РОЗВИТОК ЕКОНОМІЧНОЇ І ПОЛІТИЧНОЇ КРИЗИ В СРСРУ 1970-1980-Х РОКАХ. УКРАЇНА В ПЕРІОД ЗАСТОЮ.

Невтішне становище народного господарства в середині 60-х років вимагало негайних і глибоких економічних та соціально-політичних реформ. Пленум ЦК КПРС, що відбувся у вересні 1965 р., прийняв постанову "Про покращення управління промисловістю, вдосконалення планування та посилення економічного стимулювання промислового виробництва".

Ліквідація раднаргоспів зміцнювала централістські тенденції в Радянському Союзі, посилювала монополізм, що в умовах науково-технічної революції стало додатковим чинником деградації економіки. Ситуація ускладнювалася відсутністю політичних перетворень, демократизації суспільного життя. Натомість невдовзі розпочалася повзуча реакція, тяжіння до адміністрування, страх перед новаціями.

Очевидність зриву комуністичною міфу через низькі економічні показники змусила партійно-державні структури вдатися до нової теоретичної концепції, яка б пояснила народним масам нинішній стан розвитку суспільства. Так, XXIV з'їзд КПРС висунув новий термін "розвинутий соціалізм" - вищий тип людської цивілізації, досягнутий лише в СРСР. Для більшої доступності пояснювалося, що такий соціалізм - це, не що інше, як передбачений самим В.Леніним "перехідний етап до комунізму", який волюнтарист М.Хрущов хотів перескочити. Лише всесторонне удосконалення трансформує його в комунізм, побудова якого тепер відкладається на невизначений час.

Народ, навчений попередніми обіцянками, вже всерйоз не сприймав такі політичні викрутаси партійних ідеологів. Як виявилося, цей перехід супроводжується ще й посиленням держави, всупереч ученням Маркса і Леніна про поступове "відмирання держави". Значно зростала роль партії як "керівної та спрямовучої сили суспільства". На всі більш-менш політичні посади, починаючи з сільського рівня, рекомендувалися лише комуністи. Хоча згідно з чинним законодавством, Ради залишалися вищими органами державної влади і місцевого самоврядування, 60-80-ті роки позначені посиленням впливу партійних структур. Фактично партійні комітети дуже часто виступали як органи управління, що дублювали (і підміняли) радянські та господарські органи. Сама структура партійних органів допускала поєднання їх політичних і господарських функцій. Починаючи з нижчих ланок аж до Верховної Ради, перші особи відповідних партійних комітетів обиралися до виконавчих органів відповідних Рад. І навпаки, їх керівники, будучи членами КПРС, постійно обиралися до складу керівних ланок парторганів. Партійні комітети, особливо обласні, республіканські передусім займались економічними проблемами.

У таких умовах вибори до Рад мали другорядне значення, оскільки реальна влада концентруватася в руках партії, її лідери від першого секретаря ЦК до секретаря райкому були фактичними господарями на своїх територіях, ігноруючи принципи народовладдя, зосередили в своїх руках усі важелі управління. Виконкоми Рад перетворились у владу "нижчого" рангу, підпорядковану партійним органам у вирішенні всіх, навіть несклатних питань. Для прикладу, райкоми партії давали прямі команди керівникам підприємств, служб, голеві райвиконкому і т.д. Таке становище пізніше було узаконено затвердженою Верховною Радою УРСР 20 квітня 1978 р. новою Конституцією республіки. До неї вперше у конституційній практиці було внесено положення про компартію як "керівну і спрямовуючу силу суспільства, ядро її політичної системи". Саме вона визначає генеральну перспективу розвитку суспільства, лінію внутрішньої та зовнішньої політики, "надає плановий, науково обгрунтований характер його боротьбі за перемогу комунізму". Тепер усі, хто висловлювався проти визнання виключної політичної ролі КПРС в УРСР, вступав у суперечність з Основним законом, з усією партійно-державною репресивною машиною.

70-80-ті роки позначилися подальшим наступом центру на національні інтереси республік, посиленням нейтралістських тенденцій. Швидко зростав бюрократичний апарат, а стан справ у народному господарстві погіршувався. У ці роки так званого застою - період правління генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва, управлінський апарат цей бюрократичний Левіафан досяг у Радянському Союзі гігантських масштабів - майже 100 союзних і 800 республіканських міністерств і відомств! А згідно зі статистичними даними кількість осіб, зайнятих у сфері управління, сягнула 18 мільйонів. Цей апарат почав фати гіпертрофовану роль, не рахуючись фактично ні з чим і ні з ким, крім своїх відомчих інтересів. Партійні та радянські органи виявилися неспроможними дійово контролювати діяльність управлінських структур. Більше того, ці структури почали диктувати свою волю економіці, політиці, не несучи при цьому ні матеріальної, ні юридичної відповідальності. Номінальне планова економіка за багатьма параметрами стала функціонувати стихійно, виявилася погано керованою чи зовсім некерованою. Та про яке планове господарство та його переваги можна говорити, якщо підряд не були виконані три чи навіть чотири останні п'ятирічки. Байдужість, зниження соціальної активності мас, відчуженість трудящих від громадської власності та управління - такою виявилася плата за бюрократично-волюнтаристські методи керівництва того часу.

З метою виправлення кризових явищ у сільському господарстві у травні 1982 р. пленум ЦК КПРС висунув продовольчу програму, реалізація якої мала протягом 8 років забезпечити населення країни основними видами продовольства. Аналогічна програма оголошена всенародною справою, була запроваджена і в Україні. Відповідно були збільшені капіталовкладення в сільське господарство, але затратна колгоспно-радгоспна система не змогла ефективно використати надані державою кошти. У цей період відбувається значний відтік сільського населення в міста, що призвело до дефіциту робочої сили в аграрному секторі. 1, навпаки, надзвичайно швидко зростав управлінський апарат усіх рівнів -від керівників колгоспів до службовців центральних відомств. На районному рівні апарат уігравління сільським господарством у структурі райвиконкомів у 60-х роках нараховував у середньому 20 осіб. У середині 80-х. після чергової реорганізації, були утворені районні агропромислові об'єднання (РАПО), у кожному з них працювало в середньому 60 осіб. Таке зростання в умовах застою у сільському виробництві свідчило про тотальне посилення бюрократичних тенденцій в управлінні аграрним сектором економіки. Численні управлінські структури все більше відривалися від села, з його реальними проблемами, керуючись у своїй діяльності насамперед власними інтересами.

У 70-80-ті роки Україна стала ареною безконтрольних дій союзних відомств, які на свій розсуд використовували її багатства і трудові ресурси. Де. що. скільки і коли будувати в Україні — вирішували в Москві. Ігноруючи інтереси і потреби республіки та її народу, ставлячи на перший плагг економічну доцільність, закріплювалася стара структура промислового виробництва, закладена ще у довоєнні роки, яка грунтувалася на наявних природних ресурсах і кваліфікованих працівниках. Першочергова увага надавалася важким галузям машинобудування. Така концентрація небезпечних об'єктів вкрай загострила екологічну ситуацію в республіці.

В умовах тотального дефіциту, всевладдя і безконтрольності номенклатури посилювався несправедливий розподіл у суспільстві. Верхи, відгородившись від реального життя і пекучих проблем своїх громадян вігсокою стіною привілеїв, у творили власну, закриту систему постачання продовольства і промислових товарів, що не знала дефіцитів і спекулятивних цін, систему кращих лікарень, санаторіїв, пансіонатів, будинків відпочинку, мисливських господарств, спеціальних сімейних дач, будинків і т.д. Виявивши повне безсилля забезпечити до 1980 р. комуністичний рай всім, комуністична номенклатура швидкими темпами творила його для себе.

Отже, в 70-80-ті роки народне господарство УРСР вступило в смугу глибокої кризи, в основі якої було прагнення нартійно-державного керівництва будь-що зберегти у недоторканому вигляді стару систему державного управління, обмежившись лише другорядними косметичними змінами. Криза породжувала опозиційний, десидентський рух у суспільстві, який пропонував альтернативні шляхи та способи її розв'язання

85. ДИСИДЕНТСЬКИЙ РУХ В УКРАЇНІ, ЙОГО ОСОБЛИВОСТІ ТАНАПРЯМКИ. Бурхливе, суперечливе, динамічне «хрушовське» десятиріччя об'єктивно стимулювало оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впливом у 60—70-ті роки у радянському суспільстві виникла духовна опозиція — дисидентство (лат. Ш85іаеп1 — незгідний), яке висувало реальну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства— соціальній апатії, дегуманізації культури, бездуховності. Його ідеологія, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалася у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві. У розвитку дисидентського руху в СРСР виокремлюють такі етапи:

1. Виникнення і становлення (1959—1972 рр.). Початок дисидентського руху пов'язаний з утворенням у 1959 р. Української робітничо-селянської спілки (1961 р цю нечисленну організацію було викрито, а її членів засуджено до тривалих термінів ув язнення — від 10 до 15 років). У 1964 р. у Ленінграді сформувалася нелегальна організація «Всеросійський соціально-християнський союз звільнення народу», яка мала на меті встановлення демократичного ладу. Невдовзі за доносом її було розгромлено, а лідерів засуджено.

У вересні 1965 р. було заарештовано звинувачених в антирадянській агітації і пропаганді А. Синявського та Ю. Даніеля, які надрукували на Заході свої літературні твори. Протягом 1965—1966 рр. на захист дисидентів розгорнулася петиційна кампанія. Незважаючи на протести, Верховний суд СРСР засудив А. Синявського до 7 років, а Ю. Даніеля — до 5 років таборів суворого режиму.

На цьому егапі у «самвидаві» набули значного поширення відкриті листи (так звана «епістоляріга революція»), Найвідомішими з них є листи Л. Чуковської (квітень 1966 р.), А. Сахарова, В. Турчина, Р. Медведева (1968 р.) та ін., пройняті ідеями викриття беззаконня шодо політичних в'язнів у СРСР, необхідності демократизації радянської системи, категоричного несприйняття спроб «реабілітації» Сталіна і сталінізму. З квітня 1968 р. починає виходити у світ правозахисний бюлетень «Хроника текущих собьпий», який тривалий час (до 1982 р.) був основним джерелом інформації про тенденції і проблеми розвитку правозахисного, релігійного, національного опозиційного рухів у СРСР.

25 серпня 1968 року на Красній площі у Москві відбулася демонстрація протесту проти вторгнення радянських військ до Чехословаччини, усіх учасників якої було заареш говано та засуджено.

Становлення дисидентського руху завершилося в 1968 р., коли було сформульовано його базові ідеї, вироблегго та апробовано основні форми і методи діяльності, утвердилися лідери, викристалізувався склад учасників. Навесні 1969 р. серед правозахисників визріла думка про необхідність організаційного оформлення дисидентського руху. Тоді було створено першу в Радянському Союзі відкриту, непідконтрольну державним структурам, громадську асоціацію —ініціативну групу захисту прав людини в СРСР. Це об єднання звернулося з відкритим листом до ООН, в якому було наведегго факти грубого порушення прав людини v Радянському Союзі. У листопаді 1970 р. заегговано Комітет з прав людини в СРСР. Всього протягом 1967—1971 рр. було виявлено 3096 «угруповань політично шкідливого характеру».

2. Криза і спад (1972—1975 рр.). У 1972 р. розпочався фронтальний наступ на дисидентський «самвидав». Москвою, Ленінградом. Вільнюсом, Новосибірськом.
Уманню та Києвом прокотилася хвиля обшуків та арештів. Влітку 1973 р. відбувся «показовий» суд над правозахисниками П. Якіром і В. Красіним. на якому вони під тиском були змушені визнати «наклепницький» характер своєї діяльності. Такті розвиток подій зумовив кризу всього дисидентського руху.

На цьому етапі тоталітарний радянський режим, нарощуючи тиск проти лідерів дисидентського руху, розпочав безпрецедентну за масштабами кампанію цькування А. Сахарова, а невдовзі після опублікування на Заході «Архіпелагу ГУЛАГ» — О. Солженіцина. У серпні 1975 р. у Вільнюсі відбувся суд над С. Ковальовим, якого було звинувачено у виданні, зберіганні і поширенні «Хроники текущих собьітий» і засуджено до 7 років таборів, що викликало бурхливу хвилю протесту. Лисг на захист С. Ковальова підписали 179 осіб, серед яких були правозахисники, представники литовського, грузинського, вірменського, єврейського національних рухів і руху кримських татар. Це був перший виступ такого характеру і масштабу.

3.Піднесення та розширення діяльності (Т976—1978 рр.). Поява у 1976 р. Групи сприяння виконанню Гельсінських угод в СРСР (Московської Гельсінської групи) і виникнення Української, Литовської, Грузинської, Вірменської Гельсінської груп відкрили новий егап у розвитку дисидентського руху. У цей період помітно активізувала свою діяльність релігійна течія дисиденства (у 1976 р. було засновано Християнський комітет захисту прав віруючих СРСР). У 1978 р. почався черговий наступ радянського режиму на дисидентський рух, що мав своїм наслідком арешти всіх лідерів релігійного руху (О. Огороднікова, В. Бурцева. Д. Дудко, Г. Якуніната ін). Того року відбулися суди над заарештованими членами Гельсінських груп.

4.Помітне обмеження впливу підтиском пануючого режиму (1979—1985 рр). У листопаді 1979 р. тиск системи на інакодумство ще більше посилився, що призвело наприкінці 1980 р. до виїзду за кордон багатьох лідерів духовної опозиції, а також ізоляції та ув'язнення 500 лідерів правозахисних, національних і релігійних об'єднань. Втім, репресії так і не змогли повернути СРСР в «додисидентський» стан.

Отже, протягом 60-х — першої половини 80-х років в Україні значною мірою активізується опозиційний рух. Він стає помітним чинником суспільно-політичного життя, його лідери чіткіше формулюють основну мету та орієнтири, завдяки «самвидаву» в маси проникають опозиційні погляди та ідеї. Поступово набирає силу процес самоорганізації дисидентського руху. Водночас широкої підтримки в громадян республіки він не набув, шо пояснюсгься жорстокістю репресивних заходів; апатією та пасивністю, що панували у свідомості значної частини суспільства; переважно нігілістичною спрямованістю дисидентського руху, коли викривальний пафос домінував над позитивними ідеями. Незважаючи на нечисленність, дисидентський рух був реальною моральною та ідеологічною загрозою системі, оскільки формував і зберігав певні суспільні ідеали.

86. ПЕРЕБУДОВА В СРСР ТА СТВОРЕННЯ ПЕРЕДУМОВ ДЛЯ ЗДОБУТТЯ УКРАЇНОЮ НЕЗАЛЕЖНОСТІ. Поява на політичній карті світу незалежної України започаткувала глобальні трансформації не лише в даному регіоні Досягнення суверенного статусу Українською державою, за визначенням американського політолога 3. Бжсзінського, є однією з найвідчутніших геополітичних подій XX ст.

Верховна Рада Української РСР 16 липня 1990 р. прийняла знаменний, історичного значення документ — Декларацію про державний суверенітет України. Із 385 депутатів, присутніх у цей день на засіданні парламенту, за Декларацію проголосували 355, проти — чотири, не взяли участі у голосуванні — 26 (однак 18 з них звернулися до секретаріату з проханням приєднати їхні голоси до голосів "за").

Декларація складалася зі вступу (преамбули) та десяти розділів: І. Самовизначення української нації. II. Народовладдя. III. Державна влада. IV. Громадянство Української РСР. V. Територіальне верховенство. VI. Економічна самостійність. VII. Екологічна безпека. VIII. Культурний розвиток. IX. Зовнішня і внутрішня безпека. X. Міжнародні відносини.

У Декларації записані слова: "Верховна Рада Української РСР, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний та духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України, проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах".

Далі зазначалося, що Україна як суверенна держава розвиватиметься в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією невід'ємного права на самовизначення. Будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку політичних партій, громадських організацій чи окремих осіб переслідуються законом. "Громадяни Республіки всіх національностей, — підкреслювалося у Декларації, — становлять народ України". Народ України є єдиним джерелом державної влади.

Українська держава "забезпечує рівність перед законом усіх громадян Республіки, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної приналежності, статі, освіти, мови, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин". Україна є самостійною у розв'язанні будь-яких питань свого державного життя, а державна влада здійснюється за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову; найвищий нагляд за точним і однаковим виконанням законів у державі здійснює Генеральний прокурор.

Україна "самостійна у вирішеннях питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації, гарантує всім національностям, що проживають на території Республіки, право їх вільного національно-культурного розвитку.

Розпочався новий етап — етап загальнодемократичної революції, в ході якої юридично ліквідовано компартійну систему, припинив існування "непорушний" Союз РСР. Розпочався незворотний процес об'єктивної суверенізації республік, який М. Горбачов з гіркою іронією назвав "парадом суверенітетів". Однак це був не парад, а природний рух народів до волі, прагнення утворити свої суверенні держави.

Позачергова сесія Верховної Ради України 24 серпня 1991 р. розглянула надзвичайно важливе для долі народу питання, про політичну ситуацію в республіці й заходи, які необхідно вжити для недопущення можливості повторення подібних дій у майбутньому. Сесія прийняла історичний документ — Акт проголошення незалежності України, в якому підкреслювалося:

"Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 р.,

—продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні,

—виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,

—здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави — України.

Територія України є неподільною і недоторканою. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України. Цей Акт набирає чинності з моменту його схвалення".

Акт проголошення незалежності України, день прийняття якого був незабаром проголошений національним святом, не був випадковим явищем, навіяним серпневим путчем. Прагнення до національного суверенітету випробувано віками. Право самовизначення — право народу самому визначати свою долю. Акт проголошення незалежності України український народ прийняв, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні з урахуванням природного права на самовизначення. Отже, це не витвір політиків чи партій — це об'єктивна потреба, об'єктивний процес розвитку людства в сучасну епоху. Прагнучи утвердження на території України загальнолюдських соціальних цінностей і благ, зокрема, принципів свободи людини, гуманізму, соціальної справедливості, рівноправності усіх націй та етнічних груп, беручи до уваги, шо на території держави проживають громадяни понад 100 національностей, які разом з українцями становлять 52-мільйонний народ України, Верховна Рада 1 листопада 1991 р. прийняла "Декларацію прав національностей України". Дуже важливим завданням молодої держави було створення власних Збройних сил — гаранта захисту державної незалежності, територіальної цілісності та суверенітету країни. Без надійних і достатніх збройних сил будь-яка держава не могла б довго проіснувати.

Прагнучи забезпечити економічний суверенітет, входження у світове господарське співтовариство, добробут і умови для вільної, творчої праці громадян, Україна розпочала перехід до ринкової економіки, визначила рівноправність усіх форм власності

87.ФОРМУВАННЯ БАГАТОПАРТІЙНОЇСИСТЕМИ ВУКРАЇНІ У 1990РОКАХ.Одним з головних елементів демократичної політичної системи є багатопартійність, адже саме політичні партії є зв'язуючою ланкою між урядом і народом. У демократичному суспільстві партії є тією зв'язуючою ланкою, через яку уряд звертається до мас за підтримкою і забезпечує соціальну базу для здійснення свого курсу, а народ може на найвищому рівні виражати свою думку і таким чином впливати на коригування офіційної лінії.

Сучасна політична партія — це спільність людей, об'єднаних ідеологічно та організаційно з метою завоювання (внаслідок виборів або іншим шляхом), утримання і використання державної влади для реалізації інтересів тих чи інших соціальних груп, верств, етнічних та інших спільностей. Для цього партія має стати правлячою, зайняти в політичній системі становище, яке дає змогу визначати політику держави.

Історія багатопартійності в Україні сягає своїм корінням другої половини XIX ст., коли на хвилі революційного піднесення та національного відродження почали утворюватися перші політичні організації. Важливими віхами цієї історії були етап Української революції, період розгортання дисидентського руху, доба «перебудови». Новітня історія багатопартійності в Україні вже пройшла у своєму розвиткові кілька етапів, під час яких розгорталися та набували динаміки певні суспільно-політичні процеси та тенденції:

І етап — «зародження багатопартійності» (середина 1988 — березень 1990 р.): »

—виникнення неформальних організацій, утворення легальної організованої опозиції;

—активізація діяльності Української Гельсінської спілки, вихід на політичну арену Народного руху України;

—розмежування та диференціація всередині правлячої Комуністичної партії, організаційна консолідація прихильників Демократичної платформи;

—виникнення першої формально задекларованої партії — Української національної партії.

II етап — «вихід багатопартійності на державний рівень» (травень 1990 — серпень 1991 р.):

—поява парламентської опозиції;

—ініціювання представниками демократичною блоку важливих державних рішень, серед яких найголовніше — Декларація про державний суверенітет України;

—збільшення кількості політичних партій (від 1989 р. до серпня 1991 р. утворилося понад 20 політичних партій та об'єднань).

III етап — «становлення багатопартійності» (з серпня 1991 р.):

—розширення спектра багатопартійності (нині нараховується понад 100 політичних партій);

—посилення розколів та дроблення політичних сил;

—активізація процесу створення місцевих партійних відділень та осередків;

—підведення під функціонування багатопартійності юридичної бази;

—зміцнення зв'язків партій з впливовими бізнесовими та юридичними колами;

—періодичне перегрупування сил. створення політичних блоків для боротьби за владу (ця тенденція особливо була помітною в період виборчих кампаній 1994, 1999 рр.).

Особливість процесу формування багатопартійності в Україні полягає в тому, шо її вихід на державний рівень передує її становленню, тобто повноцінній розбудові вертикальних і горизонтальних партійних структур, формуванню власної соціальної бази тощо. Розвиток подій наприкінці 80-х — початку 90-х років привів до того, що у ще не створеної нової партії могла з'явитися фракція у Верховній Раді.

Процес розвитку багатопартійності відкрив простір для партій досить різнобарвного політичного спектра, але всі вони фактично належать до трьох класичних політичних напрямів — лівого, правого та центристського. Кістяк лівого крила утворюють Комуністична партія України. Соціалістична партія України та Селянська партія України. Найпомітнішими партіями правого спрямування є НРУ, УНР, Українська республіканська паргія. Конгрес українських націоналістів, Християнсько-демократична партія України, Українська національна асамблея, Демократична партія України. Названі політичні партії лівого та правого крила найбільш організаційно та ідейно-політично сформовані, досить структуровані в центральних керівних органах та на місцях.

Огже, процес формування багатопартійної системи в Україні триває, активізується пошук партіями свого політичного обличчя та місця в суспільстві. Партії поступово заповнили фактично весь політичний спектр від лівих до правих, який існує в більшості сучасних демократичних держав. Сформувалось ядро багатопартійної системи — майже 10 політичних партій мають досить струнку організаційно-ідеологічну структуру, розгалужену мережу місцевих організацій іа осередків, певну соціальну базу та важелі впливу на частину електорату. Водночас чисельність політичних партій зростала значно швидшими темпами, ніж їхній вплив, авторитет, дієвість, роль у суспільстві. Все більшої актуальності набуває проблема консолідації політичних сил, укрупнення політичних партій, що дасть змогу їм перетворитися на реальний і впливовий елемент нової політичної системи в Україні