Тема: Культурний розвиток України та Росії ХХ століття.

Утвердження державної незалежності.

План лекції

1. Національно-культурне піднесення 20-х років в Україні.

2. Література й театр на тлі нових національних та соціальних реалій.

3. Український мистецький авангард та його доля.

4.Українська культура другої половини XX століття.

5.Культура України в умовах зростання національно-культурної ідентичності.

6. Огляд культурного розвитку Росії ХХ ст.

Сплеск нашої вітчизняної культури у двадцяті роки ХХ ст. часто називають Українським ренесансом завдяки хоч і недовгій, але власній державності у формі Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, а також політики українізації в перші пореволюційні роки в Україні (вже в складі радянської країни).

У січні — квітні 1919 року було проголошено основні принципи радянської системи освіти й виховання: загальність, доступність для всіх, безплатність і обов´язковість шкільної освіти. Створювалася єдина десятирічна двоступенева школа, на базі семи класів будувалась професійно-технічна школа. Було встановлено два типи вищої школи: технікуми, що готували спеціалістів вузького профілю, та інститути, які випускали інженерів та інших спеціалістів різного фаху. У 1921 році організовано робітничі факультети, які готували робітників і селян до вступу у вузи. Цього ж року видано декрет про ліквідацію неписьменності в республіці, а йому на допомогу через два роки виникло добровільне товариство "Геть неписьменність". У 1922 році в УСРР, як і в усьому Радянському Союзі, було створено єдину комуністичну організацію дітей — піонерську.

Після громадянської війни розруха поставила і вчених, і всю матеріальну базу науки поза межею виживання. У найважчому становищі опинилась київська наукова і педагогічна громадськість. Коло науковців тануло; дехто виїхав за кордон, дехто, маючи зв´язки з селом або меншими містами, подався з Києва. Інші відклали книжки і перейшли на фізичну працю, щоб якось прожити. Професор математики Б. Вукреєв возив ручним возиком дрова з пристані. Видатний знавець античного мистецтва С. Піляров ходив по домівках рубати дрова. Академік Ф. Шмідт, знавець світового мистецтва і блискучий лектор, сам ходив з відерцем крохмалю й наклеював на парканах оголошення про свої прилюдні лекції — а потім розповідав аудиторії про мистецтво Візантії чи Еллади.

У приміщеннях інститутів — холодних, неопалюваних — у шапках, шарфах, пальтах сиділи вчені і писали на шматках пакувального паперу, на зворотнім боці конверта, розігріваючи диханням чорнила. Платні не видавали по кілька місяців, а коли видавали, на неї вже нічого не можна було купити. В аудиторіях, де було холодніше, ніж надворі, професори, не знімаючи рукавиць, читали лекції студентам, здебільшого таким же голодним, як вони самі.

Загально-об´єднуючим науковим осередком лишалася Українська Академія наук. Першим її президентом став академік В. Вернадський. Кошти, на які існували всі установи Академії, були такими жалюгідними, що академік М. Грушевський, який приїхав у 1924 році з-за кордону, характеризував матеріальний стан ВУАН як катастрофічний. Проте усіх : і старих професорів університетів, з відомими в науці іменами, й початкуючих науковців об´єднувало прагнення працювати для своєї української культури, те піднесення, яке й спричинило справжній ренесанс української науки.

Культурна розбудова України 20-х років була пов’язана з боротьбою за українські університети. У 1920 році інститути народної освіти (ІНО) було перетворено всі вищі навчальні заклади і передусім університети.

Одним з величезних досягнень освітянської справи у перше пореволюційне десятиліття було запровадження навчання рідною мовою. Українська мова, що зазвучала в школі, в установі, в державних документах і офіційних промовах, повертала українцям почуття самоповаги й національної гідності, давала імпульс їх сміливим життєвим планам.

Політика українізації дуже швидко дала блискучі наслідки у поширенні освіти усіх рівнів. У прагненні реалізувати нові можливості щодо освіти, оволодіння професією, селянські діти виявили небачену раніше цілеспрямованість в опануванні знаннями.

Пробуджений революцією народ прискореними темпами йшов до науки. За десять пореволюційних років в Україні навчилося грамоті понад 2 мільйони дорослих.

На бурхливій хвилі історичних, соціально-політичних і психологічних змін в Україні після 1917 року з´явилася велика кількість різних літературних та мистецьких шкіл, угрупувань, напрямків. Поряд з письменниками і художниками старшого покоління, які продовжували творити переважно у реалістичній манері, виступають митці, які бачать своє завдання не у відтворенні, а у творенні нової реальності. Це було цілком у руслі європейського авангарду, який, принципово заперечуючи наслідувальність, традиційність у художній творчості, відстоював безупинне оновлювання художніх принципів та засобів.

Різні мистецькі уподобання і зацікавлення викликали певне протистояння одне одному та необхідність визначитися і пристати до того чи іншого напрямку, течії, породжували велику кількість мистецьких спілок — своєрідних "громад", які засвідчували й ідейно-естетичне розмежування. Так, одним з перших виник "Плуг" — спілка селянських письменників. Вона допомогла багатьом початкуючим літераторам із народу. Такою ж була за своєю суттю і організація робітничих письменників "Гарт". У Донбасі об´єднання пролетарських письменників називалося "Забой".

Український футуризм став називати себе "українським лівим фронтом". "Лівизна" футуристів йшла від захопленості урбанізованим світом — світом нової техніки, великих швидкостей, динамізму життя. Крайні представники футуризму проголошували смерть минулому мистецтву, як віджилому і не вартому уваги.

Ідеологом неокласиків вважають Миколу Зерова. Організаційно не оформлена група, жартувала щодо себе:

Ми виникаємо стихійно,

Щороку сходячись на чай.

За прихильність до класики цих поетів називали парнасцями. Ці поети були видатними популяризаторами цінностей світового (передусім античного) мистецтва, а також перекладачами і викладачами.

Революційно-романтичну тему знаходимо у багатьох поетів: (В. Сосюра "Червона зима", "Навколо", П.Тичина "В космічному оркестрі" та ін. До неоромантиків відносили й Миколу Бажана, й "поета моря", прозаїка Юрія Яновського.

Великий вплив на тогочасну молоду прозу мав письменник Микола Хвильовий. Хвильовий виступав проти засилля в літературі примітиву, кидає гасло "Геть від Москви", маючи на увазі необхідність культурної переорієнтації на "психологічну Європу". Майбутній "західник" М. Хвильовий починав з того, що оголосив еру творчої пролетарської поезії.

У1927 р. у документі "Політика партії в справі української художньої культури" — було чітко окреслено межі, за які художникові виходити не можна: творення радянської літератури можливе лише на основі зв´язку її з соціалістичним будівництвом. Це ще не процеси 30-х років, але перші кроки до них вже було зроблено...

Під кінець двадцятих років значні досягнення мають театр і кіно. На екранах з´являються перші фільми геніального режисера Олександра Довженка — "Звенигород", "Арсенал", "Земля". В Україні твориться і новий театр. Найбільша і найтрагічніша постать в історії українського театру — Лесь Курбас. Реформатор театру вивів українське театральне мистецтво на широку світову арену. Макети мистецького об´єднання "Березіль" — дітища Л. Курбаса — одержали золоту медаль на світовій театральній виставці 1925 р. в Парижі.

З ряду інших експериментальних вистав дуже цікава постановка "Гайдамаків" за Т. Шевченком. Особливої уваги тут заслуговує хор, який складали дівчата у стилізованому під старовинні свитки легкому полотняному одязі, у скромних віночках на розпущеному волоссі. Хор був голосом народу, гомоном юрби, авторським голосом. Він ставав думкою і виразником почуттів героїв, промовцем їх внутрішніх монологів, декорацією або живими стінами, що відокремлювали інтер´єри корчми чи оселі титаря. Дівчата були стрункими тополями при дорозі, житом, що тихо погойдувалося на лану.

Пантоміму було передано через світло-промені прожекторів. Спалахи червоного світла зображали пожежі, зелене світло супроводжувало ліричні сцени, синє — тривожну атмосферу таємничих зібрань. Загалом, світло було активним чинником вистави. "Гайдамаки" були показані вперше у березні 1920 р. на сцені Київського оперного театру. Вистава мала нечуваний успіх.

У 1930 році почалися атаки на "Березіль", які завершилися вимогами від Курбаса зректися його колишніх "помилок", переглянути своє минуле, засудити діяльність ВАПЛІТЕ, Хвильового та Скрипника. Курбас відмовився. Закінчив своє життя геніальний режисер у таборі на Соловках.

Мистецтво авангарду зруйнувало традиційні засади художньої творчості. Авангардне мистецтво несе в собі специфіку світовідчуття людини XX століття. Невипадково одним з найпоширеніших сюжетів авангардного живопису 10—20-х років стала "Композиція", де зсунуті з місця всі форми, де розколоті слова, де площини наче плавають чи насуваються одна на одну у неспокійному, вібруючому середовищі. Ці картини відбивають всю збентеженість, все сум´яття і невпорядкованість свого часу.

Історію авангардного живопису в Україні (як і в усьому світі) можна умовно поділити на два періоди. Перший охоплює 1907—1914 роки. Світова і громадянська війни перервали певною мірою цей процес. Другий період починається з 1920 року, коли знову вибухнули творчі сили у всіх видах мистецтва: літературі, театрі, живопису, архітектурі. Цьому бурхливому бажанню осягати нові форми було покладено кінець у 30-х роках у Радянському Союзі, Німеччині, Італії та ін. — тих державах, де перемогли тоталітарні чи фашистські режими. Творча молодь гуртувалася навколо художника (пізніше професора Київського художнього інституту) Олександра Богомазова і його соратниці Олександри Екстер — апостолів українського кубофутуризму. Термін "кубофутуризм" виник з назв двох живописних напрямків: французького кубізму та італійського футуризму, які, здавалось би, важко синтезувати. Адже кубізм, хоча й розкладав (на "аналітичній" стадії свого розвитку) предмети і фігури, в цілому прагнув до конструктивності, до архітектоніки. Футуризм же — це надзвичайна динаміка, що руйнує конструкцію. Його кумири — рух, швидкість, енергія, він схиляється перед сучасною машиною, в якій бачить втілення естетичного ідеалу.

Яскравою художньою особистістю був Казимир Малевич, творець супрематизму. Він хоч і жив значну частину життя поза Україною, але, українець за походженням, ніколи не поривав зв´язків з нею. Бажаючи виразити "чисте", незалежне від матерії духовне буття, художник мав відмовитися від земних "орієнтирів" і подивитись на навколишні речі наче з космосу. Ймовірно, що відомі квадрати Малевича — чорний, червоний, білий, трансформують у собі психологічні архетипи, що лягли колись в основу таємничої мови українських орнаментів - знаків, якими кодувався діалог людини з космосом у прадавні часи, зокрема, мотивом вишивок на рушниках чи візерунків килимів, писанок. До пізнього Малевича сучасні мистецтвознавці додають прізвисько Мужицький (за аналогією з Пітером Брейгелем Старшим), оскільки його основними персонажами стали селяни. Застиглі, напружені — вони не мають індивідуальних рис.

Багато хто з тогочасних художників плідно працював у театрально-декораційному живопису (сценографії). Блискуче виявив себе у сценографії талант О. Екстер, яка склалася як художник у Києві, пізніше відкрила художню школу в Одесі, а у 20-ті роки її діяльність пов´язана з паризькою "Академі модерн". Вона уславилася своїми картинами, ескізами, костюмами, декораціями, в яких представлене протистояння трагічних нерозв´язних суперечностей, трепету пристрастей і ворогуючих сил.

Мав пряме відношення до сценографії і художник Анатоль Петрицький. Фантазія, мальовничість, вишуканість колориту відзначали всі його роботи. Уславився Петрицький і картинами, а головне — портретами діячів української культури. Подальша доля портретної галереї Петрицького, що нараховувала понад 60 творів, склалася драматично: коли репресували героїв, спалювалися й їхні портретні зображення.

Школа монументального українського мистецтва, представлена творчістю Михайла Бойчука і його учнів, надихалася формами візантійських ікон, релігійного Ренесансу, живописного примітивізму безіменних українських малярів минулих віків. В основі естетики тогочасного монументального живопису — уникнення зайвих деталей, схематизація, простота, сила, зверненість до національних перлин. До наших часів лишилися тільки уламки доробку М. Бойчука. Разом з дружиною він був репресований за "іконописний" формалізм і "буржуазний націоналізм".

Гордістю українського авангардного мистецтва є також всесвітньо відомий скульптор-кубофутурист Олександр Архипенко (1887—1964). З 20-річного віку він жив і працював за кордоном, завоювавши всесвітнє визнання, титул "генія скульптури. Завдяки своїм експериментам з формою він одержав цілком новий принцип пластичного вираження: ("Мисль", "Відчай", "Запорожець", "Юда").

Архипенко зважився на небачену доти річ: покрив веселковими кольорами грані й площини своїх скульптур і зробив їх форми рухливими : ("П´єро-карусель"). Образ паризького циркача "Медрано" сконструйовано з металу, дерева, скла. Це - перший у XX ст. "мобіль" — робот.

Україні довелося пережити розруху і повоєнну відбудову, "холодну війну" і репресії тоталітарного режиму, розвінчання культу особи і хрущовську "відлигу", роки застою і часи перебудови, трагедію Чорнобиля і розпад колись єдиної держави.

Кожен з цих етапів був важким випробуванням для українського народу, вимагав граничного напруження всіх його фізичних і духовних сил, енергії та волі.

"Вогненні сорокові" — так закарбувалося у пам´яті поколінь воєнне лихоліття. Україна одягла солдатську шинель. Для культури, особливо художньої, провідною темою стала українська людина на війні, у широкому розумінні — людина і зброя, трагедія і жертовний подвиг, варварство нищення і місія гуманізму й людяності. В діючих арміях, на фронтах великої війни перебували письменники: О. Гончар, А. Малишко, М. Бажан, кінорежисер О. Довженко, багато інших діячів художньої культури стали партизанськими командирами.

Невичерпну тему війни, подвигу й страждань мистецьки освоювали насамперед мобільні художні жанри — поезія, нарис, репортаж, кінохроніка, плакат.

У жанрі плакату художнім явищем стали графічні роботи В. Касіяна "На бій, слов´яни" та "Вражою злою кров´ю волю окропіте" — оригінальна серія плакатів на тексти Т. Шевченка. Літопис війни творили кінооператори-документалісти.

Завершилась війна, але українське мистецтво у всіх його видах і жанрах, митці різних поколінь на десятиріччя залишились пов´язані з її сюжетами. У сільській хатині, при тьмяному світлі каганця пише О. Гончар свою осяйну книгу "Прапороносці". Суспільним надбанням стають "Прометей" А. Малишка, за його ж віршем, "Пісня про вчительку", на музику П. Майбороди. Воєнна тематика потужно входить у коло мистецьких зацікавлень живописців, графіків, скульпторів.

Художні фільми про війну створюються на українських кіностудіях. Популярний актор Л. Биков став автором сценарію, режисером і виконавцем головної ролі у фільмі "В бій ідуть тільки "старики".

До концертних залів України надовго увійшли моноопера Г. Жуковського "Дружина солдата", сюїта "Партизанські картини" славетна пісня "Степом, степом...", пісенні твори Георгія і Платона Майбород, Ігоря Шамо.

Звитягу українців на війні увічнила монументальна архітектура у меморіальних комплексах, пам´ятниках, спорудах. На місцях боїв, могилах загиблих встановлено обеліски, стели, скульптурні композиції.

Стійку увагу митців привернула тема повоєнного відродження. Самобутньо яскравими, емоційно наснаженими постають картини Тетяни Яблонської, що сприймаються як гімн праці. «Хліб» - лірична поема на полотні про красивих і роботящих людей, які відновлюють зруйновану столицю і плекають хліб — одвічні символи національного буття.

Художня культура в контексті того часу прагнула передати жагу творчої праці, її суспільну цінність, натхнення людської душі. Вона фіксує свій погляд на злагодженому колективі трударів, на узагальненому портреті людини певної професії, на побутовому сюжеті. Мистецьку діяльність розпочинає молоде покоління з самобутнім баченням життя, новою оцінкою його реалій, прагненням розширити коло художніх прийомів. Яскрава прикмета тих років — феномен поетів-шістдесятників, вихід поетичних збірок "Тиша і грім" В. Симоненка, "Соняшник" І. Драча, поява потужного поетичного таланту Ліни Костенко.

Нові художні висоти долає український кінематограф. На екранах України — фільми "Захар Беркут" Л. Осики, "Сон" В. Денисенка, "Білий птах з чорною ознакою" Ю. Іллєнка, "Вавилон XX"— режисерський дебют І. Миколайчука. Феноменальний успіх вдома і за кордоном очікував кінострічку С. Параджанова "Тіні забутих предків".

На театральній сцені України розкрились великі й різнобічні мистецькі обдарування А. Бучми, В. Добровольського, Н. Ужвій, А. Роговцевої, Б. Ступки та ін. Пісенну славу України примножувала й збагачувала творчість Є. Мірошниченко, Б. Гмирі, Д. Гнатюка, А. Солов´яненка, С. Ротару.

Вражають уяву досягнення українського музичного мистецтва. Це опери А. Кос-Анатольського, Ю. Мейтуса, В. Кирейка; симфонії Б. Лятошинського, В. Борисова; балети К. Данькевича, В. Нахабіна. У вокальному й симфонічному жанрі - плідні здобутки Л. Ревуцького, П. Козицького, хоровому й пісенному — П. Гайдамаки, П. Майбороди, В. Івасюка, І. Поклада.

Певний поступ відбувся у монументальному мистецтві. Прикметна сторінка української архітектури — сотні меморіальних дощок на фасадах будівель. Це - літопис у камені й металі визначних подій і біографій видатних людей науки і культури.

Художні мікромініатюри створює М. Сядристий: портрети-барельєфи, вирізьблені на вишневих і тернових кісточках, найменший у світі "Кобзар" Т. Шевченка (розміром 0,6 мм х 2мм).

В контексті української духовності й культури потужно функціонували мистецькі традиції Опішні й Косова, Василькова й Кролевця, творчість К. Білокур і М. Приймаченко, багатьох інших обдарованих і самобутніх майстрів народної творчості.

Сама ж тоталітарна система мала своєрідну культуру, свою політику, філософію, формувала розуміння ролі й значення мистецтва, погляд на мораль і релігію. Серйозною перешкодою розвитку української культури був метод соціалістичного реалізму як вищої форми художнього мислення. Він вимагав зображення типових характерів у типових обставинах з неухильною орієнтацією на цілком визначену систему духовних цінностей. Це звужувало творчі можливості митців, пошук художніх засобів самовираження. Забороненою залишалася сувора правда тяжкого життя, соціальної несправедливості, масового голоду, кричущого порушення законності й репресії. Система намагалась диктувати не лише творчий метод, художню форму, але й зміст мистецтва. Великої шкоди українській культурі завдали політично цілеспрямовані утиски рідної мови, звуження сфери її впливу, декларовані ідеї дружби народів, злиття націй і мов.

Несправедливій критиці було піддано кіносценарій "Україна в огні" О. Довженка, вірш "Любіть Україну" В. Сосюри, роман "Собор" О. Гончара, твори Ю. Яновського, А. Малишка. З прокату було вилучено "Криницю для спраглих" Ю. Іллєнка, "Короткі зустрічі і довгі проводи" К. Муратової. Тоталітарний режим вдавався й до прямих репресій. В ув´язненні помирають В. Стус, О. Тихий, В. Марченко. Переслідувань зазнали письменники І. Дзюба, Б. Чичибабін, художники І. Гончар, А. Горська. З творчого процесу вилучаються письменники Л. Костенко і В. Шевчук.

Оригінальний і потужний пласт української культури становить наука. Важким випробуванням для української науки була війна. У перші її дні Академія наук створює Науково-технічний комітет сприяння обороні. Так, у Харківському фізико-технічному інституті було створено першу радянську радіолокаційну станцію, яка пройшла випробування у фронтових умовах, винайдено запальник для протитанкових пляшок із вибуховою сумішшю. В Інституті електрозварювання під керівництвом Є.О. Патона вперше у світі було розроблено досконалу технологію й необхідне устаткування для автоматичного зварювання броні. Науковці Харківського фізико-технічного інституту, евакуйованого до Алма-Ати, створили нову конструкцію морської торпеди, удосконалили систему артилерійських оптичних приладів.

Вагомий внесок у військову перемогу належить українським ученим-медикам. Інститут очних хвороб, очолюваний В.П. Філатовим, впроваджував у шпиталях новаторські способи лікування, пов´язані з тканинною терапією. Над подоланням дефіциту ліків та медичних препаратів успішно працювали Інститути біохімії та клінічної фізіології.

В Україні у 50—60-х роках XX ст. формується потужна система галузевої науки. Це наукові установи, підпорядковані виробничим міністерствам і відомствам. У 60—80-ті роки розгортається науково-дослідна робота у вищих навчальних закладах республіки. В 70-ті роки XX ст. проявилася характерна тенденція — регіональний розвиток академічної науки, створення територіальних наукових і науково-дослідних об´єднань.

Освіта в Україні у 40—80-х роках XX ст. здолала складний шлях розвитку. Руйнівні й трагічні наслідки мало для неї воєнне лихоліття, коли сотні тисяч українських дітей опинилися за порогом школи. Українській школі довелося поставати буквально з попелу й руїн. Повсюди класи були переповнені, в них одночасно навчалися учні різних підліткових груп. Не вистачало елементарного — зошитів і паперу, підручників і шкільних приладів, одягу і взуття. Гальмувала навчальний процес нестача педагогічних кадрів: їх було дві третини до потреб. Складним було становище з рівнем освіти й кваліфікації шкільних учителів.

Відродити освітню систему, охопити навчанням різнорідний учнівський контингент — таким було невідкладне завдання працівників української школи. У школах республіки з´являються нові імена вчителів, чия праця позначена талантом і творчістю, новаторськими пошуками: (В.О. Сухомлинський).

У 70—80-х роках XX ст. продовжувався розвиток і вдосконалення системи народної освіти. Цей досвід має непересічну цінність і потенціал тривалого існування у координатах школи нового часу.

Зміна історичних її меж особливо інтенсивно відбувається в умовах нового періоду державотворення. Новий соціальний і культурний контекст впливає на характер змін у сучасній культурі, яка набуває в умовах посилення національної самоідентифікації нових соціально-цінних і громадянських орієнтирів. Зміни в сучасній українській культурі (особливо в художній сфері) спираються на культурно-модерністську традицію 20-х років і демократизаційно-оновлюючу громадянську традицію 60-х років як гілку альтернативної, національно спрямованої культури.

Значну позитивну роль в підготовці майбутніх змін в національній культурі мав період, званий перебудовою. Суттєво урізноманітнилось духовне життя суспільства за рахунок проникнення зарубіжних модерністських і постмодерністських напрямків.

Поступово допускається, а потім і визнається існування поряд з методом соціалістичного реалізму інших творчих методів. Проводиться ціла серія соціальних реформ у сфері культури та мистецтва. Надається значна свобода у виборі репертуару та діяльності в цілому закладів культури аж до їх комерціалізації. Тому зміни, які проходили в сфері культури після проголошення незалежності України, були значною мірою продовженням, але на більш визначеній національній основі, тих тенденцій і напрямків, що склалися в період "перебудови", доповнились широким андеграундом — напрямками мистецтва, альтернативними соціалістичному реалізму.

Ускладнюється проблема культурної орієнтації громадян, особливо молоді, в ситуації, коли твори авангардизму, які нещодавно кваліфікувались як антикультура, стають взірцем художнього поступу. У суспільстві відбувається певна втрата еталонних зразків культури.

Структурні зміни у формах власності на засоби виробництва, у формуванні нових виробничих відносин, породжують нові класи і верстви суспільства, нову психологію, мораль, людські взаємини, нові форми культурного буття, стилю і способу життя.

"Новими українцями" відбувається відверта експлуатація наукового, економічного і культурного потенціалу суспільства при нульовому або ж мінімальному внеску в культуру. Жорсткішими стають умови залучення населення до здобутків культури, бо на зміну соціалістично-демократичному принципу доступу до мистецтва та культури приходить її комерціалізація, встановлення високої оплати, скажімо на вистави чи концерти елітарного мистецтва. Посилюється соціальна нерівність в доступі до культури в цілому, особливо в освіті, де виникає розгалужена мережа елітарних високооплачуваних закладів. На основі цих суперечностей створюються нові зони соціально-культурних напружень, які породжують мораль і психологію зверхності одних (забагатілих) та приниженості інших, бідних і незабезпечених. Соціально-культурна структура українського суспільства стає більш різноманітною, підкреслюючи соціальну диференціацію суспільства. Зняття з культури ідеологізованого пресингу викликає "деідеологізацію культури". Натомість набуває поширення принцип культурного плюралізму, багатоманітності форм культурного життя. Нові умови функціонування культури призводять до строкатості напрямків духовного життя як однієї з умов поновлення самодостатнього розвитку культури. З´являються незнані раніше суб´єкти культури, конкурентні державі культурологічні структури (фірми, малі підприємства, культурологічні центри, дирекції свят і фестивалів та інші), що відкриває нові шляхи вдосконалення культурної діяльності.

Культурна трансформація, що триває в суспільстві, пов´язана з появою нових духовних потреб, які були пробуджені зростаючим інтересом до національної культури, а також потоком нових культурних цінностей — як вітчизняних (які були або заборонені, або знаходились у "шухлядах"), так і зарубіжних. Це дає нові імпульси для розвитку культури. Якщо в недавньому минулому переважали критерії, пов´язані з ідеологічною цінністю культури, то тепер все більше визначаються і виходять на перший план критерії художності, естетичної досконалості, інноваційності, народності.

Примітною особливістю розвитку української культури, пов´язаною з її відкритістю, є розгортання діяльності ініціативно створюваних добровільних товариств, об´єднань, асоціацій різного спрямування, значна частина яких плідно співпрацює з різними зарубіжними культурними, благодійними, науковими, освітніми інституціями, сприяючи входженню України в культурний європейський простір. Цей процес супроводжувався інтенсивним проникненням на терени нашої культури продукції інших культур, особливо західної, а також нового потоку творів російської культури. Предметом інтересу наших сучасників стала раніше у нас стримувана масова культура і, насамперед, в жанрах відеофільмів — еротики, трилерів, "мильних опер", "бестселерів", значна частина яких суворо заборонена цензурою західних країн. Американізація, наступ "кітчевої" масової культури призвів до майже повної "окупації" вітчизняного кінопрокату, в значній мірі, телебачення, до спотворення образу американської і європейської культури в сприйнятті нашого сучасника і почав поглинати той інтерес до національної культури, який тільки-но пробудився. У зв´язку з ускладненням проблеми вибору духовних цінностей і покращенням орієнтації українського суспільства у їх світі посилюється потреба в новому просвітництві, в оновленні системи виховання. За ініціативою Міністерства освіти України було створено кілька основоположних документів та прийнято ряд постанов і програм, серед яких міжгалузева перспективна програма "Освіта XXI ст.", Комплексна програма естетичного виховання" та ін.

Проголошення незалежності України викликало високе піднесення національного духу, нові сподівання. В цей період було досягнуто значних успіхів в поширенні української мови як державної, було прийнято Закон про мови та інші важливі акти. В архівах, музеях, бібліотеках України створюються спеціальні відділи, де поширюється інформація про українську культуру в зарубіжних країнах. Основним засобом в освоєнні здобутків української культури сьогодні виступають засоби масової комунікації (радіо, телебачення, преса, кіно).

В.І. Леніним були сформульовані найважливіші принципи ставлення комуністичної партії до художньо-творчої діяльності, які лягли в основу культурної політики радянської держави. У жовтні 1917 року був взятий курс, в тому числі, і на культурну революцію. Перше післяжовтневе десятиліття зажадало створення суто «пролетарської культури», що мало протистояти всій художній культурі минулого. (Як з'ясувалося невдовзі, завдання не тільки не здійсниме, але і вкрай шкідливе).

В художній культурі особливо виділялися дві творчі організації: Пролеткульт і РАПП. Теоретики Пролеткульту стверджували, що пролетарська культура може бути створена тільки представниками робочого класу, заперечувалася класична культурна спадщина. РАПП (російська асоціація пролетарських письменників) полемізував з теоріями Пролеткульту, однак залишався на точці зору пролетарської культури. Класові ідеї двадцятих років були продовжені в соціології мистецтва тридцятих років. Проте ряд видатних письменників і поетів активно цьому протистояли. У цьому ряду - імена М. Булгакова, М. Цвєтаєвої, О. Мандельштама. Безумовний пріоритет загальнолюдського гуманістичного начала був для них незаперечним законом творчості.

Революція сприяла створенню радянського режисерського театру. Є. Б. Вахтангов - творець одного з найвідоміших театрів світу. За своє не довге життя він поставив декілька вистав, але кожна з них (чи то «Принцеса Турандот» К. Гальдоні або Чеховське «Весілля») стала зразком сценічної трагедії, сценічного гротеску, справжнього свята.

Довгий час у радянському суспільствознавстві панувала думка, згідно з якою 30-40-і роки нашого століття оголошувалися роками масового трудового героїзму в економічному творенні і в соціально-політичному житті суспільства. Сутність класового підходу до суспільних явищ була посилена культом особи Сталіна. Однак художня практика 30-40-х років виявилася значно багатшою від рекомендованих партійних установок: («Кюхля» Ю. Тинянова, «Омелян Пугачов» В. Шишкова, «Чингізхан» В. Яна, «Петро Перший» О. Толстого). Великими досягненнями радянської дитячої літератури стали вірші для дітей В. Маяковського, С. Маршака, К. Чуковського, С. Михалкова, повісті А. Гайдара, Л. Кассіля, Ю. Олеші.

З перших днів Великої Вітчизняної війни радянське мистецтво цілком і повністю присвятило себе справі порятунку Батьківщини. Діячі культури билися зі зброєю в руках на фронтах війни, працювали у фронтовій пресі і агітбригадах. Справжнім гімном народної війни стала пісня В. Лебедєва – Кумача і А.Александрова «Священна війна».

У роки війни була створена 7-а симфонія Д. Шостаковича. Композитор почав її писати через місяць після початку Великої Вітчизняної війни і продовжував свою роботу в обложеному фашистами Ленінграді. Разом з професорами та студентами Ленінградської консерваторії він виїжджав на риття окопів і, як боєць протипожежної команди, жив на казармовому положенні в будівлі консерваторії. На оригіналі партитури симфонії видно позначки композитора «ВТ» - означають «повітряна тривога». Коли вона наступала, Д. Шостакович переривав роботу над симфонією і йшов скидати запальні бомби з даху консерваторії. Переможний фінал симфонії був завершений у грудні, коли фашистські орди стояли на підступах до Москви. «Моєму рідному місту Ленінграду, нашій боротьбі з фашизмом, героям нашої майбутньої перемоги присвячую цю симфонію» - таким був епіграф до цього твору.

Художній процес 60-70-х років відрізнявся інтенсивністю і динамізмом свого розвитку. Не даремно цей час називають політичною і культурною «відлигою». У прозі В. Шукшина, Ю. Трифонова, В. Распутіна, Ч. Айтматова, в драматургії О. Володіна, в поезії В. Висоцького простежується прагнення в побутових сюжетах побачити складні проблеми часу.

По-новому зазвучала тема Великої Вітчизняної війни у прозі та кінематографі. Проблема взаємовідношення людини і природи, одна з найгостріших глобальних проблем XX століття, отримала своє особливе художнє звучання також в 60-70-і роки. Нераціональне використання природних багатств, забруднення річок та озер, знищення лісів з'явилися найтяжчими наслідками науково-технічного прогресу. Жорстоке, споживацьке ставлення до природи породжувало в людях бездушність, бездуховність. Саме моральним проблемам в першу чергу був присвячений фільм-панорама тих років «Біля озера» кінорежисера С. Герасимова. Шістдесяті роки явили радянському суспільству феномен прози А. Солженіцина. Саме в цей період з'являється його «Один день Івана Денисовича» , що став класикою інакомислення тих років.

Справжнім відкриттям театральної культури того часу стало створення молодих театрів-студій «Современник» і «Таганка».

Вісімдесяті роки - час зосередження художньої культури навколо ідеї покаяння. Мотив загального гріха, плахи змушує художників вдаватися до таких форм художньо-образного мислення, як притча, міф, символ. Познайомившись з романом «Плаха» Ч. Айтматова і фільмом «Покаяння» Т. Абуладзе читач і глядач виробляли власну громадянську позицію.

Лекція 16.