Тема 8 УКРАЇНА В РОКИ НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНОЇ 3 страница
Отже, Д.Апостол спромігся тимчасово пригальмувати процес перетворення Гетьманщини на адміністративну одиницю Російської імперії, втримати залишки прав і свобод українців.
Після смерті Д.Апостола в 1734 р. вибори нового гетьмана не відбулись. За наказом російського уряду керівництво Лівобережжям та Слобожанщиною було передано так званому Правлінню гетьманського уряду, яке складалося з шести осіб – трьох українців та трьох росіян, проте вся повнота влади належала царському резиденту (до 1737 р. –князь Олексій Шаховськой). У своїй діяльності Правління гетьманського уряду повинно було керуватися «Рішительними пунктами» гетьмана Д.Апостола.. Ця установа проіснувала до 1750 р. Діяльність Правління гетьманського уряду відзначалась нехтуванням прав усіх верств українців, втручанням російських воєначальників в українське життя, погіршенням економічного становища, загостренням внутрішньої ситуації.
Особливо тяжкий період припав на роки правління в Росії імператриці Анни Іоанівни .У 1735 р. російський уряд значно скоротив реєстр козацького війська. Згідно з наказом, лівобережне козацтво було поділене на заможних – виборних козаків та збіднілих – підпомічників. Підпомічники, які не могли забезпечувати себе під час походу, вилучалися з реєстру. Але найтяжчим тягарем стала для України розпочата Росією війна проти Туреччини 1735-1739 рр., деяк українське населення утримувало російську армію, а козацькі полки брали безпосередню участь у походах.
За царювання Єлизавети Петрівни ситуація в Лівобережній Україні трохи поліпшилась. Це пояснюється як складністю зовнішньополітичної ситуації, так і українським оточенням імператриці (її фаворит Олексій Розумовський був українцем). Під час перебування в Києві в 1744 р. козацька старшина звернулася з проханням дозволити вибори гетьмана. Єлизавета Петрівна не заперечувала, проте конкретних обіцянок не давала. Відновлення гетьманства. було спричинено наступними чинниками: старшини наполегливо домагалися гетьманства від імператорського двору; наростання незадоволення українців їх економічним становищем і, як наслідок, загостренням внутрішньої ситуації в Гетьманщині; загрозою війни проти Прусії та ймовірною необхідністю використати військовий потенціал українського козацтва; потребою відновити економічно-стратегічний потенціал України з метою використання його в майбутніх війнах з Туреччиною.
У 1750 р. на козацькій раді в Глухові було обрано гетьманом Кирила Розумовського – брата фаворита російської імператриці. Новообраний гетьман став виразником прагнень освіченої і заможної частини українського суспільства до відновлення становища України часів Б.Хмельницького.
У 1751 р. під владу гетьмана було передано Запорізьку Січ, повертався Гетьманщині і Київ. Зносини з Лівобережною Україною знову покладалися на Колегію закордонних справ. К.Розумовський без узгодження з російськими урядовцями почав призначати полковників та роздавати землі. Посилилися позиції козацької старшини, якій надавалося право за відсутності гетьмана керувати Гетьманщиною. Стало регулярним скликання у Глухові Старшинської ради, пожвавилось господарське життя, почалась відбудова Батурина, якому повернули статус гетьманської столиці. Гетьман удався до заходів, що обмежували свавілля російських чиновників на теренах України, зокрема, без дозволу гетьмана заборонялось арештовувати українців, крім кримінальних злочинів.
Самостійні дії гетьмана суперечили планам російського уряду, який не прагнув повернення козацької автономії. Тому, незважаючи на великий вплив К.Розумовського на російський двір, в 1754 р. з’явилась низка указів, що обмежувала владу гетьмана. К. Розумовському було заборонено призначати полковників (дозволялось лише пропонувати кандидатури), особливому контролю підлягали фінансові справи Гетьманщини.
Всупереч складній ситуації, для удосконалення діючої системи судочинства, К. Розумовський провів в 1760-1763 рр. судову реформу, у ході якої були створені станові шляхетські суди: земський (для вирішення цивільних справ), градський (для кримінальних справ), підкоморський (для земельних справ). Територія Гетьманщини була поділена на 20 судових повітів. У 1760 р. гетьман обмежив право переходу селян за умовою отримання письмової згоди від поміщика і залишення йому селянського майна.
У результаті військової реформи, козацькі полки були перетворені на регулярні, була запроваджена уніформа.
Великі задуми виношував гетьман щодо культури та освіти. Він запровадив обов’язкове навчання козацьких дітей і вживав заходів для відкриття університету у Батурині, а також для перетворення Києво-Могилянської академії на університет європейського типу.
Гетьман намагався домогтися права вільних дипломатичних відносин з іноземними державами, проводячи в перші роки свого правління міжнародну політику, не погоджену з російською стороною, проте надалі ця сфера діяльності українського гетьмана була істотно обмежена.
У 1762 р. К.Розумовський брав активну участь у дворцевому перевороті, у результаті якого на російський престол зійшла Катерина ІІ. Сподіваючись на подяку нової цариці, гетьман скликав у Глухові Старшинську раду, на якій було схвалено 23 пункти чолобитної на ім’я Катерини ІІ з проханням закріпити гетьманство за родом Розумовських.
Державницька позиція і заходи гетьмана, спрямовані на зміцнення автономії України, цілком суперечили централізаторській політиці російського уряду. Скориставшись проханням про надання спадкоємного гетьманства в Україні і збереження автономного укладу як доказом сепаратизму, Катерина ІІ змусила К.Розумовського подати рапорт про відставку. Протягом 10-ти місяців український гетьман, використовуючи свої зв’язки при дворі, намагався залагодити справу, але імператриця залишалась непохитною. Адже не особа К.Розумовського була причиною ліквідації гетьманства. То був закономірний крок російського уряду, який прагнув остаточної ліквідації Гетьманщини.
Отже, в листопаді 1764 р. вийшов царський наказ про ліквідацію гетьманства в Україні.
Ліквідація царизмом автономії України в кінці ХVIIІ ст.Після ліквідації гетьманства царський уряд продовжував політику, спрямовану на остаточну ліквідацію автономії України. Замість гетьманського управління для керування Лівобережною Україною та Запоріжжям відновила свою діяльність Малоросійська колегія ((Друга Малоросійська колегія (1764-1781 рр.) була створена указом Катерини ІІ)).. Її президентом було призначено графа П.Рум’янцева. Президент колегії отримав від Катерини ІІ таємну інструкцію з наказом обережно, але систематично знищувати українські «права і вольності», поступово підготовлюючи населення до сприйняття загальноімперських порядків.
Друга Малоросійська колегія складалась з 8-ми членів: чотирьох українських старшин і чотирьох посадових осіб-росіян. До її штату входили також прокурор (російський полковник), два секретарі (українець і росіянин) і канцелярські службовці. В адміністративному відношенні Друга Малоросійська колегія підпорядковувалась канцелярії малоросійського генерал-губернатора (цю посаду обіймав також П.Рум’янцев).
Першим заходом П.Рум’янцева стало проведення ревізії господарського життя Гетьманщини. Було здійснено перепис населення, описано земельну власність, виявлено ступінь заможності кожного окремого господаря. Постійно обмежувався вільний перехід селян. Перевірка відбувалась протягом 1765-1767 років.
Відповідно до імператорського наказу були ліквідовані Генеральна військова канцелярія, Генеральний військовий суд, інші установи - Канцелярія малоросійського скарбу, Генеральна лічильна комісія і Канцелярія генеральної артилерії – ставали департаментами Малоросійської колегії. Отже, поступово Друга Малоросійська колегія узурпувала всю повноту влади в Лівобережній Україні.
Діяльність П.Рум’янцева призупинила чергова російсько-турецька війна (1768-1774 рр.), після переможного закінчення якої «президент Лівобережжя» продовжив реформи. Так, у 1781 р. на землях Лівобережної Гетьманщини було утворено Малоросійське генерал-губернаторство (генерал-губернатором ставав
П.Рум’янцев), що складалось з трьох намісництв, згодом перетворених на губернії – Київську, Чернігівську та Новгород-Сіверську. Кожна губернія поділялась на повіти. У губернських та повітових містах створювалися адміністративні та судові установи на кшталт російських. Отже, на українських землях цілком поширилась система державного управління. Наказом від 20 серпня 1781 р. Малоросійська колегія була скасована.
У 1783 р. вийшов імператорський наказ, за яким на Лівобережжі та Слобожанщині запроваджувалось кріпосництво. В тому ж році, спеціальним указом було ліквідовано і козацьке військо. Десять козацьких і три компанійських полки перетворювалися на десять регулярних кінних карабінерних полків російської армії. Реорганізовані козацькі полки й надалі мали формуватися з українських козаків, яких перевели в стан казенних селян (вони не вважалися кріпаками, а мусили відбувати військову службу в російській регулярній армії). Українська шляхта і козацька старшина за імператорською «Грамотою про вольності дворянства» набувала всіх прав російського дворянства.
У 1765 р. Катерина ІІ підписала указ про скасування козацького устрою на Слобожанщині і створення Слобідсько-Української губернії з адміністративним центром у Харкові. Територія губернії поділялась на 5 повітів. Головним органом управління ставала губернська канцелярія. Козацькі полки перетворювались на гусарські, старшини отримували російські військові чини, а козаки ставали «військовими обивателями».
Після ліквідації гетьманства останнім осередком українських державотворчих традицій залишалась Запорізька Січ. Зростання економічної могутності Запоріжжя, відсутність кріпацтва й демократичний устрій козацької республіки непокоїли царський уряд, адже Запорізька Січ виступала цілковитою протилежністю кріпосницькій монархічній Росії. Тому, царський уряд усіляко намагався застосувати і до запорізького козацтва загальні принципи своєї внутрішньої політики, спрямованої на зміцнення в країні феодально-кріпосницького ладу. Він установив і постійно посилював свій контроль над внутрішнім життям Запоріжжя. Вже з 1733 р. Запорізька Січ підлягала безпосередньо генерал-губернаторові, а з 1750 р. – ще й гетьманові. У 1756 р. Запоріжжя разом з Лівобережною Україною було передано у відомство Сенату, а з 1764 р.- Малоросійській колегії. Така підпорядкованість мала своїм наслідком обмеження військового самоврядування Запорізької Січі.
Після закінчення російсько-турецької війни 1768-1774 рр., в результаті якої було ліквідоване Кримське ханство і Росія здобула вихід до Чорного моря, відпала потреба в козацтві на території, що стала внутрішньою частиною імперії. Придушення також селянсько-козацького повстання в Росії під керівництвом О.Пугачова, розв’язало російським урядовцям руки й пришвидшило справу ліквідації козацького устрою на Запоріжжі. Долю козацької республіки було вирішено в квітні 1775 р. на раді при імператорському дворі. Катерина ІІ за порадою князя Г.Потьомкіна прийняла рішення про ліквідацію Запорізької Січі.
Четвертого червня 1775 р. війська генерала Текелія, які поверталися з турецької війни, раптово оточили Січ. Трьохтисячний гарнізон, що перебував на Січі, вирішив не чинити опір росіянам, яких вважав своїми «братами» та союзниками. Наступного дня, за наказом Текелія, із Січі були вивезені боєприпаси, артилерія, військова скарбниця, клейноди й архів. Усі будинки на Січі, крім укріплень, були зруйновані. Надалі протягом двох тижнів Стотисячна російська армія цілком окупувала запорізькі землі.
Осередок української державності та волелюбства було остаточно знищено, а разом з цим остаточно ліквідована і автономія України.
У червні 1775 р. вийшов сенатський наказ, за яким запорожцям було запропоновано записатися до селянського та міщанського станів. Була репресована військова старшина Запорізької Січі. Кошовий отаман Петро Калнишевський протягом 25-ти років відбував ув’язнення у Соловецькому монастирі на Білому морі, військовий суддя Павло Головатий і військовий писар Іван Глоба були заслані до Тобольська.
Після ліквідації та зруйнування російським урядом Запорізької Січі в 1775 р. значна частина запорожців, рятуючись від переслідування та закріпачення, переселилась в низов’я Дунаю. Турецький уряд надав запорожцям землі між Південним Бугом та Дунаєм. Тут була закладена Задунайська Січ, яка неодноразово під впливом зовнішніх обставин змінювала місце розташування (відомі Усть-Дунайська, Сейменська, Катерлезька Січі). Внутрішній устрій Задунайської Січі був аналогічний Запорізькій. Задунайські козаки змушені були брати участь у воєнних операціях турецької армії. Під час російсько-турецької війни 1828-1829 рр. кошовий отаман Йосип Гладкий перейшов з двохтисячним загоном козаків і селян на територію Росії і прийняв царське підданство. У відповідь турецькі війська зруйнували Задунайську Січ, а козаків кинули до в’язниці.
Військо вірних козаків (Чорноморське козацьке військо) існувало в 1787-1860 рр. і було одним із найбільших козацьких формувань, створених на території Південної України після зруйнування Запорізької Січі. У 1792 р. російський уряд для закріплення свого панування на Північному Кавказі переселив козаків на Кубань. У 1792-1793 рр. на Кубань було переселено близько 25-ти тис. козаків. Колишні запорожці складали 40 куренів, які з середини ХІХ ст. стали називатися станицями. Центром військових земель стало м. Катеринодар (нині Краснодар). У 1860 р. Чорноморське козацьке військо ввійшло до складу Кубанського козацького війська.
Отже, ліквідація Запорізької Січі супроводжувалась знищенням традиційного козацького адміністративно-територіального укладу, запровадженням російських адміністративних і судових установ, змінами в соціальній структурі населення – ліквідацією козацького стану, закріпаченням селян, реорганізацією козацького війська в регулярні полки російської армії. Під владою Росії опинилась більшість українських земель: Правобережжя, Лівобережжя, Слобожанщина та Запоріжжя.
Гайдамацький рух.Безперервні війни, що відбувалися на Правобережжі протягом ІІ половини ХVII ст. спустошили ці землі. Проте, польський уряд не хотів втрачати родючі землі, тому всіляко заохочував переселенців, звільняючи їх на певний час від податків та панщини. Однак пільги надавалися на короткий термін. Основою господарського життя ставала фільварково-панщинна система з примусовою працею та кріпацтвом. Православна церква зазнавала переслідувань (навіть в 1717 р. Сейм ухвалив закрити всі православні церкви). Православні єпархії силоміць перетворювалися на уніатські. Хоча і греко-католицьку церкву намагалися максимально наблизити до католицької (наближення обрядів до римо-католицьких, польська мова тощо).
Посилення панщини, феодального і національно-релігійного гноблення викликало хвилю повстань на Правобережній Україні. На початку ХVII ст. тут виникла нова форма антифеодальної і народно-визвольної боротьби, відома за назвою гайдамацького руху (від «гайде» - «гнати», «переслідувати»). Гайдамаки переважно діяли невеликими загонами, застосовуючи практику партизанської боротьби, стрімкі рейди, несподівані напади на поміщицькі садиби. Поширенню гайдамацького руху сприяла близькість запорізьких степів – чимало запорожців нелегально діяли у гайдамацьких загонах. У боротьбі проти феодального гніту повстанські загони поповнювалися селянами та міською біднотою, об’єднуючи представників різних народів – українців, росіян, білорусів, молдаван, поляків.
Перший великий вибух стався в 1734 р. Боротьба за польський престол після смерті короля Августа ІІ призвела до російської інтервенції. Разом з російськими військами в Польщу вступили й українські козацькі полки. Це викликало сподівання місцевого населення на визволення з-під шляхетського панування. Повстання почалось на Київщині, далі селянський рух поширився на Поділля, частково охопив Волинь. Найбільший гайдамацький загін на Поділлі очолював начальник надвірних козаків князя Любомирського сотник Верлан. Початково Верлан діяв на Брацлавщині, а коли назбирав достатньо війська, здійснив походи на Поділля, Волинь, захопив фортеці у Жванці і Бродах, а його загони дійшли до Кам’янця і Львова. На прохання польських магнатів російське військо легко розгромило повстанців. Втім, у наступні роки гайдамацький рух знову не раз спалахував на Поділлі. Загони запорожця Матвія Гриви, отаманів Гната Голого, Григорія Медвідя, Мартина Моторного здобували містечка та замки, а часом і великі міста, такі як Чигирин і Крилів.
Новий спалах повстання припав на 1750 р., коли гайдамаки майже протягом року володіли Брацлавщиною, Київщиною, Східним Поділлям, а окремі загони доходили до Полісся. Повстанські загони очолювали Марк Мамай, Мартин Тесля, Іван Подоляка та інші. На жаль, ні керівники гайдамацьких загонів, ні селянські ватажки не склали єдиної організації, діяли нескоординовано, без плану, тому повстання було жорстоко придушене і не принесло відчутних результатів селянам.
У 1768 р. спалахнуло нове повстання, яке силою й розмахом перевершило всі попередні – Коліївщина (від слів «кіл», «колоти»). Основною причиною повстання стало посилення соціального і національно-релігійного гніту,
обмеження прав українців на польських землях. Варшавський сейм 1766 р. оголосив усіх шляхтичів, які відстоювали права некатолицького населення, ворогами держави, що ще більше загострило протистояння католиків та православних. У конфлікт утрутилася Російська імперія, домігшись укладання на початку 1768 р. російсько-польського трактату про зрівняння в політичних правах із католиками православних і протестантів.
Частина польської шляхти і магнатів сприйняла цей трактат як зазіхання на їхні необмежені права, утворивши в лютому 1768 р. у м.Бар союз («конфедерацію») для протидії некатоликам і збереження необмежених привілеїв шляхти.
Зібравши 10-тисячне військо, Барська конфедерація вторглась у Правобережну Україну: переслідувань і репресій зазнавали православні селяни, міщани, священики. Навесні 1768 р. у православному Мотронинському монастирі біля Чигирина почало готуватися повстання проти шляхетської окупації. Його ідейним натхненником був ігумен монастиря Мельхіседек Значко-Яворський, а керівником – колишній запорожець Максим Залізняк, якого гайдамаки обрали полковником.
Наприкінці травня 1768 р., виступивши з урочища Холодний Яр (неподалік від Чигирина), повстанці звільнили від шляхти десятки сіл і містечок Київщини та Черкащини. На звільненій території скасовувалась панщина і відновлювалось традиційне козацьке самоврядування.
Максим Залізняк постійно звертався до мешканців Правобережжя з універсалами – створювались нові загони, збільшувалась їх чисельність. На початку липня були визволені Канів, Фастів, Брусилів. На шляху повстанців перешкодою стала фортеця Умань. Очолювані сотником Іваном Гонтою надвірні козаки, які повинні були обороняти фортецю, перейшли на бік гайдамаків. Це і зумовило успіх: гайдамаки здобули місто, яке стало їхньою базою. Рада, що відбулась в таборі повстанців, проголосила М.Залізняка гетьманом, а І. Гонту - полковником. Повстання перекинулося на інші райони Правобережжя, де діяли загони гайдамацьких ватажків – Семена Неживого, Микити Швачки, Андрія Журби та інших. Тут були знищені королівські органи влади і встановлене народне самоврядування. Поміщицька земля передавалася селянам, скасовувалися повинності.
Такий розмах повстання налякав польський уряд. Він звернувся за допомогою до російських військ, що знаходилися на Правобережжі для воєнних дій проти конфедератів. Уряди Росії та Польщі об’єднали свої сили і розгромили погано озброєні загони повстанців. При цьому гайдамаки не вчинили опору російським військам, вважаючи їх своїми союзниками. Були страчені І.Гонта та його найближчі соратники. М.Залізняка заслали в Сибір. Незважаючи на страту ватажка і розгром основних сил, Коліївщина тривала до травня 1769 р.
У Галичині посилення експлуатації селянства й національного гніту вже в ХVI ст. покликало до життя опришківський рух (опришок – від лат. «знищувач», «порушник»). Тактика партизанської боротьби таємних таборів,
розташованих невеликими загонами, відхід в разі потреби на територію інших держав, масова підтримка населення та інші характерні риси зближували опришківство як з гайдамаччиною, так і з іншими соціальними рухами того часу. Діяли опришки в Галицькому Прикарпатті, на Буковині та Закарпатті. Найбільшого розмаху опришківство набуло в 30-40-х роках ХVII ст. під проводом Олекси Довбуша (1738 - 1745 рр.). Очолюваний ним загін громив садиби панів і орендаторів. Опорним пунктом опришків стала гора Стіг. Звідси вони здійснювали рейди в Дрогобич, Солотвин, Рогатин та інші міста. Загинув Олекса Довбуш в 1745 р. Однак десятки повстанських загонів продовжували діяти на західноукраїнських землях. Опришків очолювали Іван Бойчук, Василь Баюрак, П.Орфенюк. Загони опришків здобули міста й фортеці (Пнів, Сянік, Сатанів та ін.), успішно боролися проти військових частин і каральних загонів.
Таким чином, гайдамацький рух ХVII ст. був яскравим проявом національно - визвольного руху на українських землях, що знаходились в складі іноземних держав.
Возз'єднання Правобережної України з українськими землями в складі Російської держави.Національно-визвольні рухи знесилювали Річ Посполиту, до краю загострювали внутрішньополітичну ситуацію, створюючи сприятливі умови для втручання сусідніх держав. Ослабленням Польщі скористалися Росія, Пруссія та Австрія, кожна з яких хотіла захопити частину польських територій. Вони прагнули поділити Польщу, збільшивши свої володіння за рахунок її території. Поділи Польщі не оминули українських земель – тих, що входили до складу Речі Посполитої. Так, у 1772 р. під час першого поділу Польщі землі Галичини відійшли до Австрії. Незабаром був узаконений перехід до неї також і Північної Буковини. На зміну одним іноземним феодалам прийшли інші, які продовжували політику соціального та національного гноблення народних мас.
У травні 1792 р. російські війська почали наступ на Правобережну Україну. Королівська армія майже не чинила опору. Незначні сутички сталися лише під Любаром, Шепетівкою та Острогом. У середині 1792 р. воєнні операції практично припинилися. Але минув майже рік, перш ніж плани царського уряду було втілено в життя.
27 березня 1793 р. вийшов маніфест Катерини ІІ, за якими Правобережна Україна (Подільське, Волинське, Брацлавське і Київське воєводства) приєднувалися до Росії. Внаслідок другого розподілу Польщі, внаслідок якого територія Правобережної України відійшла до Росії.
У 1795 р. за остаточним, третім розподілом Польщі до Росії було приєднано західні землі Волині та Білорусі.
Протягом 90-х років XVIII ст. на територію Правобережжя були поширені загальноросійські адміністративні органи й установи.
Культура України в ІІ половині ХVII - XVIII ст.Незважаючи на руйнування і спустошення в ІІ половині ХVII ст. культура України продовжувала розвиватися. Як і раніше, ідеологічною основою культурного розвитку залишалась православна релігія. Освіта мала церковний характер: при церквах відкривалися школи, де священики навчали дітей селян, міщан, козаків основ лічби, письма, релігійних заповідей. Продовжували діяти і братські православні школи. Освіта значно краще розвивалась в Гетьманщині і на Слобожанщині. На Правобережжі і в Західній Україні польська влада переслідувала православну церкву й українську школу, насаджувала польську культуру.
Вищий навчальний заклад - Могилянська колегія в 1694 р. отримав статус Академії. Викладання більшості предметів (граматика, риторика, поетика, діалектика, логіка, філософія) виконувалося латиною. Тут освіту отримували діти – вихідців різних станів. Крім того, діти старшин виїжджали на навчання за кордон, у католицькі та протестантські навчальні заклади.
У другій половині ХVII ст. зароджується театральне мистецтво. Воно існувало в двох різновидах – шкільний театр (організовувався професорами та студентами Києво-Могилянської академії) та мандрівний (організовувався учителями нижчих шкіл і мандрівними дяками). Найдавніша українська драма, що в повному обсязі збереглась до нашого часу датується 1674 р. і називається «Про Олексія, чоловіка Божого».
Щодо розвитку літератури, то в цей період не припинялася літературна полеміка. Публіцистично-богословські твори на захист православ’я писали провідні діячі церкви. Найвідоміші пам’ятки ІІ половини ХVII ст. - це твори Лазаря Барановича «Нова міра старої віри» (відповідь на єзуїтську книгу «Стара віра»1676р.); Йоаникія Галятовського «Ключ розуміння» (збірка доповідей 1655 р.); Дмитра Туптала – у чотирьох томах упорядкував житія святих. Цей твір став, першою енциклопедією для православного світу. «Руно зрошене» - збірка переказів про дива ікони Богородиці Чернігівського Троїцько-Іллінського монастиря, 1689-1705 рр.
Історична та літописна література здебільшого представлена рукописними пам’ятками: 1672-1673 рр., Феодосій Софонович «Хроніка з літописців стародавніх». У 1674 р. в друкарні Києво-Печерського монастиря було надруковано «Синопсис» (можливий автор Пантелеймон Кохановський), який вважається першим друкованим підручником з історії. Загалом «Синопсис» витримав понад 30 видань.
Невід’ємною складовою духовного життя народу залишалась музика. Багато бандуристів, кобзарів, лірників виконували героїчні пісні про минуле українського народу, співали про тяжке життя українців. У містах існували музичні цехи, що обслуговували переважно панів та магнатів.
Києво-Могилянська академія була провідним осередком музичної культури – навчання музики й співу вважалося обов’язковими предметами. Ще з 50-х років ХVII ст. тодішній ректор академії Лазар Баранович організував спеціальну
музично-хорову школу. Студентський хор налічував близько 300 осіб, та вважався найкращим у Києві. Музичні класи відкривалися і в колегіумах. Перший спеціалізований заклад музичного профілю відкрився в 1729 р. у Глухові – «співацька школа».
У другій половині ХVII ст. розвивався живопис, особливо портретний та церковний. Продовжувала розвиватися друкарська справа: Київська, Чернігівська, Новгород-Сіверська друкарні випускали велику кількість книг українською, польською і латинською мовами.
У цілому, культурному розвитку України в ІІ половині ХVII ст. значною мірою сприяла підтримка гетьманської держави, зокрема , гетьмана І.Мазепи.
У першій половині ХVIIІ ст. українська культура поступово потрапляла під суворий контроль царського уряду. Царський уряд всіляко заохочував відплив діячів української культури до Москви. Найвищі церковні достойники Російської імперії були українцями (Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Дмитрик Туптало та інші). У період з 1700 по 1762 рр. понад 70 українців та білорусів займали вищі церковні посади в імперії, тоді як росіяни – 47. Нажаль, за високі посади українці мусили зрікатися свого коріння. Не уникнули утисків у царині культури й західноукраїнські землі. Більшість колегіумів на Правобережжі та в Західній Україні перебувала під контролем єзуїтів. Українськими лишалися тільки початкові братські й громадські школи, але й вони переслідувалися поляками.
У галузі освіти нижчою ланкою залишалися початкові школи, кількість яких поступово зростала. На землях Слобожанщини та Лівобережжя діяли колегіуми – Чернігівський (1700 р.), Харківський (1726 р.) та Переяславський (1738 р.). Українські колегіуми були всестановими: в них навчалися не тільки діти привілейованих верств населення , а й вихідці з селян та міщан.
У Києво-Могилянській академії було скорочено кількість студентів, від викладання були усунені особи, які, на думку росіян, були недостатньо відданими цареві. В академії навчались студенти не тільки з України, а й з Білорусії, Росії, Молдови. Слухачі вивчали слов’янську, латинську, грецьку і західноукраїнські мови, історію, географію, математику, астрономію, природознавство, богослов’я, логіку, риторику. Академія мала велику бібліотеку, в якій нараховувалось близько 12 тис. книг. Розвиток освіти перебував у безпосередньому зв’язку з книговиданням. Найбільшим видавничим центром залишалась друкарня Києво-Печерської лаври. Чимало книжкової продукції виходило в Чернігівській друкарні. Діяли друкарні також у Львові, Луцьку, Кременці, Почаєві, Уневі. Крім богослужбових книжок, видавалися твори тогочасних українських письменників, підручники. Книжки друкувалися українською, церковнослов’янською, латинською, польськими мовами.
Достатньо високий рівень освіти та книгодрукування сприяв розвитку літератури, причому переважали твори українською мовою, латиномовні та польськомовні твори в доробку українських письменників траплялися рідше. Серед українських поетів найвидатнішим був Климентій Зиновіїв. Йому належить велика рукописна збірка віршів, героями яких були переважно
ремісники, робітники, наймити, козаки. Климентій Зиновіїв уславився і як один з перших фольклористів. Він зібрав близько 1600 народних прислів’їв та приказок, впорядкував їх за алфавітом, увівши до своєї збірки.
Перевагу книжній українській мові надавав Іван Величковський. Він створив дві книги віршів «Зегар з полузегарком» та «Млеко», в яких зібрав вигадливі за формою поезії – так звані курйозні вірші. До курйозних віршів відносяться, зокрема, акровірш (перші літери кожного рядка утворюють слово), вірші, які читалися однаково зліва направо й, навпаки. Курйозні вірші є виявом мистецького стилю бароко в літературі.
Найвидатнішим явищем історичної літератури першої половини ХVIIІ ст. стали козацькі літописи. Ці твори створювалися в козацькому середовищі та оповідали про події козацької історії. До козацьких літописів відносять, зазвичай, три класичні пам’ятки української історіографії – Літопис Самовидця, написаний українською мовою, близькою до народної (автором вважається Роман Ракушка-Романовський. Описуються події 1648-1702 рр.); Літопис Григорія Грабянки, написаний церковнослов’янською мовою (розповідає про події від найдавніших часів до 1709 р.); Літопис Самійла Величка, написаний книжною українською мовою (складається з двох частин: опис подій з 1648 по 1660 рр. та від 1660 по 1700 рр. Вміщено портрети гетьманів, тексти документів, поетичні тексти. Дійшов до нас не в повному обсязі).