Тема: Європейська культура ХХ століття.
Лекція 13.
Тема: Епоха Просвітництва.
Європейська, Російська та Українська культура ХVII – XIX століть.
План лекції
1.Епоха Просвітництва в Європі.
1.1.Класицизм як мистецтво героїчної громадянськості.
1.2.Раціоналістична картина світу і людини в ідеології Просвітництва.
1.3.Стиль рококо як мистецтво "галантної доби".
2. Європейська культура XIX ст.
2.1. Романтизм і «революційний класицизм».
2.2.Формування методу художнього реалізму.
2.3.Творчість імпресіоністів і постімпресіоністів.
2.4. Модерн.
3. Українська культура ХVII – XIX ст.
3.1. Творчість Т.Г. Шевченка.
3.2 Українська суспільна думка: розвиток науки і філософії.
3.3. Література, образотворче мистецтво, музика, театр.
1.
1.1.
Класицизм виник у XVII ст. на гребені суспільного піднесення французької нації й французької держави. Предметом мистецтва у класицизмі проголошувалося тільки прекрасне, піднесене. Етичним та естетичним ідеалом виступала античність. Класицизм — мистецтво героїчної громадянськості. В основі його поетики лежать принципи філософського раціоналізму. Прекрасне виступає в ній як чітке, розумне, логічне начало, без будь-яких складностей і суперечностей. Оспівуючи героїчні ідеали, мистецтво класицизму тяжіло до ідеалізованих образів, проголошувало принцип зображення "облагородженої" природи.
Теоретики класицизму створили систему класичних канонів (наприклад, дотримання у драмі трьох єдностей — місця, часу, дії), а також неухильну ієрархію жанрів ("високі" — трагедія, епічна поема, ода, історична картина — зображали життя королів і знаті, пов´язаних з долею держави, громадянські доблесті і героїчні діяння; "низькі" — комедія, сатира, байка, жанрова картина буржуазного чи простонародного побуту, приватні буденні інтереси).
Першим великим французьким драматургом був П´єр Корнель (1606—1684 p. p.). В його "Горації" ідеї громадянського обов´язку переважають над усім і повністю підпорядковують собі людські пристрасті. Сюжети трагедій другого великого драматурга XVII ст. Жана Расіна (1639—1699 p. p.) порівняно прості і наближені до сімейних, особистих стосунків між людьми. ("Андромаха" та "Федра"). Расін — неперевершений майстер вірша, тонкої психологічної характеристики.
Славу великого реформатора комедії здобув Мольєр (Жан Батист Поклен 1622—1673 p. p.). Він дав цьому жанрові глибокий суспільний зміст, яскраву театральну форму, створив жанр високої комедії. ("Тартюф", "Дон Жуан, або Кам´яний гість", "Міщанин у дворянстві"). Величезний вплив на драматурга справила атмосфера його кола, куди входили поет Сірано де Бержерак, байкар Жан Лафонтен, драматурги П´єр Корнель і ще юний Жан Расін, а також теоретик класицизму Нікола Буало.
У XVIII ст. мольєрівську традицію зображення яскравих особистостей з простого народу блискуче продовжив П´єр Огюстен Карон де Бомарше (1732—1799 p. p.) Це показ образу розумного і відважного борця за людську гідність — цирульника Фігаро ("Севільський цирульник" та "Одруження Фігаро").
Творцем класичного напряму в живопису Франції став Нікола Пуссен (1594—1665 p. p.). Пуссен — творець класичного ідеального пейзажу в його героїчному вигляді. Героїчний пейзаж — це природа "поліпшена", вигадана художником, бо тільки в такому вигляді вона гідна бути предметом зображення у мистецтві.
Лірична лінія класичного ідеалізованого пейзажу була розвинута в творчості Клода Лорренна (1600—1682 p. p.). Він малював море, античні руїни, великі групи дерев, серед яких розміщав маленькі постаті людей.
Друга половина XVII ст. — час довгого правління Людовіка XIV, "короля-сонця". Головне творіння другої половини XVII ст. — Версальський палац і парк .
У досить пустельній місцевості, за вісімнадцять кілометрів від Парижа, виріс казковий палац (1668—1669 p. p.), у безводному полі заструміли фонтани, виріс гігантський парк. Версальський парк, як і весь ансамбль, — це регулярний парк, бо в ньому все вивірено, розкреслено на алеї, визначено місця для фонтанів та скульптур.
Від величезного майдану перед палацом відходять три проспекти — три дороги на Париж. Палац, фасад якого тягнеться на півкілометра, має три поверхи: перший — основа, опора, другий — головний, парадний і тому найвищий, третій, який увінчує будинок, легкий. Інтер´єри палацу складаються з анфілади кімнат, кульмінацією розкішного вбрання яких мала бути спальня короля, де починався і закінчувався його день і де відбувались аудієнції. Розкошами вражала і дзеркальна галерея (73 метри завдовжки, 10 метрів завширшки) між "Залом війни" і "Залом миру".
1.2.
Віра в те, що вихованням народу можна досягти ідеального суспільного ладу, були фундаментом ідей Просвітництва. Видатний філософ і письменник Жан-Жак Руссо (1712—1778 p. p.), вважав, що естетичне підпорядковується етичному, що "прекрасне" і "доброчесне" завжди зв´язані між собою. Високий пафос ідеї виховного значення мистецтва проймає твори Дені Дідро (1713—1784 p. p.).
В Англії з кінця XVI ст. бурхливо розвиваються науки, особливо філософія. Цікавим "документом" епохи став роман "Робінзон Крузо" Даніеля Дефо (близько 1660—1731 p. p.). Сучасник Дефо — Джонатан Свіфт (1677—1745 p. p.), хоч і носив рясу священика, не визнавав жодних релігійних забобонів. У "Мандрах Гулівера" в алегоричній формі Свіфт висміяв політичні порядки, релігійні табори і партії, "чисту науку", здичавілих від жадібності і користолюбства людей. XVIII століття в англійській поезії — це шотландський поет Роберт Бернс, життєрадісний, дотепний, часом пустотливий.
Розквіт англійської школи живопису зв´язаний з ім´ям художника Уїльяма Хогарта (1697—1764 p. p.). Його твори зображали сучасне йому життя Англії, висміюючи всі його негативні сторони: ("Кар´єра марнотрата", "Модний шлюб"). Хогарт створив ряд портретів — групових, так званих розмовних ("Родина Строуд"), портретів парадних ("Єпископ Хоудан"), зображень людей світу мистецтва , власних портретів ("Автопортрет з собакою"). Найбільшої слави зажила "Дівчина з креветками".
Головне досягнення англійського живопису XVIII ст. — портретний жанр. Цей жанр посідає одне з головних місць і в стінах Королівської Академії мистецтва — національної художньої школи, відкритої в 1768 р. Першим президентом Академії був Джошуа Рейнолдс (1723—1799 p. p.). Другий великий портретист Англії XVIII ст. — Томас Гейнсборо (1727—1788 p. p.). Якщо Рейнолдс показав раціоналістичну сторону просвітительської естетики, то Гейнсборо — емоційну. Одухотвореність, мрійливість персонажів, ніжна гама сіро-голубих, зеленкуватих відтінків стають визначальними рисами живопису художника, наближаючи його до сентименталізму. ("Блакитний хлопчик", "Місіс Грехем", "Ранкова прогулянка").
Зростання незаперечного впливу буржуазії викликало інтерес до голландського реалізму. Художник Жан-Батіст Сімеон Шарден (1699—1779 p. p.), працюючи в руслі нових естетичних ідей, створив по суті нову систему живопису. Почав він з натюрморту із здобиччю у голландському або фламандському стилі, але потім знайшов свою тему: предмети кухонного начиння — казани, каструлі, бачки ("Мідний казан"), які живуть своїм "тихим життям". У жанровому живопису Шарден відтворив порядок, затишок буржуазного побуту ("Молитва перед обідом", "Праля", "Жінка, яка миє каструлі").
Жан Батіст Грез (1725—1805 p. p.) — близький до сентиментальної драми. Художника прославили й уподобані міщанством дівочі "голівки Греза" з піднесеними догори очима, розбитим люстерком, мертвим пташеням тощо.
1.3.
Після смерті "короля-сонця" у 1715 р. на зміну строгому придворному етикету прийшли легковажність, жага насолоди, розкошів. Провідним напрямом у Франції став стиль рококо (від "раковина", "рокайль").
У меблях, посуді, бронзі, фарфорі, в архітектурі, зокрема в інтер´єрі, прагнуть тепер не пишності і величності, а приємного і зручного. Численні панно (барви картин прозорі, світлі — сіро-блакитні, бузкові, рожеві, зеленкуваті), ліпний орнамент, шовк шпалер, золото прикрас, кришталеві люстри, зручні, хоч і вигадливі, меблі з інкрустацією — все будується на асиметрії, яка створює грайливе, звабливе відчуття. Сюжети - тільки любовні, еротичні — німфи, вакханки, Діани, Венери, які виконують свої "туалети". Напрямок поглибленого інтересу до інтимного світу людини визначав риси нового стилю - сентименталізму.
Першим великим майстром рококо був художник Жан-Антуан Ватто (1684—1721 p. p.). Його головним сюжетом стали галантні свята ("Вередниця", "Товариство в парку").
Істинним представником французького рококо вважають Франсуа Буше (1703—1770 p. p.) Його пасторальні, ідилічні картини виражають відверто чуттєву насолоду життям ("Тріумф Венери", "Туалет Венери", "Купання Діани" тощо). І хоча його героїні зображені у пастушому вбранні, це - аристократки, парижанки.
Світло і повітря, ніжні, вишукані сполучення блакитних, рожевих, палевих тонів наповнювали картини Жана-Оноре Фрагонара (1732—1806 p. p.). ("Поцілунок крадькома").
Модним став англійський ландшафтний парк — цілковита протилежність французькому регулярному. Він мав бути таким, щоб здавалося, ніби його не чіпала рука людини. Містки і хижі виникали в ньому ніби ненароком, руїни наводили на роздуми.
Венеція XVIII ст. — центр музичного та театрального життя Європи, книго друку, склоробства ("венеціанське скло"). У п´єсі "Слуга двом панам" Карло Гольдоні, створивши образ Труфальдіно, зробив упевнений крок вперед до ускладнення образів комедії дель арте. Але його славу дуже-таки похитнули ф´яби (театральні казки) Карло Гоцці (1720—1806 p. p.): "Любов до трьох апельсинів", "Турандот", "Король-олень", "Жінка-змія" та ін. Венеція цього століття дала світові чудових майстрів ведути — (міського архітектурного пейзажу), жанрового живопису.
2.
2.1.
Одним з найголовніших завдань творчості літераторів, філософів, художників, музикантів Нового часу стає пізнання людини. Головним твором Йоганна Вольфганга Гете (1749—1832 p. p.) став "Фауст". У боротьбі з Мефістофелем Фауст приходить до пізнання сенсу життя.
На рубежі століть у духовній атмосфері західноєвропейського суспільства почалося певне розчарування у тих ідеалах, які надихали просвітителів. Старі цінності втратили авторитет, нові не визначилися.
У цій суспільній атмосфері виник романтизм, який утворив цілу епоху в історії європейської культури. Життя новому мистецькому напряму дала Німеччина. Головними теоретиками німецьких романтиків стали брати Август-Вільгельм і Фрідріх Шлегелі. Романтизм відіграв значну роль у розвитку історичних поглядів, пробудивши інтерес до минулого, до ранніх етапів національного життя, фольклору, національних традицій, історії мови й культури. Пошукам загальнолюдського об´єктивно "прекрасного" ідеалу, нормативним канонам класицизму романтики протиставляли яскраву індивідуальну і національну своєрідність, багатство людських характерів та почуттів. Романтичний герой був самотнім. Такими виступають герої Джорджа Гордона Байрона, Віктора Гюго. Вальтер Скотт став зачинателем історичного роману, він показав історичні і національні особливості різних епох, країн, народів, надаючи їм яскравого романтичного колориту.
У німецьких романтиків казка була одним з улюблених жанрів. Всесвітньої слави зажили народні казки, записані й опубліковані братами Грімм — Якобом та Вільгельмом.
Ернест Теодор Амадей Гофман (1776—1822 p. p.) створив химерні, смішні і водночас трагічні повісті і романи ("Золотий горщик", "Життєва філософія Кота Мурра...", "Крихітка Цахес").
У США романтика пригод, вольові, відважні і цілеспрямовані герої, сюжети індіанських казок і легенд знайшли свого співця в особі Джеймса Фенімора Купера (1789—1851 p. p.) — це п´ятитомна епопея про Шкіряну Панчоху.
Французькі романтики — насамперед Віктор Гюго (1802—1885 p. p.). змалював цілу низку непересічних людських характерів, неймовірних обставин, тріумфів добра, яке перемагає зло ("Марія Тюдор", "Собор Паризької Богоматері", "Трудівники моря", "Людина, що сміється"). Відома письменниця Жорж Санд (Аврора Дюдеван-Дюпен, 1804—1876 p. p.) — палка прихильниця жіночої рівноправності ("Індіана", "Валентина", "Консуело").
У театральному репертуарі виникають нові теми, породжені новими умовами соціального буття. Альфреду де Мюссе (1810—1857 p. p.). належать п’єси - взірці блискучої романтичної комедії нового типу: ("Венеціанська ніч", "Примхи Маріанни").
Напередодні Великої французької буржуазної революції мистецтво країни було захоплене новою хвилею класицизму. Мистецтво закликає виховувати людину, готувати її до служіння ідеям державності, а не бути забавою і втіхою. Ідеалом французького буржуазного суспільства напередодні революції була античність, але не грецька, а римська, часів Римської республіки.
Жак Луї Давид (1748—1825 p. p.), художник, чиє життя було тісно пов´язане з усіма політичними подіями періоду Великої Французької буржуазної революції. Його творчість пов’язують з тогочасним стилем — "революційного класицизму". ("Клятва Гораціїв"). На вбивство Марата Шарлоттою Корде відгукнувся картиною "Вбитий Марат" (або "Смерть Марата"). Давид залишив велику кількість чудових за характеристикою портретів, наприклад, знаменитий портрет мадам Рекам´є. Витонченістю стилю Давид у портретах визначив наперед характерні риси того класицизму початку XIX ст., який дістав назву стилю ампір.
Першим художником романтичного напряму був Теодор Жеріко (1791—1824 p. p.). Сюжетом своєї головної картини "Пліт "Медузи" він узяв події, що сталися на плоту з пасажирами французького фрегата "Медуза", який загинув з вини уряду, і створив гігантське полотно 7 х 5 м. Тут і класицистичні (точний узагальнений малюнок, різка світлотінь), і романтичні риси (драматична подія, неймовірні переживання, крайнє психологічне напруження).
Справжнім вождем романтизму став Фердинанд Віктор Ежен Делакруа (1798—1863 p. p.). Деякі картини Делакруа зв´язані з революцією 1830 р. Це алегорична композиція "Свобода на барикадах" ("Свобода, яка веде народ") .
В Англії найцікавіші досягнення у живопису на рубежі століть зв´язані з пейзажем. Джон Констебл (1776—1837 p. p.) малював готичні собори, краєвиди містечка Солсбері, морський берег у Брайтоні, луки, пагорби, долини, млини і ферми його "улюбленої старої зеленої Англії". Художник одним з перших почав створювати етюди на пленері, завдяки чому в його картинах можна відчути силу вітру, прохолоду затінку, свіжість зелені.
Національної слави іспанське мистецтво набуло з появою Гойї (Франсіско Хосе Гойя-і-Лусьєнтес, 1746—1828 p. p.). Гойя відгукнувся на вторгнення французів в Іспанію, якому дуже мужньо протистояв маленький народ: "Повстання 2 травня 1808 року" (іспанець у білій сорочці відчайдушно розкинув руки назустріч смерті).
2.2.
Реалізм як художній метод передбачає правдиве відображення реальної дійсності, правдивість відтворення не лише деталей, а й типових характерів у типових обставинах.
З огляду на це показовий Чарлз Діккенс (1812—1870 p. p.) — життя Англії XIX ст. з його конфліктами і суперечностями, соціальними болячками і психологічними драмами показане ним з надзвичайною майстерністю ("Пригоди Олівера Твіста", "Крамниця старожитностей", "Домбі і син", "Холодний дім").
Оноре де Бальзак (1799—1850 p. p.). практично все життя працював над створенням великого циклу романів і повістей, які згодом об´єднав під назвою "Людська комедія". Справді, Бальзак зумів увічнити свою епоху, її типові характери, її психологію, побут, трагедії, але при цьому гостро відчував індивідуальність, унікальність окремого людського буття.
Не менш великим майстром літературної форми, який сказав найбільш глибоку для свого часу правду про людину, був Гюстав Флобер (1821—1880 p. p.). ("Мадам Боварі", "Виховання почуттів").
Визначної майстерності досягла в цей період французька новела, її найбільш визнаним майстром став Проспер Меріме (1803—1870 p. p.). У ньому багато що від романтиків, проте у його ставленні до героїв є певна відчуженість, що надає особливого драматизму подіям ("Таманго", "Кармен", "Коломба").
Маленькими шедеврами, де на кількох сторінках розкривалося життя в його повсякденному плані були новели Гі де Мопассана (1850—1893 p. p.): "Пампушка", "Дуель" та ін.
XIX ст. належать й інші видатні літератори і письменники: французи Альфонс Доде ("Дивовижні пригоди Тартарена з Тараскону") та Еміль Золя; бельгійський прозаїк Шарль де Костер ("Легенди про героїчні, потішні і славні пригоди Тіля Уленшпігеля і Ламме Гудзака у Фландрії та інших країнах"); датський казкар Ганс Христіан Андерсен; великий польський поет Адам Міцкевич (який прославився насамперед своїми баладами і поемами; болгарський письменник Христо Ботев; угорський поет Шандор Петефі.
Багатьох чудових письменників дала у XIX ст. молода республіка — Сполучені Штати Америки: Едгар Аллан По (дивовижні оповідання про подорожі, детективні оповідання, фантастика), славнозвісний письменник-гуморист Марк Твен і автор майстерних оповідань зі щасливими кінцями О´Генрі (Уїльям Сідні Портер).
Для розвитку реалістичного театру багато зробив Еміль Золя (1840—1902 p. p.) — глава французького натуралізму, який закликав розсунути рамки мистецтва, розгорнути на сцені "картини несподіваного і повного бурхливого життя". Навіть декорації, на його думку, треба було радикально змінити: від ефектності до відтворення реальних умов. По суті програма докорінної зміни театру, запропонована Е. Золя, — це створення режисерського театру.
Генріх Ібсен (1828—1906 p. p.) — творець реалістичної драми великого масштабу при звичності масштабів зображуваного життя ("Пер Гюнт", "Ляльковий дім"). Англійський драматург Джордж Бернард Шоу (1856—1950 p. p.) поклав початок формуванню інтелектуального театру. Головним його художнім прийомом був парадокс. Шоу виступає як тонкий психолог, знавець людських душ у п´єсах "Дім, де розбиваються серця" , "Пігмаліон".
У французькому живопису реалізм виявився у пейзажі. Його представниками стали художники так званої барбізонської школи, що дістала свою назву від невеличкого сільця Барбізон неподалік Парижа. Група молодих живописців — Теодор Руссо, Жюль Дюпре, Шарль Франсуа Добіньї — приїхала у Барбізон малювати етюди з натури. Їх об´єднало бажання уважно вивчати природу і правдиво її зображати. Якийсь час працював у Барбізоні Жан Франсуа Мілле (1814—1875 p. p.) — майстер селянської теми ("Збирачки колосків", "Людина з мотикою").
Один з найтонших майстрів французького пейзажу — Каміль Коро (1796—1875 p. p.). Оселившись у сільській місцевості, Коро малював пейзажі і портрети. Людина в пейзажах Коро органічно входить у світ природи.
У жанровому живопису реалізм зв´язаний з ім´ям Жана Дезіре Гюстава Курбе (1819—1877 p. p.). Він створив портрети і сцени життя свого рідного Орнана. Він звернувся до теми праці і злиднів ("Дробильники каменю").
Усі історичні події, що відбувались у Франції, починаючи з революції 1830 р. і закінчуючи франко-прусською війною та Паризькою комуною 1871 p., дістали своє відображення у графіці Оноре Віктор´єна Дом´є (1808—1879 рр.). У Дом´є багато гострополітичної сатири.
2.3.
У 60—70-х p. p. XIX ст. французькі художники поклали початок художньої течії, яка дістала назву "імпресіонізм" – з французької «враження», за назвою картини К.Моне «Схід сонця. Враження». Виникнення імпресіонізму — природна реакція на академізм. Проголошення зображення натури з "оптичною" точністю своїм основним завданням немов уподібнює очі художника до об´єктиву фотоапарата.
Пісарро, Мане, Моне, Сіслей, Ренуар та інші майстри не були прийняті офіційним журі на чергову виставку в 1863 р. до Салону і влаштували свій "Салон відринутих", де був репрезентований славетний "Сніданок на траві" Е. Мане. Картина викликала скандал, глядач не був готовий до сприйняття цього новаторського мистецтва. Мане повторив у картині композицію "Сільського концерту" Джорджоне, але його цікавила насамперед проблема сонячного світла, світлоповітряного середовища, в якому розміщені фігури і предмети ландшафту. Ще більше обурення викликала "Олімпія" (Салон 1865 р.) — зображення оголеної жінки на жовтій шалі і голубуватих простирадлах, якій служниця приносить квіти, — сучасний парафраз Джорджонової і Тиціанової "Венери", переданий художником з усією напруженістю і гостротою, характерними для мистецтва XIX ст.
Програма імпресіонізму найкраще поставала зі статей Е. Золя, який узяв під захист новий напрям у мистецтві, уподобавши тезу: твір мистецтва є куток природи, сприйнятий через темперамент. Самі художники не робили спроб дати визначення імпресіонізму. Але з їх висловлювань складалося розуміння імпресіонізму як нової течії. "Я малюю те, що зараз відчуваю", — признався Пісарро.
Отож, головне — спіймати і закарбувати враження, засобами живопису створивши ілюзію світла і повітря. Для цього імпресіоністи розклали колір на основні складники спектру, намагаючись не змішувати фарби на палітрі і використовуючи оптичне сприймання ока. Вони прагнули максимально передати натуру такою, якою її бачить людина, а людина бачить будь-який предмет у всій його складній взаємодії із світлоповітряним середовищем. Але пізнаючи світ реальний, відкриваючи його, імпресіонізм його ж змінював, ідеалізував, романтизував. Імпресіонізм остаточно вивів живопис на пленер, показав колір у всій його чистоті, створив високу досконалу культуру етюду, в якому вражає влучність спостереження, сміливість і несподіваність композиційних вирішень.
У творчості Клода Оскара Моне (1840—1926 p. p.) найяскравіше розв´язана основна проблема імпресіонізму — гармонія світла і повітря. Моне десятки разів втілює той самий мотив (його знамениті "Копиці", "Руанський собор"), бо його цікавлять ефекти освітлення в різну пору доби або в різні пори року.
Каміль Жакоб Пісарро (1831—1903 p. p.) малював Париж та його околиці. Бузкові сутінки, сірий ранок, блакить зимового дня ("Бульвар Монмартр").
Тонкі пейзажі Альфреда Сіслея (1839—1899 p. p.) — "Маленька площа в Аржантеї", "Село на березі Сени" — є малими шедеврами.
Твори П´єра Огюста Ренуара (1841—1919 p. p.) здаються намальованими легко, жартома, але насправді його композиції завжди обдумані ("Парасольки", "Бал у Бужівалі"). Його жіночі портрети й "ню" ґрунтуються на гармонії чистих, мажорних, яскравих комбінацій.
Ілер Жермен Едгар Дега (1834—1917 p. p.) - тематика його картин типова для імпресіоністів: будні театру, в основному балету, та іподроми, а також жінки за туалетом і жінки трудящі — пралі, гладильниці, модистки. Колорит його картин досягає проникливої звучності.
Творчість Анрі Марі Раймонда де Тулуза-Лотрека (1864—1901 p. p.) історики мистецтва називають частіше постімпресіонізмом. Експресивні, драматичні, трагічні за світовідчуттям, його гротескні і карикатурні образи знаменитих танцівниць, співачок кабаре, циркачок, "нічних метеликів" Монмартра ("Танець у Мулен Руж", "У кафе").
У скульптурі був близький до імпресіоністів Рене Франсуа Огюст Роден (1840—1917 p. p.): "Мислитель", "Єва", "Адам", "Блудний син").
Імпресіонізм виявився плідним і для музики. Серед композиторів, які належать до імпресіонізму, називають Моріса Жозефа Равеля ("Гра води"), італійця Джакомо Пуччіні, англійців Фредеріка Деліуса і Сіріла Скотта.
У сфері поезії імпресіонізм зімкнувся з символізмом. Класичним взірцем імпресіонізму та символізму стала творчість Поля Верлена (1844—1896 p. p.) . ("Офорти", "Сумні пейзажі"). До символістів належать Р. Рільке, О. Уайльд , С. Мережковський, В. Брюсов, З. Гіппіус, О. Блок, А. Бєлий, І. Анненський. Одним з видатних творців імпресіоністської критики кінця XIX ст. був Анатоль Франс (Анатоль Франсуа Тібо, 1844—1914 p. p.). Його можна вважати теоретиком імпресіоністичної інтерпретації мистецтва.
Розпадаючись, імпресіонізм породив у самому собі протилежні напрямки, які перейшли від пленерних пейзажів до синтезу, до живопису духу. Художники, яких в історії мистецтва називають постімпресіоністами — Сезанн, Ван Гог, Гоген.
Поль Сезанн (1839—1906 p. p.) розпочав свій творчий шлях з імпресіоністами і все життя до свого імені, підписуючи картини, додавав "учень Пісарро". Сезанн малював портрети близьких людей, друзів, портрети-типи ("Курець") та безліч автопортретів, пейзажів ("Береги Марни"), натюрморти ("Натюрморт з апельсинами та яблуками"). Найсильніша сторона Сезанна — колорит.
"Великого голландця" Вінсента Ван Гога (Вінсента Віллема, 1853—1890 p. p.) теж називають постімпресіоністом, хоча він — швидше реаліст, своїм предтечею його називали експресіоністи. Мистецтво Ван Гога потрясає глядача, художник у своїх картинах втілив душевне сум´яття людини. Він олюднює світ речей, наділяючи його власною гіркою безнадією. Внутрішня експресія його картин досягається особливими прийомами накладання фарби, цьому ж служить пронизливо "дзвінкий" колір.
Полю Ежену Анрі Гогену (1843—1903 p. p.) було більш як тридцять років, коли, залишивши службу в банку, він почав систематично займатися живописом. Найпродуктивнішим був період життя на Таїті. ("Таїтянки на березі моря"). Гоген користувався спрощеним рисунком, форми предметів у нього нарочито площинні, барви чисті та яскраві, композиції мають орнаментальний характер. Колір він розумів символічно. Проте історики мистецтва зв´язують Гогена не лише з символізмом, а й з тією поширеною наприкінці XIX — початку XX ст. течією, яка дістала назву примітивізму.
Розростання суб´єктивного начала, що вело до символізму, експресіонізму, формалізму у XX ст. поклали початок різним напрямам авангардизму.
2.4.
Епоха модерну проіснувала недовго: 20—30 років. Проте вплив модерну на всі види мистецтва вражаючий. Сліди модерну ми знаходимо в усьому: в архітектурі й живописі, в монументальному мистецтві, книжковій графіці, плакаті, рекламі, дизайні та одязі. Майстри модерну намагалися задовольнити масову художню свідомість. Немалу роль в цьому відіграло зближення мистецтва і промисловості, що забезпечувало виготовлення художніх виробів у нечувано великому обсязі, невідомому попереднім епохам. Пояснюють виникнення модерну й "вольовими зусиллями художників", які сумували "за стилем" і створили його (А. Гауді, Г. Клімт та інші). Вони мріяли зробити побут людини красивим та стильним. І це їм вдалося.
За різними назвами стиль модерн поширився в усіх країнах Європи. На Україні та в Росії його називають "стиль модерн" (Ф. Шехтель, В. Городецький, М. Врубель, М. Нестеров, М. Бенуа, Г. Нарбут та інші); у Франції та Бельгії — "Ар-Нуво" ; в Німеччині — "Югенд-Штиль"; в Австрії — "Сецесіон"; в Італії — "стиль Ліберті"; в Англії — "модерн стайл"; в США — "стиль Тіффані".
Своєрідність стилю модерн багато в чому зумовила зацікавленість Сходом наприкінці XIX століття. Справжній переворот у свідомості деяких молодих художників спричинили японські гравюри, що вперше з´явилися в Парижі у вигляді обгорткового паперу для східних дрібничок. Відома "Хвиля" Хокусая просто перекочувала до графічних листів деяких європейських художників (Білібіна). Г. Клімт для своїх творів брав готові орнаменти з японських шаблонів для тканин.
Символізм, який розповсюдив свій вплив на живопис, театр, музику, дав ідеологічне обґрунтування стилю модерн. Наприклад, єгипетська піраміда — символ вічності і нетлінності. Христос, що його було розіп´ято на хресті, — символ страждань та спокутної жертви. Для мистецтва модерну притаманна зацікавленість міфологічними персонажами та алегоричними мотивами. Німецькі, французькі, бельгійські символісти часто зображували сфінкса. Популярні були кентаври, що втілювали ідею чоловічої сили.
Популярними темами та сюжетами модерну були ідея росту, вияву життєвих сил, пробудження, розвитку, молодості. Жінка в екстазі — це мотив, що досить часто зустрічається в мистецтві модерну.
В модерні ми не зустрінемо традиційного жанру пейзажу або натюрморту. Представника модерну цікавить не природа в цілому, а окремі її частини: квітка, листя чи пташка, що їх взято як ізольований в символістському, міфологічному плані предмет. Орхідеї чи лілеї символізували трагедію, загибель, смерть. Дзвіночки позначали бажання; соняшники — сонячне сяйво, своєрідну жагу до життя; троянда, нарцис — тендітність, красу; дерево — символ древа життя, пізнання тощо.
Весь процес формотворення у модерні імітував природні форми. У модерні поширилась мода на різноманітні вироби, що імітують квітку в склянці або вазі, букет. В Росії великим майстром цього жанру був П. Фаберже.
В образотворчому мистецтві стилістика модерну краще виявляє себе в графіці. Графічність, культ "чистої лінії" — характерна особливість модерну, і це не випадково. Тут відчутно вплив східної гравюри з її витонченою лінеарністю мініатюри, іноді — відлуння грецького вазопису. В картині культ лінії виявився у перевазі ритму. Не випадково в живописі модерну використовуються полотна витягнутого формату (Г. Клімт — "Соломія", "Юдіф").
Модерн тяжів до синтезу мистецтв. Діячі модерну часто були в одній особі архітекторами, графіками, дизайнерами, декораторами та вміли водночас майструвати власними руками. Вони відродили багато забутих галузей і технік художньої праці: фреску, мозаїку, розписне скло, інкрустацію.
Синтез мистецтв у модерні краще за все виявив себе в театрі.
Модерн більшою мірою реалізувався в жанрах особняка та доходного будинку. Архітектори модерну, з одного боку, тяжіли до раціональних конструкцій, застосовуючи залізобетон, скло, кераміку, а з іншого боку, намагались подолати сухий раціоналізм будівельної техніки, звертаючись до вигадливого декору. Провідними архітекторами стилю модерн були X. ван де Вельде, В. Орта в Бельгії, А. Гауді в Іспанії, Ф. Шехтель в Росії, В. Городецький в Україні.
Архітектори модерну висунули функціональність, корисність як етичну основу нового стилю. Комфорт та зручність в організації простору — перш за все. Тому в модерні з´являється новий принцип зведення будинків, "зсередини назовні". Спочатку планується внутрішній простір, що формує зовнішній вигляд будівлі. Оскільки основним в стилі модерн стала організація інтер´єру, то у зовнішньому вигляді це неминуче призвело до асиметрії планів та фасадів, до вільної композиції, що принципово відрізняється від нормативних класичних будівель. Вікна в будинках модерну, як правило, різні за конфігурацією і розміром, можуть бути розташовані на різних рівнях, виходячи зі структури внутрішнього простору. Будівля стилю модерн вирізняється вільним складанням плану, живописною рівновагою замість суворої симетрії.
Найбільш послідовно ця риса відобразилась в архітектурі А. Гауді. В його будинку Міла в Барселоні дах буквально всіяний вигадливими спорудами — це комини, що ростуть ніби гриби або величезні нарости. Вони ростуть вільно — то відсуваються один від одного, то зближуються та юрмляться. В цьому будинку вільність росту виявляється й у трактовці стіни. Балкони та вікна з їх випуклими поверхнями ніби випирають із стіни, виростають з неї, цей ріст завершується рослинним декором.
Головним засобом включення будинків до міського середовища стає узгодженість масштабів, ритміки, подібність об´ємів та силуетів існуючої та нової забудови, тобто принцип просторових взаємозв´язків, принцип живописно-ритмічної композиції.
З часом в модерні назріли зміни. Архітектурні маси та об´єми ставали більш лаконічними та простими, функціонально й конструктивно виправданими. Новим етапом в розвитку архітектури стала Ейфелева вежа (висота 312 метрів), що її було зведено зі складних сталевих частин до Всесвітньої паризької виставки 1889 року за проектом інженера Густава Ейфеля на ознаку вступу в нову еру машинного сторіччя. Ажурна вежа, позбавлена утилітарного значення, легко та плавно здіймається у повітря, втілюючи міць техніки.
Перша половина 90-х років — час широкого розповсюдження стилю модерн в російському живопису. Починаючи з натурного сприйняття світу, розвиваючи пленер, більшість живописців звертається до різноманітних форм живописної умовності.
В цьому відношенні показовий шлях В. Серова. Учень Рєпіна, він увібрав традиції реалістичного портрету 80-х років, але в ранні роки був захоплений і імпресіонізмом. Багато з його робіт 80-х років ("Дівчинка з персиками", "Портрет Маші Симонович") можна вважати імпресіоністичними. Однак далі в його творчості з´являються риси модерну. Найбільш повно вони втілилися у "Портреті Іди Рубінштейн" та "Викраденні Європи".
Іншою відправною точкою руху художників до стилю модерн були пошуки монументально-декоративної мови в живопису. Символізм виявив себе заміною реальних персонажів фантастичними, уявними істотами, пристрастю до інакомовності. М. Врубель відкрив новому російському мистецтву особливий світ, урочисту картину Всесвіту: ("Пан", "Царівна-Лебідь", "Демон"). Символізм у російському живопису представлений творчістю В. Борисова-Мусатова та його учнів П. Кузнецова і П. Уткіна. Всі вони прагнули до уподібнення живописної структури музичному образу, поринали у фантазію, відволікаючись від буденності за допомогою казки, вигадки: (В.Борисов-Мусатов "Автопортрет з сестрою", "Дафніс і Хлоя", "Гобелен").
Особливістю російського модерну виявилося також те, що на нього практично не вплинули Японія та Китай, як це було в європейських країнах. Роль Сходу в Росії відігравав Кавказ. Художникам та архітекторам, представникам російського модерну, які згрупувались навколо княгині М. Тенішевоі в Талашкіно або навколо С. Мамонтова в Абрамцево, не доводилось нічого запозичати з інших культур. Вони просто дещо трансформували народне мистецтво — і отримали російський модерн.
Об´єднання художників "Мир искусства" виросло з гімназичного, а потім студентського гуртка, що групувався навколо молодшого сина відомого в свій час архітектора М. Бенуа — Олександра Бенуа. Велику роль у формуванні "мови модерну" в книжковій графіці відіграв журнал "Мир искусства", що його видавали з 1899 по 1904 рік. Журнал знайшов свій неповторний стиль: чудовий, соковитий друк тексту та ілюстрацій; незвичайно високий художній рівень графіки — віньєток, заставок, кінцівок, великих літер, мальованих шрифтів, конструктивна побудова аркуша, обгорток.
Вершиною досягнення російського модерну стали "Російські сезони" в Парижі — тріумф театру, музики, образотворчого мистецтва Росії, що сколихнули європейські смаки. У 1906 році "мирискусники" виходять на міжнародну арену. С. Дягілев влаштовує грандіозну виставку російського мистецтва в Парижі та Берліні. Вона користувалася надзвичайним успіхом. У 1907 році в Єлисейському палаці було зіграно п´ять концертів російської музики від Глінки до Скрябіна за участю Римського-Корсакова, Рахманінова, Глазунова. У 1909 році починаються сезони російського балету, в яких завоювали успіх Т. Карсавіна, В. Ніжинський, А. Павлова. Еталоном балету стали "Лебідь" Павлової, "Примара троянди" Ніжинського та Карсавіної. Роботи Л. Бакста, О. Бенуа, О Головіна, М. Реріха у постановках "Російських сезонів" — одна з найяскравіших сторінок в історії "Мира искусства".
Час модерну як великого стилю тривав недовго. Його стильові форми перекочували на афіші, реклами, поштові картки, журнальні ілюстрації. Потяг до краси, гармонії людини і природи, поетично-цілісний погляд на світ, протиставлення техніцизму, зробили модерн загадкою, що вабить художників XX сторіччя.
3.
3.1.
Вищий етап у розвитку української культури відкрила творчість Т.Г. Шевченка. Нею був стверджений критичний реалізм в українській літературі, започаткований її революційно-демократичний напрям.
Ім´я Шевченка вперше стало відомим на просторах Російської імперії, коли в Петербурзі вийшла невелика книжечка "Кобзар". Природа дуже щедро обдарувала юнака — в нього було два покликання: художника і поета. Весь "Кобзар" нерозривно зв´язаний з народною творчістю. Поет сміливо черпав з неї ідеї, сюжети, образи, ритміку. Революційний характер романтизму поета виявився у поемі "Гайдамаки", що з´явилась через рік після виходу "Кобзаря". Дедалі більше Шевченко стає відомим як поет і художник. Його твори друкуються в журналі "Маяк" та альманасі "Молодик", виходять окремими виданнями: "Гамалія", "Тризна", "Чигиринський Кобзар", "Живописная Украйна".
У 1845—1846 роках, перебуваючи в містах і селах Правобережної та Лівобережної України він замальовує історичні місця, старовинні церкви й монастирі, руїни, могили тощо. Його малюнки архітектурних пам´яток Переяслава, Чигирина, Полтави й досі зберігають не тільки мистецьку, а й наукову вартість.
Порушуючи й розв´язуючи широкі суспільно-політичні проблеми в поезіях "трьох літ", Шевченко, як і в ранній творчості, залишався ніжним ліриком ("Маленькій Мар´яні", балади "Лілея", "Русалка", поема "Наймичка").
Засланням у солдати в далекі оренбурзькі степи, забороною писати й малювати царат намагався вбити в Шевченкові поета й художника. Незважаючи на суворий присуд можновладців, Кобзар пише вірші і в казематі III відділу, і в Орській фортеці, адресуючи свої "захалявні" книжечки прийдешнім поколінням. Незважаючи на весь тягар заслання, принизливість миколаївської солдатчини, революційний дух Шевченка не був зламаний: "Караюсь, мучуся... але не каюсь".
Поруч з поезіями, сповненими революційного пафосу, Кобзарем були створені найніжніші перлини лірики — "Г. 3." ("Немає гірше, як в неволі"), "За сонцем хмаронька пливе", "Зацвіла в долині", "У нашім раї на землі", численні пісні, що стали потім народними. У каторжних умовах не скам´яніло чисте, щире серце поета.
Звільнений із заслання завдяки клопотанням російських друзів, Шевченко відновлює поетичну діяльність. В ареолі слави повернувся поет із заслання до Петербурга.
Творчість останнього періоду життя стала найвищим етапом в розвитку поета. Як і раніше, жагуча революційна пристрасть поєднується в ньому з особливою, надзвичайною ніжністю, ліричною емоційністю ("Посаджу коло хати", "Тече вода з-під явора"). Безсмертя творчості Шевченка полягає в тому, що найпередовіші для того часу революційні ідеї було втілено в геніально просту поетичну форму.
Сама смерть Кобзаря і поховання його на Чернечій горі біля Канева стали фактором революційного руху. Він був основоположником нової української літератури, нової української культури в цілому. Спадщина поета, яка друкувалася посмертно у вітчизняних видавництвах і за кордоном, ставала чинником революційно-визвольної боротьби в усій Російській імперії, у країнах слов´янського світу.
Твори Шевченка перекладаються на російську, чеську, болгарську, сербську, хорватську, німецьку, французьку, англійську та інші мови.
3.2.
Значну роль координації творчих пошуків між ученими відіграли численні наукові товариства, які виникли у 70—90-х роках: Харківське математичне товариство, Київське фізико-математичне товариство, історичне товариство Нестора Літописця та ін. Визначне місце у розвитку демократичної думки в Україні посідав М.П. Драгоманов (1841—1895), видатний український мислитель, історик, публіцист, етнограф, літературний критик.
Майбутнє суспільства М. Драгоманов пов´язував із соціалізмом, як досконалішим, ніж капіталізм, ладом. Перехід до нового ладу він мислив як еволюційний. М. Драгоманов був противником марксистської теорії класової боротьби, теорії соціалістичної революції, диктатури пролетаріату. У розумінні питань суспільного розвитку був більшим реалістом, ніж деякі його критики.
Активним поширювачем української культури став Микола Костомаров — вихованець Харківського університету. З революційно-демократичних позицій історію України висвітлювали І.Я. Франко, П.А. Грабовський та ін. Глибоко розробляв проблеми вітчизняного мовознавства О.О. Потебня (1835—1891). У галузі фольклористики й етнографії плідно працювали М.Ф. Сумцов, П.П. Чубинський, М.П. Драгоманов.
Філософська думка 60—70-х p. p. в Україні найяскравіше репрезентована своєрідною гуманістичною концепцією Памфіла Юркевича (1827—1874)., котра набула назву "філософії серця".
3.3.
Послідовники Тараса Шевченка: Марко Вовчок, Л. Глібов, Ю. Федькович збагатили письменство новими темами, образами, жанрами. Суттєвим кроком у розвитку великої епічної форми в українській літературі є створення соціально-побутового реалістичного роману. Досить часто в літературі цього періоду зустрічається такий жанровий різновид, як оповідання-казка. Поширюється також в літературі художній нарис з елементами публіцистики, етнографії.
У 70—90-ті роки XIX століття в українську літературу вступають чимало нових прозаїків — Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький, І. Франко. В їхніх творах порушено глибинні проблеми епохи, художньо зафіксовано зрушення і зміни у всіх сферах народного життя.
Стильова розмаїтість української прози другої половини XIX століття відзначається розвитком, поряд з ліро-епічним та епічним, гумористичного та сатиричного стилів. У творчості Л. Глібова вміло трансформовано давній байкарський жанр, його насичено глибокою ліричністю. Всього ним створено понад сотню творів цього жанру, яким притаманний яскраво виражений український колорит.
Багатством тем і мотивів відзначається українська поезія 70—90-х років. Найпомітніше місце на цьому етапі належить, безперечно, І. Франку. Надзвичайна музикальність Франкових поезій перетворює їх у широковідомі пісні ("Ой ти, дівчино, з горіха зерня", "Чого являєшся мені").
На розвитку художнього життя в Україні, на утвердженні демократичних тенденцій у живописі позначилась діяльність Товариства пересувних художніх виставок ("передвижників"), що виникло 1870 р. в Росії. Членами його були багато українських митців. В Одесі, Харкові, Києві відкрилися малювальні школи (згодом училища).
Під впливом демократичних тенденцій у розвитку культури на перше місце висувається побутовий жанр, який безпосередньо відображає життя народу. Зростання інтересу до минулого України, до національно-визвольної тематики зумовило піднесення історичного жанру. Любов до рідного краю, відчуття природи як суттєвого чинника в понятті "батьківщина" було основою формування пейзажного жанру.
Творча діяльність Л.М. Жемчужникова (1828—1912) пройнята щирою любов´ю до українського народу, його історії та культури. ("Кобзар на шляху", "Чумаки в степу") . Художник був видавцем альбому, присвяченого Україні і, в пам´ять шевченківського, названого також "Живописною Україною".
До золотого фонду українського живопису по праву належить творча спадщина К.О. Трутовського (1826—1893). ("Хоровод у Курській губернії", "Весільний викуп", "Колядки на Україні", "Сорочинський ярмарок" та ін.).
Художники історичного жнру здебільшого вдавалися до героїчної історії козацтва ("Козачий пікет" С.І. Васильківського, "Проводи на Січ" О.Г. Сластіона, "Похорон кошового" О.О. Мурашка та ін.).
Пейзажний жанр представлений насамперед у творчості видатного українського художника-реаліста С.І. Васильківського (1854—1917). Найцікавіше у його доробку — твори, присвячені рідній природі, — "Козача левада", "Степ на Україні", "Ранок" та ін.
У найбільш поширених в тематично-жанровій скульптурі малих формах і жанрі портрета помітних успіхів досягли Л. В. Позен ("Кобзар", "Запорожець у розвідці"), М.Й. Микешин («Пам´ятник Б. Хмельницькому» у Києві).
Великим надбанням українського мистецтва стало формування самобутньої композиторської школи. С.С. Гулак-Артемовський (1813—1873) створив першу українську оперу "Запорожець за Дунаєм".
Цілу епоху в музичному житті України становить творчість М.В. Лисенка (1841—1912) — великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця і активного громадського діяча демократичного напряму. Йому судилося стати основоположником української класичної музики. М. Лисенко обробив та опублікував понад 600 зразків українського музичного фольклору, створив великий цикл "Музика до "Кобзаря" Т.Г. Шевченка", який включає понад 80 творів різних жанрів і форм. Різноманітні за темами і настроями, дуети і хори написані на тексти І.Я. Франка ("Безмежнеє поле"), Є.П. Гребінки ("Човен", "Ні, мамо, не можна...") та ін. Зразком національної героїко-патріотичної опери стала музична драма Лисенка "Тарас Бульба". На сюжети повістей М.В. Гоголя написані також опери "Різдвяна ніч", "Утоплена". Композитор створив музику до п´єси І.П. Котляревського "Наталка Полтавка", дитячі опери "Коза-дереза", "Пан Коцький".
Із народнопісенними джерелами пов´язана творчість одного з перших українських композиторів-професіоналів Галичини М.М. Вербицького (1815—1870). Йому належать хорові твори "Заповіт" на вірші Т.Г. Шевченка, музика до театральних вистав, близько десяти симфоній-увертюр.
Драматургічна спадщина М.Л. Кропивницького (1840—1910) — це понад 40 п´єс. Серед них: "Дай серцю волю, заведе в неволю", "Дві сім´ї" та ін. М.П. Старицький (1840—1904) вправно обробив та інсценізував багато прозових творів українських, російських, зарубіжних письменників — "За двома зайцями", "Різдвяна ніч", "Сорочинський ярмарок" тощо. Найвизначнішою постаттю в українській драматургії другої половини XIX ст. є І.К. Карпенко-Карий (Тобілевич, 1845—1907). Невмирущу славу драматургові принесли його сатиричні комедії "Мартин Боруля", "Сто тисяч".
Український драматичний театр по суті був під забороною. Згідно з Емським указом 1876 р. зовсім не допускалися "різні сценічні вистави на малоруському наріччі". 1881 р. царат дозволив ставити п´єси українською мовою, якщо вони пропущені цензурою і схвалені генерал-губернатором. Однак і в цей час категорично заборонялося створювати "спеціально малоросійський театр". Не дозволялося відображати колишні "вольності" українського народу, його боротьбу за незалежність. Таким чином, театральним діячам України "дозволялося" діяти у надзвичайно важких умовах.
1882 p. M. Кропивницький створив першу українську професійну трупу. До її репертуару увійшли "Наталка Полтавка" І. Котляревського, "Назар Стодоля" Т. Шевченка, "Сватання на Гончарівні", "Шельменко-денщик" Г. Квітки-Основ´яненка та ін. Кропивницький-режисер прагнув до ідейно-художньої цілісності спектаклів, до гармонійного поєднання таких компонентів, як акторська гра, художнє оформлення, музика, співи, танці.
У 1883 р. директором трупи став М. Старицький, а М. Кропивницький залишився режисером і актором. Об´єднання найвидатніших діячів українського театру благотворно відбилося на творчому зростанні трупи. Її склад поповнився новими талановитими акторами, а репертуар — новими постановами.
Духовна культура українського народу у XIX ст. досягла значних здобутків. Саме в цей час було закладено міцний фундамент для дальшого розвитку української культури, а кращі мистецькі зразки цього періоду дозволяють говорити про нього як про класичну добу, коли риси національного характеру знайшли своє цілковите втілення у творчості.
Лекція 14.
Тема: Європейська культура ХХ століття.
План лекції
1. Загострення проблем гуманізму в житті і мистецтві.
2. Новий театр.
3. Авангардистський живопис.
4. Функціоналізм в архітектурі.
5. Нові виражальні засоби в музиці
1.
XX століття — це дві світові війни, жовтнева революція 1917 року, крах колоніальних, виникнення і розвал тоталітарних режимів, поділ світу на два ворогуючих табори, самовбивче озброєння, екологічна катастрофа і лише в кінці століття — виникнення паростків надії, першою ластівкою якої стало нове політичне мислення.
Політика у цьому драматичному столітті — не випадково домінуюча форма суспільної свідомості. Ця обставина своєрідно позначилась на художній творчості, породивши відповідні фабули і нові жанри: політичний роман, політичну пісню, політичну виставу, політичний плакат тощо. На зміну органічному образу прийшов відвертий конструктивізм, геометрія стилю, яка витіснила зі змісту людину.
Серед рис художньої культури нинішнього століття можна виділити такі:
— відсутність домінуючого стилю і відповідно наявність багатьох течій, особливо в живописі й музиці;
— інтерпретація дійсності з позицій певних філософських ідей (марксизму, фрейдизму та ін.);
— безпосередній зв´язок художньої творчості з глобальними проблемами світової політики, активне протистояння художньої інтелігенції мілітаризму, фашизму, тоталітаризму, практиці маніпулювання масовою свідомістю та ін.;
— інтенсивне оновлення виражальних засобів, художньої мови в літературі, живописі, музиці, театрі;
— розвиток нового виду художньої творчості — кіно, який успішно конкурує з іншими мистецтвами за показником сил впливу на великі маси людей;
— величезні інтенсивність і динамізм суспільного життя, внаслідок чого мало не кожне десятиріччя має своє "обличчя", в тому числі і в художній культурі.
Герой новітньої літератури немовби плаває у незаповненому просторі. Творчість Франца Кафки (1883—1924 p. p.), австрійського письменника, здається іноді штучним плодом химерної, часом хворобливої фантазії. Його герої — люди самотні, беззахисні, яких ніщо не прив´язує. Такий і "степовий вовк" Германа Гессе у романі під тією самою назвою.
Уся історія мистецтва XX ст. — це розповідь про невпинні пошуки нової точки опори. Таку традицію зображення героя наслідували англійські письменники Івлін Во і Джеймс Олдрідж, німецький романіст Еріх Марія Ремарк, але найяскравішим її представником став американець Ернест Міллер Хемінгуей (1899—1961 p. p.). Втомлений скепсис романів "Фієста" і особливо "Прощай, зброє" зв´язані з втраченими згодом ілюзіями. Це - так звана література "втраченого покоління".
Найстрашнішим потрясінням для культури став тоталітаризм і його нелюдське втілення — фашизм.
Світ, яким він постав перед свідомістю мислячої людини 30—40-х p. p., описав Альбер Камю (1913—1960 p. p.) у притчі-хроніці "Чума".
Проте світова література початку і середини XX ст. була не тільки песимістичною. Наприклад, Гільберт Кіт Честертон, який писав хороші детективні новели, свою непересічну духовну енергію поклав на боротьбу з тим, що він називав "безпритульним скепсисом нашого часу.
Згасали надії, проте все-таки створювалися книги, які відверто ставили під сумнів цінності соціалізму сталінського варіанту: Семюель Коен у книзі "Великий терор", Євген Зам´ятін в антиутопії "Ми", Уїльям Голдінг у "Повелителі мух", Джордж Оруелл у "1984", Курт Воннегут у "Бойні номер п´ять, або Хрестовому поході дітей".
Не можна тут не згадати титанічну і героїчну працю російського письменника Олександра Солженіцина "Архіпелаг ГУЛАГ".
У повоєнні роки традиція гуманізму виливається у глибокі психологічні драми особистості (Джером Дейвід Селінджер, Грехем Грін, Генріх Бель).
Першим емоційним відгуком на біди віку стали "чорні гротески" експресіоністів.
Почасти те саме демонструє мистецтво неоавангарду — від театру абсурду і "нового роману" до крайніх форм авангардизму у живопису і музиці.
2.
Ідеї екзистенціалізму — занедбаності людини та її самотності в абсурдному і байдужому світі, куди вона прийшла з "нічого" і звідки піде в "ніщо", — у драмі, розквіт якої припав на роки другої світової війни.
Авангардизм у театрі заявив про себе як заперечення будь-яких традицій. У театрознавчу літературу він увійшов як "театр абсурду". Його кредо стали такі три принципи:
- людське буття — абсурд, життя втрачає будь-який сенс, бо з самого народження над людиною нависає загроза смерті;
- людину характеризують тільки її вчинки, не підпорядковані жодній логіці;
- мова вмирає, перетворюючись на голі штампи, паралізуючи мислення, спілкування стає неможливим, людина залишається абсолютно самотньою.
Драматурги театру абсурду принципово не зображають конкретних реалій життя, а беруть лиш абстрактну людину, втілення певної ідеї. Заперечуються категорії місця і часу дії, спрощується зображення дійсності, змішується бурлескне і патетичне; використовуються різні види мистецтва: музика, танок, пантоміма, акробатика, живопис, поезія і т. п.
Ряд прийомів, якими користується театр абсурду — зображення сновидінь, маячні божевільних, розщеплення особистості на кількох осіб, використання зорових символів, жестів, рухів, гри аксесуарів як самостійних персонажів, а також гротеску, гіперболи, фантастики, метафори, широко представлено і в реалістичному театрі XX ст.
Такий театр Бертольда Брехта (1898—1956 p. p.). П´єси Брехта, фіксуючи істинні і вселюдські драми буття — війна, тиранія ("Матінка Кураж та її діти", "Життя Галілея" та ін.), виходять зі здатності людини протиставити трагедіям життя, стверджують стійкість, мудрість, здоровий глузд.
3.
В образотворчому мистецтві при всій різноманітності його течій простежуються також дві тенденції: пошук нових форм реалізму і відхід від принципів тієї реалістичної системи. Це мистецтво модерністське, котре оголошує себе авангардом.
Відхід від реалізму особливо проявився в образотворчому мистецтві Франції, що стала батьківщиною фовізму, кубізму, дала своїх дадаїстів і сюрреалістів, абстракціоністів. Експресіонізм найбільше поширився у Норвегії та Німеччині, футуризм — в Італії і Росії. Російські художники стояли також біля джерел і абстракціонізму і сюрреалізму.
У 1905 р. на виставці в Парижі художники Анрі Матіс, Андре Дерен, Моріс Вламінк, Альбер Марке та інші демонстрували свої твори, які за різке протистояння кольорів і спрощеність форм критика назвала творами "дикунів" (фр. les fauves), а весь напрям дістав назву "фовізм".
Основний елемент мистецтва Анрі Еміля Бенуа Матіса (1869—1954 p. p.). — інтенсивний колір: ("Танок", "Музика"). У вогненній яскравості і граничному лаконізмі цих картин відчувається первісна дикість і чуттєвість людства.
Амедео Модільяні (1884—1920 p. p.) - більш камерний, інтимний. Йому притаманні лаконізм і витонченість ліній, чіткість силуету, узагальнення.
Найскладнішою авангардистською течією став експресіонізм. Склався він у Німеччині, хоча своїм попередником німецькі експресіоністи вважали норвезького художника Едварда Мунка (1863—1944 p. p.), картини якого критика назвала "криками часу". Початок експресіонізму як художнього напрямку був покладений у 1905 р. організацією об´єднання "Міст" студентами архітектурного факультету Вищого технічного училища у Дрездені. Об´єднання "Синій вершник" (Оскар Кокошко), що утворилось слідом за "Мостом", розпалося перед першою світовою війною.
Становлення іншого напряму авангардизму — кубізму пов´язано з творчістю французьких художників Жоржа Брака і Пабло Пікассо.
Пабло Пікассо (1881—1973 p. p.) був центральною постаттю у західному художньому світі першої половини століття. Період з 1901 по 1907 p. p. у творчості Пікассо називають послідовно "голубим" (1901—1904 p. p.) і "рожевим" (1905—1906 p. p.). Картини першого періоду, головні герої яких — жебраки, бродяги, акробати-циркачі, мандрівники, позначені печаттю втоми і приреченості. Вони змальовані у синьо-зеленій гамі, тіла їх подовжені, контури зламані. З 1905 р. — персонажі ті самі, але простір картини заповнився рожево-голубуватим, рожево-сірим або золотавим серпанком, контури рисунка м´якші, настрій більш ліричний ("Дівчинка на кулі").
Пікассо віддавав належне класицизму ("Мати і дитя", портрет сина Поля, ілюстрації до "Метаморфоз" Овідія), сюрреалізму ("Жінка, яка плаче").
Полотном Пікассо "Авіньйонські дівчата" починається власне період кубізму, який західна критика назвала "революційним переворотом, рівного якому не було з часів Відродження". З кубізмом було свого часу зв´язано багато художників, але у творчості Пікассо і Брака експерименти кубізму дістали найбільш завершений вираз. Головний твір Пікассо — "Герніка", в якому художник виразив жах, безумство, відчай, трагедію світу, що йде в небуття. (26 квітня 1943 р. маленьке іспанське містечко Герніка фашистськими бомбами було зметене з лиця землі, кілька тисяч людей загинуло під його руїнами. Ця подія потрясла Пікассо.) Хаос руйнування Пікассо передав завдяки деформації, до якої він вдався. Після другої світової війни ця картина взагалі сприймалась як пророцтво.
Вплив формальних прийомів кубізму позначився на одній з течій раннього модернізму — італійському футуризмі. Футуристи вважали, що вони відкрили нову красу — красу сучасного світу, яку репрезентують фабрики і залізниці, машини й літаки, гуркіт моторів, швидкість (У. Боччоні — "Шум вулиці проникає в кімнату", "Механізм вулиці").
Футуристи милувалися світом, де все рухається і безперервно змінюється, динамічною юрбою, машинами, які мчать на великих швидкостях, феєрією електричних вогнів. Для цього вони хотіли розв´язати нерозв´язне засобами живопису завдання — відтворити рух самий по собі, рух як такий. Кінь, який біжить, твердили футуристи, має не чотири, а двадцять ніг, — і всі двадцять ніг намагалися зобразити, тобто перенести на полотно кілька моментів руху одночасно. Прагнення передати рух викликало зміни у кольоровому і композиційному вирішенні. Колір став ядучим, дисгармонійним, композиція незібраною.
Найбільш крайня школа — абстракціонізм склалась як напрям у 10-х p. p. ХХ століття. Його основоположниками стали художник Піт Мондріан (родом з Голландії), Василь Кандинський (родом москвич) і Казимир Малевич (з України).
В. Кандинський (1866—1944 p. p.) пояснював свою художню манеру тим, що колір, лінія, форма відповідають в його уявленні певним душевним станам: жовтий — колір божевілля; синій — поклик у безкраї простори, пробудження потягу до чистого; зелений — символ ідеальної рівноваги; фіолетовий несе в собі щось болюче, згасаюче і т. д. Лінія так само символічна, як і колір: горизонтальна — пасивна, жіноча, вертикальна — активна, мужня. Художник активно цікавився проблемами зближення кольору з музикою.
Особливий напрям абстракціонізму — променізм — найяскравіше представлений у творчості Михайла Ларіонова і Наталі Гончарової. Всі предмети ці майстри бачили як суму променів, а художник, на їхню думку, був покликаний знайти перетини у певних точках променів, тобто найвиразніші лінії.
Однією з авангардистських течій, що з´явилися у перше десятиріччя XX ст., але живуть і понині, став сюрреалізм (від фр. surrealite — надреальне). Сюрреалізм виник на грунті дадаїзму (від фр. dada — гра в конячки).
Дадаїзм народився у розпалі першої світової війни в нейтральній Швейцарії, у своєрідному художньому клубі під назвою "Кабаре Вольтер". Поетів і художників з різних країн, в основному емігрантів, об´єднала ненависть до війни. Дадаїсти не висували ніяких ідеалів. "Ми просто знущалися з усього, — писав Георг Грос, — для нас не було нічого святого, ми плювали на все, і це було дада". Це було "художнім хуліганством": на думку дадаїстів, можна малювати картини в темряві, не розрізняючи барв на полотні і палітрі, робити автоматичні, несвідомі малюнки. Вони навіть оголосили будь-який виріб твором мистецтва, якщо художник вирвав його із звичайного для нього середовища і дав йому назву (наприклад, віконна рама Дюшана, затягнута замість скла чорною шкірою, перетворилася на вдовицю).
Сюрреалісти своїми попередниками оголосили вихідця з Росії живописця Марка Шагала та італійського архітектора Антоніо Гауді. До сюрреалізму в літературі примкнули такі великі майстри, як Поль Елюар, Луї Арагон, Федеріко Гарсіа Лорка, Пабло Неруда.
У живописі сюрреалізму головне — впливати на глядача асоціаціями, тому в ньому важке зависає, тверде розтікається, м´яке костеніє, мертве оживає, міцне руйнується, живе перетворюється на гнилизну і порох. Найвидатніший художник цього напряму, творчість якого почалася у 30-ті роки, — Сальвадор Далі (1904—1990 p. p.). Дуже талановитий живописець, автор книг про себе, богохульник і католик, мультимільйонер, містифікатор і цинік, він вводить глядача до світу асоціацій. ("Передчуття громадянської війни", "Атомний Нерон" та ін.)
У 60 - і роки з’являється поп-арт. Цей термін (мистецтво для широкого вжитку, популярне, масове) виник для позначення різного роду колажів, комбінацій з побутових речей на полотні. Складовими частинами твору поп-арту можуть виступати манекени, частини машин, опудала, афіші та ін.
У середині 60-х p. p. виник оп-арт. У роботах художників цього напрямку основна увага приділялась оптичним ефектам, що ґрунтуються на химерних, часом дивовижних композиціях абстрактних геометричних форм. Оп-арт певним чином вплинув на художню промисловість, прикладне мистецтво, рекламу.
В ті самі роки виникло і кінетичне мистецтво, в якому головним принципом було те, що твір "рухався, вібрував, набирав енергії, вмирав і знову відроджувався".
Новинками постмодернізму стали також світлове мистецтво (здебільшого це спроектовані на екран рухливі, часом досить ефектні комбінації кольорових променів); хепенінг (це дії самих учасників — своєрідні живі картини, але картини, не зв´язані логічно, хаотичні); фотореалізм (використовує кольорову фотографію або муляж для відтворення дійсності).