Риторика давньої Давнього Єгипту

Єгипетська цивілізація проіснувала 4,5 тисячі років майже не змінюючись, а усталеність тамтешнього буття багато в чому ґрунтувалася на усталеності мовно-літературних витоків. Як і в Месопотамії, тут важливою фігурою був писець-чиновник; продукували силу всіляких документів на папірусі, записували фольклор, релігійні твори та закони.

Очевидно, в Стародавньому Єгипті можна було завдяки ораторському таланту досягти успіху у сфері судового красномовства. Відома "Повість про красномовного поселянина" (записана, до речі, кілька разів) про те, як селянин не просто переконав володаря в тому, що його скривдив грабіжник, а й отримав все майно кривдника. Цікаво, що володар, прийнявши справедливе рішення одразу, примушував селянина дев'ять разів розповідати історію лише для того, аби насолодитися його красномовством і, записавши його оповідь на папірус, потішити фараона. "Не випадково ораторське мистецтво визнається потрібним не тільки знаті, а й простим людям".

Юридичні та політичні норми були осмислені єгиптянами як Маат — божественний порядок та істина, що не дають суспільству зірватися в хаос. Наприклад, в "Текстах пірамід" висловлено заклик до фараона "утвердити Маат на місці безладдя".

Задля утвердження в суспільстві соціальної гармонії широко використовувалася політична риторика.

Культ фараона та двірський етикет породжували специфічні урочисті формули, нині не завжди зрозумілі, побудовані часом на грі слів.

Фараон звертався до людей просто й "по-діловому", щедро обіцяючи всілякі блага.

Та коли цар звертався до подібних собі, то лексикон його втрачав простоту та діловитість і набував пишноти й урочистості.

Навіть у релігійних гімнах єгиптян втілений не стільки поетичний образ, не стільки ліричний порух душі, скільки натхненне поіменування, перелік речей реального світу, що, безумовно, робить ці тексти належними до риторики.

У релігійному красномовстві єгиптян виступають часом архаїчні табу, зумовлені страхом перед необхідністю називати небезпечні речі. Наприклад, тих, кого ховали у некрополі неподалік від Мемфісу, називали "притомленими".

Єгиптяни високо цінували вдало сказане побутове слово, свідченням чого є "Повчання" вельможі Птаххотепа своєму синові: "Шукаєш слова, дорогоцінного, мов той зелений камінь, а знаходиш його в рабині, що меле зерно".

Риторика Індії

Культура Стародавньої Індії — одна з найбагатших і найцікавіших культур світу. Постала вона як синтез культури місцевих племен і напівкочових племен аріїв, які завоювали Індію в середині II тис. до н. е.

Тут існувала багатюща релігійна, наукова та художня література на численних мовах Індостану. Домінувало поетичне слово: навіть історія подавалася як насичені поезією сказання (пурана), оскільки реальність трактовано в індуїстській релігії як Майю (ілюзію).

Юридична риторика знайшла своє літературне втілення в законах Ману та деяких інших подібних кодексах, їх не варто ідеалізувати: тут закріплено й соціальне гноблення, і чисто расистські принципи (диференціація "чорних" і "білих", поділ на варни — жерці, воїни, простолюд і принижене чорношкіре населення), причому якщо представник нижчої касти скаже щось проти жерця-брахмана - "залити йому рота розплавленим сріблом"). Але закони Ману закликають і захищати слабких від сильних.

Політична риторика Стародавньої Індії, як і на всьому Сході, реалізувалася передусім у царських написах. Наприклад, цар Ашока, який запровадив в III ст. до н. е. буддизм, декларує нові моральні норми, заперечуючи жорстокість і розлюденість старих традицій.

Глибока філософічність і яскрава образність, характерні для стилю священних книг - Вед, започаткували релігійну риторику Індії. Водночас місцева культурна традиція базувалася на обожненні сил природи, на самоспогляданні.

В обох системах слову надавалася магічна роль. З огляду на це брахмани довго не записували тексти Вед, оскільки неправильна вимова могла б, на їх думку, спотворити задум того, хто висловлюється, спричинити в космосі небажані вібрації. "Зосередження розумової і, отже, мовної праці в касті брамінів створило пріоритет літургічної та навчальної мови перед всіма іншими видами мовлення".

У гімнах Вед релігійна риторика представлена широко й змістовно. Недарма тут вшановували богиню Бач ("слово") — "царицю богів". Вона вважалася покровителькою мудрості і красномовства.

У розвитку релігійної риторики Індії слід виділити тексти буддизму, який надавав Давньоіндійському релігійному красномовству властивий особливо жорсткий ритуалізм, виголошення з теургічними цілями раз назавжди затверджених формул, ще й з детальним дотриманням законів фонетики. "Яджус" — жертвенна формула, що ніколи не мала б бути порушеною, і жрець, який її виголошував, виступав як уособлення певного божества; він також мусив контролювати правильне читання священних Вед.

Судячи з художньої літератури, красномовство було невід'ємною частиною побуту Давньої Індії. На багатьох сторінках давньоіндійських книг ведуть напружені діалоги, сперечаються, доводять своє чоловік із жінкою, суддя з підсудним, володар зі слугою, мудрець з невігласом тощо (книга повчальних і розважальних історій "Панчатантра" та ін.). Але традиційні формули, подібні до формул релігійного культу, визначали й тут характер красномовства. Існували навіть збірки опису домашніх обрядів і ритуальних заклинань.

Риторика Давнього Ірану

Іран — "країна аріїв" — сформувався як духовна спільнота на основі зороастрійської релігії, яка вчила, що в основі світу лежить боротьба добра й зла, і що людина повинна служити лише добру та культурі. Остання, правда була ще досить архаїчною: щойно перейшовши від кочів'я до землеробства, давні іранці обожнювали хліборобство та скотарство. Влада царів забезпечувала єдність країни; водночас царі, як і всі монархи Стародавнього Сходу, прагнули до повного володарювання над розумом і волею підлеглих, до підкорення все нових і нових народів.

Юридичне красномовство було в цій країні не самою розвиненою сферою: тиранія царів та їхніх намісників, безправність особистості робили Іран країною, де судочинство цілком залежало від волі володаря. Та занадто категоричними були б твердження, що в Давньому Ірані панували суцільна сваволя і несправедливість: відома давньоіранська приказка, що невинна дівчина може пройти з мішком золота за плечима всю країну вздовж і поперек, не зазнавши ані найменшої кривди. Аристократія Ірану культивувала виняткову чесність — тут вважалося за ганьбу сказати неправду. Володарі Ірану щедро робили декларації щодо власної справедливості.

Одночасно цікавою є риторична формула, яка передає атмосферу політичного життя та характер судочинства в Давньому Ірані: найбільш наближених до царя людей, які наглядали за сатрапами, називали "очі й вуха царя".

Релігійна риторика визначена характером проповіді згаданого щойно пророка Заратустри (IX—VI ст. до н. е.), який закликав поклонятися лише доброму божеству Агура-Мазди й уникати сфери зла, над якою володарював Ангро Майнью. Із уславлення Агура-Мазди та підвладних йому добрих божеств склалася Авеста — книга, що сконденсувала проповіді Заратустри. Ця книга, хоча й сповнена яскравих поетичних образів, є передусім релігійною проповіддю, пам'яткою натхненної риторики.

Уціліли написи великих царів Ірану, які, підкоривши вавилонську державу, засвоїли клинопис (а почасти й арамейську мову Вавилону як загальносхідну мову спілкування) і прославляли себе в царських написах. Однотипних до месопотамських чи єгипетських. Ці написи є важливими пам'ятками архаїчного політичного красномовства Ірану.

Про особливості побутового красномовства давніх іранців можна зробити висновок на підставі такого листа сестри братові:

"Привіт моєму брату. Чи будеш ти добре поводитися з моїми дітьми, коли я помру? Чи викупиш ти їх з боргової тюрми, якщо вони туди потраплять? За мого життя ти був зі мною жорстоким. Підніми голову і скажи правду, дивлячись на сонце: чи ж не ростила я тебе, начебто ти був моїм власним сином? Чи я повинна сама прийти до тебе і сказати все це прямо тобі в очі? Чому, коли наш брат Римут захворів, ти не відправив його до мене? Пришли мені ячменю і фініків, бо в мене нічого немає. Нехай цей лист пом'якшить твоє серце, і боги зроблять твоє серце милосердним.

Риторика Давнього Китаю

Китай — одна з найдавніших цивілізацій світу; допитливі та трудолюбиві китайці першими у світі винайшли компас і порох, шовк і порцеляну. Тут розвинулися багата література та складна ієрогліфічна писемність, витонченість звичаїв і ускладнена церемоніальність у спілкуванні .

Тривалий час ця цивілізація розвивалася в умовах свідомої ізоляції від інших народів, символом чого стала Велика Китайська стіна, якою колись правителі Китаю — "Піднебесної" країни — хотіли відгородитися від "варварів".

Законодавство Стародавнього Китаю було досить розвиненим, і юридична риторика тут посідала значне місце. Щоправда, постулати китайських юристів цієї пори, установка на залякування не в усякої сьогоднішньої людини можуть викликати захоплення.

Цілісність держави та єдність китайського народу забезпечувала централізована, сильна влада. Становлення політичної риторики в Давньому Китаї, як і на всьому Сході, пов'язано з пропагандою сили, нездоланності, величі правителя. Поширеними в той час були царські написи, подібні до царських написів інших давніх держав Сходу. Власне, ще до об'єднання Китаю правителі окремих місцевостей фіксували свої перемоги в написах.

Вже в III тис. до н. е. виникають записи промов царів, які були зразком для майбутніх поколінь: їх вчили напам'ять та використовували у відповідних ситуаціях. Дослідники давньокитайської культури небезпідставно вважають, що "до початку літератури можна віднести едикти та укази давніх правителів (серед них такі, що за характером і стилем можуть вважатися першими зразками риторичної прози) ".

У IV ст. до н. е. ці тексти було згруповано в "Книзі передань", "Промовах царств" та "Промовах царств, що борються". Тут присутні риторичні звертання до предків, військове красномовство, дипломатичні промови тощо. В китайській політичній риториці спостерігається неприхована тенденційність, полеміка, таврування противників і відверте замовчування невигідних речей.

Царська влада забезпечувала як законність, так і право. Судова риторика, зрештою, виникає в Китаї не внаслідок змагань і дискусій сторін, що судяться, а, як у Вавилоні чи Єгипті, в царських указах. Щоправда, китайська юридична проза нерідко змішує реальність і міф, щоб надати явищам авторитетності ("Закони Чжоу").

На духовне життя Китаю, його релігійну риторику справили могутній вплив дві великі релігійно-філософські системи — конфуціанство та даосизм.

Конфуцій, який жив у V ст. до н. е., сформував поняття Високого Неба, якому підлягає Син Неба — імператор, що є батьком вельможам, а ті — батьками отців сімейств і т. ін. Ця ієрархія свідчила про прагнення впорядкувати відносини природи і людини, а також стосунки в суспільстві. Водночас Конфуцій формулює категорію жень — гуманність, закликаючи до гармонійних і людяних стосунків.

Теоретичні надбання Конфуція та його послідовників започаткували китайську дидактику. Конфуцій вбачав основу життя у дотриманні всіляких церемоніалів, покликаних оберігати існуючий порядок, забезпечувати гуманність. Усе це стало передумовою виникнення та розвитку риторичної традиції, оформленої в певну систему.

Конфуціанські повчання (які й досі визначають свідомість китайця) — типова риторика морально-етичного характеру.

"Шляхетний муж піклується про дев'ять речей: коли дивишся — бачити; коли слухаєш — чути; аби на обличчі була привітність, а у вигляді — шанобливість; у мові — відданість; а в справах — наважливість; якщо ти в сумнівах — питай, у гніві — думай про наслідки; коли що береш, пам'ятай про борг".

Конфуціанські ідеї живили собою велику й багату художню літературу Китаю. Серцевиною конфуціанського літературного тексту є власне риторика, пряме повчання, моралізаторство, життєві приклади тощо.

Отож, риторика прислужилася становленню філософії та релігійної думки Давнього Китаю.

З часом виклад релігійно-філософських ідей набув характеру справжньої проповіді. Одночасно риторика стала невід'ємною частиною двірського та феодального побуту Китаю.

На Давньому Сході склалася різноманітна й багата риторична практика. Але здебільшого вона розвивалася стихійно; красномовці не дуже піклувалися щодо теоретичного узагальнення свого досвіду. Але роль риторики у суспільному житті була досить помітною. З розвитком міждержавних відносин риторичний досвід Сходу адаптувався і на європейських теренах. Наприклад, Солон, спартанський законодавець, запозичує (за переказом) традиції юридичної риторики з Єгипту.