ТЕМА № 8. Синтаксичні норми
ПЛАН
1. Синтаксис тексту.
2. Основні ознаки речення і міжреченнєвих зв’язків.
1. Текст (лат. textus – сплетіння, з’єднання, тканина).
У лінгвістичному плані “текст” розуміють як семантичне утворення в якому формуються із з’єднаних речень (простих і складних) цілісні структури на смисловій, композиційній та синтаксичній основі.
Текст – це цілеспрямований мовний твір, що складається з невизначеної кількості мовних структур (речень) і при цьому є таким, що має певний смисл, тією чи іншою мірою відмінний від смислових показників цих граматичних структур.
Текст як мовна одиниця характеризується семантичною цілісністю, закінченою структурою, в якій наявна специфічна пов’язаність речень та інтонація.
Тексти можна аналізувати за рядом характеристик:
- за характером вияву: усний і писемний;
- за зв’язністю: зв’язний і незв’язний;
- за способом оформлення: художній і нехудожній;
- за формою вияву: прозовий і віршовий;
- за способом організації і інформативності: розповідний, описовий, роздум.
Однією з найбільш поширених структур тексту є надфразна єдність. У тексті також виділяють абзац і приєднувальні конструкції.
Однією з основних умов організації тексту є його смислова організація:
1) змістовний зв’язок між реченнями;
2) визначення теми висловлювання;
3) змістова закінченість.
Для розкриття змісту у межах загальної теми можна виділити кілька складових частин – підтем (мікротем).
Саме чітке розташування мікротем забезпечує не тільки послідовність, а й повноту висвітлення теми. Сукупність змісту мікротем має вичерпувати загальний зміст теми в залежності від задумів автора.
4) стилістична єдність.
Важливим елементом семантичної організації тексту є підпорядкування викладу єдиній головній думці, тобто визначення авторпозицій – ідея твору.
Текст – це семантично цілісна синтаксична структура з відповідним загальним прагматичним завданням і спрямуванням, що складається з окремих синтаксичних компонентів (речень, складних синтаксичних цілих, надфразних єдностей, роздумів, частин тощо, оскільки на сьогодні термінологічне окреслення таких одиниць є недостатнім), поєднаних між собою граматичними, лексичними, стилістичними, , логічними засобами.
Термін, яким позначається продукт мовної діяльності, походить від лат. textus – сплетіння, з‘єднання, тканина.
Для навчання зв‘язного мовлення принципово важливе знання має розрізнення загальновживані у шкільній практиці слова „текст” і терміна „текст” як лінгвістична одиниця. У шкільній практиці – текст, вправи, задачі, диктант, а також закінчений у композиційному і змістовному плані твір.
У лінгвістичному плані „текст” розуміють як с-не утворення, в якому формуються із з‘єднаних речень (простих і складних) цілісні структури на смисловій, композиційній та синтаксичній основі. Визначення „текста не існує”.
Текст – це цілеспрямований мовний твір, що складається з невизначеної кількості мовних структур (речень) і при цьому є таким, що відмінний від смислових показників цих граматичних структур.
Питання вивчення складніших ніж речення структур, постало лише в ост. десятиліття ХХ ст. Лінгвістика минулого займалась вивченням слова, речення. У працях вчених ми знаходимо лише натяки.
Перші згадки про текстові одиниці знаходимо в працях Ломоносова. Наслідуючи античних мислителів, вік виділяє т. з. „період” і „поєднання періодів”.
Продовжив вчення про період О. Востоков зазначає – речення служить для вираження думки, а мовлення (поєднання речень) – виражає думки взагалі, визначає існування більших, ніж речення одиниць мови, але не роз‘яснює, не дає назви і тлумачення ім.
Значний внесок вніс Ф. І. Буслаєв, який зазначив, що поєднання думок у мові виражається поєднанням речень, а ряд поєднаних речень наз. мовленням.
Близько до розуміння тексту підійшли О. Потебняк, Куликовський, Пєшковський.
Першим етапом вивчення тексту вважалися 40-50-і рр. ХХ ст. Найбільш вагомими є праці Поспєлова і Булаковського. Поспєлов дає назву цій єдності, називаючи її складним синтаксичним цілим.
ІІ етап – 60-і рр. ХХ ст. – лінгвістика тексту виділилася в окрему науку, відбулася деталізація, заглиблення в суть проблеми, з‘являються нові методи досягнень і аналізу. Значний внесок внесли Гальперін, Адмоні.
ІІІ етап – увага перекладається на цілий текст. Великий вплив на розвиток цієї науки мають такі галузі соціолінгвістика, психолінгвістика, теорія мовної діяльності.
Відомі вчені-сучасники – Одинцов, Салганик.
2. У сучасному синтаксисі наявні яскраво помітні тенденції корелятивності (некорелятивності) синтаксичних внутрішньо-текстових зв’язків і смислових відношень між останніми. Здебільшого, розглядаючи особливості синтаксичних зв’язків між компонентами тексту, звертають увагу на визначені ще М. С. Поспєловим зовнішні та внутрішні зв’язки між реченнями.
Досить чітка диференціація засобів зовнішнього і внутрішнього міжреченнєвого внутрішньотекстового зв’язку спрямована на окреслення закономірностей витворення єдиного часово-просторового текстового тла. Співвідношення видо-часових форм дієслів-присудків реченнєвих утворень є ґрунтом, на якому формується смислове ціле тексту.
Чітке окреслення синтаксичних міжреченнєвих зв’язків дозволить коректно говорити про саму сутність складного синтаксичного цілого, закономірності організації якого постають чітко простежуваними і виявлюваними.
До найелементарніших міжреченнєвих зв’язків належить ланцюговий, суть якого полягає у лінійній послідовності поєднуваних компонентів, внаслідок чого створюється кумулятивна семантика єдності (зміст одного речення входить складником до смислового тла іншого; перше речення до другого і т. д.). До спеціалізованих засобів реалізації цього зв’язку належать:
1) використання вказівно-замінювальних (компенсувальних) слів субстанційної, ад’єктивної, адвербіальної семантики типу він (вона, воно, вони), цей (ця, це…), такий (така, таке);
2) повтор елементів попереднього речення;
3) вживання родо-видових понять: 28 серпня розпочався форум україністів у Харкові на конгресі планується прослухати біля 900 доповідей. Метою зібрання є опрацювання подальших напрямів роботи;
4) використання синонімів.
Ланцюговий зв’язок базується на закономірностях поєднання речень, розташованих одне за одним, то витворюється своєрідна спадкоємність смислового тла. Остання виявляється в тому, що кожне наступне речення ускладнюється смисловою єдністю попереднього.
У межах тексту засоби реалізації ланцюгового зв’язку не постають відокремленими і ізольованими один від одного, вони перетинаються в своєму активі між собою, витворюючи цілісну струнку систему, завдяки чому не впадає в око одноманітність вияву ланцюгового зв’язку.
Особливої уваги заслуговує паралельний зв’язок, що полягає в однаковому формальному вираженні функціонально співвіднесених членів речення. Мова йде про розташовані контактно поєднувані речення. Розмежовують сильний і слабкий паралельні міжреченнєві зв’язки. До сильного паралельного зв’язку належить такий, при якому взаємодія функціонально співвіднесених членів поєднуваних речень посилюється повтором акцентованих компонентів останніх і вони здебільшого виносяться або в абсолютний початок, або в абсолютний кінець .
Посилення паралелізму функціонально співвіднесених членів речення зумовлює також наявність у структурі речень носіїв семантики переліку.
Загалом паралельний зв’язок ґрунтується на співвідношенні видо-часових форм дієслів-присудків, що уможливлює розгляд останніх як внутрішніх чинників міжреченнєвої взаємодії. За умови такої взаємодії, нічим іншим не підкріпленої, реалізується слабка форма паралельного синтаксичного зв‘язку. Подібна взаємодія здебільшого посилюється смисловим співвідношенням поєднуваних речень.
Ділові папери мають специфічний синтаксис. Здебільшого це прямий порядок слів з узгодженим і неузгодженим означенням. Вставні слова, які пояснюють окремі поняття чи систематизують виклад, переважно стоять на початку речення. Щодо структури ділових паперів, то майже всі присудки стоять у теперішньому часі.
Поширеними є пасивні структури типу: закони приймаються, накази виконуються; вживання інфінітивних конструкцій (створити комісію, відкликати працівників.
Часто у діловому мовленні використовуються дієприкметникові й дієприслівникові конструкції, що надають висловлюванню стислості. Тому найчастіше в ділових паперах надається перевага простим реченням. Типовою ознакою ділового стилю є використання віддієслівних іменників (провести огляд, подати звіт. В мові ділових паперів є такі сполучення дієслівного типу, які багато раз використовуються в конкретній виробничій ситуації: взяти за основу, взяти до уваги.
Окремі словосполучення та фразеологічні звороти розрізняються в українській та російській мови своєю побудовою оформленням компонентів : вибачити товаришеві - извенить товарища; навчитися мови - обучаться языку; посилати поштою -– посылать по почте тощо.