війська Запорозького. Організатор повстання проти панування шляхти в Україні, яке переросло уНаціонально-визвольну війну українського народу проти Речі Посполитої. Засновник козацької держави — Війська Запорозького, більш відомої як Гетьманщина. Протягом свого гетьманування укладав союзи зі Швецією, Московською державою, Османською Портою.

 

ПЕРЕЯСЛАВСЬКА РАДА ТА ЇЇ НАСЛІДКИ-Згідно з Переяславськими домовленостями між гетьманом і царським урядом було укладено Березневі статті 1654. У результаті Переяславської Ради та наступних переговорів між гетьманським та царським урядами було укладено воєнно-політичний союз двох держав — України та Московії. Необхідність виходу з-під польської залежності спонукала Б.Хмельницького піти на визнання протекторату московського царя над Україною. Одночасно було дано царську гарантію щодо збереження державних прав України, яку згодом неодноразово порушували і врешті решт широка автономія українських земель і Запоріжжя звелася протягом 120 років нанівець.

 

Мазепа Іван – гетьман Лівобережної України, визначний діяч української державності.Народився в селі Мазепинці на Київщині, в сім’ї українського шляхтича. Його батько С. Мазепа-Колєдинський був білоцерківським отаманом. Іван Мазепа дістав добру освіту: вчився у школі Київського братства, потім у Києво-Могилянській колегії, згодом у колегії у Варшаві. Продовжував своє навчання в Німеччині, Італії, Франції та Голландії, де вивчав артилерійську та інженерну справи, оволодів 7 мовами. У 1659-1663 роках Мазепа служив при дворі польського короля, виконував дипломатичні доручення, брав участь у королівських місіях до гетьманів І. Виговського, Ю. Хмельницького, П. Тетері. Його характерною рисою було вміння завоювати довіру людей.

 

 

Виговський Іван (? — 1663) - діяч українського козацтва. Походив зі старовинного українського шляхетського православного роду. По закінченні Києво-Могилянської колегії служив у державних установах. У роки Визвольної війни став одним із найближчих соратників Б. Хмельницького, генеральним писарем Війська Запорозького. Після смерті Б. Хмельницького обраний наказним гетьманом при Юрії Хмельницькому, а згодом добився гетьманської булави. На посаді гетьмана здійснював антимосковську політику, розгромив промосковське повстання козаків (1658), а під Конотопом прислані російські війська (1659). Уклав у Гадячі угоду з Річчю Посполитою (1658), яка була ратифікована польським сеймом. Ця угода надто обмежувала права України, що різко зменшило підтримку Виговського серед козацтва. В жовтні 1659 на чорній раді він був усунутий від гетьманства і повернув владу Юрію Хмельницькому. Після цього перебував на польській державній службі. В 1664 за наказом свого особистого ворога — тодішнього гетьмана Правобережної України Павла Тетері — був заарештований, безпідставно звинувачений у зраді польського короля і розстріляний.

 

Петро Дорошенко (14 травня 1627 — 19 листопада 1698) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Правобережній Україні (1665—1676). Представник козацького роду Дорошенків. Козацький полковник, учасник Хмельниччини (1648—1657), козацько-московської війни (1658—1659). Гетьман Правобережної України з 1665 року, воював проти Речі Посполитої. У 1667 року завдяки турецьким військам добився від польського короля визнання суверенітету гетьманату на Правобережній Україні. 1668 року був проголошений гетьманом Війська Запорозького по обидва боки Дніпра. Упродовж свого гетьманування провів або брав участь у ряді воєн, як з Польщею, так і з Московією: Російсько-польській війні (1654—1667 рр.) Українсько-польській війні (1666—1671 рр.) , Українсько-московській війні (1665—1676 рр.), Польсько-турецькій війні (1672—1676 рр.). Був тричі одружений, мав двох дочок і трьох синів.

 

Іван Сірко (* 1605 (1610) — † 1680) — подільський шляхтич, козацький ватажок, кальницький полковник, напівлегендарний кошовий отаманЗапорозької Січі й усього Війська Запорозького Низового. Здобув перемогу в 65 боях.^[1] Герой багатьох українських пісень і казок. Після своєї смерті вважався характерником.

 

Іван Скоропадський (1646 — 14 липня 1722) — український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній Україні (1708—1722). Представник козацького роду Скоропадських. Старший син Іллі Скоропадського. Генеральний бунчужний (1698 — 1699), генеральний осавул (1701 — 1706), стародубський полковник (1706 — 1708). Після переходу Мазепи на бік шведів, призначений головою Гетьманщини з волі російського царя Петра І. Безуспішно намагався протистояти російським планам ліквідації козацької автономії.

 

 

Орлик Пилип Степанович (* 11 (21) жовтня 1672^[1], Косута, Ошмянський повіт, Віленське воєводство, тепер Вілейський район, Мінська область, Білорусь — † 24 травня 1742, Ясси, Молдавське князівство, нині Румунія) — український політичний, державний і військовий діяч,Гетьман Війська Запорозького у вигнанні (1710–1742), поет, публіцист. Представник шляхетського роду Орликів (чеського походження). Один із упорядників «Договорів і постанов» — конституційного акту, який іноді називають «першою в світі Конституцією», фактично —козацького суспільного договору.

КИРИЛО РОЗУМОВСЬКИЙ-Народився в селі Лемеші Козелецької сотні Київського полку в сім'ї козака Григорія Розума. Старший брат його, Олексій Розумовський, 1731 року завдяки чудовому голосу потрапив до придворної капели в Петербурзі й став невдовзі фаворитом Єлизавети Петрівни, а після її вступу на престол 1741 року дістав від неї високі чини камергера та генерал-поручика і 1742 року таємно обвінчався з нею. Олексій Розумовський мав великий вплив при царському дворі й домігся багатьох пільг для української старшини, сприяв відновленню гетьманства на Лівобережній Україні. Саме Олексій Розумовський 1742 року забрав свого брата Кирила в Петербург, де він виховувався під опікою О.Сумарокова та І.Єлагіна. У 1743–1745 роках Кирило Розумовський навчався в університетах Кенігсберга, Берліна, Геттінгена, Страсбурга під керівництвом відомих вчених Ейлера та Штрубе. У червні 1744 року разом із старшим братом був удостоєний графського титулу. Після повернення з-за кордону 1745 року одержав чин дійсного камергера. Маючи гарну зовнішність, чудову освіту та приємні манери, швидко завойовує високий авторитет у царському дворі. 1746 року одружується з родичкою цариці Катериною Наришкіною. У 1746 році 18-річного Розумовського призначено президентом Петербурзької Академії наук. Йдучи назустріч проханням Олексія Розумовського та української старшини, Єлизавета Петрівна відновила гетьманство, скасоване після смерті гетьмана Данила Апостола 1734 року, і на Глухівській раді в лютому 1750 року за вказівкою цариці гетьманом Лівобережної України було обрано Кирила Розумовського.

 

 

ГАЙДАМАЧЧИНА-«Гайдамаками» прозвали правобічних повстанців польські історики кінця XVIII в. й ця назва стала загальною в літературі й народній традиції. Народ звав гайдамаків ріжно — коліями, левенцями, а в Галичині — опришками. Почалася гайдамаччина з поодиничних виступів людей, що не видержавши насильства, почали мститися — убійствами й нищенням майна своїх особистих гнобителів. Алеж хто раз уже пішов у розріз зі законом, немав уже повороту до нормального життя. Таких людей ставало чимраз більше. Тікаючи на Гетьманщину, Запоріжжя, в Молдавію та Туреччину, вони там організувалися й уже цілими, озброєними гуртами вертали до краю — мститися за свої й несвої кривди. Народ бачив у них своїх месників, піддержували їх запоріжці, спочували гетьманці, як на борців за православну віру дивилося на них пригнічене та понижене православне духовенство. Серед таких умов перемінюється гайдамаччина в «безперестанну, організовану війну проти шляхти»

ЛІКВІДАЦІЯ Січі[-Така нагода припала на 1775 рік, коли закінчилася Російсько-турецька війна (1768—1774), яку Москві допомогли виграти запорожці, і козаки стали непотрібні. На початку червня 1775 року російські війська під командуванням Текелій Петро Абрамович, які поверталися з турецького походу, раптово оточили Січ. Козаки не чекали на такий розвиток подій, а тому на Запоріжжі тоді перебувало зовсім мало вояків. Більшість запорожців ще не встигла повернутися з турецьких походів, або перебувала на промислах. На Січі зібралася рада на чолі з кошовим отаманом Петром Калнишевським, яка вирішила не проливати християнської крові та добровільно склала зброю перед московитами. 16 червня 1775 року російським військами було повністю зруйновано Січ, а все майно та козацькі архіви було вивезено до Петербурга. Козацьку старшину та кошового отамана Петра Калнишевського звинуватили у зраді та засудили до каторги Лише 3 серпня 1775 року імператриця Катерина II видала спеціальний маніфест, який офіційно сповіщав про причини ліквідації Січі. У цьому документі Січ зображувалася як «кубло пияк та розбишак», які жили в неуцтві та заважали царизму вести торгові та культурні зв'язки з сусідами. Про пролиту козацьку кров за царську Росію в ньому не було ні слова.

ДЕКАБРИСТИ В УКРАЇНІНа початку XIX ст. в Російський імперії оживився суспільно-політичний рух, одним з різновидів якого були масонські ложі: у Києві („З’єднані слов’яни”) та в Полтаві („Любов до істини”), а також декабристський рух. Вже незабаром після утворення Союзу спасіння діяльність декабристів перекинулася на південь Російської імперії. Провідний радянський декабристоведакадемік М. В. Нечкіна зазначає, що в ньому широко була представлена Україна. ^[1]Це родові гнізда Муравйових-Апостолів (Полтавська губернія), Давидових і Поджіо (Київська губернія), з Полтавською губернією пов'язані також декабристи Якубович Олександр Іванович, Шимков Іван Федорович , Андрієвич Яків Максимович, Краснокутський Семен Григорович, Бечаснов Володимир Олександрович і Лісовський Микола Федорович; з Чернігівською — Мозгалевський Микола Йосипович; зі Слобожанщиною — брати Борисови. Подільська губернія представлена Юшневським, Тізенгаузеном, П. Ф. Вигодовським; Юліан Люблінський проживав у Новограді-Волинському, І. І. Іванов — у Житомирі, Я. М. Булгарі— Харкові. Таким чином, на українській землі народилися і служили багато з дворянських революціонерів. Але список М. В. Нєчкіної не є вичерпним, його слід доповнити прізвищамиВолконського, Я. А. Драгоманова, Корниловича, Сутгофа, І. І. Сухінова, Усовського, Фурмана, братів Капніст Семен Васильович і Капніст Олексій Васильович та інших, що народилися або мали маєтки в Україні. ^[2]-

РЕВОЛЮЦІЯ В АВСТРІЇ.НАСЛІДКИ ДЛЯ ГАЛИЧИНИ-демократична революція в Австрійської імперії, одна з європейських революцій 1848–1849 років. Серед задач революції було скасування кріпацтва та демократичні реформи. Незважаючи на поразку, революція 1848–1849 рр. мала важливі позитивні результати для населення західноукраїнських земель. Вона ліквідувала серйозні перешкоди на шляху розвитку краю. Одним із здобутків революції стала активізація національно-визвольної боротьби народних мас, піднесення рівня їхньої національної свідомості.

Кирило-Мефодіївське товариство (Україно-слов'янське товариство, Кирило-Мефодіївське братство) — українська таємна політична організація, що виникла в Києві наприкінці 1845 року та спиралася на традиції українського визвольного й автономістського руху.

Була одним з проявів піднесення національного руху на українських землях та активізації загальнослов'янського руху під впливом визвольних ідей періоду назрівання загальноєвропейської революційної кризи — «весни народів»^[1].

Членами товариства, які називали себе братчиками, стали вихованці й співробітники Київського та Харківського університетів. Провідну роль серед них відігравали М.Костомаров, Т.Шевченко, Г.Андрузький, В.Білозерський, М.Гулак, П.Куліш. Впродовж існування товариства його ідеологія зазнавала істотних змін. Завдання об'єднання слов'ян, що стало підставою виникнення таємної організації, згодом конкретизувалось у двох напрямах — рівноправного співробітництва слов'янських народів та відродження України^[1].

Тарас Григорович Шевченко (відомий також як Кобзар; 25 лютого (9 березня) 1814, с. Моринці, Київська губернія, (нині Черкаська область) — 26 лютого (10 березня) 1861, м. Санкт-Петербург) -український поет, письменник (драматург, прозаїк), художник(живописець, гравер), громадський та політичний діяч, фольклорист, етнограф.Член Кирило-Мефодіївського братства. Академік Імператорської академії мистецтв (1860).

 

Кримська війна 1853-1856 рр.. вважається одним з найбільших і найбільш драматичних міжнародних конфліктів. В тій чи іншій мірі участь у ній взяли всі провідні держави світу того часу, а за своїм географічним розмахом до середини XIX століття вона не мала собі рівних. Все це дозволяє вважати її своєрідною "протоміровой" війною. Кримська війна мала несприятливі для Росії наслідки. Її результатом стало значне ослаблення впливу Росії, як у Європі, так і на Близькому Сході. Знищення залишків військового флоту на Чорному морі і ліквідація укріплень на узбережжі зробили південний кордон країни відкритої будь-якому ворожому вторгненню. Хоча за умовами Паризького договору, Туреччина також відмовлялася від свого чорноморського флоту, але вона завжди мала можливість ввести туди з Середземного моря свої ескадри через протоки Босфор і Дарданелли

УНІВЕРСИТЕТИ У 19 СТ.- На початку XIX ст. в Наддніпрянській Україні єдиним вищим навчальним закладом лишалася Києво-Могилянська академія. Вона не могла забезпечити належного розвитку вищої освіти. Згодом відомий український вчений-економіст, винахідник, просвітник і громадський діяч Василь Назарович Каразін (9.02.1773-6.11.1842) домігся згоди царського уряду на заснування університету в Харкові, організував серед дворянства збір коштів на його утримання, написав проект першого статуту. 17 січня 1805 р. відбулося відкриття Харківського університету. До нього було зараховано 33 казеннокоштних та 23 своєкоштних студенти. Київський університет було відкрито 15 липня 1834 р. замість польського ліцею, переведеного з Кременця, під офіційною назвою «Університет св. Володимира». На Півдні України центром освіти став Рішельєвський ліцей, заснований 1 травня 1817 р. в Одесі і названий в честь герцога А.Е.Рішельє дю Плессі - градоначальника Одеси і генерал-губернатора Новоросійського краю (1803-1814). До 1820 р. викладання в ліцеї велось французькою мовою.В Одесі було відкрито 1 травня 1865 р. Новомосковський університет на базі Рішельєвського ліцею. У 1875 р. засновано університет -у Чернівцях. 4 серпня 1820 р. Гімназію вищих наук було засновано в Ніжині