Смоленский Н.И. Проблемы обьективности исторического познания \\ І Іовая и новейшая история. - 2004. - № 6. - С. 35. 4 страница

У мисленні первісної людини жило почуття родинного зв’язку всіх живих істот. Ідея братства людини і тварини знайшла свій ви­раз у поширених міфах, згідно яким далекі пращури людей мали змі­шані риси «тварин-людей». Віра в зооморфних предків дуже давня і вона пояснює виникнення такого своєрідного явища як тотемізм (то­тем - тварина, яка вважається першопращуром і покровителем даного племені). Тому і своє походження вони виводили зі світу тварин. У ті далекі часи люди поклонялися тотемам і приписували їм роль творців світу. Подекуди творцями світу вважали птахів, адже у багатьох на­родів простежується уявлення про родинні зв’язки птаха та людини, перевтілення людей у птахів та птахів у людей. А там, де птах, там і чарівне яйце-райце.

Дослідник давньої культури український історик М. Чмихов зазна­чав, що казка про яйце-райце є одним із найдавніших варіантів міфу про «космічне яйце», відомого у багатьох народів. Адже у заверше­ному вигляді цей міф розповідає про утворення з яйця усього світу: верхня половина його шкарлупи стала небом, нижня - землею, а із вмісту яйця виникли небесні тіла, гори, ріки та все живе, у тому числі й первісні люди.

Першоосновою творення у різних народів вважали також рибу. Це можна пояснити тим, що яйцеподібна ікринка риби, розкриваючисьпрямо на очах, як і яйце, ставала основою нового житгя. Зв’язок пта­ха, риби та людини у таких переказах досить тісний. Так, слов’яни та германці вважали, що зародки людей, як рибини, плавали у воді, а повитухам їх приносили птахи (лелеки). Наші пращури вірили й у можливість перевтілення людей у риб. Отже, птах, яйце, риба були невід’ємними складниками, що могли стати символом загальної пер­шооснови.

У добу первісності єдиною формою пояснення світу було його мі- фопоетичне осмислення, явлене у образах, наділених могутньою ху­дожньою силою. Міфологічні образи та легенди служили джерелом і засобом передачі з покоління в покоління знань, навичок, традицій. Во­ни обслуговували ритуал, в основу якого було покладено принцип на­слідування явищам природи, і у якому тісно перепліталися піснеспіви, танок, молитви. Магічне споглядання замикало увесь Всесвіт у при­чинний ланцюг наслідків, в яких велику роль відігравали обряди. У об­рядах людина імітувала життя природи, боячись порушити хоча б одну ланку в космічній містерії, боячись бути викинутою за межі буття. Об­ряди допомагали підтримувати світовий порядок і давали можливість первісній людині відчути себе важливою частиною Універсуму.

Особливістю міфологічного мислення було специфічне сприйнят­тя простору і часу. Про це свідчать архаїчні міфи. Простір обмеж­увався для давніх людей полем діяльності общини, місцем її прожи­вання. Велике значення у міфологіях народів світу мало уявлення про «Центр» як згусток сакральної енергії, який отримував втілення в об­разах Світової гори чи Світового дерева - точки перетину Неба і Зем­лі; Світової осі як місця поєднання Неба, Землі і потойбічного світу1. Міфологічний час був неподільний, злитий з природним.

Серед характеристик міфологічного мислення можна назвати такі його властивості, як образна мова, тяжіння до абсолютного, міфоло­гічну логіку, засновану на образах за принципом контрасту, традиціо­налізм. Саме традиція є виразом групового досвіду, що накопичувався впродовж багатьох віків.

Міфи первісного суспільства були своєрідною священною історі­єю божества (тотема чи першопредка) даного племені. Міф обґрун­товував існування даної соціальної групи, її статус, ніс в собі норми, цінності, традиції і зумовлені ними моделі поведінки. Міфи передава­лися із покоління в покоління, причому міфи найцінніші для племені (сакрального характеру) могли передаватися через спеціальні обряди ініціації і зберігатися в таємниці від всіх непосвячених2. Міфи стано­вили духовну цінність племені, пояснювали і санкціонували існуючийу світі порядок і саме так розкривали людині її саму. Міф переживався архаїчною свідомістю як певна дійсність, що виливає на долю світу і людей. Видатний російський культуролог О.Ф. Лосєв підкреслював: «Міф є справжнє життя, з усіма його надіями, страхами, очікуваннями і відчаєм, з усією його реальною повсякденністю і особистою заці­кавленістю»3. У свідомості членів архаїчних суспільств був відсутній поділ на «світ природи» та «світ історії». Міф містив модель історич­ною процесу «від витоків часів».

Залежно від функцій і сфери вияву виділяють такі форми існуван­ня міфу в культурі: первісні чи архаїчні міфи, міфи давніх цивілізацій і сучасні міфи масової свідомості.

На ранніх стадіях розвитку людства домінували переважно короткі міфи, досить прості за змістом. Пізніше вони ускладнювалися, міфо­логічні образи і мотиви перепліталися і утворювали цілі цикли. Дав­ні міфи за своїм змістом поділяються на теошнічні (про походження йогів), космогонічні (про створення світу), космологічні (про світо­будову), антропологічні (про творення людини), етіологічні (про по­ходження природних об’єктів та предметів), сотсріологічні (про по­рятунок людини), есхатологічні (про кінець світу).

Архаїчні міфи етіологічні за своїм характером. Основні їхні герої нредки-деміурги та культурні герої, з діяльністю яких пов’язано уріз- і юманітнення явищ світу і живих істот.

Космогонічні міфи вважаються основними серед інших типологіч­них форм міфів. У них розкривається просторове оформлення Всссві- іу. При всій їхній різноманітності вони являють собою архетипові варі­анти виникнення світу із хаосу, де поява світу пов'язується з водою, зо­оморфною істотою, або трактується у антропоморфній формі як якесь людське тіло, з якого утворюється всесвіт (наприклад, Пуруша в індій­ській міфології), а пізніше з уявленнями про Бога-Творця, деміурга.

Так, аріям світ уявлявся створеним із трьох сфер, населених Бо­гами, людьми та іншими істотами. Верховним Богом індоаріїв став Індра-дсміург. Космогонічні міфи Рігведи присвячені пошукам пер­шопричини буття, причому процес створення світу моделюється у різних варіантах міфів по-різному. Першопричиною Буття проголо­шується то «Щось Одне», то Бог-Творсць Вішвакарман, то «Золотий зародок» (Золоте Яйце), то жертвоприношення першолюдини Пуруші і т. ін. Ключовий міфо-ритуальний символ всього кола явищ - світове дерево - універсальний знаковий комплекс, пов’язаний з ідеєю тво­ріння, який виражав сакральність світу, втілив уявлення про космо- планетарні процеси і ритми. Суть творіння - перетворення хаосу вкосмос. Воно здійснюється різними шляхами: світ виникає із яйця, що плаває на водах, з тіла принесеного в жертву першолюдини ГТуру- ші, у результаті діяльності деміурга Індри чи іншими шляхами. Тво­ріння світу може відбуватися також із допомогою слів. «Безкінечний, вічний Брахман - це сутність Слова, яке незнищенне; від нього про­являється розгортання світу.. .»4.

В цілому міфи про створення світу приймають найрізноманітніші форми. Наприклад, згідно міфологічних уявлень племені когі (Колум­бія) і нині на Небі «все написано, все там можна побачити, воно містить все про минуле, людей, звірів...» За космогонією когі спочатку було мо­ре, яке було Матір’ю. Мати була духом усього того, що настане. Вона була також думкою і пам’яттю. Поступово постали 9 світів: у першому були лише дух та думка; батьком другого світу був тигр; у третьому з’я­вилися личинки; четвертим світом володіли дві Матері і один Батько, який знав, якими будуть люди; Мати п’ятого світу пройнялася перед­чуттям людських істот; Мати і Батько шостого світу народили двох пер­ших володарів світу, названих Блакитним і Чорним, які поділили між собою Всесвіт; у сьомому світі утворилася кров у тілах; Мати і Батько восьмого світу народили 36 Батьків і Майстрів Усесвіту; нарешті з’я­вився дев’ятий світ. Батьки світів побачили велике дерево над морем і побудували на воді просторий будинок і назвали його Алуна.

У той час згідно з космогонічним міфом евенків, північного наро­ду Сибіру, вони колись вважали, що Сонце, Місяць і Небо були їхніми космічними предками, творцями Всесвіту, джерелом усякого життя на Землі. Сонце одружилося з Місяцем, і у них народилися діти - соняч­ні промені. Землю створив син неба Савакі. Він послав птаха пірнути у море і дістати дзьобом із його дна піску та глини. Коли птах вири­нув і виплюнув землю, утворився острівець, який усе зростав. Потім Савакі заходився створювати дерева і трави, щоб дати людям, а вже після цього виліпив глиняні фігурки людей і вдихнув у них життя.

Таким чином, у різних народів, що перебували приблизно на одно­му і тому самому етапі історичного розвитку, ми можемо виявити як різні міфологічні уявлення, так і подібні риси в глибоких архаїчних пластах міфів.

Відомий дослідник духовного життя людства Мірча Еліаде зазна­чав: «У цілому, із великою долею вірогідності можна стверджувати, що ряд міфів був знайомий уже людям палеоліту - перш за все кос­могонічні міфи й міфи про походження (тварини, людини, смерті і т. ін.). Наприклад, космогонічний міф про первісні Води й Творця, який постає або в антропоморфному вигляді, або у вигляді тварини, щопірнає на дно океану за матеріалом, необхідним для створення світу. ІІайширше розповсюдження цієї космогонії та її архаїчна структура вказує на традицію, що сягає до найдавніших часів. Так же широко, но всіх континент ах, від Австралії до Південної Америки й до Арк­тики, поширені міфи, легенди й ритуали, що пов’язані із сходженням на небо і «магічним польотом»5. У цих міфах виділяються дві важливі ідеї - ідея творення і ідея розвитку. У космогонічні міфи часто вплі­таються і теогонічні сюжети про походження Богів і антропогонічні міфи про походження людей. Особливе місце посідають міфи про по­ходження вогню, ремесел, землеробства, а також установлення звича­їв та обрядів. їх введення приписується культурним героям. У міфах розвинутих аграрних народів важливе місце належить календарним міфам, в яких символічно відтворюються природні цикли про вмира­ючого і воскресаючого Бога.

«Міфотворчість, - як відмічає російський історик І.М. Дьяконов, - це найважливіше явище в культурному житті людства, явище, що панувало над його духовним життям впродовж десятків і сотень тисяч років».

Всупереч поширеній точці зору, міф - аж ніяк не розповідь про чу­деса епохи «дитинства людства». Міф - універсальна категорія люд­ської психіки і культури людства і, як будь-яка універсалія, знаходить­ся поза часом, і тому супроводжує людину протягом усієї еволюції Homo Sapiens. Характерними рисами міфологічної свідомості, яка не знала просторово-часової локалізації подій, є символізм (відсутність чіткого розділення суб’єкта і об’єкта, предмета і знака, сутності та іме­ні, одиничного і множинного) і космізм, який узгоджувався з цикліч­ним сприйняттям часу, вираженим у ідеї «вічного повернення». Міфо­логічна свідомість - ранній етап у розвитку історичної свідомості.

М іфотворчість - найдавніша форма інтерпретації світу людини та суспільства, в якому панував ідеологічний синкретизм. Міфи - це не лише спадщина минулого, а й найперші і тому незабутні прозріння людського розуму, який почав осмислювати сутність буття. Через міф людина хотіла проникнути у святу святих світової гармонії, в таємни­цю життя й смерті. Міф допомагає нам сприймати минуле, нинішнє і майбутнє у постійному русі і взаємозв’язку Міф - найбільш ран­ня форма духовної культури людства, що об’єднувала у собі зачатки суспільних поглядів, релігійних вірувань, історичних знань. Арнольд Тойнбі, один із відомих істориків і теоретиків історичної науки, писав: «Історія, як і драматургія, як і романістика, вийшла з міфології...». От­же, міфи - цс не набір довільних фантазій на мотиви окремих явищприроди, а частина цілісного осмислення світу людиною первісної до­би. Міфологія - первісне джерело історії людини, перші спроби осяг­нути таємницю світобудови.

У добу античності на зміну архаїчній, міфологічній картині світу прийшла більш складна, що було пов’язано з новим етапом розвитку самосвідомості, проривом у мисленні. Давні треки не відчували себе загубленими у оточуючому їх світі, як єгиптяни серед пісків чи скіфи в степах. Світ видавався їм більш гармонійним і місце у ньому було да­роване їм богами. Саме у Греції людина вперше усвідомила, що являє собою людство. З пробудженням Греції відбулося народження світу.

Давні греки створили собі богів за своїм образом і подобою. Така ідея не приходила в голову народам, що раніше ступили на арену іс­торії. їх боги не мали реальних прототипів в минулому. Грецька міфо­логія знаменує кінець Звіра, грізної сили, невмолимої влади природи над людиною. Не звіроподібні, а людиноподібні боги. У світі грець­кої міфології людський дух не відчуває жаху перед богами. Влучно охарактеризував такий стан І. Нечуй-Левицький: «Хто не впізнає са­мих таки греків у грецьких богах, естетично-матеріальних, хитрих, лукавих Олімпійцях? Грецький Олімп - то сама Греція, перенесена з Еллади на високе небо...» Антропоморфні боги, цілком природно, зробили небеса приємним місцеперебуванням. «Греки знали, чим за­ймаються жителі небесних чертогів, що вони їдять, п’ють, як розва­жаються. Можна було навіть обережно насміхатися над богами. Та­ким предметом насмішок був сам Зевс, який намагався приховати від дуже ревнивої дружини Гери свої невтомні амурні пригоди. Сміх біля ніг єгипетського сфінкса був би недоречним»6.

Притаманне давнім грекам моністичне бачення світу включало лю­дину у загальну його картину як органічну, пов’язану з ним складову. Давньогрецький поет Піндар так виразив цю ідею: «... одне є рід люд­ський, інше - рід богів, однак від однієї матері обидва вони отрима­ли життя». У пошуках спільної основи для обґрунтування цієї фунда­ментальної ідеї антична думка сягає до втілення єдиного сущого - до космосу. Цей космічний зв’язок людини, її починань та їх результату, її долі становить одну з визначальних рис античного історизму.

Міфологічна, як і епічна, форма осмислення індивідуумом свого існування в просторі - часі (бо саме вони є відправною точкою істо­ричної свідомості) змінюється формою космологічною. Це означає, що віднині елемент космосу виконує свою евристичну функцію не лише стосовно світу природи, а й при спробі осмислити світ історич­ний. М.А. Барг підкреслював, що «... пластичність думки, яка стираєграні між: світом природи й світом історії, космосом і людським сус­пільством, цю легкість потрібно постійно враховувати, коли мова йде про проблему античного, перш за все давньогрецького історизму»7. У працях античних мислителів про природу і світ містяться витоки єв­ропейської історичної думки, а історична свідомість доби античності с відправною точкою тривалого процесу розвитку поглядів на історію та історичний процес.

Минуле відкривалося різним народам на різну глибину. Античність вражає нас гостротою інтересу до «витоків», «генезису». З допомо­гою міфології цей інтерес задовольнявся досить просто («засновни­ками» благ цивілізації виявлялися, як правило, боги), тим не менше, і раціональна думка вже мала місце. Найдавніші (з тих, що дійшли до нас) пам’ятки духовної культури Еллади «їліада» та «Одіссея» Гомера - поеми, щедро збагачені автором міфами. Так, світ Гомера був упо­рядкований шляхом розподілу «сфер впливу» між великими богами. Зевсу відводилося яскраве світло небес (його ім’я і означає «світле не­бо»), Аїду - морок підземного царства мертвих, Посейдону належала волога стихія, Гея втілювала собою родючу землю. Але не випадково М. Гнєдич писав: «Геній Гомера подібний до океану, який приймає в себе всі ріки». У знаменитих віршах «Іліади» описано, як кульгавий Гефест, бог вогню та металу, виготовив «рівний, потрійний, з п’ятьма металевими смугами щит для «богорівного» Ахіллеса, зобразивши на ньому весь видимий світ, яким його сприймала Еллада на зорі свого буття:

«Землю на нім зобразив він майстерно, і небо, і море,

Сонця невтомного коло, і місяць срібляний уповні,

І незліченні сузір’я, що неба склепіння вінчають,

Посеред них і Плеяди, й Гіади, і міць Оріона,

И навіть Ведмедицю - інші ще Возом її називають.

Крутиться Віз той на місці й лише вигляда Оріона,

Тільки один до купань в Океані-ріці непричетний.»

У цілому, як підкреслював М. Барг, «міф та епос звернуті до «по- чатків» часу, коли людина ще з’являлася та діяла у товаристві богів і напівбогів (в гомерівському епосі, як відомо, олімпійські божества постійно втручаються у хід Троянської війни). Драма богів і драма людей розвивалися паралельно. У гомерівському епосі міфологічна свідомість представлена на тому рівні, коли в неї вже вплетені еле­менти протоісторичної свідомості. Так, на фоні всіх подій, у які втяг­нуті жителі Олімпу, вчинків і долі героїв пробивається думка про спе­цифіку людського буття. Гіркі роздуми про швидкоплинність життята його ефемерність часто з’являються у Гомера, перетворюючи його на справжнього Екклезіаста Греції. І в цьому уже виявляється зародок історичної свідомості.

Перші спроби філософського осмислення світу знаходимо у Г’есі- ода (VIII-VII ст. до н.е.), який систематизував дуже давні оповіді та міфи у творі «Теогонія» або (Родовід Богів). Гесіод об’єднав у послі­довну систему міфи про початок світу, про походження героїв та Бо­гів, а також вмістив перелік дев’яти муз - покровительок різних видів мистецтв, які походять від шлюбу великого Зевса з богинею пам’яті Мнемозини. І перша серед них - Муза історії Кліо (буквально «та, що дарує славу»).

Новий ступінь «історичної свідомості» античності відображений у поемі Гесіода «Труди і дні». Мислення Гесіода, на відміну від мис­лення Гомера, може бути визначене як перехідне від міфу до дискурсії (дискурс — аргумент, довід, той, що здійснюється шляхом логічних міркувань). Його твір містить перше в історії європейського істориз­му спостереження з приводу суперечливості історичного процесу. Ге­сіод запропонував схему історичного розвитку людства, яке за золо­тим віком прийшло до срібного, потім мідного, далі до віку героїв і, нарешті, до залізного.

За Гесіодом, перше покоління людей у часи правління верховного бога Кроноса насолоджувалося повним блаженством. «Жили ті люди, як боги, зі спокійною і ясною душею, горя не знаючи, і не знаючи пра­ці. І старість сумна до них наближатися не сміла... А помирали вони ніби сном обійняті...» За цим золотим віком наступив срібний, потім мідний, - кожний тяжчий за попередній, потім четвертий вік (вік ге­роїв) і, нарешті, сучасний Гесіоду - п’ятий (залізний вік), зіпсований і жорстокий, коли «ні дні, ні ночі не минають без праці і печалі». Але є можливість повернення до «золотої доби» через очищення від гріхів минулого (циклічний рух, кругообіг). Періодизація історичного по­ступу людства у вигляді п’яти поколінь, запропонована Гесіодом, від­різнялася не лише песимізмом - людство багато втрачало на своєму шляху, та багато і набувало. Ідея вічного повернення всього на вихідні позиції простежується як у Гомера, так у Гесіода.

Ідея циклічності була притаманна давнім грекам, і великим від­криттям у осмисленні світу стало народження ідеї його мінливості, яку сформулював Геракліт (540-480 рр. до н.е.), підкреслюючи ві­чну пульсацію вогню історії, який то спалахує, то поступово згасає. Він увійшов в історію як філософ, який учив: ««все тече, все постій­но змінюється, все знаходиться у постійному процесі виникненняй зникнення». Світ уявлявся йому в образі «живого вогню» (вогонь першооснова всього сущого). Вогонь він ототожнював з Космосом (з упорядкованим, організованим Всесвітом). У цьому значенні «кос­мос» вперше зустрічається саме у Геракліта: «цей космос, один і гой самий для всіх, не створив ніхто з богів, ніхто з людей, але він завжди був, є і буде вічно живий вогонь, що помірно загорається й помірно затухає». Визнаючи світ вічним і ніким не створеним, він разом з тим проголошував постійну циклічну повторюваність «загорань» і «зга­сань». Геракліт підкреслював, іцо все знаходиться у безперервному русі, і тому саме існування світу суперечливе. Одна з важливих його ідей - ідея боротьби і єдності протилежностей, що визначає сутність всякого процесу. Взаємопроникнення протилежностей утворюють світову гармонію. Стан гармонії підтримується вогненним словом - Логосом (Геракліт широко тлумачить цей термін: Логос - містич­не божественне слово; Логос - Божество, яке управляє світом; Ло­гос - закон, згідно з яким відбуваються зміни; Логос - слово, розпо­відь; Логос - верховний Розум, який лежить в основі творення світу). Але Логос - це ще і доля. У одному із фрагментів, що збереглися, він пише: «Хоч Логос існує вічно, люди не розуміють його... Адже все здійснюється за цим Логосом, а вони подібні до невігласів...» Гегель зазначав, що немає жодного положення Геракліта, яке б він не взяв у свою логіку, а відтак йото вчення можна вважати початком дослід­ження поняття світового історичного процесу.

Для розкриття історичної свідомості античності велике значення мають також праці Платона (427-347 рр. до н.е.), який уперше пред­ставив філософське вчення як цілісну картину розуміння світу. У ді­алозі «Т'імей» він сформулював космологічні уявлення про Всесвіт: «... слід визнати, що наш космос є жива істота, наділена розумом і душею, і народився він істинно з допомогою божественного провиді­ння». Свідомість Платона просякнута ідеєю космічного круговороту, раціоналізованою певного мірою вже у вченні Геракліта. Час і Всесвіт для нього неподільні. Час ототожнюється з рухом. Платой розвивав циклічну концепцію часу. Вважаючи, що космос обіймає все суще і на Землі, то все живе, не виключаючи і людей, переживає періодичні ци­кли занепаду і відновлення. Відмінна особливість циклічної концепції часу Платона в тому, що «цикли» історії визначаються не із середини, а ззовні її - станом космосу. Отже, в рамках історії час позбавлений історичного сенсу і наділений лише смислом космічним, що піддаєть­ся обрахунку. Включення всього сущого в космос означало поширен­ня на суспільство універсального космічного закону кругообігу.

Платон бачив світ розділеним на дві частини - «світ ідей» та «світ речей». Пізнання світу ідей він уявляв як «пригадування» того, що бачила людська душа у світі ідеального буття, коли після смерті пере­селялася в нове тіло, щоб повернутися в земний «світ речей».

Творцем найбільш повної наукової системи із всіх існуючих в ан­тичності був Аристотель (384-322 рр. до н.е.). Його система спирала­ся на обширні матеріали як із галузі природознавства, так і із галузі суспільних наук. Він був першим, хто глибоко і систематично дослі­джував усі доступні йому роботи попередніх мислителів. У його кос­мологічних поглядах відчувався їхній вплив. Аристотель вважав, що космічні процеси, протікаючи як незліченні цикли, в ході яких види­мий світ приходить до занепаду і знову відтворюється, зберігають ту ж саму суму буття. Попередні ситуації постійно повторюються. По­дія, що відбулася одного разу, буде циклічно повторюватися до без­кінечності.

Концепція природи Аристотеля - ключ до розуміння ним суспіль­ства та держави. І у цій галузі він виходив із пізнання існуючої дій­сності. Державу мислитель вважав таким самим творінням приро­ди, як і саму людину. Вчення Аристотеля про державу являє собою узагальнення політичного досвіду давніх греків. Історичні погляди мислителя відбилися у таких творах, як «Політика» (корпус політій 158 грецьких міст) та «Афінська політія» (нарис розвитку конститу­ційної системи у Афінах та основні принципи її функціонування). Ці політїї були класифіковані відповідно до поглядів Аристотеля на різні типи влади (він виділяв шість форм державного устрою: монар­хію, аристократію, тимократію (варіант олігархії), тиранію, олігар­хію та демократію). У своїх теоретичних трактатах вчений часто ви­користовував історичний матеріал, попередньо впорядкований ним за хронологічним принципом8. Він більше, ніж інші філософи анти­чності до нього чи після нього, зробив для поширення історичного підходу в різних галузях знання. З його іменем пов’язують розвиток жанру біографії і спроби зрозуміти, як формувалися характери істо­ричних діячів (під впливом спадковості, середовища і виховання). Велику роль Аристотель відводив природі людини, зазначаючи, що людина - істота суспільна, а відтак вона здатна сприймати такі по­няття, як «добро» і «зло», «справедливість» і «несправедливість». У нього можна помітити дві фундаментальні ідеї: незмінної природи людини і розвитку людського суспільства. Історія займала достойне місце в теорії науки Аристотеля, хоч у її пізнавальних функціях він сумнівався.

Отже, великі грецькі філософи розглядали світ природи (космос) як єдине ціле, а людське суспільство - як його частину. Схема цикліч­ного кругообігу виступала вічним законом космосу. Світ - це впоряд­кований космос, чий порядок подібний до людського розуму. Час іс­нував поза соціальною дійсністю і мав космічне походження. Такий підхід сприяв формуванню положень «природного історизму», що не дозволяв мислити суспільство інакше, ніж у його природно-космічно­му існуванні.

Першовідкривачем у галузі історичного методу античності висту­пив «батько історії» Геродот (між 490 і 480 - між 430-424 рр. до н.е.). Саме він написав праці, які акумулювали історичні, географічні та етнографічні знання його часу. Але варто згадати, що у Геродота бу­ли попередники - логографи (від гр. logos - слово, твір). Логографи збирали свідчення з усних та писемних джерел. У V ст. логографами були створені масштабні твори, що об’єднували розповіді про минуле цілих країн: Харон залишив опис Персії, Ксанф - Лідії. Відмінною особливістю їх методу була фактографічність. Навколо однієї теми об’єднувалися розрізнені розповіді без спроби їх синтезу і розкриття внутрішнього зв’язку між ними. Попередником Геродота був Гекатей Мілетський, який в центр свої досліджень поставив людину.

Але саме Геродот ознаменував перехід до становлення античної науки історії. На відміну від логографів, які давали розрізнений опис окремих місцевостей і народностей, він об’єднав цей розрізнений ма­теріал темою боротьби Сходу і Заходу. Історик відвідав Малу Азію, Месопотамію, Сирію, Фінікію, Єгипет, Північне Причорномор’я, по­довгу жив у Афінах, де зблизився із гуртком Перікла, що вплинуло на характер його творчості. Останні роки життя Геродот провів у грець­кій колонії Фуріях на півдні Італії.

«Історія» Геродота - перше в історії античної цивілізації дослід­ження, присвячене саме історії не лише за назвою, а й за ідеєю, іде­єю історії як культури, як діяльності людства. Саме Геродот уперше представив культуру як живе втілення ланцюгу часів. Саме він зміц­нив зв’язок понять «історія» з поняттям «дослідження», «пізнаван­ня». Предметом історії в очах мислителя були «великі і подиву до­стойні діяння людей - еллінів і варварів», а мета його праці полягала в тому, «щоб минулі події з часом не були забуті».

«Історія» Геродота поділяється на дев’ять книг. Кожній книзі дано ім’я однієї з Муз (іноді увесь твір називається «Музи»), Книги І - IV - вступ, що містить епізоди фольклорного характеру, а книги V - IX присвячені опису греко-перських воєн (500-449 р. до н.е.). Геродот вимірює час подіями. Звернувшись до реальних подій, до історії по­дій, він разом з тим виділяє найвизначніші явища того часу, виявляє причинно-наслідковий зв’язок, що їх організує. Геродот використовує найрізноманітніші джерела: усну інформацію, свідчення очевидців, перекази, власні спостереження, писемні матеріали, зокрема, твори Гомера, Гесіода, Солона, Гекатея Мілетського, а також різні написи, пророцтва оракулів. На погляди Геродота не могли не впливати старі міфологічні уявлення. У силу цього в «Історії» велика роль відводить­ся нездоланному року. Основний закон історії, за Геродотом, виявля­ється в тому, що «невблаганний рок карає кожного, хто захопив щастя більше, ніж йому відведено».

Але Геродот постійно звертається і до інших чинників, а саме зу­пиняється на достоїнствах та недоліках правителів, поставивши у за­лежність від їх вчинків розгортання тих чи інших подій. Інколи він сумнівається: відбулася подія тому, що так вирішили боги, чи вона виникла в результаті дій людей. У цьому можна вбачати елементи іс­торичного плюралізму Геродота.

Відомий дослідник історії науки доби античності Л.Я. Жмудь за­значає, що погляди Геродота на походження культури людства відріз­няються тим, що він, як правило, свої висновки уточнює фразою «на­скільки нам відомо», покликаною підкреслити, що вони є результатом його власних пошуків. Геродот уточнює, яким народам належать ті чи інші винаходи. У нього вперше зустрічаються посилання не лише на єгипетські та фінікійські «відкриття», уже відомі у грецькій літерату­рі, але і на запозичення з Вавилону9.

Важливим досягненням Геродота було використання ним «про­блемного підходу» до історичного сюжету, з’ясування ланцюга при- чинно-наслідкових подій. Ніхто до нього не створював такого велико­го історичного полотна, де розповідається про цілий історичний пе­ріод греко-перських воєн, і так систематично детально не викладав події в їх послідовності і взаємозв’язку. Поряд із універсалізмом Геро­дота, завдяки якому виявилися у сфері уваги історика і греки, і перси, й інші народи, вражає його толерантність навіть до ворогів греків. Він поклав початок осмисленню поступу людства як «всесвітньої» історії народів, що взаємодіють між собою. У історизмі Геродота поєднува­лися дві форми мислення: раціональне (історичне) і міфологічне.

Фукідід (460-396 р. до н.е.) пішов далі Геродота у критиці міфів, але разом з тим він наслідував йому у тому, що стосувалося розумін­ня історії як форми пізнання мінливого світу. У його «Історії» поєд­нується і дотримання «лінійного» часу і циклічні уявлення. Різницю між баченням історії Геродотом і Фукідідом виразно сформулював іс­торик Діошсій Галікарнаський (І ст. до н.е.): «Фукідід, обравши своєю темою лише одну подію, розчленував ціле на багато частин, а Геродот, звернувшись до багатьох різних тем, створив гармонійне ціле». Фу­кідід виявився автором першої історичної монографії - дослідження, присвяченого війні між Афінами та Спартою. Його «Пелопоннеська війна» - зразок раціонального конструювання минулого. Фукідіда можна вважати основоположником прагматичної історіографії, яка є повчальною історіографією. Він вважав, що на характерних ситуаці­ях минулого можна навчати людей політичному передбаченню (суть його виражена крилатою фразою - «historia est mahistra witae» (істо­рія - наставниця життя). У незмінності властивостей людської нату­ри Фукідід вбачав користь від своєї праці в майбутньому. Його мета повідомити державним діячам необхідні знання про психологію та поведінку окремих особистостей та політичних груп. Людська приро­да - неминуче егоїстична. Властивість людської натури пригнічувати оточуючих (сильний завжди панує над слабким) - ось психологічний принцип історії, встановлений Фукідідом10.