Репина Л.П., Зверева В.В., Парамонова М.Ю. История исторического зна­ния. - М., 2004. - С. 10.

42. Тош Дж. Границы исторического знания V Тош Дж. (Трем л єни е к истине. Как овладеть мастерством историка. - М., 2000. - С. 164-165.

43. Репина Л.П., Зверева В.В., Парамонова М.Ю. История исторического зна­ния ... С. 37.

44. Там само. С. 36.

45. Эко Умберто. Как написать дипломную работу. Гуманитарные науки. - СПб., 2004. - С. 90.

46. Там само. С. 52.

47. Літопис руський / Пер. з давиьорус. Л.Є. Махновця. - К., 1989. - С. У.

48. Гуревич А.Я. История историка. - М., 2004. - С. 118.

ЛІТЕРАТУРА

Боряк Г.В. Національна архівна спадщина України та державний ре­єстр «Археографічна Україніка»: Архівні документальні ресурси та науково-інформаційні системи. - К., 1995.

Джерелознавство історії України: Довідник. - Київ, 1998. Документальные памятники: выявление, учет, использование. - М., 1988.

Данилевський И.Н., Кабанов В.В., Медушевская О.М., Румянцева М.Ф. Источниковедение. Теория. История. Метод. -М., 1998. Дьяконов И.М. Пути истории. - М., 1994.

Древняя Русь в свете зарубежных источников V Под ред. Е.А. Мель­никовой. - М., 1999.

Ковальченко И.Д. Методы исторического исследования. - М., 1987. Коломийцев В.Ф. Методология истории (От источника к исследова­нию). - М., 2000.

Репина Л.П. «Новая историческая наука» и социальная история. - М., 1998.

Санцевич А.В. Методика исторического исследования. - К., 1984. Стрельский В.И. Основы научно-исследовательской работы студен­тов. - К., 1981.

Тош Дж. Стремление к истине. Как овладеть мастерством историка. -М., 2000.

Эко Умберто. Как написать дипломную работу. Гуманитарные нау­ки. - СПб., 2004.

ТЕМА IV.ІСТОРІЯ ТА ОХОРОНА ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ

ЛЕКЦІЯ 1. ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНА СПАДЩИНА ЯК СКЛАДОВА СУЧАСНОЇ КУЛЬТУРИ

Поняття історико-культурної спадщини та теоретичні аспекти її вивчення. Пам’ятки історії та культури і їх роль в історичному до­слідженні.

«І значно цінніше, ніж природні ресурси, величезна культурна спадщина, багатолика першоматерія, що пронизує наше життя на кожному кроці».

(Габріель Гарсіа Марксе)

Історичне пізнання вимагає науково-художнього осмислення ми­нулого. Голландський історик Й. Хейзінга зазначав, що «історія - це духовна форма, в якій культура віддає собі звіт у своєму минулому». І в цьому аспекті роль культурної спадщини важко переоцінити. В куль­турі концентрується пам’ять народу, саме через культуру кожне нове покоління, вступаючи у життя, відчуває себе частинкою цього народу. Як природа необхідна людині для її біологічного життя, так культурне середовище необхідне для життя духовного, морального.

Культурна спадщина - це невичерпне джерело досвіду і пізнан­ня світу. Кожне прийдешнє покоління спирається на вже створене попередниками. Але процес успадкування культурних цінностей досить суперечливий, адже спадкоємці часто критично ставляться до ідей, смаків, поглядів діячів минулого. Культурні надбання кож­ної історичної доби мають свої неповторні риси. Йдеться, таким чином, про творче засвоєння історико-культурної спадщини. Це не механічний процес, а збереження того, що продовжує хвилювати прийдешні покоління і є безцінною скарбницею людства. Інтерес і повага до культурної розмаїтості минулого повністю відповідає духу історизму.

Поняття «культурна спадщина людства» належить до усталених у сфері культури й міжнародного права понять, що були прийняті Гаазь- кою конвенцією ЮНЕСКО (1954 р.). У науковій літературі під всесвіт­ньою культурною спадщиною маються на увазі об’єкти, що мають видатну універсальну цінність з погляду історії, мистецтва чи науки. Україна у 1988 році ратифікувала Конвенцію про охорону всесвітньої культурної спадщини та природного середовища (від 1972 р.), під­твердивши не тільки внутрішні, а й міжнародні зобов’язання щодо збереження власної культурної спадщини.

Згідно зі статтею 1 Міжнародної Конвенції про охорону всесвіт­ньої культурної та природної спадщини поняття «культурна спадщи­на» охоплює «пам’ятки: архітектури, монументальної скульптури й живопису, елементи чи структури археологічного характеру, написи, печери і групи елементів, що мають значну універсальну цінність з погляду історії, мистецтва або науки»; «ансамблі: групи ізольованих або об’єднаних будівель, єдність чи зв’язок яких з краєвидом (ланд­шафтом) мають значну універсальну цінність»; «пам’ятні місця: тво­ріння людини чи спільні творіння людини й природи, а також зони, включаючи археологічні пам’ятні місця, що мають видатну універ­сальну цінність з погляду історії, естетики, етнології та антрополо­гії»; «природні пам’ятні місця чи твердо визначені природні зони, що мають універсальну цінність з погляду науки, збереження або при­родної краси»¹.

На практиці розрізняють матеріальну і нематеріальну спадщину - цю останню часто називають духовною. Якщо перша охоплює не тільки архітектурні пам’ятки й ансамблі, а й колекції (предмети мате­ріальної культури, художні твори, рукописи, архіви), що зберігаються в музеях або бібліотеках, то друга включає знаки й символи, що відо­бражають художні й літературні переживання, й передаються через усну традицію: мову, спосіб життя, систему цінностей, знання і нави­чки, міфи, вірування, звичаї.

Термін «нематеріальна культурна спадщина» можна визначити як «напрацьовані людьми процеси разом зі знаннями, навичками й твор­чістю, що їх вони успадковують і розвивають»; ці процеси форму­ють в існуючих громадах почуття спадкоємності стосовно попередніх поколінь і мають важливе значення для культурної самобутності, а також для збереження культурної різноманітності й творчості люд­ства». Отже, цим терміном охоплюються такі сфери: усна культурна спадщина, мови, виконавські види мистецтва і святкові заходи, об­ряди та громадські ритуали, космологія й системи знань, вірувань і звичаїв, що мають відношення до природи. У Стамбульській дсклнри ції ЮНЕСКО (2002 р.) зазначено, що «численні види нематеріальної культурної спадщини є одним з фундаментальних джерел культурної ідентичності народів і громад, а також спільним надбанням усього людства». Матеріальна культурна спадщина нерозривно пов’язана і нематеріальною і тільки разом вони становлять «всесвітню спадщину людства»².

Вивчення і збереження, всебічне використання багатогранної куль турної спадщини -- це усвідомлення всього кращого, що досягнуто людством впродовж всієї його історії. Особливо велика роль пам’я­ток історії та культури як чинника у взаємодії і збагаченні культур. Не випадково розвивається такий новий напрям наукового знання як пам’ятникознавство. На думку історика С.З. Зарємби «пам’ятники знавство поєднує в собі повідомлення історичні, мистецтвознавчі, ар­хітектурні, етнографічні, археологічні, книгознавства, науки і техніки та інА «Об’єднуючим у цьому є те, що всі ці повідомлення стосують­ся понять «пам’ятка» або «пам’ятник».

Поняття «пам’ятка історії» вміщує у собі практично невичерпну за змістом інформацію: відображає різноманітні події, явища та фак ­ти суспільного-історичного значення і в той же час може мати форму якого завгодно матеріального об’єкта.⁴ Термінологічне оформлення самого поняття «пам’ятка історії» у більш чіткому вигляді відбулося у XX ст. Питання про вживанім поняття «пам’ятка історії та культури» залишається дискусійним. Захисники терміна «пам’ятки культури» як загального для всіх видів, груп, категорій пам’яток (В. Акуленко, В. Іваненко та ін.), виходять передусім з тієї точки зору, що кожне з понять - «культура» й «історія» - «в широкому розумінні охоплює всі без винятку цінності матеріальної і духовної культури людства». А тому, щоб уникнути змістової тавтології, доцільно обмежитися од­ним із них. Дещо іншу позицію займає В. Єгоров, який вважає, що «формулювання «пам’ятки історії та культури» та «історико-культур- на спадщина» по суті стверджують, що кожен вид пам’яток (археоло­гії, архітектури, мистецтва) в хронологічному аспекті належить і до пам’яток історії, оскільки являє собою матеріальне свідчення більш чи менш віддаленого минулого». Таким чином, якщо всі пам’ятки культури в широкому розумінні слова є й пам’ятками історії (мають хронологічний аспект), то не всі пам’ятки історії є пам’ятками куль­тури. У цьому полягає перевага термінів «пам’ятки історії та культу­ри», «історико-культурна спадщина», оскільки вони набагато місткі­ші і вбирають у себе абсолютно всі різновиди пам’яток⁵. Пам’ятки Історії та культури - це цінні носії різноманітної інформації, яку вче­ні можуть широко використовувати у своїх дослідженнях для більш повного відтворення і реконструкції картини минулого.

Проблема використання культурних надбань різних народів і ци­вілізацій нині постає особливо гостро. Адже однією з головних тен­денцій нашого часу є усвідомлення глобалізації соціальних та куль­турних процесів у сучасному світі. «Нині ми суттєво відрізняємося один від одного як індивіди та як носії культури, але нас об’єднують спільні людські інтереси, що дають можливість кожній людині спіл­куватися з будь якою іншою людиною на планеті та вступати з нею в стосунки, регульовані законами моральності», - зазначає відомий вчений американського походження Френсіс Фукуяма, автор роботи «Кінець історії й Остання людина» (1992 р.). У просторі, що постійно змінюється, в процесі взаємодії старих і нових цивілізацій дуже важ­ливо сформувати умови, що забезпечують, за визначенням видатного російського культуролога Михайла Бахтіна, «діалог культур». Однією з цінностей, про яку багато говорять представники західної цивіліза­ції, є позитивне сприйняття інакшості (іншої культури). Адже цивілі- заційні відмінності зберігаються як присутність тисячолітнього мину­лого в історико-культурній спадщині. їх не можна ні звести нанівець, ні допустити, щоб вони перейшли у стан конфлікту.

Варто зазначити, що підходи істориків, філософів, культурологів до проблеми культурної спадщини були і будуть різними. Це зумов­лено тим, що горизонти історичної науки змінюються, а відтак змі­нюється і кут зору на сутність історичного процесу і історико-куль- турної спадщини. На першу половину XX ст. припадає пік популяр­ності теорій про особливості культурно-історичних утворень, які й складають структуру історії (до такого типу можна зарахувати теорії, що були розвинуті О. Шпенглером, А. Тойнбі, П. Сорокіним та ін.). Головною причиною виникнення цих теорій є подолання «європо­центризму», розпад європоцентристського бачення всесвітньої істо­рії, що було пов’язано з ознайомленням європейської громадськос­ті із новими історичними та етнографічними фактами, які свідчили про унікальність і розмаїтість культур, про неможливість підведення культур народів Азії й Африки під єдиний тип «первісної культури». Так само глибше знайомство з культурами Сходу виявляло істотні розбіжності між культурами Китаю, Індії, Японії, арабського світу. У певних галузях, наприклад, у царині міфотворчості, медицини, по­будови музичних форм, ці культури виявилися навіть багатшими, ніж європейська культура.⁶ Варто пригадати, іцо ще у другій половині XIX от. відомий росій ський дослідник М.Я. Данилевський у книзі «Росія і Європа» зазна­чав, що історія не є розвитком єдиного людства - це розвиток культур, ідо існують поруч у часі або просторі і кожна з них живе своїм са­мостійним життям, має власну долю, власну історію, власну систему цінностей. Культури уявлялися ним як самодостатні ут ворення, рівно­цінні у своїй історичній значущості. Кожний культурно-історичний тип виробляє цивілізацію для себе за більшого чи меншого впливу попередніх йому чи сучасних цивілізацій»⁷. М.Я. Данилевський кри­тикував європоцентризм, а його концепція по суті «віднімала у Євро­пи присвоєну нею самою роль носія культури на всі часи»⁸. Пізніше німецький вчений О. Шпенглер влучно назвав «оптичним обманом перебування тисячолітніх цивілізацій Сходу у тіні європейської»⁹.

Європоцентризм долається через визнання рівноцінності усіх культур. Культу р а, як її розумів О. Шпенглер, є не що інше, як модель пояснення світу, засіб опису структури життєвих зв’язків. Ретельно простежуючи історичні форми життя людей різних епох і географічних регіонів, за допомогою беззастережного залучен­ня до наукового обігу поняття «культура», вчений запропонував осно­ви аналізу культури як форми визначення життєдіяльності людини.

На підставі детального розмежування характерних ознак культур О. Шпенглер доводив, що людство не можна трактувати як єдине ці­ле. У кожній культурі можна побачити «власну ідею», «власну при­страсть», «власне життя», «власну смерть». У кожної культури відмін­ні пластика, живопис, математика, фізика тощо. Єдність стилю життя О. Шпенглер помічав в усьому, від наукових відкриттів до архітектур­них принципів будівництва й оздоблення глиняного посуду. Він зазна­чав, що «стиль в Єгипті і Китаї досяг стадії досконалості, пронизуючи всі зовнішні прояви внутрішньо незмінного життя від церемоніалу і виразу обличчя до зовнішньо прекрасних і одухотворених форм нави­чок у мистецтві». Відтак, глибокий сенс є лише у життєписах різних культур, наприклад, «індійці та китайці - дві різні душі, кожна з яких іде своєю дорогою» і осмислення їх культурної спадщини дасть мож­ливість виявити «душу» кожної з них.

З концепцією локальних культур не погоджувався відомий культу­ролог П. Сорокін, який відстоював взаємозв’язок і подальше погли­блення їх контактів. Він наголошував на тому, що людство продовжує розвивати і вдосконалювати соціальний і морально-духовний досвід попередніх поколінь. На його думку, світ - це єдність соціального і культурного, але саме культурний чинник є вирішальним у розвитку людства. Адже культура має інтегруючу якість і може характеризу­вати якісний стан суспільства на кожному етапі його розвитку. Куль­турний чинник є показником стану науки, філософії, релігії, етики, права, політики тощо. Він зазначав, що суспільство можна описати лише через систему притаманних йому духовних цінностей, а відтак через певний рівень культури. Культурні цінності виявляються в усі періоди цивілізації людства. П. Сорокін відзначав, що всяка велика культура пронизана основним принципом і виражає якусь головну цінність (середньовічна культура - принцип християнства, цінності християнства, що знайшло свій вираз в архітектурі, скульптурі, живо­пису, музиці і т. ін.). Лише суспільство (а не натовп) здатне зрозуміти значення культурних цінностей, які є фундаментом кожної спільноти, народу, країни.

Заперечення спрощеного, вертикального, однолінійного підходу до історичного процесу, ствердження полілінійності, розмаїтості куль­тур змінює і підходи до вивчення історико-культурної спадщини. Це вже не просте накопичення результатів з різних галузей знань, «не проста інвентаризація інтелектуальних багатств», а культура як вияв сенсу буття. Це не простий опис всіх складових культурної спадщи­ни, а глибокий аналіз того, як вони були створені у ході історичного розвитку думки. Це діалог між культурами як рівноправних суб’єктів. А розуміння і взаємопорозуміння культур можливе лише як пізнання ІНШОГО. Історична свідомість також повинна пізнавати минуле в йо­го інакшості. Адже пізнання історії - це діалог минулого і сучасності, а значить - пізнання іншого. Варто зазначити, що «інший» може роз­глядатися і як представник чужої культури. Він може бачити світ інак­ше і виражати його теж інакше, що засвідчує такий приклад. Майже в один і той самий час (XVI ст.) італійський митець Мікєланджело і японський художник Ейтоку отримали замовлення на монументальні роботи. Мікєланджело, розписуючи грандіозний плафон Сікстинської капели, рівну площу стелі розділив ілюзорними архітектурними дета­лями - карнизами, пілястрами, арками, цоколями. Єдиний реальний простір він перетворив на кілька окремих замкнутих композицій. При такому підході чітко виступає індивідуалізм ренесансного майстра. Біблійні персонажі відокремлені один від одного (навіть Адам, коли простягає руку до Саваофа).

Що стосується японського художника, то він на величезному про­сторі палацової стіни написав єдину композицію, з одним-єдиним мо­тивом - могутньою сосною, що розлого розкинула свої гілки. Веле­тенське дерево Ейтоку намалював на всю стіну, не зважаючи уваги на її конструктивні деталі, вертикальні стовпи, балки, що розділяли стіну японського замку на кілька окремих кліток. Цей необхідний кар кас ніби був набитий зверху на зображуване дерево, чий викривленні і стовбур і пишна крона тягнулися над перегородками від одного кут ка до іншого. Таке вирішення простору надавало йому внутрішньо! цілісності і виразної могутності. У такому поєднанні уособленого і єдиного криється глибока відповідність до традиційного японського способу мислення (все окреме, зв’язане з усім оточуючим, ЯК ЛИСТЯ І дерева, а могутній стовбур - це основа національного родового тіла, що виражає ідею консолідації суспільства).

Відтак, людина належить культурі так, як вона належить і суспіль­ству. Вона живе в атмосфері культури, говорить і мислить мовою т ієї чи іншої культури, користується її поняттями і образами, поділяє ко­рінні уявлення про оточуючий світ. Людина не може існувати «поза культурою». Сучасна культурна антропологія формує уявлення про те, що немає єдиної універсальної культури, а є розмаїтість культур. «Чужа» культура вивчається представниками «нової історичної на­уки» (Жак Лс Гофф, Ж. Дюбі, А.Я. Гуревич) не «ззовні», а «зсереди­ни», виходячи з критеріїв, притаманних саме цій культурі.

Необхідно зазначити, що діалог з «чужою» культурою залучає у процесі дослідження і систему цінностей історика, який її досліджує. На основі історичних пам’яток він теж моделює певний образ реаль­ності, який є продуктом свідомості людини. Як творець історичної пам’ятки, так і автор історичної праці залежать від культурної тра­диції, системи уявлень, пануючих у суспільстві. Такий підхід до ви­вчення культурної спадщини став імпульсом появи нових напрямків, тем, нетрадиційних методів дослідження. їхня мета - проникнути у свідомість людей різних епох, спробувати розкрити їхнє суб’єктивне сприйняття світу, що дозволить виявити як спільне, так і відмінне в культурах Сходу і Заходу.

Історико-культурна спадщина є невід’ємною складовою сучасної культури. Видатний культуролог, художник, мислитель XX століття М.К. Реріх завжди підкреслював, що людина, яка не вміє розуміти і відчувати минуле, не може мислити про майбутнє. «З давніх чудових каменів складіть щаблі Прийдешнього» - наголошував він. Культура - це те об’єднуюче поняття, що стоїть над національними, расовими, релігійними відмінностями. Культура - це єдина опора і противага хаосу і руйнації, що дозволяє утримати людство у стані рівноваги. Сучасна людина отримує через культурну спадщину певну частину досвіду людства: художньо організовану і відібрану, узагальнену і Концентровану, осмислену митцями минулого. Але у сьогоднішньому ^: світі ускладнюється процес пізнання і засвоєння культурної спадщи­ни. Прискорення історичного часу приводить до того, що практичні норми життя і цінності не встигають сформуватися відповідно до його вимог. Небувалий потік інформації бере в полон людину, яка не завжди вибирає найцінніше. Стрімкість змін призводить інколи до кризи осо­бистості, має наслідком втрату орієнтирів у мистецтві, літературі, сус­пільній свідомості. Існує небезпека розриву часу, ланцюгу поколінь. І в цьому аспекті роль культурної спадщини у сучасному світі постійно буде зростати.

«Історія культури є не лише історія змін, але й історія накопичення цінностей, що залишаються живими і дієвими елементами культури у наступному розвитку,» - зазначав академік Д.С. Лихачов. При спіл­куванні людей з цінностями минулого культура людського роду ніби переливається у світ окремого індивіда, сприяючи його інтелектуаль­ному і моральному розвитку, духовній зрілості. Відбувається худож­нє освоєння світу, коли аналітично розщепленому світу повертається його цілісність. Великі творіння людського духу, долаючи історичну і національну обмеженість їхніх творців, зберігаючи свою цінність у віках, прориваються до свідомості людей нової епохи, які мають ін­ше світобачення. «Повторення пройденого», освоєння духовного ма­теріалу накопиченого попередніми поколіннями дозволить з’єднати в єдиний ланцюг пам’ять про минуле, події сучасні і передбачення майбутнього.

З глибин тисячоліть і до сьогодення бачимо бажання людини за­лишити пам’ять про себе. Свідками далеких подій постають нині і мегалітичні споруди (менгіри, дольмени, кромлехи), і приховані від сторонніх очей язичницькі святилища слов’ян з їхніми дерев’яними і кам’яними статуями ідолів, і будівлі стародавніх міст Сходу та анти­чних полісів, що прикрашені мармуровими і бронзовими скульптура­ми. Піраміди єгипетських фараонів, що здіймаються у долині Нілу, а в українських степах - кургани скіфських вождів, величні готичні собори Європи і багата спадщина Відродження, неповторні право­славні святині - це не лише кам’яний літопис людства, а й розпізна­вані символи народів і держав. Софія Київська і Вавельський замок, Вестмінстерське абатство і Вєрсальський палац... Як символи вони зрозумілі усім. Ці пам’ятки - матеріалізована пам’ять народу. Дуже влучно визначив значення архітектурних пам’яток В. Гюго: «Від са­мого початку світу і аж до XV ст. архітектура була великою книгою людства, основним засобом виразу людської суті на різних стадіях розвитку людини, її сил та її духу. Архітектура виникла так само, як усяка інша писемність. Спочатку була абетка. Камінь ставили сторч, і це була літера, кожна літера була знаком... Згодом люди почали скла дати слова: камінь ставили на камінь, поєднували ці гранітові склади, з їхніх комбінацій поставало дієслово. Кельтські дольмени, етруські кургани, іудейські надмогильні горби - це слова. Нарешті стали скла дати книги... ті чудові книги, котрі водночас є чудесними будівлями: мавзолей Рамзеса у Єгипті, храм Соломона... Греція увінчувала свої пагорби храмами, що милують зір, а Індія прорізала свої гори, щоб витесати в їхніх глибинах підземні пагоди, підтримані валкою вели чезних гранітних слонів¹⁰».

Без історичних пам’яток жодне суспільство не може відтворити і зберегти свою самобутність. Неповторним і незрівнянним є світлий ансамбль Афінського Акрополя, який на фоні навколишніх гірських паем постає взірцем гармонійного поєднання творінь природи і лю­дини. Будівничі не вступали у конфлікт з природою, не порушили священну скелю, а прийнявши природу такою, якою вона є, облаго­родили і прикрасили своїм мистецтвом. Гармонійним поєднанням з природою відрізняється і найбільший у світі буддійський монастир Боробудур на о. Ява в Індонезії, що вінчає вершину гори Мера, яка за легендами підтримує у рівновазі всю світобудову. І сьогодні цей храм називають «храмом навчання», бо він наочно розкриває світо­гляд Будди. Так само природно розташований на березі річки Сени Собор Паризької Богоматері, який схожий на велетенський корабель, що стоїть на березі.

Наш час - час гігантських впливів людини на природу. І чим силь­ніше порушується рівновага в природі, тим гостріше постає питання про збереження ландшафтів, пам’яток природи, так само як і інших культурних цінностей. Сучасній людині потрібна різноманітність в оточуючому її середовищі, вона боляче реагує як на одноманітність архітектурних форм, так і на нищення парків, садів, скверів. «Людина є продуктом ландшафту і тісно пов’язана з його традиційними умова­ми. Людина відчуває себе незатишно при відсутності об’єктів живої природи, незважаючи на вишуканий комфорт цивілізації¹¹».

Паркове чи ландшафтне мистецтво має давні традиції. Сади парків, монастирів, палаців були витворами мистецтва, їх оспівували пости: «Старинные сады, монархов славных их Останки славные, почтенны ввек для них,

Вельмож, царей, цариц святяться именами,

И вкуса древнего им служат образцами». (А. Войейков) Варто зазначити, що в англійській традиції вважалося «краще спа­лити власний будинок, ніж зрубати старе благородне дерево, яке ви­ростити можна лише роками і десятиліттями», ¹² а заповідні парки живуть впродовж століть. На жаль, в умовах наступу механічно-спо­живацької цивілізації «запас» ландшафтного і культурного середо­вища зменшується з прогресуючою швидкістю у всьому світі.

На зламі 70-х років XX ст. розпочався процес поглибленого осмис­лення взаємозв’язків людини і природи, впливу культурного середо­вища на формування особистості. Академік Д.С. Лихачов у 1979 р. ввів термін «екологія культури», яким поставив знак рівності між культурним і природним середовищем. На його думку, виховуючись у певному, сформованому впродовж багатьох віків культурному середо­вищі, людина непомітно вбирас у себе не лише сучасне, а й минуле своїх предків. Пам’ятки, що повсякденно оточують людину, у комп­лексі із природним ландшафтом формують духовну культуру нації. Через віки вони несуть інформацію у часі і просторі. Відомий росій­ський культуролог, історик і теолог О. Мень у праці «Світова художня культура» писав: «Храм у місті - це пророк, який говорить нам про вічність, його поклик ми чуємо серед гуркоту сучасної цивілізації». Саме у сучасну епоху зростає роль історико-культурної спадщини як чинника, що помітно впливає на взаємовідносини народів. Пізнаючи інші культурні світи, ми краще пізнаємо і самих себе.

* * *

Пам’ятки історії та культури є невичерпним джерелом для історика і важливі не лише як свідчення діяльності людей. Вони розповідають і про важкий шлях становлення людського духу. Муза історії Кліо не­наситна у пошуку все нових і нових свідчень, а невичерпність самого минулого і кожної із пам’яток, що дійшли до нас, змушують істориків ставити їм все нові і нові запитання. З розширенням тематики історич­них досліджень, спрямованих на розкриття самосвідомості людей тієї чи іншої доби, зростає і роль пам’яток історії та культури у працях іс­ториків. Адже без всебічного вивчення культурної спадщини неможли­ве повне відтворення історичного процесу. І хоч процес формулювання нової парадигми історії нині дуже складний і суперечливий, на сьогод­ні обнадійливі перспективи відкриваються на тих напрямках, які чіль­не місце відводять категорії культури, На думку англійського історика Джоиа Тоша «відтворення епізодів і атмосфери минулого вима] ає нашої уваги такою ж мірою, як і відтворення думки, що знайшла свій вираз у творах мистецтва чи літератури. Історик, подібно до літературознав­ця і мистецтвознавця, стоїть на сторожі нашої культурної спадщини, а знайомство з цією спадщиною дозволяє проникати у глиби н у людської природи, пізнаючи себе та інших. У цьому розумінні історія - це культурний суб’єкт, який збагачується сам по собі¹³». Отже, використання культурних надбань в історичних дослід­женнях - це не просто любов до давнини. Роздуми про минулі епохи, що виступають сконцентровані у пам’ятках: слові написаному і сло­ві сказаному, характері ландшафтів, предметах матеріальної культури, творах мистецтва дозволяють історику більш повно реконструювати картину життя минулих поколінь.

Пам’ятки історії та культури відіграють особливу роль у галузі історичного пізнання, даючи можливість побачити у людстві як єд­ність так і багатобарвність, пробуджуючи історичну пам’ять народу. Наприклад, в Італії, де велике минуле не лише постійно нагадує про себе, а й впродовж віків органічно входило і входить в життя і сві­домість народу, чи не вперше у світі з’являються праці гуманістів, в яких детально описуються, аналізуються пам’ятки історії та культури як античної доби, так і епохи Відродження. Спадщина античності, що дійшла і в вигляді монументальних споруд римських міст (форумів, храмів, базилік, терм і т. ін.), й у вигляді теоретичної праці - трактату Марка Вітрувія «Про архітектуру» (І ст. до н.е.) спонукала гуманістів до більш глибокого вивчення досвіду давнини. Гуманісти заново від­крили історію. Італійський Ренесанс став часом переоцінки цінностей і пам’яток минулого: їх належало зберігати тому, що вони відобра­жали універсальні норми і цінності. Видатний діяч культури італій­ського Відродження Леон Баттіста Альберті писав: «...Я жалкую, що стільки загинуло прекрасних настанов письменників... Правда, зали­шилися ще самі пам’ятки давнини, такі як театри і храми; від них, як від кращих наставників, багато чому можна навчитися¹⁴».

Гуманісти провели велику роботу з інвентаризації пам’яток анти­чного Риму, детально записуючи, що збереглося і в якому стані. На цій хвилі Л.Б. Альберті створив свій «Опис Риму» (30-роки XVI ст.), додавши до нього першу топографічну карту міста. Світова слава ін­шого італійського гуманіста Джорджо Базарі (1511-1574) пов’язана із його ««Життєписом найелаветніших живописців, скульпторів та архітекторів». Це праця теоретична, історико-біографічна, практич­на, в якій уперше автор сказав про свою епоху як про епоху відрод­ження мистецтв. Його методи аналізу творів мистецтва, поєднання біографічного і художнього матеріалу були продовжені у наступних століттях голландським вченим Карелом Ван Манделом (поч. XVII ст.) та іншими.

У XVII ст. процес дослідження давніх архітектурних споруд роз­починається і в Україні. Праця Гійома Лсвассера Боплана «Опис України» (1651 р.) не випадково містить опис пам’яток Києва, який автор по праву називає «одним із найдавніших міст Європи», про що свідчать величні «залишки старовини, а саме: висота і ширина укріп­лень, глибина ровів, руїни його храмів, стародавні поховання кількох королів, що в них знаходяться». З цих храмів, як зазначає Боплан, «ли­ше два збереглося у цілості: Святої Софії і Святого Михайла, а від решти лишилися тільки руїни...¹⁵». Г.Л. Боплан детально описуючи топоірафію Києва, звертає увагу на представництво різних конфесій у місті та їхні культові споруди, не обмежуючись лише православними святинями: «Римські католики мають у цьому місті чотири костьоли, а саме: кафедральний собор, храм домініканців... бернардинів... єзуї­тів; греко-русини мають близько десяти храмів...» Отже, Г.Л. Боплан відкрив, по суті, нову сторінку у справі вивчення України та озна­йомлення з її історією західноєвропейської громадськості, віддавши належне й пам’яткам історії та культури.

Інтерес до вітчизняного культурного спадку, зокрема до пам’яток часів Київської Русі, виявляли відомі історики XVII ст. А. Кальнофой- ський, І. Гізель, письменник і церковний діяч С. Косов.

Новий спалах зацікавленості старовиною спостерігався у другій половині XVIII ст. З цього часу стають відомими багато вітчизняних старожитностей, а знахідки таких літературних пам’яток, як «Остро- мирове Євангеліє», «Слово про Ігорів похід» посилили інтерес до давньоруської художньої культури.¹⁶ Про старовинні архітектурні та мистецькі пам’ятки йшлося у творах українського вченого-просвіти- теля І. Фальковського. Його багата спадщина, на думку відомого іс­торика С.З. Заремби, ще належно не досліджена. Адже саме завдяки невтомній праці І. Фальковського (1762-1843) до нас дійшло багато передруків, рукописних книг, літописів, хронік і хронографів; каталог книг Михайлівського монастиря; опис усіх церков Чигиринського по­віту тощо¹⁷.

Відомості про будівництво давньоруських міст, архітектуру окре­мих споруд та їх оздоблення містять також дослідження російських вчених В. Татищева, М. Ломоносова. Велике значення вивченню пам’яток старовини приділяв відомий історик, церковний діяч, архео­граф, бібліограф, академік Петербурзької Академії Наук Євген Болхо- вітінов (1767-1837). Він залишив детальні описи церков, монастирів, монастирських бібліотек, зокрема описи Софійського собору та Ки єво-Печсрської Лаври. На його кошти і під його керівництвом здій «повалися археологічні дослідження фундаментів Десятинної церкви і Золотих воріт.

Почесне місце серед дослідників київської старовини належим. Максиму Берлінському (1764-1848), автору «Історії міста Києва». Йо­го твір вирізняє використання літописів, хронік, мемуарів, архівних документів. Він зафіксував цілий ряд об’єктів, що пізніше зникли: «... Сожаления достойный остаток бывшей в древности огромной Деся­тинной церкви. Есть придел ее, составляющий ныне малую четверо- угольную, старинного калибера, называемую Десятинную Рождества Пресвятой Богородицы церковь, которая в нескольких саженях через дорогу к юго-западу отстоит от первой. В оной известны места погре­бенных в земле гробов Св. князя Владимира и супруги его греческой царевны Анны¹⁸». Ця ґрунтовна праця М. Берлінського не втратила свого значення і нині. Дослідження Є. Болховігінова і М. Берлінсько­го можна вважати першими науковими працями про українські старо­житності.

XIX століття ознаменувалося новим злетом художньої творчості, що далося взнаки і на зростанні інтересу до відкриття та вивчення мистецьких пам’яток минулого і старовини загалом. Разом з тим цьо­му сприяв бурхливий розвиток науки, зокрема її гуманітарних дисци­плін - історії, археології, етнографії, філософії. Розширюється пред­метне поле досліджень.

Все більшого значення набуває історико-культурний напрям в на­уці, який започаткував швейцарський вчений Якоб Буркхард (1818- 1897). Він досліджував історію культури та мистецтва Стародавньої Греції, доби Відродження, бароко і дійшов висновку, що саме невми­рущі культурні творіння і традиція є стрижнем історії. Від Я. Бурк- харда йде особлива лінія в історичній науці XIX ст. до німецького іс­торика Карла Лампрехта (1856-1915), метод якого був названий куль­турно-історичним. Історики, які поділяли такі підходи до вивчення історичного процесу, відрізнялися широтою філософсько-історично­го світогляду, тяжіли до вивчення історії як і с т о р і ї культури. Уява про цілісність тієї чи іншої епохи, про притаманну саме їй мову культури мала вплив і на істориків XX ст.

Варто зазначити, що з кінця XIX ст. спостерігається тісна вза­ємодія теорії і практики історичної науки. Переорієнтація теорії на вивчення духовною життя різних цивілізацій підкріплюється зростанням інтересу до ритуалів, звичаїв, поширенню культурних впливів. Відбувається перехід до принципово нового гину ні лиш­ня. Спостерігається становлення історії мистецтв як самостійної наукової дисципліни, в університетах створюються кафедри історії та теорії мистецтв. (Видатний візантолог М. Кондаков, який викла­дав у Новоросійському університеті у Одесі історію візантійсько­го мистецтва, розробив оригінальний метод вивчення цієї наукової дисципліни). М. Кондаков, а також історики Г. Котов, Є. Марков до­сліджували пам’ятки історії та культури Криму, починаючи з часів християнського Херсонесу до періоду Кримського ханства.

В Україні у XIX ст. розширюється поле історичних досліджень, ви­вчаються пам’ятки не лише періоду Київської Русі, а й інших історич­них епох. Відомості про мистецькі пам’ятки ХУТІ-ХУІІІ ст. та цінні архівні матеріали знаходимо в окремих працях істориків другої по­ловини XIX ст. М. Закревського «Описание Киева», М. Лазаревсько­го «Описание старой Малороссии», О. Шафонського «Черниговского наместничества топографическое описание», Д. Багалія «Украинская старина». Вони описували старовинні будівлі Києва, Чернігова, Нов- город-Сіверського, Полтави, Путивля та інших міст. М. Закревський та А. Лазаревський вивчали також монастирські комплекси Лівобе­режної України.

Заслуговує на увагу дослідження істориками замків та монастирів Поділля, Волині, Галичини. Значну цінність становлять праці істори­ка другої половини XIX ст. А. Чаловського, який здійснив глибокий історико-архітсктурний аналіз замків і фортець Галичини. Автор ши­роко використав архівні матеріали, зробив малюнки і плани замків у Бережанах, Добромилі, Кудринці, Окопах, Пньові, Сидорові, Старому Селі, Свіржі, Теребовлі, Чорткові, Збаражі, Раківці, Галичі. Цінною є також праця А. Чаловського у співавторстві з істориком Б. Янушем, де описані замки, монастирі, церкви, костьоли та синагоги Тернопіль­ського воєводства. А. Чаловським та Б. Янушем грунтовно досліджу­валися культові споруди, а саме деякі католицькі монастирі, у яких зберсшись риси готики, ренесансу та бароко. Варто зазначити, що у Львівській бібліотеці АН України є рукописний фонд ім. А. Чалов­ського, у якому зберігається багато інвентарних описів ХУІІ-ХІХ ст. замків і монастирів Галичини. У них практично зібрано матеріал про спорудження, функціонування, реконструкції та руйнування замків, фортець і монастирів у Львівській, Івано-Франківській і частково Тер­нопільській областях.

У 70-90-х роках XIX ст. видатний український історик В.Б. Анто­нович провів чимало археологічних обстежень і польових досліджень на Київщині, Волині й Поділлі, а також здійснив наукову подорож ми річці Дністер, в ході якої ознайомився з печерами Середнього Подт стров’я. Результатом цього стали його статті «Подорожні нариси Поді л ля», «Про скельні печери на березі Дністра» та «Бакотський скельний монастир». В.Б. Антонович провів розвідки і розкопки для вивченим минулого міст Луцька, Володимир-Волинського, Житомира, Києва та ін. Учень і послідовник В.Б. Антоновича Є. Сіцинський (1859-1937) приділив значну увагу пам’яткам історії та культури у своїх грунтов них працях «Місто Кам’янець-Подільський. Історичний опис» та «На рафії і церкви Подільської єпархії». У його історико-археологічному дослідженні описані фортифікаційні комплекси у Кам’янець-Поділь ському, Меджибожі, Сатанові, Зінькові, Жванці, Сутківцях, Ярмолин- цях, Озаринцях, Барі¹⁹.

На рубежі ХІХ-ХХ ст. поступово формується поняття українсько го мистецтва як національної категорії, його історія вивчається як предмет наукових досліджень. Питанням історії української культу­ри, проблемам етнографії було присвячено роботи видатного фоль­клориста та літературознавця, члена Петербурзької АН М. Сумцова (1854-1922).

Подвижницькою була діяльність видатного українського вченого, академіка Д.І. Яворницького (1855-1940). Все своє життя він провів у пошуках матеріалів з української старовини, а особливо з історії за порозького козацтва. Його глибокі знання пам’яток історії та культури доби козаччини, що пронизують історичні дослідження з етнографії, фольклористики, історії, дозволили вченому всебічно реконструюва­ти ті часи. Праці Д.І. Яворницького надихали українських художни­ків С.І. Васильківського, М.С. Самокиша на створення полотен про життя, побут і походи козаків. Вчений надрукував багато розвідок про українське кобзарство, опублікував чимало історичних і побутових пісень та кобзарських дум.

З початку XX ст. помітними стають спроби узагальнення мате­ріалів про пам’ятки історії та культури, виявлення характерних рис самобутності українського мистецтва. У радянський період (дово­єнні роки) плідно працювали у цій галузі С. Таранушенко, Н. Хо- лостенко, П. Юрченко. В повоєнні роки дослідження пам’яток вели архітектори, історики, мистецтвознавці, археологи, краєзнавці, ет­нографи, художники. У численних наукових працях відомих вчених Ю. Асєєва, Г. Логвина акцентується увага на історико-архітектурній цінності пам’яток, їх значенні у розвитку української національної культури. Важливе місце приділено пам’яткам історії та культури у моно­графічних дослідженнях академіка НАН України П.П. Холочка, зокре­ма таких як «Древній Київ» (1982), «Давньоруське феодальне місто» (1989) і «Київська Русь» (1996). Автор підкреслює, що «цілком по­повому визначився образ стародавнього Києва після сенсаційних роз­копок на Подолі, які відкрили квартали зрубних будівель Х-ХІІ1 ст.». Підсумовуючи відкритая археологів останніх десятиліть, академік П.П. Толочко вважає їх справді вражаючими²⁰. Адже відомими всьо­му світу стали такі унікальні витвори як срібна з позолотою чаша з Гайманової могили, знаменита золота пектораль з Товстої могили та багато інших пам’яток історії та культури.

Історії дослідження пам’яток Скіфії присвячена праця відомо­го вченого-археолога Б.М. Мозолевського «Скіфський степ» (1983), який через пам’ятки ґрунтовно висвітлив особливості скіфського сус­пільства, прослідкував історію дослідження курганів та знахідок у них. Автор зробив глибокий аналіз змісту зображень і композиції уні­кальної золотої пекторалі (космогонічного, етичного та естетичного), зазначивши, що «усі три плани композиції, зливаючись між собою і посилюючи один одного, підносять пектораль до рівня твору велич­ного симфонічного звучання і глибинного філософського змісту. Мов у краплі роси, в ній відбився не лише весь блиск, все сяйво скіфського золота, але й висока душа цілого народу²¹».

Роль пам’яток історії та культури в історичних дослідженнях з ча­сом набуває все більшого значення. Адже вони виступають передусім як матеріалізована пам’ять, уречевлені віхи розвитку народів і дер­жав, окремих етносів і людства у цілому, як об’єктивні історичні пер­шоджерела, ігнорування або руйнування яких веде до знищення істо­ричного досвіду попередніх поколінь. Дослідження вчених минулого і сучасності є різноманітними за напрямами, методологією, але в них чітко виступає глибоке розуміння неперехідного значення пам’яток старовини не лише з точки зору художньої, естетичної, а й як важли­вого засобу пізнання, засобу збереження історичної пам’яті і форму­вання історичної свідомості.

Для істориків, які проводять свої дослідження у руслі історичної антропології (культурної антропології) важливим є виявлення тих глибинних зв’язків, певного співвідношення, що існує «між історі­єю художніх пам’яток та іншою історією, історією сільськогосподар­ського виробництва, ярмарок, монет, політичною історією і т. ін.; до з’ясування цього співвідношення має прагнути гой, хто бажає пізна­ти смисл цих пам’яток», - підкреслює відомий французький історик Жорж Дюбі в одній з останніх своїх праць «Время соборов²²». Сам автор своє завдання формулює так: «...Я зробив спробу витягнути із пластів пам’яті і музейного середовища зразки мистецтва і помістити їх у життєвий контекст — не наш, але тих, у чиїй свідомості народили­ся ці твори, хто перший захоплювався ними²³». На нашу думку йому це вдалося, адже він зумів переконливо і яскраво показати, як вико­риставши пам’ятки історії та культури в історичному дослідженні, можна стати на один із важливих шляхів пізнання: «Те, що ми на­зиваємо мистецтвом, має лише одну мету - зробити гармонійною будову світу... Мистецтво відображає плоди споглядального життя і передає їх у простих формах, щоб зробити сприйняття для тих, хто знаходиться на перших ступенях залучення до знань. Мистецтво - це розмірковування про Бога, таке ж як літургія і музика. Воно також намагається прорубати, розчистити дорогу, пробитися до глибинних цінностей, захованих у чаші природи і священного Писання. Мис­тецтво показує нам внутрішню структуру тієї стрункої споруди, яка являє собою весь тварний світ»²⁴. Отже, пам’ятки історії та культури - це «підручник життя», який читають навіть ті, хто не дуже любить читати підручники.

Сучасні історики намагаються проникнути за ідеологічну сферу, що присутня в кожній історичній пам’ятці, проникнути в соціально-пси­хологічний світ її творців, що виражений часто ірраціонально. Фор­мується нова дослідницька свідомість в історичній науці, орієнтована на сприйняття історичних суспільств як соціокультурної спільноти. Від історика, над якою б проблемою він не працював, вимагається ерудиція, знання епохи, що неможливо без знайомства з пам’ятками історії та культури. Без цього неможливо створити цілісну «картину світу», яка притаманна кожній історичній добі. Пам’ятки історії та культури дозволяють історику під новим кутом зору подивитись на історичний процес, отримати стереоскопічне бачення історії.

ПРИМІТКИ