Військове виховання за часів Козаччини
Через татарську небезпеку у другій половині XVI ст. населення Україні концентрувалося на Поліссі, Волині, Поділлі та в Галичині. Але багаті на рибу, дичину, хутряних звірів долини лісостепових річок приваблювали промисловців-“уходників”. Вільне чоловіче населення навесні спускалося на човнах вниз Дніпром, де займалося рибальством і мисливством, а восени поверталось додому. Напади татар змусили Литву зміцнити свій південний кордон системою фортець. Були побудовані замки у Києві, Каневі, Черкасах, Звенигороді, Вінниці, Брацлаві, Барі, Кам’янці. Отримавши земельні угіддя на умовах виконання обов’язків прикордонної варти, знать будувала замки, в яких набирала з вільного люду козацькі дружини. Ведучими рисами дружинників вважалися відданість сюзерену, готовність до самопожертви, рівність, братерство, корпоративність, право вільного переходу до іншого феодала.
Наприкінці XV – на початку XVI ст. починалася нова доба в історії України – доба Козаччини. Козаки не лише продовжували славні традиції своїх попередників, вони також стали головною рушійною силою у боротьбі українського народу за волю. Майже кожен рік козацькі ватаги на чолі з лицарською шляхтою ходили у глибину татарських степів, на Молдову, штурмували турецькі фортеці, бились із татарськими загонами, звільняли полонених, захоплювали великі гурти степовиків. Особливо уславились організацією козацтва черкасько-каневські старости Остап Дашкевич і князь Дмитро Вишневецький. Професійні воїни-лицарі, вони все своє життя провели у походах. Саме Дмитро Вишневецький здійснив задум Дашкевича і у 1553-54 рр. на острові Мала Хортиця заснував першу Січ. За задумом Дашкевича, тут мали утримуватися 2000 козаків, які повинні були плавати на “чайках” і перешкоджати татарам переправлятися через Дніпро. Французький інженер Г.-Л. де Боплан писав: “Ця держава нездоланна у захисті проти могутності турків і жорстокості татар є міцною перепоною, здатною зупинити їхні безперервні, спустошливі набіги” [2, с. 16].
Основними напрямами військового виховання за часів Козаччини було релігійний, патріотичний, військово-професійний, розумовий, моральний, фізичний. Варто зазначити, що явище козацтва притаманне не лише Україні. Під час турецького володарювання на Балканах також виникали озброєні загони, які, як і українські козаки, вели боротьбу з турками (гайдуки у Сербії, Болгарії, Македонії; арматоли або мартолоси у Греції). Відмінність між українськими козаками та вищезгаданими загонами полягала у більшому відокремленні козаків від простого населення, оскільки з вищезгаданих країн лише Україна мала достатню кількість вільних земель для поселення (взимку гайдуки мусили були полишати військову справу і повертатися додому). Це відбилося на світогляді козаків, які протиставляли себе іншим верствам населення України та створювали власні традиції (в тому числі й військові). Але козаки не протиставляли себе всьому населенню України, виступаючи поборниками православної віри та української культури. Так, гетьман Петро Сагайдачний разом з козаками вступив до Київського братства.
У своїй масі козацтво не було однорідним. Крім поділу на реєстрових і січовиків існували інші категорії козацтва. У “прикордонних краях” мешкали козаки-хлібороби, які в разі небезпеки чи потреби кидали плуг та хапалися за шаблю. Крім них, по Низу “шниряли” ватаги неорганізованих козаків-добичників, які не належали до січового товариства і на власний ризик нападали на татар.
Релігійно-патріотичне виховання. Запорізьким козаком-січовиком вважався кожен, кого по прибутті у Січ вписували у військовий список. Вважається, що для цього треба було відповідати таким умовам: бути вільним, не мати сім’ї, знати рідну мову, бути православним та пройти на Запоріжжі підготовку з військової справи не менш ніж три роки. Пізніше, у XVIII ст., підготовка тривала близько року. Кампенгаузен (приватний секретар князя Потьомкіна) пише: “Кандидат, який здатний зносити труднощі січового життя, отримував вовняну козацьку одежу. Один рік він мусить прислужувати старшому козакові, лише після цього отримував повні права січового козака” [3, с. 48-49]. Хоча кандидат до січового козацтва мав відповідати певним умовам (див. вище), фактично до козаків приймали тих, хто не викликав підозри у січовиків. Серед них зустрічались і поляки, і москалі, і волохи, і турки, і татари, і євреї. Однак усі вони, перебуваючи на Запоріжжі, приймали православ’я (якщо до приходу на Січ не були православними). Православ’я стало для козаків різного походження об’єднуючим фактором. Необхідність релігійного виховання була зумовлена неподільністю понять “віросповідання” та “національність”.
Військово-професійне виховання. Служба відбувалася “по черзі”. Одна частина несла службу у січовій залозі, друга – виконувала вартові обов’язки в степу, на службі у флотилії тощо. На службу козак мав приходити з власною зброєю, одягом і харчами. Під час походів козаки дотримувалися суворої дисципліни, беззастережно виконували накази старшини. Безперервні війни, походи загартовували тіло й дух козаків. Поступово упроваджувалась спеціальна система військового виховання юнаків – козацька педагогіка. Вона передбачала такі основні завдання:
підготовка фізично загартованих воїнів – захисників рідного народу;
виховування в підростаючих поколіннях українського національного характеру і світогляду;
формування лицарських моральних чеснот, гуманізму, милосердя;
вироблення нетерпимості до всього, що протистоїть гуманній сутності людини;
виховування високу дисциплінованості;
формування морально-бойових якостей, що особливо необхідні в бою – стійкості, мужності, відваги, здатності переносити суворі випробування заради перемоги над ворогом тощо.
Як бачимо з відповідних джерел, військове виховання у Січі було ефективним і готувало кращих вояків, військова звитяга яких визнавалась навіть ворогами. Так, турецький літописець Наїма писав, що “нема в світі людей сміливіших, що менше дбали би про своє життя й менше лякались смерті” [2, с. 17]. Під час Визвольної війни навіть поляки відмічали хоробрість та звитягу козаків. Наприклад, П’єр Шевалье, який був секретарем французького посольства в Польщі, змальовуючи Берестейську битву зі слів польських офіцерів, писав: “Дві тисячі козаків відступили на малий пагорб, замкнулися в своєму таборі і вирішили боротися... В одному місці серед болота скупчилися триста козаків і хоробро оборонялися проти великого числа атакуючих, які натискали на них звідусюди... Нарешті, повністю оточені, вони майже всі загинули, але довелося з кожним з них вести бій. Залишився один, який боровся протягом трьох годин проти всього польського війська; він знайшов на болотяному озерці човна і, прикриваючись його бортами, витримав стрілянину поляків проти нього, витративши увесь свій порох, він потім узяв косу, якою відбивав усіх, хто хотів його схопити, …хоч і пробитий чотирнадцятьма кулями. Король дуже захопився хоробрістю цієї людини і наказав крикнути, що дарує йому життя, коли він здасться; на це останній гордо відповів, що він уже не дбає про те, щоб жити, а лише хоче умерти, як справжній вояка” [32, с. 161-163]. Отже, з наведених прикладів можна помітити дійовість методів козацького військового виховання.
Для підтримання у війську “послуху та спокою” проводилась профілактика правопорушень. За найтяжчі злочини козаки накладали головами або назавжди залишали Січ, не маючи права повернутись. Найбільш тяжким злочином вважалась втеча з поля бою. Польський хроніст Ставровольський писав, що “коли хто з них утече з битви, не сміє повернутись, бо скарають його смертю” [2, с. 14]. Засудженого прив’язували голим до стовпа, ставлячи коло нього бочку з вином і різки. Кожен, хто проходив повз, випивав чарку вина і б’є засудженого різками, скільки хоче і по чому попало. Важкими злочинами вважалося зваблення чужої дружини, крадіжка тощо [24, с. 51-54].
Козацтво поділялося на дві групи – старші козаки (у свою чергу поділялись на заможних і “голоту”) та молодиків. Хроніст Ставровольський (1628 р.) писав: “Кожен, охочий до воєнної слави... їде Дніпром до козацьких островів, а там їх вождь набирає з тих приходнів військо. Здатних вписує в реєстр... Прийнятих віддає під владу десятників-отаманів; їх вони слухають поки не зміниться їх заняття й становище. В козацькій раді не приймають участі “новики” до трьох літ. За той час вони виконують повинності джурів, а коли що наброять, то їх карають отамани дуже дошкульно. Таких новиків, окрім дев’яти старих вояків, має під собою отаман тридцять, а деколи й п’ятдесят” [2, с. 14]. Молодики становили значний відсоток козацького війська. Той же Ставровольський зазначав: “самих козаків не більше п’ятнадцяти тисяч, але з новиками виходить сорокатисячне військо...” [2, с. 15]. За згадками Еріха Лясоти, молодики жили разом із старшими козаками у куренях, які створювались за територіальним принципом. В обов’язки молодиків входила рибна ловля та “чорна” робота по куреню (прибирання, приготування їжі тощо), за що вони отримували гроші. Водночас козаки-молодики навчалися військовій справі в спеціальних січових школах. Перша подібна школа була заснована за часів гетьманування Петра Сагайдачного (1616-1622). Навчання було платним. Одержані кошти йшли на утримання похилих козаків, які не мали власної родини, однак і не бажали закінчувати своє життя у монастирі. Саме вони і навчали молодиків військовій справі, серед якої особливе місце займало фізичне виховання. У військову підготовку входило: фехтування на шаблях, верхова їзда, стрільба. За свідченнями іноземців, під час тренувань козаки “кулею” гасять свічку”. Вінницький полковник Іван Богун заслужено вважався кращим фехтувальником Європи: він бився з шаблями в обох руках, перемагаючи одразу кількох нападників. Чільне місце відводилося також плаванню та керуванню човнами. Духовна, фізична та психологічна культура козаків були на високому рівні. Молодь охоче переймала від бувалих козаків уміння створювати стаціонарні й рухомі (пересувні) табори з возів, які приступом не могли взяти значно переважаючі сили ворога.
Крім вивчення військової справи, козаки отримували загальну освіту, тобто здійснювалося розумове виховання. Вона складалася з таких ступенів: перший ступінь – сімейне, другій ступінь – родинно-шкільне, третій ступінь – підвищена і, вища освіта. Козаки вчилися читанню, співам, письму, молитвам і закону божому. Устрій “школярів” був подібний січовому. Вони вибирали зі свого середовища двох отаманів (одного – для дорослих, другого – для молодих) строком на один рік. Гроші на навчання вони отримували частково від “наказних” батьків, частково за дзвони та читання псалтирів, продаж ладана в січовій церкві, колядки. Крім того, молодики отримували певну частку від бойових запасів (свинцю та пороху), що приходили до Січі зі столиці на все низове військо. Запорозькі школи поділялися на січові, монастирські та церковно-приходські. Головним учителем у школах був ієромонах-уставник. Він піклувався про здоров’я, лікував і сповідував молодиків, звітував про шкільні справи кошовому отаману.
Молодики, щоб стати повноправними козаками, мали знайти поручителя. За звичаєм, він приводив молодика до куреня та вихваляв його позитивні якості. Спочатку козаки відмовлялися приймати молодика, лише після тривалих переконань поручителя козаки погоджувались прийняти молодика до куреня.
Особливий статус серед молодиків мали так звані джури – ті молодики, які проходили навчання не спільно з усіма, а у відомих козаків. Козаки, що прославили себе у походах, утримували по два-три джури. При отриманні звання “джури” одержували чингал (різновид кинджалу), також вони мали право носити рушницю або пістолі, але не мали права носити шаблю. Через три роки служби у свого наставника вони ставали повноправними козаками.
Для підтримання постійної бойової готовності та формування високого бойового духу у відносно спокійні часи проводилися маневри та паради військ під час так званих “пописів”. Наприклад, такий “генеральний попис” було проведено у 1637 р. перед польським королівським послом: “Вивели все військо в поле, казали їм презентуватися й дати сальву (салют) за здоров’я короля. І виконали вони це так порядно, що кожний міг переконатися, як добре вони приготовані до морського походу” [12, с. 261-262]. Пописи проводилися з часів гетьманування Петра Сагайдачного.
У подальшому, із перетворенням козацтва на привілейований стан (тобто козаки стали власниками, які зобов’язані нести військову службу), козаки втрачають поступово свою високу боєздатність і найчастіше відправляють замість себе наймитів. Але треба зазначити, що козаки перевищували боєздатністю вояків навколишніх держав, зокрема в місцях, які потерпали від нападів татар (особливо запорожці, “військові поселенці” Слобожанщини, з яких формувалися полки легкої кавалерії тощо). Тому перед урядом постала проблема створення професійного війська. Вона була вирішена після Визвольної війни, коли разом з реєстровими козаками використовувались “охотницькі” полки. Створені в кінці 60-х років XVII ст. наймані полки перетворились на частини регулярного війська з широкими військово-політичними функціями (компанійські). Устрій компанійських полків був зазвичай подібним до устрою січового козацтва. Так само “молодики” навчалися у старших козаків, за що останні отримували додаткову платню. “Хто з молодиком служить то шість карбованців і крім цього місячне в натурі або грішми” [12, с. 263] (загалом компанійцям платили по чотири карбованці). За службу “охотники” отримували платню, що звільняло їх від праці на землі і давало можливість присвячувати себе виключно військовій справі. Кандидат до реєстру найманого полку мав прослужити певний час і зарекомендувати себе здібним до військової служби. Після цього його приймали до товариства. Прийом здійснював особисто полковник у присутності осавула та писаря, за розпорядженням гетьмана. Полчани вивчали топографію, вчились володіти шаблею, мушкетом, займались верховою їздою тощо. Для підтримання постійної бойової підготовки проводились ревізії. У 1690 р. І. Мазепа розіслав усім компанійським полкам універсал з наказом “ревізію і пересмотр меж полками учинити, хто єсть годен і способен з товариства впред найдоватись под корогвами... І який доведеться не згодний до служби, того преч оддалити...” [11, с. 78]. Щоб полк не перетворився на юрбу розбійників, регулярно проводилась профілактика правопорушень. Полковий суддя визначав міру покарання – від биття перед полком до смертної кари, залежно від характеру злочину. Служили найманці від 17-18 до 40-50 років, залежно від того, яку несли службу (оперативну чи тилову).
Із втратою державності у XVIII ст. система козацького виховання поступово згорталася, однак західноєвропейські мандрівники другої половини XVIII ст. відзначали високу боєздатність і моральний стан тогочасного козацтва, протиставляючи його російським солдатам. Німецький мандрівник Гаммард, який подорожував по Україні у 1783 році, писав про козаків, що вони “...незрівнянні з іншими арміями. Їхня відвага, мужність, хоробрість, войовничість, послух перевищують вояків найкращих армій Європи. У Семилітній війні (1757-1764 рр.) козаки брали участь на боці Росії проти прусаків. Прусські гусари йшли на ворога так, як римські легіонери на германців. Проте наслідки битви були такі, що козаки своїми списами геть перебили прусських гусарів попід Цорндорфом” [3, с. 46].
Фізичне і моральне виховання. Про виховання дітей козаків згаданий автор пише, що “вони з малих літ учаться їздити на диких конях у степу й володіти зброєю і досягають такої ж майстерності, як гусари на маневрах” [3, с. 47]. У вихованні майбутніх козаків автор спостерігав велику роль принципів і методів морального виховання: дітей козаків виховували у почуття гуманності, правди і прагнення до добра. Широко побутував принцип позитивного прикладу: “Оповідання про козаків, про їхні славні подвиги запалюють молодь чинити найвідважніші діла, й вони знають у війні лише перемогу або смерть – третього не існує” [3, с. 47]. У свідомості козака неодмінно був присутній культ мужності й волі. Г.-Л. де Боплан зазначав: “Вони (козаки) дотепні, проникливі, щедрі, не ласі на велике багацтво, а зате божевільно розкохані на свободі: без неї в них життя не життя, для неї вони здіймають повстання, для неї живуть і гинуть” [2, с. 15].
Таким чином, військове виховання козацької доби, що ґрунтувалося на давньоруських традиціях, було важливим чинником формування боєздатного війська, бойові заслуги якого були знані далеко за межами України. На подібних засадах було побудовано військове виховання у формуваннях більш пізнього часу.