Культура наукової мови, її основні поняття і категорії
Культура наукової мови як дефініція ґрунтується на понятті "культура". Лексема "культура" – термін багатозначний.
За Словником української мови (тлумачним):
1) Сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством протягом його історії. Рівень розвитку суспільства в певну епоху. Те, що створюється для задоволення потреб людини.
2) Освіченість, вихованість.
3) Рівень, ступінь досконалості якої-небудь галузі діяльності (господарської, розумової).
З огляду на це, зауважимо що означена дефініція за смислом буде визначати інтенціонал терміна "культура мови", а відтак і культура наукової мови. Оскільки, як зазначалося, є самостійна наука, навчальна дисципліна – культура наукової української мови, то йтиметься про її теоретичний та практичний наукові аспекти, які функціонують у взаємозв'язку з етичним.
Таким чином, культура української наукової мови:
1) КНУМ у теоретичному аспекті – це галузь мовознавства, що досліджує мовно-мовленнєве наукове життя суспільства, певний період його розвитку й визначає норми користування мовою наукового стилю.
2) КУНМ у практичному аспекті – досконале володіння літературними нормами, і нормами наукового стилю зокрема, на всіх рівнях мовної системи в її усному й писемному різновидах, уміння точно, логічно, послідовно, правильно й переконливо обґрунтовувати й доводити наукові думки.
3) КУНМ в етичному аспекті – специфічні правила наукової мовної поведінки, що реалізуються через систему стійких формул і висловів і мають свій вияв здебільшого в усній формі наукового спілкування (у процесі наукової дискусії, полеміки, захисту наукових досліджень).
За ступенем ритуалізації поведінки виділяють такі …….:
Нейтральний. 4. Святковий
Етикет, і науковий зокрема, має багаторівневу взаємозалежну структуру:
1. Вербальний (словесний) рівень: вислови – привітання, подяки, вибачення, знайомства, згоди, незгоди, скарги, несхвалення, схвалення, побажання, прощання.
2. Паралінгвістичний рівень – (темп мовлення, гучність, інтонація, виразність).
3. Кінетичний рівень – (жести, міміка, пози).
4. Проксемічний рівень – (стандартні дистанції спілкування, місце для магістранта, комісії. почесних гостей тощо).
(На самостійне опрацювання §3 Український мовленнєвий етикет
1) Мацюк З., Станкевич Н.С. с. 109-119.
2) Білоус М.П. Мовленнєвий етикет українського народу // Мова і духовність нації : Тези доповіді регіональної наукової конференції. – Львів, 1989. – С. 99.
Основними категоріями, поняттями культури української наукової мови є:
- мова; мовлення;
- мовленнєве наукове спілкування; закони наукового мовлення;
- літературна мова;
- мовна норма (мовна компетенція);
- культуромовна особистість;
- мова професійного спілкування;
- професійна комунікативна компетенція (мовнотермінологічна, дослідницька);
- дослідницькі уміння;
- мовні здібності.
Мова – "єдина, цілісна, складна система знаків: фонем (звуків), морфем (частин слова), слів, речень, яка служить для називання предметів, явищ об'єктивної дійсності та понять, є засобом спілкування, обміну думками і їх формування" (Мацюк З., Станкевич Н. Українська мова професійного спілкування. – К. : Каравела, 2008. – С. 7).
Мовлення – 1) спілкування людей між собою за допомогою мови, мовна діяльність;
2) функціонування мови в процесах вираження й обміну думок, конкретна форма існування мови.
(Словник української мови, т. 4, с. 770).
Форми наукового мовлення: усне, писемне.
Види наукового мовлення: монолог, діалог, полілог.
Види мовленнєвої діяльності: 1) слухання
2) читання
3) письмо
4) мовлення "про себе" (внутрішнє мовлення)
Мовленнєве наукове спілкування. Визначення цього терміна ґрунтується на опорній лексемі – спілкування, зміст (смисл) якої (за Великим тлумачним словником української літературної мови) трактується як взаємні стосунки; діловий, дружній зв'язок; порозуміння.
Відтак, мовленнєве наукове спілкування – це комунікативна векторна взаємодія в колі "суб'єкт – суб'єкт", "суб'єкт – текст", "суб'єкт – наукове дослідження"; це професійне володіння комунікативною поведінкою, уміння долати комунікативні бар'єри, ускладнення; це складний, багатоаспектний процес налагодження й розвитку стосунків між суб'єктами наукової дії, породжений необхідністю спільної діяльності.
Мовленнєве наукове спілкування включає:
- пошук, аналіз, обробку, узагальнення наукової інформації (суб'єкт – текст);
- обмін інформацією; спонукання, координування (інтеракція) (суб'єкт – суб'єкт);
- редагування науково значущого матеріалу (суб'єкт – наукове дослідження як текст);
- психологічну оптимізацію науково-пізнавальної діяльності.
Ознаки мовленнєвого наукового спілкування:
1. Особистісна орієнтація співрозмовників (здатність розуміти наукові думки)
2. Рівність психологічних емоцій??? співбесідників.
Виокремлюють:
Структурні етапи мовленнєвого наукового спілкування: (за Волковою Н.П. Професійно-педагогічна комунікація, с. 23)
1) Моделювання науковцем-дослідником комунікативної взаємодії у системі "S – S" (суб'єкт – суб'єкт), "S – текст" (суб'єкт – текст). (Пропедевтико-прогностичний стан)
2) Комунікативна ("атака") активність (побудова змісту спілкування, володіння професійно-творчою уявою, установлення зворотного зв'язку в спілкуванні). (Див. підр. Мацько Л. Стилістика, с. 422).
3) Рефлекторна (мислительна) активність – визначення ключевих слів у колі спілкування "S – текст", "S – S", "S – аудиторія"; обмірковування інформації, творчо-критичний аналіз, підведення підсумків, формування висновків; підготовка письмових наукових жанрів: доповідь, звіт науковий, стаття, розділ наукового дослідження тощо.
4) Релаксація (науковий самоаналіз).
Мовленнєве наукове спілкування ґрунтується на законах мисленнєво-мовленнєвої діяльності (ММД) або законах наукового мовлення, а саме: К+С+Т+А+М+ЕК+СА
1. К Концептуальний (всебічний аналіз об'єкта, предмета дослідження, побудова системи знань про них; визначення мети, завдань). (Денотатний аналіз тексту: Золотослів, с. 77-79).
2. С Стратегічний (вміння на основі наукової концепції розробити програму, …. модель наукового експерименту як методичну систему, передбачити результати).
3. Т Тактичний (уміння працювати з науковими фактами; доказувати, обґрунтовувати думки наукового змісту; працювати в атмосфері наукової співтворчості з "Я" - концепцією, науковим керівником, консультантами).
4. МА Моделювання експериментальної аудиторії (з'ясування ознак аудиторії, де здійснюватимуться експериментальні дослідження).
5. Мовленнєвий закон – вираження думки у дієвій словесно-науковій формі. що становить собою систему комунікативних ознак наукового мовлення (правильність, виразність, ясність, точність, ємкість, стислість, доречність).
1) Правильність наукового мовлення – це володіння системою норм літературної мови, а саме:
- орфоепічними;
- орфографічними;
- граматичними;
- лексичними;
- стилістичними.
Основні шляхи розвитку правильності мовлення:
1. Тренінги (риторичні).
2. Робота із словниками, спеціальною лінгвістичною літературою.
3. Слухання й аналіз взірцевого мовлення.
4. Усвідомлене читання літератури різних стилів, і наукового зокрема.
2) Виразність – вплив за допомогою усного мовлення на емоції, почуття слухачів, співбесідника.
Виразність наукового мовлення ґрунтується на вмінні вживати у процесі говоріння засоби увиразнення: наукові порівняння, прямі епітети, цитати, наукові ремінісценції, контамінації.
До засобів виразності належать і фонетичні засоби: інтонація, темп мовлення, тембр голосу, дикція, sin засоби (звертання, ритер-запит, наукова інверсія, градація, повтор тощо).
Шляхи розвитку виразності мовлення:
1. Особисті тренінги.
2. Участь у науковому обговоренні.
3. Аналітичне читання літератури різних стилів, і наукового зокрема.
3) Ясність – комунікативна ознака, що забезпечує розуміння сказаного.
Причини порушення ясності:
- низький рівень володіння знаннями про норми української мови???
4) Точність – використання наукових термінів у повній відповідності з їх мовним значенням.
Наприклад: коло – круг – окружність.
Коло (рос. круг) – 1. замкнена крива лінія (не площина);
2. предмет, що має таку форму (наприклад, обід);
3. певна сфера діяльності;
4. сукупність людей. об'єднаних інтересами;
5. прийменник коло.
Круг (рос. круг) – 1. площина, обмежена замкненою кривою лінією;
2. предмет, що має таку форму (наприклад, суцільний диск).
Окружність (рос. окружность) – розмір зовнішньої лінії чогось круглого, сферичного чи кругоподібного.
Точність мовлення зумовлена передусім знанням предмета мовлення. З цього приводу Декарт зазначав: "Правильно визначайте слова, і ви звільните світ від половини непорозумінь".
Шляхи розвитку точності:
1) Робота зі словниками (термінологічними, синонімічними, етимологічними тощо).
2) Робота з навчальною, науковою літературою.
3) Системно-аналітичний підхід до власного й чужого мовлення, й наукового зокрема.
5) Стислість (лапідарність) – добір мовних засобів для вираження головної думки, тези;
6) Доцільність – це особлива організація, добір мовних засобів наукового стилю, що свідчить про відповідальність наукового мовлення меті, завданням, умовам, сфері спілкування.
"Найефективніший спосіб розвитку доцільності мовлення, як зазначає Г.М.Сагач, – це виступ з однією й тією самою в різних типах аудиторій. Ця якість відточує, шліфує мовне чуття суб'єкта, допомагає ефективно управляти поведінкою аудиторії" (Золотослів, с. 102).
7) Закон ефективної наукової комунікації (ЕК) передбачає систему дій суб'єкта з метою налагодження контакту на всіх етапах наукової комунікації. Це необхідна умова ефективної реалізації продукту мисленнєво-мовленнєвої наукової діяльності, або створення теоретично й практично значущого "корпусу наукового тексту" (дискурсу).
8) Системно-аналітичний закон – передбачає аналіз значущості наукового продукту.
(САЗ – рефлексія (дослідження відчуттів)
– корегування продукту наукової мисленнєво-мовленнєвої діяльності).
Відтак, зазначимо, що наукове мовне спілкування ґрунтується на таких категоріях культури наукової української мови, як літературна мова, мовна норма.
Українська літературна мова – "це найдосконаліша форма загальнонародної мови, яка відзначається високим ступенем нормативності і має розгалужену систему функціональних стилів".
Цим літературна мова протиставляється іншим видам національної мови – діалектам, жаргонам, сленгізмам, суржикові, просторіччю,які характеризуються обмеженою сферою спілкування.
З поняттям "літературна мова" нерозривно пов'язана категорія – "мовна норма".
Мовна норма – той мовний варіант у сфері вимови, слововживання, словозміни, який закріплений практикою і рекомендований до вжитку як обов'язковий.
Е такі різновиди мовних норм: (див. ксерокопію)
1) фонетичні (акцентуаційні, орфоепічні);
2) лексико-фразеологічні;
3) морфологічні;
4) синтаксичні;
5) стилістичні;
6) орфографічні;
7) пунктуаційні.
Коротко про кожну норму (див. ксерокопію).
Мовленнєві наукові уміння – уміння, здібності, які визначають мовленнєву поведінку науковця.
Мовленнєві наукові уміння включають: уміння слухати, читати й писати по-науковому, а саме:
- брати участь у науковому діа-, полі-, монолозі: розпізнавати важливу з теми наукового дослідження інформацію під час детального обговорення дотичної тематики під час ведення дискусій, наукових бесід тощо;
- визначати наукову позицію і погляди співрозмовника, автора науково-методичних джерел;
- аргументувати свої думки з теми наукового дослідження, дотримуючись критерію релевантності (міри й виваженості викладу);
- опираючись на тему, предмет, об'єкт, мету, завдання наукової роботи, правильно вибрати модель викладу досліджуваного матеріалу.
Культуромовна особистість
Вперше звернувся до вивчення мовної особистості німецький учений Й.Вейсгербер, у Росії – В.В.Виноградов.
У широкий науковий обіг термін "мовна особистість" увів усередині 80-х років ХХ ст. Ю.Караулов. На його думку, мовна особистість – це людина, наділена здібністю створювати і сприймати тексти, що різняться між собою:
а) ступенем структурно-мовної складності;
б) глибиною і точністю відображення дійсності;
в) певною цільовою спрямованістю.
Сучасна лінгвістика розглядає мовну особистість як "багатокомпонентний набір мовних здібностей, умінь, готовності до здійснення мовних вчинків різного ступеня складності і вчинків, що класифікуються, з одного боку, за видами мовленнєвої діяльності (говоріння, аудіювання, письмо, читання), а з іншого – за рівнями мови (фонетика, лексика, граматика).
Неолінгвістика послуговується й терміном культуромовна особистість – високорозвинена особистість, носій як національної, так і загальнолюдської культури, що володіє соціокультурним і мовним запасом, вільно спілкується рідною, державною та іншими мовами в полікультурному просторі, адекватно застосовує набуті полікультурні знання, мовленнєві вміння і навички у процесі міжкультурного спілкування.