австро-української журналістики

Лекція № 10

Історичні передумови розвитку

Другий період у розвитку української журналістики І.Михайлин називає періодом здобуття національної притомності. У цей час українська журналістика розвивається на теренах Австрії, з 1867 року – Австро-Угорщини. Цей період можна також назвати австро-українським.

Австрія хоч і була імперією, але суттєво відрізнялася від Росії. На її імперський державний устрій значний вплив мали загальноєвропейські демократичні тенденції. Українські землі відійшли до Австрії у 1772 році після розпаду Речі Посполитої. У 1774 році Австрія приєднала Буковину. Наступні розподіли пройшли у 1793 та 1795 роках. Польща як держава перестала існувати до 1918 року. Майже на півтора століття Західна Україна виявилася пов’язаною з Австро-Угорською імперією. Це мало свій вплив на українську культуру, зокрема й журналістику.

Становище і поляків, і українців виявилося спорідненим через відсутність державності та національний гніт. Багато культурних процесів у ХІХ ст. мали спільні витоки, спільне ідейне тло. І.Михайлин вважає, що поляки мали помітний вплив на національно-визвольний рух українців. Таким чином, польський фактор активно впливав і на розвиток української журналістики в австрійський період.

Держава Габсбургів отримала назву «клаптикової імперії». Її населення на середину ХІХ ст. становила майже 52,5 млн. жителів. У національному плані тут проживали німці, італійці, чехи, словаки, поляки, українці, серби, хорвати, словени, румуни та ін. народи. Панівна нація – австрійські німці – становила ледве 10% населення, а їхні етнічні землі займали біля 12% всієї території. В імперії проживало 4,2 млн. українців – трохи менше, ніж австрійських німців. Більшість їх (67%) населяли Галичину. Лише 1% німців жили тут як представники офіційної влади. Натомість проживало біля 20% поляків.

Національне питання було не менш актуальним, ніж у Росії. «Але воно не могло тут бути вирішене в спосіб цілковитого заперечення прав народів на національно-культурну автономію, як це сталося для під російських українців». На його розв’язання тут впливала така обставина: на відміну від Росії, де панівна нація становила більшість, титульна нація Австрії перебувала в меншості. «Це означало, що австрійці власними силами не могли забезпечити проведення урядової політики й мусили ділитися владою з елітою найбільш могутніх своїх співгромадян інших національностей, переважно угорцями, чехами, хорватами, поляками. Залучення до державних справ інородців вело до лібералізму в національному питанні, численних поступок, якими користувалися не лише провідні, національно свідомі народи, але й ті, що лише ставали на шлях національного пробудження. Такими були й українці».

На час приєднання до Австрії вони були фактично національно не свідомі. Це була навіть не нація, а етнічна група, яка складалася на 95% з селян і на 5% з греко-католицького духовенства. Іноді висвячували навіть неграмотних священиків. Поляки зневажливо говорили, що в цього народу немає нікого, крім попа і хлопа. Поляки ж були досить структуровані: шляхта, католицьке духовенство, міцно зв’язане з Ватиканом, світська інтелігенція, міщани – лікарі, урядовці, правники, освітяни, журналісти. Унаслідок цього склалася парадоксальна ситуація: нечисельна польська меншина Галичини захопила тут усю владу і культурні пріоритети, відсуваючи українців на друге місце.

Це був час, коли лише дворянство як освічена еліта могло виступити за національні права, визначало розвиток історії. Українське дворянство на Галичині не сформувалося. Воно зденаціоналізувалося і не могло виступити в ролі репрезентанта національних ідей. Особливо після запровадження Берестейської унії 1596 року, яка розглядалася як проміжний етап до цілковитого окатоличення. У Галичину кинулись єзуїти, готуючи для цього ґрунт. І українська шляхта піддалася, спольщилася, окатоличилася. Фактично її не стало. Тому на ХІХ століття українська громада Галичини так занепала. Перестали існувати князі Острозькі, Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чорторийські і т.д. Зникли міщанські роди Хоткевичів, Гулевичів, Калиновських тощо. М.Костомаров сказав, що виникла проблема втрати найважливішої верстви, через яку здійснюється самоусвідомлення народом своєї національної окремішності. Таким чином між поляками і українцями пролягла станова прірва: поляки належали до знаті, зберігши власну шляхту, українці ж залишилися черню. Всі ці відмінності визначали те суспільно-культурне середовище, в якому українці виступали за власні права, в тому числі – і за право на друковане слово.

Зважаючи на відсутність свідомого українського елементу, австрійські власті віддали Галичину в польське управління. За свої національні права, таким чином, українці воювали не так з німцями, як з поляками. Із зростанням української самосвідомості ця боротьба згодом набула просто антагоністичного характеру. Українська журналістика в Галичині позбавлена антиавстрійського змісту, оскільки не німецька адміністрація чи культура, а польська являла собою головну загрозу для її розвитку.

Українська журналістика почала розвиватися тоді, коли Австрією керували цісарі-реформатори і цей період став золотою добою для її розвитку. На час приєднання Галичини на престолі перебувала Марія Терезія та її син Йосиф ІІ, які відзначалися просвітницькими європейськими поглядами. Вони бачили загрозу з боку поляків, тому підтримали українців, щоб врівноважити сили, і розпочали низку реформ, які зменшували їх залежність від польської шляхти. Це військова реформа: регулярна армія з податком на неї, а не обов’язкова служба, де служили лише українці. Це відкриття у Відні греко-католицької семінарії, де українці здобували освіту і могли прилучитися до європейської культури і культури австрійської столиці. Через якийсь час її перенесли до Львова і заснували тут 4 факультети, де викладалося на латині. Програма не поступалася польським семінаріям. На богословському факультеті викладання велося язичієм, загалом за весь час тут навчалося 470 студентів, поки українці не вивчили латинь і не піднеслися у знаннях на рівень поляків. Тому з 1809 року змогли вже навчатися латинню.

У плані економіки 1781 р. скасовувалося підданське невільництво селян. У 1781-му вводилась лише 3-денна панщина, у 1786-му обмежувався робочий день (12 год. влітку і 8 год. взимку). Того ж року селянам дозво-лялося позивати панів у судах, вибирати депутатів для ведення громадських справ у селах. Якщо пан мав правову освіту, міг розв’язувати спірні питання, якщо ж ні – мусив наймати в маєтку екзаменовану людину – мандатора. У 1789 р. за новим податковим законом селянам залишалося 70% їхнього доходу (18% - панові, 12% - державі). Раніше – 20% на 80%. Польська шляхта була вкрай незадоволена. Було також ліквідовано польський сейм, а запроваджена Асамблея станів, де були представлені і духовенство та міщанство. На випадок голоду закладалися громадські зерносховища.

Після смерті Йосифа ІІ його брат Леопольд ІІ за два роки скасував більшість законів, прагнучи завоювати прихильність дворян. Наступні імператори не продовжили демократичних змін. Українці не мали світської освіти рідною мовою, вища верства обмежувалася лише церквою, в той час як в ін. націй були письменники, журналісти, вчені. Священство знаходилося у проміжному стані між католицтвом і православ’ям і тому замикалося у вузькому світі. Українців оточували народи, які не визнавали їх ментальної окремішності і вороже сприймали ідеї їх відродження. Всі ці чинники зумовили появу негативного рутенства – вузькості, провінційності. Навіть М.Драгоманов не зміг жити в цьому світі. І лише з появою І.Франка та його соратників стався перелом – український культурний світ розширився.

До українського піднесення спричинилася революція 1848 року. Вона охопила всі країни Європи, 13 березня («весна народів») у Відні демонстранти виступили за свободу друку і обмеження цісарської влади конституцією. Була скасована цензура. Почалися вибори до рейхстагу. Остаточно скасували панщину і роздали землю селянам (скільки хто обробляв). Нацменшини розпочали політичне життя. Українці розуміли, що онімечення їм не загрожує, але польська домінанта становить загрозу для їх розвитку. Центральний уряд підтримав їх у боротьбі з польським сепаратизмом, але теж до певної межі. Коли вийшла «Русалка Дністрова», львівський цензор сказав: досить клопоту з поляками, тепер ще й ці хочуть довести існування руської національності. Основною політичною силою українців стала Головна Руська Рада, заснована 2 травня 1848 року у складі 80 осіб. Вона виникла з духовенства та міщанства за зразком створеної перед тим польської «Національної ради», хоча її діячі всіляко перешкоджали заснуванню першого політичного українського органу. ГРР проголосила приналежність галицьких українців до 15 млн. українського народу, що жив у Росії, вимагала розподілу Галичини на Західну (польську) і Східну (українську), з якою мали б об’єднатися Закарпаття і Буковина для створення однієї адміністративної одиниці в межах Австрії і зі своїм парламентом, урядом, освітою, пресою… Врешті священик Василь Подолинський у Сяноку в 1848 році видав брошуру «Слово перестороги», де висловив вперше концепцію української самостійності. Заявив: «Минув той час, коли ми вкупі вагалися виявити своє ім’я; нині Українець виявляє його світові». Ця ідея суголосна з програмними ідеями Кирило-Мефодієвського братства. Вони одночасно визріли в обох частинах України.

ГРР заявила про свої проавстрійські позиції, захищаючи себе від польського свавілля. Було навіть створено Національну гвардію для боротьби з поляками.

Однак сили були нерівні, і австрійський уряд після революції вирішив помиритися спочатку з сильнішими меншинами. Розділити Галичину на вимогу ГРР - означало втратити її. Тому програма українців залишилася для майбутньої боротьби. ГРР створила Галицько-Руську Матицю на зразок діючих в ін. слов’ян і Народний дім. Вона видавала книги, але до її керівництва прийшли москвофіли (Я.Головацький, Б.Дідицький), що спричинило занепад. Австрійський уряд подарував для Народного дому приміщення університету, його розбудували. Верх взяли москвофіли. Обидві організації проіснували до 1939 року, але через свою орієнтацію були надалі майже непомітними. ГРР створила власний пресовий політичний орган – газету «Зоря Галицька», перший номер якої вийшов 15 травня 1848 року. Організація проіснувала до 1851 року, коли стала комісією при Народному домі, і відіграла значну роль в національному пробудженні. Вони виробила ідею всеукраїнської єдності.

Отже, основні чинники:

1. Польський приклад, боротьба за niepodleglost. На тлі цієї боротьби і українці відчули себе народом.

2. Українська ГКЦ (5% населення) взяла на себе роль національної еліти, прошарку знаті, навіть І.Франко на це вказував. Вона користувалася українською мовою, тоді як на Україні церква була цілком поросійщеною і перетвореною на знаряддя русифікації. З УКГЦ вийшли Шашкевич, Головацький, Вагилевич, Устинович… Тут виникла потреба ширшої за богословську освіти і діяльності – пресової, видавничої, літературної, освітньої.

3. Проникнення в Галичину творів Шевченка.

4. Східноукраїнська експансія в Західну Україну через цензуру і розгерметизація галицького русинства. Львів став центром всеукраїнського значення, третьою столицею українського відродження після Харкова і Києва.

5. Діяльність М.Драгоманова і пробудження третього покоління галицьких діячів (після Руської трійці і ГРР).

Під впливом цих чинників розпочалося бурхливе культурне зростання. В Австрії журналістика не залежала від зовнішніх чинників, а лише від внутрішнього потенціалу нації. Вона розростається і перетворюється на складну розгалужену систему.