Класифікація наукових теорій

Семінар ОНД №1


  1. Поняття про науку
  2. Наука і знання
  3. Етапи розвитку науки
  4. Класифікація наук
  5. Структура наукової теорії
  6. Функції наукової теорії
  7. Класифікація наукових теорій

Поняття про науку

Виникнення науки в Європі сягає 6-5 століття до н.е. Одним з головних ареалів її виникнення була Давня Греція. Соціально-економічні, культурні, духовні умови, що склалися у містах-державах, сприяли зруйнуванню міфологічних систем. Рівень розвитку виробництва, соціально-економічних відносин спричинив розділення розумової та фізичної праці. Окремі елементи наукових знань існували і в більш давньому суспільстві, але вони мали розрізнений характер.
Соціальні функції науки змінювалися й розвивалися протягом історії людства, як і сама людина. Можна виділити три групи соціальних функцій науки:
- культурно-світоглядна;
- функція науки як безпосередньої виробничої сили;
- функція науки як соціальної сили.
У різні епохи ці функції були представлені по-різному, наприклад, у середньовіччі культурно-світоглядні проблеми в суспільстві обговорювалися у теології. В епоху Відродження право формування світогляду у значній мірі стала відвойовувати наука. Для сучасного виробництва характерним є широке застосування наукових знань.
Складність науки обумовила розмаїтість визначень її предмету. Вихідною основою розуміння науки є сама наукова діяльність, наукова творчість, а також вивчення загальних та специфічних законів природи і суспільства.
Поняття наука формується на осн. Вона містить у собі всі умови і моменти цього виробництва. А саме: учених з їх знаннями і здібностями, кваліфікацією і досвідом, з поділом і кооперацією наукової праці, наукові установи, експериментальне і лабораторне устаткування, методи науково-дослідної роботи, поняття і категоріальний апарат, систему наукової інформації, а також усю суму знань, які виступають як попередні посилання, або засоби чи результати наукового пізнання.
Характерні риси науки:
чергування екстенсивних і революційних періодів її розвитку; діалектичне поєднання процесів диференціації та інтеграції наукових знань; розвиток фундаментальних та прикладних досліджень.
Функції науки
· пізнавальна — задоволення потреб людей у пізнанні законів природи, суспільства, мислення;
· практично-дієва — постійне вдосконалення виробництва і системи суспільних відносин як безпосередньої виробничої сили;
· культурно-виховна — розвиток культури, гуманізація процесу виховання та формування нового покоління, сприяння подальшому розвитку і ові єдиного гносеологічного і соціологічного підходу до розкриття її природи. З огляду на принципове значення цього поняття в методології наукового пізнання наведемо деякі типові визначення науки.
Наука - це сфера дослідницької діяльності, що спрямована на виробництво нових знань про природу, суспільство і процеси мислення самовдосконаленню людини як індивіда і суспільства в цілому.
В історії людства відбувалися закономірні зміни щодо «спокійних» і революційних періодів розвитку науки, яка знаходилася в єдиному потоці процесів, що відбувалися та відбуваються в суспільстві. Тому слід підкреслити, що наука, її історія, не можуть бути відокремленими від розвитку суспільства в цілому.
Принципи діалектико-матеріалістичного підходу складали методологічну основу класифікації наук третього етапу і визначали нерозривну єдність принципів об'єктивності (координації) і субординації, а також методологічних, гносеологічних і логічних боків загального зв'язку наук.

 

Наука і знання

Наука - це соціально значуща сфера людської діяль­ності, функцією якої є вироблення й використання теоре­тично-систематизованих знань про дійсність. Наука є скла­довою частиною духовної культури людства. Як система знань вона охоплює не тільки фактичні дані про предмети оточуючого світу, людської думки та дії, а й певні форми та способи усвідомлення їх.

Знання - це перевірений практикою результат пізнан­ня дійсності, адекватне її відбиття у свідомості людини. Саме процес руху людської думки від незнання до знання називають пізнанням, в основі якого лежить відтворення у свідомості людини об'єктивної реальності. Це взаємодія суб'єкта й об'єкта, результатом якого є нове знання про світ, відображення об'єктивної дійсності в свідомості лю­дини в процесі її практичної діяльності (виробничої, розу­мової, наукової).
Вся наука, людські пізнання спрямовані на досягнен­ня достовірних знань, що відображають дійсність. Ці знан­ня існують у вигляді законів науки, теоретичних поло­жень, висновків, вчень, підтверджених практикою і існуючих об'єктивно, незалежно від праці та відкриття вчених. Але разом з тим наукові знання можуть бути відносні, абсолютні та апріорні.
^ Відносні знання відзначаються неповнотою відповід­ності образу і об'єкту.
Абсолютні знання - це повне, вичерпне відтворення узагальнених уявлень про об'єкт, що забезпечує абсолют­ну відповідність образу і об'єкту в певний період пізнання.
^ Апріорні знання - ті, що не ґрунтуються на досвіді, а передують йому і вказують шлях здобуття наукових знань.
Наукове пізнання - це дослідження, характерне свої­ми особливими цілями й завданнями, методами отриман­ня і перевірки нових знань. Воно покликане прокладати шлях практиці, надавати теоретичні основи для вирішен­ня практичних проблем. Рушійною силою пізнання є прак­тика, вона дає науці фактичний матеріал, який потребує теоретичного осмислення та обґрунтування, що створює надійну основу розуміння сутності явищ об'єктивної дійсності. Шлях пізнання визначається від живого спог­лядання до абстрактного мислення і від останнього — до практики. Це є головною функцією наукової діяльності.

 

Етапи розвитку науки

Кожна галузь знань послідовно долає три стани:
1. Теоретичний (стан вимислу).
2. Метафізичний (абстрактний) стан.
3. Науковий (позитивний)стан.

На думку французького філософа Гастона Башлара (1884 — 1962), формування наукового духу (науки) охоп-лює такі стани (етапи):

—донауковий стан (від класичної античності до XVII—XVIII ст.);

—науковий стан (останні десятиліття XVIII — поча-ток XX ст.);

—стан нового наукового духу (починається в 1905 р. теорією відносності).
Радикальні якісні зрушення в розвитку науки ви-значені як наукові революції. Саме так оцінено виникнення у XVII ст. природознавства. Воно засвідчило, що наука набула історичної сили, а наукові знання за зна-ченням випередили значення техніки. Відтоді наукові уявлення про навколишній світ стали змагатися з побу-товими уявленнями. Будучи закономірним етапом у розвитку науки, наукова революція XVII ст. докорінно змінила уявлення про будову Всесвіту і місце в ньому людини. Вона спричинила злам у людському мисленні, спонукала до наукової творчості, спрямувала погляд і думку вчених у раніше недоступні сфери.
До найголовніших особливостей наукової революції належать:
1. Яскравий творчий характер. Здобуті раніше знан-ня не руйнувались, а інтерпретувалися у контексті но-вого їх розуміння.
2. Зміна відповідно до нових уявлень, нове тлума-чення раніше здобутих знань. У період наукової рево-люції нове створюється на ґрунті вже існуючого. Неспо-дівано виявляється, що в наявній інформації давно ви-зрівали елементи нового. Тому наукова революція не є миттєвим переворотом, оскільки нове не відразу отри-мує в науці визнання.
3. Поява протягом 1—3 поколінь великої кількості талановитих осіб. Вони піднімають цілий пласт знань на небувалу висоту і тривалий час не мають собі рівних.
4. Бурхливий розвиток фізико-математичних наук.
Як особливий соціальний інститут, наука започатковується у XVII ст., з виникненням перших наукових товариств й академій, її історія охоплює три наукові революції.

Перша наукова революція (XVII—XVIII ст.). У цей період відбулося становлення класичного природо-знавства. Основні його критерії і характеристики поля-гають в об'єктивності знання, достовірності його похо-дження, вилученні з нього елементів, що не стосуються пізнавального суб'єкта і процедур його пізнавальної ді-яльності. Головною вимогою до науки було досягнення чистої об'єктивності знання. Наука швидко набувала престижу й авторитетності, претендуючи разом із філософією на єдино адекватне втілення розуму. Зростаючий авторитет науки прислужився виникненню першої форми сцієнтизму (лат. scientia — знання, наука), при-хильники якого абсолютизували роль і значення науки. В його лоні сформувався так званий сціснтичниіі (ідео-логічний) утопізм — теорія, згідно з якою суспільні відносини можуть бути цілком п.ізнаними і прозорими, а політика ґрунтується на винятково наукових законах, що збігаються з законами природи.

Друга наукова революція (кінець XIX — початок XX ст.). Вона спричинила появу нової, некласичної на-уки, якій належать відкриття електрона, радіо, пере-творення хімічних елементів, створення теорії відноснос-ті і квантової теорії, проникнення у мікросвіт і пізнання великих швидкостей. Радикальні зміни відбулися в усіх сферах наукового знання. Заявили про себе нові наукові напрями, зокрема кібернетика і теорія систем.
Некласична наука вже не висувала претензій на пов-ну чи й абсолютну об'єктивність знання, на відсутність у ньому суб'єктивного аспекту. У ній різко зросла роль суб'єктивного чинника. Дедалі більше вона враховувала вплив методів, способів і засобів пізнання. Безперечним було для неї і те, що пізнання зумовлене не тільки при-родою пізнавального об'єкта, а й багатьма іншими чин-никами, її знання неухильно позбавлялося емпіризму, втрачало дослідницьке походження, стаючи суто теоре-тичним.

Третя наукова революція (середина XX ст. — сього-дення). Оскільки вона була продовженням другої науко-вої революції, її також називають науково-технічною, або науково-технологічною. Головним її результатом було виникнення постнекласичної науки. Подібно до того, як перша наукова революція переросла у промис-лову революцію, що породила індустріальну цивіліза-цію, третя наукова революція перетворилась у техноло-гічну, яка формує постіндустріальну цивілізацію. Їй відповідає постіндустріальне, інформаційне, постмодерне суспільство. Основою цього суспільства є новітні високі й тонкі технології, які ґрунтуються на нових джерелах і видах енергії, нових матеріалах і засобах управління технологічними процесами. Виняткову роль при цьому відіграють комп'ютери, засоби масової комунікації й інформатики, розвиток і поширення яких набули гігантських масштабів.

 

Класифікація наук

Загалом галузі науки зазвичай класифікуються за двома головними напрямками:

  • природничі науки вивчають природні явища,
  • суспільні науки — людську поведінку, мислення і суспільство.

Найвідомішими і найбільш визнаними класифікаціями наук і наукових досліджень є їх розмежування за критеріями:

— об'єкта і предмета дослідження (механіка, фізика, хімія, біологія, фізіологія, географія тощо, а також науки, що утворилися внаслідок їх синтезу — біофізика,

біохімія, фізична хімія та ін.);

— сфери дослідження (природничі, суспільні і технічні);

— способу і методів одержання нового знання (теоретичні й емпіричні науки);

— зв'язків із предметною діяльністю (теоретичні і практичні науки).

Вже в добу античності не лише продукувалися нові знання, а й були здійснені спроби класифікації існуючих. Одним з перших таку спробу здійснив Демокріт (470 чи 460 — 380 чи 370 до н. е.), який наукову систему поділяв на три частини:

вступну;

фізику (науку про різноманітні прояви буття);

етику (похідну від фізики).

У його класифікації всі розділи були органічно поєднані: вступна (каноніка) належала до фізики як її вихідний розділ, вона мала не логічний характер, а обґрунтовувала правильність обраного системою шляху, захищала основні положення наукової системи від ворожих їй учень. Етика вважалася додатком до фізики.

Класифікація наук, яку запропонував німецький мислитель Фрідріх Енгельс (1820—1895), відповідала рівню розвитку знань другої половини XIX ст. Розглядаючи принципи матеріальної єдності світу і його невичерпної якісної багатоманітності, він виокремлював науки за описуваними ними формами руху матерії. На цій підставі Енгельс доводив, що класифікація наук, кожна з яких аналізує окрему форму руху або ряд пов'язаних між собою і таких, що переходять одна в одну, форм руху, є одночасно класифікацією, розташуванням, згідно із внутрішньо притаманною їм послідовністю цих форм руху, і в цьому полягає її значення.

Так, німецький філософ Генріх Ріккерт (1863—1936), прагнучи показати заплутаність і складність проблеми класифікації наук і всю безпорадність у

цьому питанні звичайних схем, вважав, що емпіричні науки розпадаються на дві головні групи: природознавство (науки, які вивчають фізики, хіміки, анатоми, фізіологи, біологи, геологи) та науки про культуру (які досліджують теологи, юристи, історики і філологи), тобто суспільні, гуманітарні науки.

Е. Гуссерлю належить класифікація — за характером понять, утворених певними науками. За цією ознакою він поділив всі науки на дескриптивні, які ґрунтуються на описуванні, використовуючи дескриптивні (описові) поняття, і точні науки, які прояснюються за допомогою однозначного, точного визначення.

Геометрію та інші математичні науки він назвав точними, а природничі — дескриптивними, хоча й вважав, що вони тісно пов'язані між собою. Традиційною вважається класифікація наук за предметом дослідження, згідно з якою виокремлюють математичні, фізичні, хімічні, біологічні, технічні, соціальні науки тощо. Іншим прикладом традиційної класифікації наук є їх поділ залежно від пізнання та практичної дії на теоретичні (фізика, хімія, астрономія, біологія, математика та інші) і прикладні (радіотехніка, гірська справа, агрохімія, медицина тощо)

 

Структура наукової теорії


Твердження наукової теорії безпосередньо відсилають не до реальних об’єктів, а до об’єктів ідеалізованих. За своєю структурою теорія є внутрішньо диференційована, цілісна система знання, яку характеризує логічна залежність одних елементів від інших.
У сучасній методології науки виділяють наступні головні компоненти теорії: 1) вихідну емпіричну основу, яка складається із сукупності фактів, отриманих під час експериментів і потребуючих теоретичного з’ясування; 2) вихідну теоретичну основу – сукупність первинних допущень, постулатів, аксіом, загальних законів теорії, які в сукупності утворюють ідеалізований об’єкт теорії; 3) логіку теорії – множину припустимих у межах теорії правил висновку та доведення; 4) сукупність виведених у теорії тверджень із їх доказами, які утворюють головний масив теоретичного знання.
Методологічно головну роль у формуванні теорії відіграє складаючий її основу ідеалізований об’єкт – теоретична модель суттєвих зв’язків реальності, наведених за допомогою гіпотетичних припущень та ідеалізацій. Утворення ідеалізованого об’єкта теорії є необхідним етапом формування будь-якої теорії, що здійснюється в специфічних для різних галузей знання формах. К. Маркс у „Капіталі” розвинув теорію вартості і проаналізував структуру капіталістичного виробництва, розробив його ідеалізований об’єкт, котрий виступав як теоретична модель капіталістичного засобу виробництва.
Ідеалізований об’єкт теорії може виступати у різних формах, припускати або не припускати математичний опис, мати чи не мати момент наочності, але він обов’язково повинен функціонувати як конструктивний засіб розгортання всієї системи теорії. Цей об’єкт, таким чином, являє собою не тільки теоретичну модель реальності, він разом із тим неявно містить у собі визначену програму дослідження, яка реалізується в процесі розвитку теорії. Співвідношення елементів ідеалізованого об’єкта – як вихідні, так і похідні – становлять теоретичні закони, які, на відміну від емпіричних законів, формуються не безпосередньо на основі вивчених дослідних даних, а шляхом визначених розумових дій з ідеалізованим об’єктом.
Різноманітності форм ідеалізації та типів ідеалізованих об’єктів відповідає і різноманітність видів теорій. У теорії описового типу при розв’язанні, головним чином, визначення й упорядкування емпіричного матеріалу, відбудова ідеалізованого об’єкта фактично зводиться до виділення вихідної понятійної схеми. У сучасних математизованих теоріях ідеалізований об’єкт виступає у вигляді математичної моделі або сукупності таких моделей. У дедуктивних теоретичних системах будування ідеалізованого об’єкта збігається з побудовою вихідного теоретичного базису.

 

Функції наукової теорії

Теорії як найвищій формі вираження наукових знань властиві багато важливих функцій, основними з

яких є пояснювальна, передбачувальна, синтезуюча, методологічна, практична.

Пояснювальна функція. Наукове пояснення полягає в розкритті зв'язків між ще не з'ясованими фактами, явищами, подіями, процесами, закономірностями дійсності (об'єктами наукового пояснення) і вже відомими й поясненими, а також із явищами (процесами, закономірностями), які зумовили їх. Усе це дає змогу усвідомити місце об'єктів пояснення у системі природних, суспільних взаємозв'язків і законів. Пояснювальна функція розкриває закономірності розвитку об'єктів теорії, науково обґрунтовує ці закономірності. Через явища вона виявляє багатосторонню і різноманітну сутність об'єктів. У різних теоріях це здійснюється за допомогою різноманітних форм і прийомів

пояснення.

Пояснення — з'ясування особливостей ситуації, розкриття мотивів,

причин певних процесів, явищ, подій.

Передбачувальна функція. Сутність передбачувальної функції теорії полягає в тому, що наукова теорія дає змогу окреслити на основі наукових знань тенденції подальшого розвитку пояснюваних явищ, передбачити майбутні події, виникнення нових, невідомих явищ, що має велике значення і для діяльності людей, і для наукового пізнання. Передбачувальна функція теорії не тільки характеризує

наукову зрілість, глибину теорії, яка виявляє властивості, зв'язки і відношення предметів, явищ досліджуваної нею сфери дійсності, а й передбачає планування майбутньої діяльності.

Синтезуюча функція.Кожна теорія впорядковує нагромаджений наукою у конкретній сфері знань обсяговий емпіричний матеріал, узагальнює його, постає як синтез інформації за єдиним принципом. Функція синтезуючої теорії полягає й у розкритті нею закономірних зв'язків між частинами й елементами теоретичної системи, що дає змогу визначити принципово нові відношення й інтеграційні якості, які властиві теорії як цілісній системі на противагу окремим частинам й елементам теорії або простій їх сукупності. Крім того, систематизація знань у теорії забезпечує принципове їх спрощення, усуває розрізненість.

Методологічна функція. Наукова теорія спроможна не тільки синтезувати, організовувати, інтегрувати в єдину логічно струнку систему знання людей про навколишню дійсність, а й розвивати, удосконалювати їх, поповнювати теоретичний арсенал науки новими відомостями, що досконаліше і глибше розкривають матеріальні й духовні явища, їх найважливіші закономірності. Ці особливості наукової теорії реалізуються в методологічній функції.

Практична функція.Як стверджував американський промисловець Генрі Форд (1863—1947), «немає нічого більш практичного, ніж добра теорія.» Наукова теорія своїми функціями зорієнтована не тільки на свої внутрішні потреби, а й на важливу зовнішню функцію — практичну, оскільки створення наукової теорії не є самоціллю науки. Сама по собі теорія не мала б настільки великого значення, якби вона не була потужним засобом розвитку наукових знань, а також науковою, методологічною основою практичної діяльності людей.

 

Класифікація наукових теорій

Наука загалом, як і конкретна наука зокрема, охоплює багато найрізноманітніших теорій. У зв'язку з цим постала необхідність створити таку класифікацію наукових теорій, яка, будучи заснованою на їх об'єктивному змісті, забезпечила б визначення місця кожної з теорій у системі наукових знань.

До XVIII ст. наука була єдиною, не розчленованою на окремі галузі. Вона не мала у своєму розпорядженні справді глибоких знань.

До середини XIX ст. було прийнято поділяти науки і відповідні їм теорії на такі групи:

— теорії, що вивчають мінерали;

— теорії, що досліджують життя рослин;

— теорії, що вивчають життя тварин.

Найвдаліший принцип класифікації наук і відповідних їм теорій запропонував німецький філософ Георг- Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770—1831), який розглядав весь природничо-історичний і духовний світ таким, що розвивається, відповідно до цього прагнучи аналізувати і систему знань. Своїм завданням він вважав створення такої системи усіх нагромаджених людством знань, яка була б не довільною, а відповідала б внутрішній логіці розвитку предмета дослідження. Згідно з цим принципом Гегель наукові теорії про природу поділяв на механіку (механізм), що служить вихідним пунктом поступального розвитку абсолютної ідеї (надприродного, нічим не зумовленого начала, божественної думки, безособового розуму, які, за філософською системою Гегеля, породжують матеріальний світ) в природі, фізику (хімізм) як початок прямування природи в

середину і біологію (організм), в якій виявлений процесс завершується. Кожен із цих щаблів розвитку абсолютної ідеї, вважав він, втілюється у певному царстві природи, і хоч усі вони мають самостійне значення, останнє, царство природи, є конкретною єдністю всіх попередніх.

За останні роки наука зробила найбільший крок у своєму розвитку. Вона відкрила нову сферу дійсності — мікросвіт, нові принципи і закономірності розвитку реальності (принципи зберігання, інформації, зв'язку та ін.), що актуалізує проблему уточнення попередньої класифікації. З цим пов'язані відчутні труднощі під час упорядкування наукових теорій, які відповідають сучасному рівню розвитку науки, оскільки синтез двох або кількох сфер знання і створення на їх межах гібридних теорій своєрідно замикає коло наукового пізнання, що ускладнює з'ясування місця нової теорії в існуючій класифікації.

Наукові теорії можна класифікувати і за іншими критеріями, зокрема за ступенем їх спільності, яка визначається спільністю фундаментальних законів, що утворюють ядро теорії. Існують різноманітні ступені спільності законів, залежно від того, наскільки велике коло явищ вони охоплюють. За цим критерієм їх поділяють на такі групи:

— специфічні. Діють тільки у певній сфері дійсності і відображають істотні зв'язки окремих аспектів матеріального чи духовного світу;

— загальні. їх дія поширюється або на всю природу, або на всі суспільні явища, або на все людське мислення;

— всезагальні. Поширюються на всі явища природи, людського співтовариства і мислення.