Культура мовлення вчителя – компонент педагогічної майстерності

Мова–це засіб спілкування. Мова є основною формою національної культури і існує у вигляді різноманітних актів мовлення, повторюваних усно і фіксованих за допомогою письма.

Мовлення–це сукупність мовленнєвих дій, кожна з яких має власну мету, що випливає із загальної мети спілкування. Основу мови і мовлення становить мовленнєва діяльність. Тільки у ній народжується, формується і мова, і мовлення. Мовленнєва діяльність можлива лише в суспільстві, зумовлюється його потребами.

Спілкування–це обмін інформацією, передача певної інформації однією людиною іншій. Форми спілкування бувають різні: діалог, групова розмова (полілог), монолог. Обов’язковим учасником спілкування крім мовця є слухач, реальний чи уявний. Мовлення, таким чином, є конкретне говоріння (усне або писемне), а також сприйняття (слухання або читання).

Основною особливістю спілкування як процесу є взаємодія. Процес спілкування охоплює соціальну взаємодію членів суспільства – їх спільну діяльність, інтеракцію і власне комунікацію. Упорядкованість досягається за допомогою правил і норм, які регулюють характер спілкування залежно від його мети і засобів.

Мова – це система, що активно функціонує, і при цьому вона тісно пов’язана із усіма сферами суспільного життя. Гуманізація різних галузей знань, суспільних стосунків висуває нові вимоги до функціонування мови: сьогодні слід навчатися демократії – навчатися вести діалог, полемізувати, керувати не народом, а людьми, конкретною людиною. Гуманізація освіти утверджує такі стосунки між педагогом та учнями, які будуються на співробітництві та взаємодопомозі, доброзичливості, чесності та довірі вихованців до свого наставника. Як зазначає І.А.Зязюн, протягом останніх десятиліть у громадській думці закріпилися не зовсім позитивні стереотипи мовлення вчителя: обов’язково гучний голос, повчальний тон, безапеляційність оцінок та зауважень, авторитарна манера висловлювання вимог та зауважень. З’явилися навіть вислови “говорити вчительським тоном”, “металеві нотки вчительського голосу”, які супроводжуються або різко негативним відношенням того, хто про це говорить, або іронією. ( Основы педагогического мастерства: Учеб. пособие для пед. спец. высш. учеб. заведений/ И.А.Зязюн, И.Ф.Кривонос,Н.Н.Тарасевич и др.; Под ред. И.А.Зязюна. – М.:Просвещение, 1989. - 302 с. – С.108).

З висловом “педагогічне мовлення” тісно пов’язане поняття “комунікативна поведінка вчителя”. В сучасній науковій літературі під комунікативною поведінкою вчителя розуміють не просто процес говоріння, передачі інформації, а таку організацію мовлення і відповідної мовленнєвої поведінки педагога, які впливають на створення емоційно-психологічної атмосфери спілкування його та учнів, на характер їхніх взаємостосунків, на стиль роботи вчителя ( Леонтьев А.А. Педагогическое общение.).

У своїй комунікативній функції мова регулює стосунки між людьми, а в естетичній – впливає на чуттєву сферу людини, коригує її поведінку, психічний стан. Мовлення ж встановлює і підтримує контакт (емотивна функція), уточнює і доповнює певну ситуацію спілкування. Саме процес мовлення передбачає використання вербальних та невербальних засобів спілкування, і від якості їх використання залежить ефективність впливу на співрозмовника ( у нашому випадку впливу педагогічного). Як бачимо, недостатньо оволодіти системою мови – важливо також засвоїти, довести до автоматизму механізми позамовних виражальних засобів (міміку, жести, темп мовлення, висоту тону тощо). Це є передумовою формування культури мовлення, яка визначається багатством словника, досконалим володінням способами поєднання слів у речення, недопущенням стильового та експресивного дисонансу, фонетико-інтонаційною виразністю (у тому числі, володіння темпом, ритмом, силою голосу), знанням психологічних особливостей аудиторії.

Як зазначає Н.Д.Бабич, “мова – це не просто інформатор про набуті знання та перспективу збагачення, доповнення, уточнення цих знань, – вона і барометр людських стосунків: апелюючи не тільки до мозку, а й до серця (емоційної сфери) людини, мова через акт мовлення спонукає адресата до відповідної реакції на волю відправника інформації” (Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. – Львів: Світ, 1990. – 232 с. – с.66). Щоб забезпечити успішне виконання педагогічних задач, мовлення вчителя повинне відповідати певним вимогам, тобто мати певні комунікативні якості. Йдеться про наявність у вчителя культури мовлення як невід’ємної ознаки професійного мовлення педагога, як однієї із складових педагогічної майстерності.

Культурою мовлення називають дотримання усталених норм літературної мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування. ( Українська мова. Енциклопедія / Редкол. В.М.Русанівський та ін. К.: Українська енциклопедія, 2000. – С. 263. )

Л.І.Скворцов розрізняє два ступені засвоєння літературної мови і два способи володіння нею: “перший, нижчий ступінь” – правильність мовлення, коли варіанти оцінюються категорично: правильно – неправильно тощо, “ другий, вищий ступінь” – власне культура мовлення , коли варіанти оцінюються типу краще, гірше, точніше, доцільніше тощо. Цей другий ступінь і є те, що за Скворцовим Л.І. називається “мовленнєва майстерність” (Скворцов Л.И. Теоретические основы культуры речи. – М.: Наука, 1980. – 352с. – с.95-96 ). Таким чином, коли йдеться про культуру мовлення педагога, то можна говорити про необхідність володіння ним обома рівнями літературного мовлення. Маються на увазі:

1) правильність усного мовлення ( наявна при дотриманні вчителем орфоепічних норм сучасної української літературної мови);

2) мовленнєва майстерність:

- вміння вибрати із всіх наявних у мові варіантів найбільш точний у смисловому відношенні, стилістично доречний, доступний, виразний тощо;

- техніка мовлення ( фонаційне дихання, особливості володіння мовленнєвим голосом, дикція, темп мовлення);

- вміння володіти своїм організмом під час мовлення ( особливості міміки та пантоміміки).

Культура мовлення проявляється у таких аспектах як нормативність, адекватність, естетичність, поліфункціональність мовлення . З огляду на це основними комунікативними ознаками культури мовлення є: правильність, точність, логічність, багатство (різноманітність), чистота, доречність, достатність, ясність, виразність, емоційність.

Основні комунікативні ознаки культури мовлення (для усних висловлювань):

а) прáвильність – дотримання орфоепічних, лексичних, фразеологічних, словотворчих, граматичних, стилістичних норм сучасної літературної мови (правил вимови звуків, змінювання слів, їх творення, побудови словосполучень і речень тощо);

б) тóчність – знання і вживання точних значень слів, словосполучень, речень, що відповідають нормам літературної мови, вміння виражати свої думки так, щоб вони були однозначно сприйняті адресатом мовлення, добирати слова і будувати речення таким чином, щоб найточніше передати зміст висловлювання ;

в) логíчність – це вміння будувати висловлювання із врахуванням смислових зв’язків між словами та реченнями, з яких воно складається;говорити і писати послідовно, забезпечуючи ці смислові зв’язки між словами та реченнями в тексті, вміння складати план виступу, систематизувати дібраний матеріал, уникати логічних помилок;

г) змістовність ( потрібно продумувати текст і основну думку висловлювання; розкривати їх повно; говорити і писати лише те, що добре відомо, не говорити і не писати зайвого; добирати матеріал, якого не вистачає);

ґ) багáтство – це використання великої кількості мовних одиниць (слів, словосполучень, речень), які відрізняються за смислом і будовою; вживання різноманітних мовних засобів, вміння уникати невиправданого повторення слів, однотипних конструкцій речень тощо;

д) різноманíтність – вміння використовувати різні мовні засоби для вираження однієї і тієї ж думки;

е) чистотá – правильна літературна вимова, вживання слів, що відповідають літературній нормі (уникнення використання діалектизмів, жаргонів, канцеляризмів, лайливих, нецензурних слів тощо);

є) дорéчність (доцільність) – ознака мовлення, що вимагає такого добору мовних засобів, що відповідають меті і умовам спілкування (врахування ситуації, складу слухачів чи співрозмовників, можливість передбачити, як висловлювання буде сприйняте за певних обставин спілкування );

ж) вирáзність та óбразність – це вміння добирати слова, і будувати речення так, щоб якнайкраще, якнайточніше передати думку, бути оригінальним у висловлюванні і вміти впливати на співрозмовника).

Основні ознаки культури мовлення:

1. змістовність ( потрібно продумувати текст і основну думку висловлювання; розкривати їх повно; говорити і писати лише те, що добре відомо, не говорити і не писати зайвого; добирати матеріал, якого не вистачає);

2. точність ( добирати слова і будувати речення так, щоб найточніше передати зміст висловлювання );

3. логічність і послідовність( говорити і писати послідовно, забезпечуючи смислові зв’язки між словами і реченнями в тексті, складати план виступу, систематизувати дібраний матеріал, уникати логічних помилок);

4. багатство (використовувати різноманітні мовні засоби, уникати невиправданого повторення слів, однотипних конструкцій речень);

5. доречність ( враховувати, кому адресовано висловлювання, як воно буде сприйняте за певних обставин спілкування );

6. виразність і образність (добирати слова і будувати речення так, щоб якнайкраще, якнайточніше передати думку, бути оригінальним у висловлюванні і вміти впливати на співрозмовника).

Вислів “мовлення вчителя” використовується, коли йдеться про усне мовлення (на відміну від писемного у педагогічній діяльності). Усне мовлення – це і сам процес говоріння, створення усних висловлювань, і результат цього процесу – усні висловлювання. Усне мовлення вчителя – це мовлення, яке створює педагог в момент говоріння, і озвучене писемне мовлення ( наприклад, читання вголос параграфа підручника).

І.А.Зязюн виділяє такі професійні особливості мовленнєвої діяльності педагога:

· ця діяльність спеціально організовується вчителем, він керує нею залежно від умов педагогічного спілкування;

· кінцевий її результат – досягнення гуманістично спрямованої мети, пов’язаної з вихованням учнів;

· добір мовних і мовленнєвих засобів здійснюється залежно від потреб, завдань взаємодії вчителя з учнями;

· педагогічне мовлення здійснюється із врахуванням відтворення поведінки та реакції учнів, регулюється змістом зворотньої інформації, яку отримує вчитель;

· мовлення вчителя є предметом його педагогічного аналізу і самоаналізу, постійного самовдосконалення.

Педагогічна ефективність мовлення вчителя залежить від рівня володіння мовою, вміння здійснювати правильний вибір мовних засобів.

Всі чотири види мовленнєвої діяльності (говоріння – слухання, писання – читання) використовуються вчителем у навчально – педагогічному процесі.

Особливе місце серед них посідає вміння вчителя слухати учня під час діалогу з ним.

Загальна риторика виділяє такі умови ефективного слухання:

· знання своїх недоліків та переваг як слухача;

· наявність інформації про основні види слухання;

· знання правил слухання і вміння їх застосовувати при необхідності.

Важливе значення має і установка на слухання – загальне налаштування слухача, що визначається не лише намаганням мовця зацікавити співрозмовника, зробити його уважним слухачем, але і спрогнозувати розмову, її мету і кінцевий результат.

Залежно від установки на слухання виділяють такі його види:

глобальне –сприйняття висловлювання в цілому (прослухайте і визначте основну думку);

детальне сприйняття – сприйняття окремих блоків (прослухайте і визначте аргументи, що доводять думку);

критичне (або некритичне) сприйняття – установка: згода або незгода з мовцем (прослухайте і висловіть свою точку зору).

Слухання буває:

а) активне (рефлексивне) – це вміння використовувати словесну форму для підтвердження розуміння повідомлення мовця.

Види активного слухання – парафраз, редакція, вербалізація(див. Словник теми).

б) пасивне (нерефлексивне) – це вміння уважно слухати, мовчки, не втручаючись у мовлення співрозмовника своїми зауваженнями. Іноді це єдиний спосіб допомогти співрозмовнику, особливо, якщо той дуже збуджений, емоційний і, не цікавлячись нашими зауваженнями, хоче, щоб його почули.

Для оволодіння мистецтвом слухання майбутньому педагогові необхідно формувати навички і прийоми техніки слухання:

а) вміння підтримувати власну увагу (спрямованість і стійкість уваги, візуальний контакт), свою зосередженість на співрозмовнику;

б) використання елементів невербального спілкування (погляд, жести, міжособистісний простір, зміна висоти голосу та інтонацій);

в) репліки і питання для заохочення співрозмовника до подальшого викладу.

Читанняяк вид мовленнєвої діяльності, тобто читання з виділенням змісту прочитаного, також здійснюється вчителем.

В одній із своїх книжок В.Ф.Шаталов стверджує: “... Хай не подумають майбутні літератори, історики та суспільствознавці, що заклик навчатися майстерності слова стосується лише їх. Зовсім ні! В’яло, мертво і художньо – безпорадно прочитана вчителем умова задачі з фізики, математики чи хімії породжує в учнів в’ялість мислення, дистрофію зацікавленості і симпатію почуттів. А правильно розставлені смислові наголоси, вміло змонтовані абзаци єдиного цілого і багатозначні за логікою паузи не залишать байдужим ні п’ятикласника, ні десятикласника”.( )

Відомо, що комунікативні уміння вчителя виявляються в найрізноманітніших видах діяльності: в особистих контактах з учнями, у бесідах, на уроках, у виховному процесі тощо. В усіх цих ситуаціях вчитель знає, що він повинен обов’язково вплинути на аудиторію. Коли ж заходить мова про читання (умови задачі, правила, фрагменту параграфа підручника тощо), то ці важливі комунікативні вміння втрачаються, хоча необхідність впливати словом під час читання залишається. Окрім вищевказаного, вчителеві (несловеснику) часто доводиться зачитувати вголос науково – публіцистичні статті, статті на морально – етичні теми. Науково – популярний і публіцистичний стиль підручників сучасної школи зумовлює необхідність специфіки їх читання. Образність та емоційність у цих статтях або повністю відсутні, або відіграють несуттєву роль, поступаючись логічному мисленню. Логіка – головне в таких статтях, правилах тощо, тому логічне читання стає головним елементом їх виразного читання вчителем. Безперечно, дикція та орфоепія збережуть своє значення, як і під час всякого іншого читання.

Читання такого тексту повинне перш за все розкривати і підкреслювати хід думки. Таке читання іноді називають тлумачним. Зразком може бути дикторська подача тексту по радіо. Такий текст потрібно читати не одноманітно, намагатися рельєфно, випукло подати текст, щоб слухач легко розмежував головну думку і другорядні деталі. Головний засіб виділення при такому читанні –уповільнення темпу, але іноді застосовується підкреслено чітка дикція, підсилення звуку.

Найбільш поширеним видом мовленнєвої діяльності вчителя, безперечно, є говоріння. Усне мовлення педагога – це інструмент його професійної діяльності, за допомогою якого вчитель розв’язує всі педагогічні завдання, що постають перед ним.

Мовлення вчителя є показником його педагогічної культури, засобом самовираження і самоутвердження його особистості. І перш за все, мовлення вчителя повинне відповідати вимогам культури мовлення. Її основними комунікативними ознаками є: правильність, точність, логічність, багатство (різноманітність), чистота, доречність, ясність, виразність, емоційність(див. Словник теми). Ці якості мовлення вчителя формують в учнів установку на оволодіння нормами сучасної літературної мови, виховують культуру наукового мислення, стимулюють пізнавальну активність учнів, сприяють ліквідації психологічних бар’єрів у педагогічному спілкуванні, допомагають встановленню контакту з учнями.

Словник теми

Парафрáз (від грец. paraphrasis описовий зворот, опис) – найповніше, близьке до оригіналу повторення висловлювання співрозмовника.

Редáкція (від лат. redactus приведений в порядок) – повторення найважливішої, з точки зору слухача, частини висловлювання співрозмовника. Дозволяє спрямовувати хід розмови у потрібному слухачеві напрямку.

Вербалізáція (від лат. verbalis усний, словесний) – висловлювання, у якому слухач робить припущення щодо мотивів, які спонукали співрозмовника сказати певну фразу.

Основні комунікативні ознаки культури мовлення (для усних висловлювань):

в) логíчність – це вміння будувати висловлювання із врахуванням смислових зв’язків між словами та реченнями, з яких воно складається;

г) багáтство – це використання великої кількості мовних одиниць (слів, словосполучень, речень), які відрізняються за смислом і будовою;

ґ) різноманíтність – використання різних мовних засобів для вираження однієї і тієї ж думки;

д) чистотá – правильна літературна вимова, вживання слів, що відповідають літературній нормі (уникнення використання діалектизмів, жаргонів, канцеляризмів, лайливих, нецензурних слів тощо);

е) дорéчність (доцільність) – ознака мовлення, що вимагає такого добору мовних засобів, що відповідають меті і умовам спілкування (врахування ситуації, складу слухачів чи співрозмовників тощо);

є) вирáзність і óбразність – це вміння добирати слова, і будувати речення так, щоб якнайкраще, якнайточніше передати думку, бути оригінальним у висловлюванні і впливати на співрозмовника (адресата мовлення).

Рекомендована література

Абрамович С. Д., Чікарьова М. Ю. Риторика. –Львів, 2001. –с. 173-192.
Бабич Н.Д. Основи культури мовлення. – Львів: Світ, 1990. – 232 с. – с.66
В.М.Русанівський та ін. К.: Українська енциклопедія, 2000. – С. 263.
Головин Б. Н. Основы культуры речи. –М., 1988. –с. 181-207.
Зязюн.И.А. – М.:Просвещение, 1989. - 302 с. – С.108
Ильяш М. И. Основы культуры речи. –М., 1984. –с. 130-148.
Коваль А. П. Культура української мови. –К., 1984. –с. 39-82.
Кузнецов И. Н. Риторика. –Минск, 1999. 0с. 120-124, 124-136, 173-213.
Макаренко А.С. Педагогіка індивідуальної дії // Твори. – К., 1954. – Т. 5. – С.162.
Мурашко А. А. Педагогическая риторика. –М., 2001. –с. 51-73, 89-96, 96-161, 194-266
Поль Л. Сопер. Основы искусства речи. –М., 1992. –с. 105-144, 302-321.
Скворцов Л.И. Теоретические основы культуры речи. – М.: Наука, 1980. – 352с.

13. Сухомлинський В.О. Слово про слово // Вибрані твори. – К.: Рад. школа, 1976. – Т.5. – С.160.

14. Томан І. Мистецтво говорити. –К., 1989. с. 51-55, 112-130.

ЛЕКЦІЯ 2

Техніка мовлення вчителя

Основні теоретичні положення

Процес сприйняття та розуміння мовлення вчителя учнями тісно пов’язаний із складним процесом навчального слухання, на яке, за підрахунками вчених, відводиться приблизно ¼ - ½ частина навчального часу. Тому зрозуміло, що процес правильного сприйняття учнями навчального матеріалу залежить від досконалості мовлення вчителя.

Як зазначають спеціалісти, діти особливо чутливі до мовленнєвих даних педагога. Неправильна вимова певних звуків викликає у них сміх, монотонне мовлення наганяє нудьгу, а невиправдане інтонування, гучна патетика під час задушевної бесіди сприймаються як фальшивка і викликають недовіру до вчителя. Тому майбутній педагог повинен оволодіти навичками техніки мовлення.

Техніка мовлення – це сукупність елементарних технологічних прийомів в області фонаційного дихання, мовленнєвого голосу та дикції, доведених до ступеня автоматизованих навичок, що дозволяють вчителеві з максимальною ефективністю здійснювати комунікативний вплив у процесі педагогічної діяльності. Відсутність навичок бездоганного, з огляду на акустичну його сторону, професійного мовлення зведе нанівець всі намагання педагога впливати на вихованців, а отже – досягати кінцевої мети навчально-виховного процесу в цілому. К.С.Станіславський, який по-справжньому глибоко відчував силу мови, говорив: “Треба уміти не тільки самому для себе втішатися мовою, а й дати змогу присутнім... вловити й зрозуміти те, що заслуговує на увагу. Треба непомітно вкласти слова та інтонацію у вуха слухачів... Погана мова створює непорозуміння одне за одним. Їх набирається стільки, що вони затуманюють зміст” ( Станіславський К.С. Робота актора над собою. Ч. 1-2. – К.: Мистецтво, 1953. – 670 с. – С.467, 472).

Мовлення вчителя – це перш за все озвучене мовлення. Виконуючи важливу соціальну функцію спілкування, воно, як і будь-яка інша звукова система, пов’язане із акустикою, і, нарешті, його не можна розглядати поза психофізичною діяльністю людського організму.