Контрнаступ радянських військ
План Блау
Навесні 1942 року Гітлер був повний рішучості повернути собі ініціативу на Східному фронті після різкого провалу битви під Москвою.
За допомого німецького наступ, який мали здійснювати дві групи військ загальною чисельністю більше ніж 1 мільйон людей та близько 2500 танків, за підтримки військ сателітів: Румунії, Угорщини та Італії (близько 600 000 осіб) повинні були остаточно розгромити радянські війська на півдні країни з метою захоплення басейнів Дону і Волги, оволодіння важливим промисловим містом Сталінградом (вузлом річкового та залізничного сполучення, важливим машинобудівним центром), а потім опанувати нафтовими свердловинами Кавказу для забезпечення Німеччину достатньою кількістю енергетичних ресурсів, необхідних для продовження війни.
5 квітня 1942 року Гітлер затвердив Директиву верховного головнокомандування вермахту № 41, в якій викладався загальний задум наступу в літній кампанії 1942 року. Ця амбіційна директива була заснована головним чином на помилковому припущенні Гітлера про неминуче матеріальне і моральне виснаження Червоної Армії після величезних втрат, понесених у 1941 році. [1]
Початок операції «Блау» був запланований на кінець травня 1942 року. Тим не менше, кілька одиниць німецьких і румунських армій, які повинні бути частиною операції, брали участь в облозі Севастополя і в Криму. Затримки в закінченні облоги відкладали дату операції кілька разів до кінця червня.
Військова розвідка, органи держбезпеки доносили, що головний удар Німеччина завдасть на півдні радянсько-німецького фронту. Проте дані розвідки не були повністю враховані. Ставка і Генштаб виходили з того, що найсильніше угруповання вермахту продовжувало перебувати на центральній ділянці радянсько-німецького фронту, як і раніше загрожуючи столиці СРСР. Тому вони вважали найбільш ймовірним, що головний удар вермахт завдасть на московському напрямку.
Для здійснення наступу група армій «Південь» була розділена на групи армій «А» і «В». Одну з груп, що складалася з 1-ї танкової армії і 17-ї армії мала наступати на південь до Кавказу. Інша група у складі 6-ї армії і 4-ї танкової армії мала просуватися до Волги та захопити Сталінград.
Початок битви
Наступ було розпочато 28 червня. Атаки були успішними насамперед тому, що радянські війська чинили невеликий опір у степу і почали безладний відступ на схід. Кілька спроб військ Червоної Армії відновити лінію оборони не мали успіху тому, що вони зазнали нападу з боку німецьких військ на флангах.
Наступного тижня утворились два основних котли, які були невдовзі знищенні, на північ від Харкова та у Ростовській області. У той же час, угорські війська, разом з 4-ї танковою армією, почали наступ на Воронеж і захопили місто 5 липня 1942 року.
17 липня частинами 17-ої та 1-ої танкової армій було захоплено Ворошиловград (нині Луганськ), чим було завершено опанування промислово важливими областями Донбасу.
23 липня 1942 Гітлер підписав директиву № 45 про продовження операції «Брауншвейг», найважливішої частини плану літньої кампанії 1942 року. Група армій «А» силами 17-ї польової, 1-й і 4-ї танкових армій отримала завдання наступати на Кавказ. Група армій «Б» силами 6-ї польової армії повинна була оволодіти Сталінградом. [2]
Під час просування 4-ої танкової армії та 6-ої армії утворилася масивна пробка через поганий стан доріг у Ростовській області. Це викликало затримку в просуванні німецьких військ. Після цього Гітлер змінив свою думку і віддав наказ 4-ій танковій армії наступати на Сталінград.
До кінця липня німці досягли Дон на всьому шляху від Воронежа до Ростова-на-Дону. 27 липня, після недовгих вуличних боїв, вони взяли Ростов, і на наступний день після вони досягли міста Калач-на-Дону на схід від Донської дуги, всього в 70 км від Сталінграда. З того моменту вони почали використовувати війська італійських, угорських та румунських союзників своєї осі, щоб прикрити свої північні фланги.
Після втрати Ростова-на-Дону Сталін видав наказ № 227, який більш відомий під назвою «Ні кроку назад». Зокрема цим наказом заборонялося самовільний відступ без наказу командування, а також створювалися загороджувальні загони. [3]
У кінці липня радянському командуванню стали зрозумілі наміри Гітлера. Сталін призначив маршала Андрія Єрьоменка командувачем Південно-Східної фронту 1 серпня 1942 року. Єрьоменко і політичний комісар Микита Хрущов планували оборону Сталінграда. На східній частині міста, що простяглася вздовж річки Волги, було зосереджено більше військ для захисту. З цих підрозділів була сформована 62-а армія і 1 вересня її командування було доручено генералові Василю Чуйкову. Чуйков отримав наказ захищати Сталінград за будь-яку ціну.
Бої у Сталінграді
Сталін заборонив повну евакуацію жителів міста, тому що їх присутність сприятиме захисникам в організації опору. Цивільні особи, включаючи жінок і дітей, були мобілізовані для риття траншей і будівництва оборонних позицій [4]. Массові бомбові атаки люфтваффе 23 серпня призвели до пожеж, в яких загинули тисячі мирних жителів і перетворили місто в зруйнований ландшафт.[5] Вісімдесят відсотків житлових будинків в місті було знищено.
Одним із перших удар прийняв 1077-й зенітний полк, який в основному складалися з молодих жінок, які не мали належної підготовки. Незважаючи на це, і з невеликою підтримкою від інших радянських підрозділів, гарматні розрахунки зайняли позиції проти наступаючих німецьких танків. 16-їй танковій дивізії довелося битися проти 1077-ого полку, поки всі його 37 батарей не були знищені або захоплені в полон.
До кінця серпня група армій «Б» досягла Волги північніше від Сталінграда. [6] Подальше просування річки на південь від міста було наступним кроком у захопленні міста. У початковій фазі конфлікту значну частину радянських військ складало ополчення робітників, які не були пов'язані з військовим виробництвом. За короткий період заводи міста перепрофілювалися для виробництва танків. Вони надходили безпосередньо із заводів на фронт, часто не будучи пофарбовані або мали не до кінця налаштованний приціл.
З 1 вересня 1942 року радянські війська могли постачати свої частини в Сталінграді по небезпечній переправі через Волгу. Між руїнах зруйнованого міста 62-а армія облаштовувала свої оборонні позиції в житлових будинках і заводах. Бої в місті були жорстокими і відчайдушним.
Німецькі війська, наступаючи на Сталінград, зазнали важких втрат. Німецька військова доктрина була заснована на тісній співпраці між танками, піхотою, артилерією та авіацією. Для вирішення цієї проблеми, тактика радянських військ полягала в тому, щоб лінія фронту знаходилася якомога ближче до противника. Чуйков називав її тактикою «прийняття» німців. Ця тактика змушувала німецьку піхоту вести боротьбу без підтримки, через ризик удару по своїм. Це позбавляло німецькі війська безпосередньої авіаційної підтримки і ослаблювало підтримку артилерією. Важка боротьба йшла за кожну вулицю, кожен завод, кожен будинок, підвал і сходи. Німці називали цей тип безпрецедентний міських вуличних боїв — «Rattenkrieg» («щуряча війна»).
Боротьба за Мамаїв Курган, пагорб поруч з містом, була особливо нещадною. Висота переходила на інший бік кілька разів. Протягом одного з радянських контрнаступів, щоб повернути Мамаїв курган, радянські війська втратили цілу дивізію, що складається з 10 000 чоловіків за один день. У зерносховищі сили були так близько один до одного, що радянські та німецькі солдати могли чути дихання один одного. Бойові дії у зерносховищі тривали кілька тижнів, поки німецькі війська не підірвали бункер. В іншій частині міста будівля, яку захищав взвод під командуванням сержанта Якова Павлова, була перетворена на фортецю. Будівля, яку пізніше назвали «будинком Павлова», знаходилася на відкритому просторі в центрі міста. Солдати оточили будинок мінними полями, встановили кулеметні позиції у вікнах і зробили отвори в стінах фундаменту для кращої мобільності.
Успіху досягли радянські снайпери, що завдавали німцям значних втрат. Найвідоміший російський снайпер Василь Зайцев налічує 242 убитих під час бою.[7]
З-за складної ситуації німці передали важку артилерію в місто, включаючи кілька гігантських 600-мм мінометів. Німецькі війська, однак, не спробували створити плацдарм на іншому березі Волги.
У листопаді, після трьох місяців кривавої битви німецькі війська нарешті досягли берегів Волги у центрі міста, захопивши 90% міста, і розділити радянські війська, що залишилися, у двох невеликих котлах. Крім того, крига на Волзі створила проблеми для поставок харчування для радянських військ. Незважаючи на це, бойові дії тривали, особливо на схилах Мамаївого Кургану і на заводі в північній частині міста. Битва за сталеливарний завод, тракторний завод та завод зброї стали знаменитими. Під час того, як радянські солдати захищали свої позиції, фабрично-заводські робітники продовжували ремонт танків та іншої зброї близько до лінії бою.
Контрнаступ радянських військ
Детальніше: Операція «Уран»
Восени радянські генерали Олександр Василевський і Георгій Жуков які відповідали за стратегічне планування в районі Сталінграду, зосередили значну масу радянських військ в степу на північ і південь від Сталінграда.
Північний фланг німецьких військ був особливо вразлим, тому що він був захищені угорськими, румунськими та італійськими військами, що за рівнем озброєння, підготовки та бойового духу значно поступалися вермахту. План Жукова[Джерело?] передбачав стримати тиск німецьких військ у місті, а потім розбивши погано укомплектовані і слабо захищені фланги, оточити Сталінград. Операції було дано кодове ім'я «Уран» і розпочалась одночасно з операцією «Марс», яка була спрямована проти групи армій «Центр».
19 листопада 1942 року Червона армія розпочала операцію «Уран». Наступаючі радянські війська під командуванням генерала Миколи Ватутіна, складався з трьох повних армій 1-ої гвардійської, 5-а танкової і 21-ої армії, які включали в себе 18 піхотних дивізій, 8 танкових бригад, 2 механізовані бригади, 6 кавалерійських дивізій та протитанкову бригаду.
Румунські війська почали готуватися до оборони, але були відразу відкинуті. Нечисленна і погано оснащена 3-я румунська армія, яка знаходилася на північному фланзі 6-ої німецької армії, була розгромлена після дня дуже важкої оборони.
20 листопада 1942 року розпочався наступ радянських військ двома арміями на півдні від позицій, що займав румунський 4-й армійський корпус. Румунські війська, які складалися в основному з кавалерії, були розбиті майже відразу. Радянські війська швидко просувалися на захід і зустрілися через два дні недалеко від міста Калач, замкнувши кільце навколо німецьких військ у Сталінграді.[8]
В оточення потрапило від 250 000 до 290 000 солдатів країн Осі (за радянськими даними: 330 000). Це включало в себе чотирнадцять піхотних, три танкові, три моторизовані, одну протиповітряну і дві румунські дивізії та хорватський полк.
Радянські війська невдовзі створили дві лінії оборони: внутрішньої, щоб захиститися від атак з котла, і зовнішньої, щоб захиститися від можливих спроб деблокування оточення.
У своїй промові 30 вересня Гітлер заявив, що німецька армія ніколи не покине Сталінград. У засіданні німецькі генерали запропонували до створення нових оборонних рубежів на заході за лінією річки Дон. На це Герман Герінг заявив, що Люфтваффе зможуть постачати 6-у армію через повітрянний міст. Німецька 6-а армія була найбільшою одиницею цього типу, майже в два рази більше звичайної регулярної німецької армії. Частини 4-ої танкової армії були також захоплені у котлі. Німецькі війська в Сталінграді потребували 500 тонн на добу, а Люфтваффе могли доставити максимум 300 тонн. Однак, Гітлер підтримав пропозиція Герінга. Люфтваффе почали поставки майже одразу. Важка радянська зенітна артилерія і винищувачі для перехоплення призвели до втрати багатьох німецьких транспортних літаків. Зимова погода також знижувала ефективність німецьких ВПС. Транспортні літаки, яким вдалося досягти обложеного анклаву, евакуйовали технічних фахівців і хворих та поранених.
Через нестачу продовольства німецька армія постійно голодувала, що призводило до фізичного виснаження солдат. Також почали швидко закінчуватися паливо і медикаменти і тисячі почали вмирати від голоду, хвороб і замерзання.
Спроби прориву кільця
Детальніше: Операція «Вінтергевіттер»
Біля великої закруті Дону була сформована нова група німецьких армій. Це була група армій «Дон», командувачем якої був призначений фельдмаршал Еріх фон Манштейн. Манштейн стабілізував фронт за межами сталінградського «котла» шляхом реорганізації німецьких з'єднань і залишків румунських військ, що були розбиті в операції «Уран».
Після залучення підкріплення з інших районів Східного фронту і з окупованої Франції, 12 грудня Манштейн розпочинає операцію «Зимова буря» (нім. Wintergewitter), щоб розблокувати Паулюса. Німецький 57-ий танковий корпус, за підтримки румунських частин іде від Котельниково на північному сході від Сталінграда і після тижня запеклих боїв з радянською 51-ою армією долає більшу частину дистанції. Досягнувши річки Мішкова (ліва притока Дону) менш ніж 40 км від позицій обложених військ, Манштейн змушений припинити свій наступ з-за понесених втрат. Пропозиція 6-ї армії спробувати прорвати оточення зсередини були відкинуті Гітлером. 23 грудня німецький контрнаступ було нарешті припинено.
Знищення оточенних військ
Детальніше: Середньодонська операція та Операція «Кільце»
У січні 1943 року починається новий наступ радянських військ, операція «Сатурн», метою якого було прорвати німецькі війська на річці Дон і захопити Ростов-на-Дону. У разі успіху цього наступу, інші групи армій «Південь» були б оточені на Кавказі. Німці прийняли тактику «мобільної оборони», в якій значну роль відігравали бронетанкові війська. Радянські війська не досягли Ростова, але боротьбою змусили фон Манштейна відтягти групу армій на південь від Кавказу і стабілізувати фронт близько 250 км від міста. 6-а армія в даний час безнадійно втратила можливість порятунку, але військам в Сталінграді не повідомили про це і вони продовжували вважати, що підкріплення було у дорозі. Деякі німецькі офіцери просили Паулюса протистояти наказам Гітлера і замість цього спробувати вирватися з міста, але він відмовився.
Після відступу на захід групи армій «Дон», радянські війська приступили до підготовки до операції «Кільце» (рос. Кольцо). Її здійснення покладалося на війська Донського фронту, посилені трьома арміями Сталінградського фронту. [9] Після того як Паулюс відхилив пропозицію здатися, радянські війська 10 січня 1943 почали масовий артилерійський обстріл німецьких позицій, а потім штурм. Після двох днів інтенсивних бойових дій західні німецькі позиції розпалися. 15 січня частини радянської 65-ї армії зайняли аеропорт поблизу розплідника. Вісім німецьких дивізій припинить своє існування, як військові формування (3-я, 29-а і 60-а моторизовані, 44-а, 76-а, 113-а, 297-а і 376-а піхотні). Через тиждень німці втратили контроль над останнім аеропортом. У той час, більше 100000 німецьких солдатів залишалося в Сталінграді. Протягом п'ятнадцяти днів територія, що знаходилася під німецьким контролем скоротилася з 1400 до 100 км2. 26 січня танкові частини 65-ї армії зімкнулися з 13-ї гвардійською дивізією на Мамаївому Кургані і розділили німецьку групу на дві частини.
30 січня Гітлер підвищив Паулюса у фельдмаршали. Німецькі фельдмаршали ніколи не були взяті в полон, і Гітлер очікував, що Паулюс буде битися на смерть або вчинить самогубство. Незважаючи на це, Паулюс здався, коли радянські війська підійшли до його штабу в руїнах головного універмагу. Південна група німецьких військ здалася 31 січня за наказом Паулюса. Північна капітулювала 2 лютого 1943. 91000 втомлених, хворих і голодуючих німців були взяті в полон. Серед ув'язнених було 22 генерали.
Наслідки
З середини січня 1943 року, ще під час Сталінградської битви, Червона Армія розпочала новий великий наступ проти німців та їх союзників у межиріччі Дону і Сіверського Дінця, який завершився в березні битвою за Харків. У той же час німецька армія відступила з Кавказу, але зберегла Новоросійськ і Таманський півострів. Так через дев'ять місяців після німецького наступу лінія фронту повернулася назад на позиції минулого літа. [10]
Обидві воюючі сторони зазнали важких втрат, але німецькі відшкодовувалися важче, через переважання у людських ресурсах СРСР. Крім того, нацистська Німеччина втратила багато військової техніки, запасів палива і престиж серед своїх союзників. Під час радянського контрнаступу (після 19 листопад 1942 р.) Німеччина втратила близько 2000 танків та штурмових гармат, близько 3000 винищувачів, бомбардувальники і транспортних літаків і більш ніж 10 000 гармат і мінометів проти 4341 танків і 2769 літаків втрачених радянською стороною. Німецькій військовій промисловості було важко відшкодовувати зростаючі втрати.
22 грудня 1942 року Указом Президії Верховної Ради СРСР було введено медаль «За оборону Сталінграда», якою нагороджувалися особи, що безпосередньо брали участь у обороні Сталінграда.
1 травня 1945 року Сталінграду було присвоєно звання місто-герой, як данину героїзмові її захисників.
Битва на Курській дузі або Курська битва, що тривала з 5 липня по 23 серпня 1943 року, є однією з ключових битв Другої світової війни. У радянській історіографії прийнято розділяти битву на три частини: Курську оборонну операцію (5-23 липня); Орловську (12 липня — 18 серпня) і БєлгородськоХарківську (3-23 серпня) наступальні операції.
Диспозиція
У ході зимового наступу Червоної армії і контрнаступу вермахту, що послідував, на Східній Україні у центрі радянсько-німецького фронту утворився виступ завглибшки до 150 і шириною до 200 кілометрів, обернений в західну сторону (так звана «Курська дуга»). Німецьке командування прийняло рішення провести стратегічну операцію на Курському виступі. Для цього була розроблена і в квітні 1943 року затверджена військова операція під кодовою назвою «Цитадель». Маючи відомості про підготовку німецьких військ до наступу, Ставка Верховного Головнокомандування ухвалила рішення тимчасово перейти до оборони на Курській дузі і в ході оборонної битви знекровити ударні угрупування ворога і цим створити сприятливі умови для переходу радянських військ в контрнаступ, а потім в загальний стратегічний наступ.
Сили сторін
Для проведення операції «Цитадель» німецьке командування зосередило на ділянці 50 дивізій, зокрема 18 танкових і моторизованих. Угрупування налічувало, за даними радянських джерел, близько 900 тис. чоловік, до 10 тис. гармат і мінометів, близько 2,7 тис. танків і більше 2 тис. літаків. Повітряну підтримку німецьким військам надавали сили 4-го і 6-го повітряних флотів.
Ставка ВГК до початку Курської битви створила угрупування (Центральний і Воронезький фронти), що мало більше 1,3 млн. чоловік, до 20 тисяч гармат і мінометів, більше 3300 танків і САУ, 2650 літаків. Війська Центрального фронту (командувач — генерал армії Костянтин Рокоссовський) обороняли північний фланг Курського виступу, а війська Воронезького фронту (командувач — генерал армії Микола Ватутін) — південний фланг. Війська, що займали виступ, спиралися на Степовий фронт у складі стрілецького, 3-х танкових, 3-х моторизованих і 3-х кавалерійських корпусів (командувач генерал-полковник Іван Конєв). Координацію дій фронтів здійснювали представники Ставки Маршали Радянського Союзу Георгій Жуков і Олександр Василевський.
Невдалий німецький наступ
5 липня 1943 року німецькі ударні угрупування за планом операції «Цитадель» почали наступ на Курськ з районів Орла і Бєлгорода.
Про початок операції радянському командуванню було відомо заздалегідь, і ще перед початком німецької артпідготовки запрацювала радянська артилерія. Це зсунуло початок німецького наступу на кілька годин.
З боку Орла наступало угрупування під командуванням генерал-фельдмаршала Гюнтера Ганса фон Клюге (групи армій «Центр»), з боку Білгорода — угрупування під командуванням генерал-фельдмаршала Еріха фон Манштейна (оперативна група «Кемпф» групи армій «Південь»).
Завдання відразити наступ з боку Орла було покладене на війська Центрального фронту, з боку Бєлгорода — Воронезького фронту.
На північному фланзі дуги німецький наступ захлинувся, в той час як на південному фланзі дуги наступ розвивався успішніше, але й тут просування вперед йшло з великими втратами з обох боків. З огляду на це Манштейн змінив напрямок удару з півночі на північний схід.
Прохоровка
12 липня у районі залізничної станції Прохоровка в 56 кілометрах на північ від Білгорода відбулася велика стрічна танкова битва Другої світової війни — битва між наступаючим танковим угрупуванням німців (оперативна група «Кемпф») і радянськими військами, що наносили контрудар. Радянська історія говорить про бій до 1200 і навіть 1500 танків і самохідних установок з обох боків в битві. Але ретельне вивчення документів показує, що обидві сторони разом мали в межах 500 танків. Запекла битва тривала весь день, до вечора танкові екіпажі разом з піхотою билися врукопашну. Німцям не вдалося виконати свою задачу і просунутися на оперативний простір наступу, лише поле бою залишилося за ними, але в саму Прохоровку вони не війшли. Радянські втрати в битві значно перевищили німецькі, вони склали 170—180 танків. В німців була складніша градація підрахунку пошкоджених танків за ступенем ремонтоздатності, і оскільки вони мали змогу вивести пошкоджені танки з поля бою, німецькі військові історики говорить лише про два безповоротно втрачені танки.
Сталін, роздратований великими втратами в бою, наказав створити комісію, щоб покарати винних. Але подальші військові успіхи пом'якшили серце вождя, і до наміру покарати керівництво він вже не повертався.
Не існує жодного кадру кінохроніки і фотознімку, зробленого в ході битви під Прохоровкою або відразу після бою на цьому полі. Це пов'язано з тим, що всі фото- і кінокореспонденти були допущені тільки на північний фланг Курської дуги. А масовий радянський читач про битву під Прохоровкой дізнався тільки в 1953 році, після виходу в світ книги «Курская битва» І.Маркіна (Военное изд-во, 1953 р.)
Радянський наступ
Цей бій став переломним в битві, німці були вимушені перейти до оборони. Стратегічна ситуація на фронті помінялася: в Сицилії висадилися союзники, і Гітлер вважав за доцільніше надати допомогу своїм італійським союзникам, ніж далі втрачати сили і ресурси без видимого успіху. Найбоєздатніші танкові частини були зняті зі східного фронту і відправлені на середземноморський театр військових дій.
Не втрачаючи темпу, цього ж дня 12 липня війська Брянського, Центрального і лівого крила Західного фронтів почали операцію «Кутузов», що мала мету розгромити орловське угрупування супротивника. 13 липня війська Західного і Брянського фронтів прорвали німецьку оборону на болховському, хотинецькому і орловському напрямах і просунулися на глибину від 8 до 25 км. 16 липня війська Брянського фронту вийшли на рубіж річки Олешня, після чого німецьке командування розпочало відведення своїх головних сил на вихідні позиції. До 18 липня війська правого крила Центрального фронту повністю ліквідовували клин супротивника на курському напрямі. Цього ж дня в битву були введені війська Степового фронту, які почали переслідування відступаючого супротивника.
Розвиваючи наступ, радянські сухопутні війська, підтримані з повітря ударами сил 2-ї і 17-ї повітряних армій, а також авіацією дальньої дії, до 23 серпня 1943 року відкинули супротивника на захід на 140—150 км, звільнили Орел, Бєлгород і Харків.
За даними радянських джерел, вермахт втратив в Курській битві 30 дивізій, зокрема 7 танкових, понад 500 тисяч солдатів і офіцерів, 1,5 тисячі танків, більше 3,7 тисяч літаків, 3 тисяч гармат. Втрати радянських військ перевершили німецькі: вони склали 863 тис. чоловік. Під Курськом Червона Армія втратила близько 6 тис. танків.
Після Курської битви співвідношення сил на фронті різко змінилося на користь Червоної Армії, що забезпечило їй сприятливі умови для розгортання загального стратегічного наступу.
Увечері 5 серпня 1943 року в Москві вперше прогримів артилерійський салют на честь звільнення Орла і Білгорода (12 залпів з 120 гармат).
Тегеранська конференція відбулась 28 листопада — 1 грудня 1943 р. в Тегерані. На ній вперше зібралась «Велика Трійка» — голова РНК СРСР Йосип Вісаріонович Сталін, президент США Франклін Делано Рузвельт та прем'єр міністр Великобританії Вінстон Леонард Спенсер-Черчилль. Це була перша конференція «Великої Трійки» (СРСР, США, Великобританія) за час Другої світової війни, її спадкоємицями були Ялтинська та Потсдамська конференції. Конференція мала на меті розробку кінцевої стратегії боротьби проти Німеччини та її союзників. Основним питанням було відкриття другого фронту в Західній Європі. В то й же час, обговорювались питання про надання незалежності Ірану («Декларація про Іран»), про початок СРСР війни з Японією після розгрому нацистської Німеччини й де-факто було закріплено за Радянським Союзом право в якості контрибуції приєднати до себе після перемоги частину Східної Прусії.
Основні результати
1 Підписано угоду щодо підтримки Югославських партизанів зброєю та амуніцією, а також спецопераціями.
2 Було досягнуто згоди у тому, що найбажанішим був би вступ Туреччини до війни на боці союзників до кінця року.
3 Якщо Туреччина вступила б у війну, Радянський Союз її мав підтримати.
4 30 листопада було узгоджено, що операція Оверлорд розпочнеться у травні 1944 року разом з діями у південній Франції.
5 Домовились, що військові штаби Великої Трійки тісно співпрацюватимуть.
6 Великобританія та США пообіцяли Сталіну, що надішлють війська до Західної Європи протягом весни 1944 року.
7 За наполяганням Сталіна, кордони післявоєнної Польщі визначались за річками Одер (Одра) та Нейсе (Ниса) та лінією Керзона.
8 Попередньо узгоджено створення Організації Об'єднаних Націй. Однак, думка Сталіна була негативною, щодо виказаних пропозицій, про утворення федерації у Європі. Він заявив :»Мені не подобається план нових об'єднаних держав... не потрібно утворювати будь-якого нового недієздатного об'єднання дунайських держав. Угорщина та Австрія повинні існувати окремо один від одного". Герц Гонкінс писав :»Сталін без особливого ентузіазму віднісся до обох пропозицій... обговорювання цього питання було завершено безрезультатно'.'Детально розібравши проблеми майбутнього, в особливому порядку питання про створення міжнародної організації по збереженню миру та безпеки, сторони виразили впевненість у тому, що існуюча між ними згода забезпечить міцний мир, та заявили про свою готовність до співпраці та високої відповідальності всіх Об'єднаних Націй за існування миру, який ліквідує горе та жахливість на подальше життя.
9 Радянський Союз погодився розпочати війну проти Японії після поразки Німеччини.
Міжнародне значення Тегеранської конференції, незважаючи на певні суперечності між її учасниками, було величезним, її рішення передбачали не тільки прискорення закінчення війни в Європі, а й перспективи розвитку європейських країн у мирний час. Конференція «Великої трійки» підтвердила силу і єдність антигітлерівської коаліції, знаменувала новий етап її діяльності.
Організація конференції
З метою забезпечення безпеки в іранській столиці президент США зупинився не у власному посольстві, а в радянському, яке знаходилося напроти британського. Між посольствами створили брезентовий коридор, аби переміщення лідерів не були видні ззовні. Створений таким чином дипломатичний комплекс оточили трьома кільцями піхоти і танків. На три дні конференції місто було повністю блоковане військами і спецслужбами. У Тегерані припинили діяльність всіх ЗМІ, відключили телефон, телеграф і радіозв'язок. Навіть сім'ї радянських дипломатів були тимчасово «евакуйовані» із зони майбутніх переговорів.
Перебіг конференції
На конференції чітко означилось прагнення Рузвельта й Сталіна домовитись. Черчилль спочатку тримався попередньої стратегії ізоляції "росіян". Рузвельт же запропонував, аби радянський представник був присутнім на усіх англо-американських зустрічах перед спільною бесідой. Ідея глобального регулювання міжнародних відносин рівно імпонувала Рузвельту і Сталіну. Черчилль в цьому відношенні був консервативним, не особливо вірив у післявоєнну співпрацю з СРСР, сумнівався в ефективності майбутньої нової міжнародної Організації Об'єднаних Націй (ООН) і бачив за цією ідеєю план відтіснити Великобританію на периферію міжнародної політики.
Чільне місце в роботі Тегеранської конференції зайняло узгодження планів військових дій союзників. Незважаючи на ухвали попередніх союзних конференцій, Черчилль знов поставив питання про те, аби відкласти висадку англо-американських військ у Франції і замість неї провести ряд операцій на Балканах (сподіваючись запобігти розростанню радянської сфери впливу). Проте Сталін і Рузвельт чинили опір цьому, вважаючи тільки північ Франції придатним місцем для відкриття другого фронту. Було узгоджено, що другий фронт буде відкритий на півночі Франції в травні 1944. Сталін пообіцяв, що радянські війська почнуть наступ приблизно в цей же час з метою запобігти перекиданню німецьких сил з Східного на Західний фронт.
Після довгих дебатів проблема «Оверлорда» попала в безвихідь. Тоді Сталін піднявся з крісла і, звернувшись до Ворошилова та Молотова, з роздратуванням сказав: «У нас надто багато справ вдома, аби тут гаяти час. Нічого путнього, як я бачу, не виходить». Настав критичний момент. Черчилль зрозумів це і, побоюючись, що конференцію може бути зірвано, пішов на компроміс.
— О. Б. Рахманін [1]
На конференції обговорювалося питання про майбутнє Німеччини. Рузвельт і Сталін висловилися на користь роздроблення Німеччини на дрібні держави з тим, аби виключити відродження німецького експансіонізму. Рузвельт запропонував розчленувати Німеччину на п'ять частин і передати Кіль, Гамбург, Рур і Саар під контроль Об'єднаних Націй. Сталін зробив особливий наголос на тому, що об'єднанню Німеччини вони мають запобігти за будь-яку ціну. Остаточного рішення з цього питання, проте, прийнято не було.
Болючим на конференції і спірним для радянсько-британських відносин було питання про Польщу. На цей час Сталін порвав відносини з польським урядом в екзилі, що розміщувався в Лондоні. Висунуте за підтримки англійців питання про розстріли польських військовослужбовців у Катинському лісі під Смоленськом Кремль розглядав як шантаж з метою змусити Москву піти на територіальні поступки.
У Тегерані Сталін підтвердив, що східний радянсько-польський кордон повинний проходити по лінії, встановленій у вересні 1939, і запропонував пересунути західний польський кордон до Одеру (Одрі) та Нейсе (Нисі). Черчилль погодився з цією пропозицією, відмітивши, що землі, що отримуються Польщею, набагато кращі за землі, які вона віддає. Сталін заявив також, що СРСР розраховує отримати Кенігсберґ і пересунути кордон з Фінляндією подалі від Ленінграда.
На конференції чітко позначилася згода західних союзників піти назустріч Сталіну в територіальному питанні. Тут же була зроблена заявка на те, що післявоєнний світ управлятиметься чотирма державами (СРСР, США, Англія, Франція), що діють під егідою нової міжнародної організації. Для СРСР це був колосальний прорив; США також вперше, після Вільсона, брали на себе глобальні функції; Великобританія, роль якої відносно зменшувалася, повинна була задовольнятися вже тим, що не випала з Великої Трійки.
На конференції було прийнято «Декларацію про Іран», в якій учасники заявили «про своє бажання зберегти повну незалежність, суверенітет і територіальну недоторканність Ірану».
На закінчення Сталін дав обіцянку про вступ СРСР у війну проти Японії після поразки Німеччини.
Тегеранська конференція укріпила співпрацю головних держав антигітлерівської коаліції і погоджувала плани військових дій проти Німеччини.
День народження Черчіля
30 листопада в британському посольстві було влаштовано урочистий прийом з нагоди дня народження Черчилля.
На прийомі було багато тостів, але один запам'ятався всім. Президент США сказав: «В той час, як ми тут святкуємо день народження британського прем'єр-міністра, Червона Армія продовжує тіснити нацистські полчища. За успіхи радянської зброї!»
Ялтинська конференція 1945 (також Кримська) — вершинна дипломатична зустріч лідерів США, Великобританії й СРСР 4-11 лютого 1945 з метою вирішення питань закінчення Другої світової війни та повоєнного ладу.
Президент США Ф. Д. Рузвельт, прем'єр міністр Великобританії Вінстон Черчілль та глава уряду СРСР Йосип Сталін зійшлися зі своїми делегаціями у колишньому царському палаці в Лівадії (поблизу міста Ялта у Криму) й ухвалили далекосяжні рішення про подальше ведення війни й повоєнний уклад міжнародних взаємин.
Серед важливіших рішень були: участь СРСР у війні проти Японії (таємний протокол), кордони Польщі на сході по лінії Керзона з незначними відхиленнями на користь Польщі, відшкодування Польщі за рахунок німецьких східних територій і утворення в цій країні так званого «уряду національної єдності». Щодо Німеччини схвалено принципи її розчленування, окупаційного режиму та репарацій. У справі створення ООН ухвалено скликати конференцію на квітень 1945 у США, запросити як членів-засновників радянської республіки Україну (УРСР) та Білорусь (БРСР) (західні делегації відкинули первісну пропозицію СРСР про участь усіх 16 союзних республік), затверджено принцип одноголосності постійних членів Ради Безпеки ООН у засадничих справах (право «вето» великих держав).
Так звана «Декларація про визволену Європу» як частина рішень Ялтинської конференції залишила радянській стороні вільні руки в інтерпретації «допомоги» визволеним народам. Внаслідок цього СРСР забезпечив собі політичний контроль над окупованими ним країнами, що довело до радянизації Східної Європи й спричинило «холодну війну».
Багата література про Ялтинську конференцію засвідчує, що Сталін та його дорадники максимально використали воєнні успіхи СРСР і завершили окупацію Східної Європи, чому сприяла податливість президента Рузвельта. Радянські історики й досі оцінюють Ялтинську конференцію як найбільший успіх радянської дипломатії й особисто Сталіна. З українського погляду, Ялтинська конференція мала найважливіше значення тим, що визнала принцип етнічного кордону між Польщею й Україною. Вона на довгий час визначила долю Центрально-Східної Європи й зміцнила роль СРСР у світовій політиці.