Розвиток матеріалістичних уявлень у до класичній античній філософії. Мілетська школа: Фалес, Анаксімен, Анаксімандр, Геракліт із Ефесу. Атомізм Демокріта та Левкіппа.

Семінар 1 по філософії

Загальна характеристика філософської думки стародавньої Індії.

1.1. Школи ведистських традицій, що визнають авторитет Вед (ведизм, йога)

Про релігійні і міфологічних уявленнях племен ведійської епохи можна судити з пам'ятників того періоду - ведів, що містить багатий матеріал з міфології, релігії, ритуалу. Ведийские гімни вважалися і вважаються в Індії священними текстами, їх усно передавали з покоління в покоління, дбайливо зберігали. Сукупність цих вірувань називають ведизмом. Ведизм ні общеиндийской релігією, а процвітав лише Східному Пенджабі і Уттар Продеш, які заселила група індоарійських племен. Самевона і стала творцем «Рігвед» та інших ведійських збірок (самхит).
Для ведизму характерним було обожнювання природи як цілого (співтовариством богів-небожителів) і окремих природних і соціальних явищ: Так Індра - бог грози і могутньої волі; Варуна - бог світового порядку і справедливості; Агні - бог вогню і домашнього вогнища; Сома - бог священного напою. Всього до вищих ведійських божеств прийнято відносити 33 бога. Індійці епохи вед поділяли весь світ на 3 сфери - небо, землю, антарижну (простір між ними), і з кожною з цих сфер асоціювалися певні божества. До богів неба ставився Варуна; до богів землі - Агні та Сома. Суворої ієрархії богів не існувало; звертаючись до конкретного Богу, ведійци наділяли його характеристиками багатьох богів. Творцем всього: богів, людей, землі, неба, сонця - було якесь абстрактне божество Пуруша. Все навколо - рослини, гори, річки - вважалося божественним, трохи пізніше з'явилося вчення про переселення душ. Ведійци вірили, що після смерті душа святого вирушає в рай, а грішника - в країну Ями. Боги, як і люди здатні були померти.
Багато рис ведизму увійшли в індуїзм, це був новий етап у розвитку духовного життя, тобто поява першої релігії.

Йога спирається на Веди і є однією з ведичних філософських шкіл. Йога означає "зосередження", її засновником вважається мудрець Патанджалі (II ст. До н.е.). Йога - це філософія і практика. Йога - є індивідуальний шлях порятунку і призначена для досягнення контролю над почуттями та думками, в першу чергу, за допомогою медитації. У системі йоги віра в бога розглядається як елемент теоретичного світогляду і як умова практичної діяльності, спрямованої на звільнення від страждань. З'єднання з Єдиним необхідно для усвідомлення власної єдності. При успішному оволодінні медитацією, людина приходить до стану самадхі (тобто стану повної интраверсии, що досягається після цілого ряду фізичних і психічних вправ і зосередженості). Крім цього, йога включає в себе і правила прийому їжі. Їжа ділиться на три категорії відповідно трьом гунам матеріальної природи, до якої вона належить. Наприклад, їжа в гунах невігластва і пристрасті здатна помножити страждання, нещастя, хвороби (перш за все, це м'ясо). Вчителі йоги особливу увагу звертають на необхідність вироблення терпимості по відношенню до інших навчань

 

 

1.2 Школи, що заперечують авторитет Вед (буддизм, джайнізм).

 

Буддизм

Значно пізніше, ніж ведизм, в Індії склався Буддизм. Творець цього вчення, Сидгартха Шаньямуні, народився в 563 році в Лумбине в кшатрийской сім'ї. До 40 років він досяг просвітлення і став називатися Буддою. Більш точно розповісти про час появи його вчення неможливо, але те, що Будда реальна історична особа - це факт.

Буддизм збагатив релігійну практику прийомом, які належать до області індивідуального культу. Мається на увазі така форма релігійної поведінки, як бхавана - поглиблення в самого себе, у свій внутрішній світ з метою зосередженого міркування про істини віри, що одержало подальше поширення в таких напрямках буддизму, як "чань" і "дзен". Багато дослідників вважають, що етика в Буддизмі займає центральне місце і це робить його в більшому ступені етичним, філософським вченням, а не релігією. Більшість понять у Буддизмі носить розпливчастий, багатозначний характер, що робить його більш гнучким і добре адаптованим до місцевих культів і вірувань, здатним до трансформації. Так послідовники Будди утворили численні чернечі громади, які є головними осередками поширення релігії.

Як і релігія, буддизм містив у собі ідею про порятунок - в буддизмі вона іменується «нірваною». Досягти її можливо лише дотримуючись певних заповідей. Життя - страждання, яке виникає у зв'язку з бажанням, прагненням до земного існування та його радощів. Тому слід відмовитися від бажань і слідувати «восьмеричному шляху» - праведним поглядам, праведному поведінки, праведним зусиллям, праведною промови, праведному образу думки, праведною пам'яті, праведному способу життя і самозаглиблення. В буддизмі величезну роль грала етична сторона. Прислухаючись до «восьмеричному шляху» людина повинна покладатися на самого себе, а не шукати допомоги ззовні. Буддизм не визнавав існування бога творця, від якої залежить у світі, в тому числі і людське життя. Причина всіх земних страждань людини у його особистому засліпленні; нездатність відмовитися від мирських бажань. Лише погашенням будь реакцій на світ, знищенням власного «я» можна досягти нірвани.

 

Джайнізм

Джайністской школа виникла в VI столітті до нашої ери на основі розвитку навчань (мудреців). Вона є однією з неортодоксальних філософських шкіл Стародавньої Індії. Джайнізм виник в один час з буддизмом і також в Північній Індії. Він увібрав в себе вчення індуїзму про переродження душ і спокутування за вчинки. Поряд з цим він проповідує ще більш суворі правила не заподіяння шкоди будь-яким живим істотам. Оскільки ж оранка землі може спричинити за собою знищення живих істот - хробаків, комах, серед джайнів завжди переважали не хлібороби, а торговці, ремісники, лихварі. Етичні розпорядження джайнізму включають обіти правдивості, стриманості, бесстрастности, сувора заборона злодійства. Філософія джайнізму отримала свою назву на ім'я одного із засновників - Вардхамана, на прізвисько переможець ("Джина"). Мета навчання джайнізму - досягнення такого способу життя, при якому можливе звільнення людини від пристрастей. Головною ознакою душі у людини джайнізм вважає розвиток свідомості. Ступінь свідомості людей різна. Це тому, що душа схильна ототожнювати себе з тілом. І, незважаючи на те, що за природою душа досконала і можливості її безмежні, в тому числі безмежні можливості пізнання; душу (скована тілом) несе в собі ще й тягар минулих життів, минулих дій, почуттів і думок. Причина обмеженості душі - в її уподобаннях і пристрастях. І тут величезна роль знання, тільки воно здатне звільнити душу від уподобань, від матерії. Це знання передається вчителями, які перемогли (звідси Джина - Переможець) власні пристрасті і здатні навчити цьому інших. Знання - це не тільки послух вчителю, а й правильна поведінка, образ дій. Звільнення від пристрастей досягається за допомогою аскетизму.

 

2.1 Загальна характеристика філософії стародавнього Китаю (конфуціанство, даосизм)

Давньокитайська філософія, як і індійська, була тісно пов'язана з мі­фологічними уявленнями минулого, що збереглися у стародавніх книгах китайської освіченості. У цих класичних книгах містяться уявлення про світ і людину, перші спроби їх філософського осмислення. Так, у «Книзі перемін» дається тлумачення понять, які є вихідними для всієї китайської культури і які визнавалися практично всіма філософськими системами Стародавнього Китаю. Це поняття «Інь», «Ян» і «Дао». Світ, згідно з ки­тайськими уявленнями, є вічною боротьбою двох протилежних сил

Даосизм і конфуціанство є двома протилежними полюсами світоба­чення китайців. У культурі Китаю вони нерозривно пов'язані між собою , як Інь-Ян. У різні часи своєї історії китайська культура тяжіла до однієї чи іншої філософської традиції, тому можна говорити про переплетення у ки­тайському суспільстві конфуціанських ідей з даосистськими. Конфуціанст­во панувало у сфері соціально-сімейних стосунків, воно стало офіційною, державною ідеологією та релігією Китаю. В інтимних глибинах людської душі головне місце належало даосизму.

Конфуціанство виникає у VI ст. до н. е., його засновником став Кон-фуцій (це латинська версія імені Кун Фуцзи). Основним літературним дже­релом конфуціанства є книга «Лунь-юй» («Бесіди та висловлювання»).

Конфуціанство етико-політичне вчення, основна увага в ньому придіїясться мистецтву управління і вихованню людини в дусі поваги до предків, до держави, до інших людей.

Усе конфуціанське вчення було спрямоване на підкорення особистих інтересів людини інтересам держави. Під контролем конфуціанства як дер­жавної ідеології був весь образ життя китайців від стилю поведінки і мо­ви, смаків і звичок до одягу і зачіски. Згідно з правилами конфуціанської етики між старими і молодими, між вчителем і учнем, між чоловіком і жін­кою повинна існувати субординація. Кожен має знати своє місце і не пре­тендувати на чуже. І навіть між рівними за станом людьми повинна збері­гатися певна відстань, дистанція. Саме тому у конфуціанстві велике зна­чення мали формальні правила спілкування церемонії, ритуали, етикет. У чималій мірі конфуціанство сприяло формуванню і утвердженню в Китаї системи деспотичної держави з суворою ієрархією її членів.

 

Даосизм виникає приблизно у той же час, що і конфуціанство (заснов­ником даосизму був старший сучасник Конфуція Лао-цзи). Відрізняється даосизм від попередніх вчень, насамперед, своєю проблематикою. У центрі уваги даосів не соціально-етичні і політичні проблеми, а нату­рфілософія і проблеми взаємозв'язку людини з природою, космічним ці­лим. Основні положення даосизму були викладені у книзі «Даодецзин» (буквально «Книга про Дао і Де»).

Дао центральний даосистський термін, за допомогою якого можна дати відповідь на питання про походження світу і спосіб його існування. Дао першопричина, першоосновна і єдиний закон світу, якому підкоря­ються і природа, і суспільство, і людина. Сутністю Дао є небуття, тому Дао неможливо осягнути розумом, неможливо дати йому визначення. Усе в світі є мінливим і плинним, нестійким і невічним, усе з часом іде в небуття, повертається до своєї основи і знаходить спокій. Вічним є тільки Дао, тіль­ки небуття. Подібно до буддизму, даосисти наполягають на ілюзорності всіх протилежностей. Насправді все у цьому світі перебуває в єдності, і ця єдність є Дао. Побачити її через стан досягнення просвітлення може тільки «досконаломудрий».

 

 

Антична філософія.

Розвиток матеріалістичних уявлень у до класичній античній філософії. Мілетська школа: Фалес, Анаксімен, Анаксімандр, Геракліт із Ефесу. Атомізм Демокріта та Левкіппа.

 

Найдавніша з відомих нам філософських шкіл виникла в м. Мілет, розташованому в Іонії (Мала Азія). Засновником її вважається Фалес, (сер. VІ ст. до н.е.). Він стверджував, що першоосновою світу є вода, з якої все виникає і в яку все перетворюється. Учень Фалеса Анаксимандр (VI ст. до н.е.) піднявся до думки про абстрактний характер першооснови. За принцип всіх принципів, початок всіх початків він прийняв "апейрон", тобто безмежне. Він підкреслив відсутність у першооснови визначеної якості. Безпочатковий, без’якісний, безмежний апейрон уявляється як початок усього іншого, визначеного в початку, часі та просторі. Узагальнюючи матеріальне, Анаксімандр підійшов до філософської ідеї безкінечності, що складається з ідей безмежності (відсутності просторових меж) і вічності (відсутності часовихмеж).Анаксимен (585-525 рр. до н.е.) бачив основу світу в повітрі, Але пошуки першооснови серед природних стихій заводили в логічній тупик - першооснова не може бути частиною природи, оскільки те, що пояснюється (тобто природа), точніше її частина, не може бути принципом пояснення, яким має бути першооснова.

 

В ідеї матеріальної першооснови внутрішньо закладена діалектика. Найяскравіше діалектичні тенденції в ранній грецькій філософії проявились у вченні Геракліта Ефеського (544-470 рр. до н.е.). Першоосновою світу він вважав вогонь. Філософ пояснював буття як безперервний процес руху і зміни, породжений єдністю і боротьбою протилежностей. Рушійною силою розвитку є Логос, всезагальний закон, який ще розглядається у зв'язку з першоосновою. Пізніше, наприкінці УІ- початку У ст.до н.е. одним з впливових центрів філософії стає м. Елея. філософи елейської школи - Парменід, Зенон, Ксенофан, на противагу діалектичним поглядам Геракліта і мілетської школи висунули вчення про незмінну сутність буття, ілюзорність змін, відносність руху. Парменід уперше запропонував поняття буття як єдність, цілісність сущого. Зенон вперше поставив питання про проблеми безперервності і безкінечності.

Проти ідей елеатів пізніше виступив Демокрит (460-370 рр. до н.е.). Він переходить до множинної першооснови, подолавши ті труднощі в її розумінні, які були в елеатів. За першооснову Демокрит прийняв "атом" (у перекладі з грецької -"неподільний"). Під атомом філософ розумів матеріальну першооснову і в той самий час сутність речей. Всесвіт містить безмежну кількість частинок-атомів, які відрізняються розміром, формою, фігурою. Атоми рухаються в порожнечі під впливом необхідності, створюючи різноманітні тіла, якості яких визначаються поєднанням атомів. Атомістична теорія пояснює світ з нього самого, доводить його єдність і множинність, можливість руху при єдності буття. Атом розуміють як єдність матеріального й ідеального.