Чотири групи бретонських лицарського роману
- Бретонські ле (короткі віршовані оповідання – перші обробки кельтських оповідань)
- Романи про Трістана та Ізольду (прототипи з’являються біля 1150р., але не дійшов до нашого часу. 2 версії роману – жонглерська і куртуазна).
- Романи круглого столу (романи про лицарів короля Артура) – в сучасному світі круглий стіл – обговорення проблем.
- Романи про Святий Грааль (Фр. письм. писав про черв. камінь, який творить чуда, пізніше Грааль – що може творити чуда)
Основним ареалом, де з'являються лицарські романи, був північ Франції й володіння англійських Плантагенетів. Це бретонський лицарський роман. Його розділяють на 4 групи:
1. бретонські ле;
2. артурівські романи, романи про лицарів круглого столу;
3. романи про святий Грааль;
4. окремо – романи про Трістана й Ізольду.
Ле - зберігся збірник 1175 року англо-нормандської поетеси Нарли Французької. 12 ле. Ле - це віршована новела любовно-авантюрного змісту із трагічним фіналом. Фінал трагічний завжди. Ле "Гора двох закоханих": король видає дочку заміж за того, хто на руках без зупинки підніме неї на вершину високої гори. Один лицар доносить її, але вмирає на самій вершині, вона помирає від скорботи за ним.
Артурівські романи - французький автор Кретьєн де Труа вважається творцем класичного лицарського роману. Жив при дворі Марії Шампанської. Тип невеликого авантюрного одногеройного одноподійного ліричного віршованого лицарського роману. Зацікавленість автора в гострих психологічних конфліктах. Концепція куртуазної любові, полеміка із творцями романів про Трістане й Ізольду. Кретьєн де Труа навіть пише анти- Трістана й Ізольду. Романи присвячені королеві Артуру й лицарям круглого стола. Артур - реальна історична особа. Існували суперечки про його походження. Кельти завойовані германськими племенами англів і саксів. Кельти спочатку потіснені, а потім, згуртувавшись навколо вождя Арторіуса, дають відсіч англам і саксам, щоправда, ненадовго. Це одна з версій - найбільш імовірна. Виникла легенда про короля-борця за незалежність. Легенда, що він не помер, а поринув у глибокий сон у глибині острова Аваллон. Ці легенди дали привід звернутися до теми боротьби за справедливість. Круглий стіл - ідея рівності обраних. Кожне крісло за столом має ім'я. Відсутність станової догми. Поступово легенда про Артура стає утопією, міфом. Теперішнього королівства Артура немає. Найбільш відомі романи "Роман про Ланселота або Лицаря воза", "Івен, лицар лева" й "Персіваль". Героєм звичайно вибирає лицаря ще молодого й здатного до розвитку, але вже заслуженого – це конфлікт. Такій людині важко мінятися.
Романи про святий Грааль. У французькому варіанті - це чаша, з якої в останню вечерю пив Христос, а потім туди зібрали його кров. Має чарівні властивості. Чаша загубилася. Легенда: коли вона нзайдеться, в усім світі наступить благоденство. Але лицар керується лицарською етикою, а Грааль - християнська святиня. Проблема взаємини лицарської етики й християнської моралі. Перевага віддається християнської моралі. Ніхто не може знайти Крааль, крім найчистішого лицаря.
"Роман про Персіваля". Німецька версія - Вольфрам фон Ешенбах "Парцифаль". Грааль - це не чаша, а дорогоцінний камінь із тими ж властивостями, що й чаша, вівтарний камінь. Лицар Гаморет Анжуйский любить подвиги – мандрує на схід, в Ефіопію, сходиться з принцесою Белонескою, народжується син. Лицарю стає нудно, їде в Європу, і рятує там Херцілойду, народжується ще один син. Їде на війну, гине. Херцілойда вирішує врятувати Парцифаля від такої долі, іде в ліси. Але від долі не підеш – в 15 років Парцифаль бачить лицарів. Він їде з ними. Він – абсолютна безвинність і безгрішність, тому він зустрічає дивне видання: король ловить рибу і сумує. Всі в замку чогось чекають, йде процесія. Але Парцифаль іде спати. Просинається - поруч тільки баба, вона лає його за те, що він не задав одне-єдине питання, тоді б він звільнив їх. Шукає Грааль довгі роки.
17. Творчість К. де Труа. Загальна характеристика одного з романів К. де Труа (на вибір студента).
Кретьєн де Труа, християнин (фр. Chrétien de Troyes; бл. 1135 — бл. 1185) — середньовічний французький майстер куртуазного роману.Виклад артурівського сюжету в літературі поклав Гальфрід Монмутський, а потім протягом трьохсот років розробляли дуже багато авторів. Найбільший внесок зробив Кретьєн де Труа. Кретьєн де Труа не був творцем жанру лицарського роману. Він не був першим, хто почав писати про лицарів Круглого столу, Артурівської епохи. Не він затвердив правила поведінки для ідеального лицаря. Але саме Кретьєн де Труа показав, як складно уживаются дві головні цінності, яким поклоняється лицар: васальне почуття зобов'язання і любов до прекрасної дами. Про життя Кретьєна де Труа відомо мало. Сюжети і стиль його романів свідчать про хорошу освіту, властиву клірикам того часу, а натяки і присвяти вказують на зв'язки Кретьєна де Труа з двором графині Марії Шампанської (з 1164), за вказівкою якої Кретьєн де Труа написав роман про Ланселота, і з двором графа Філіппа Фландрского (1169-1188), на замовлення якого був написаний роман про Персефаля, що залишився незакінченим через смерть автора. Важливою особливістю романів Кретьєна де Труа є їх атмосфера щасливої любові, що наповнює, підносить уявлення про подвиг. Осмислена любов і осмислений подвиг йдуть рука об руку, вони звеличують людину, утверджують її право на глибоко індивідуальний, неповторний внутрішній світ. Важливою особливістю романів Кретьєна де Труа є їх атмосфера щасливої любові, що наповнює, підносить уявлення про подвиг. Осмислена любов і осмислений подвиг йдуть рука об руку, вони звеличують людину, утверджують її право на глибоко індивідуальний, неповторний внутрішній світ. У своїх романах Кретьєн де Труа відмовляється від докладного викладу всього життя героя. Він як би вибирає з вічної екзистенції артурівського світу типового героя і яскравий епізод, якому і присвячує роман. Тому в романі завжди один герой (його ім'ям звичайно і названий роман) і один конфлікт, навколо якого і концентрується вся дія. Можна, звичайно, говорити не про одного героя, а про одну любовну пару, але жінки в романах займають все ж таки підлегле місце, хоча часом вони грають дуже значну роль. Сконцентрованість сюжету навколо одного епізоду, у якому діє молодий герой, приводить до того, що король Артур, уособлення і захисник справжнього лицарства, практично не приймає участі в дії. Наскільки герой молодий, активний і здатний на саморозвиток, настільки король нескінченно мудрий, старий і, власне кажучи, статичний.
Кретьєн залишив не тільки п'ять романів, але також зразки лірики, поему «Філомена» і пам'ятник житійної літератури — агіографічну поему (її іноді неточно називають «романом»)«Вільгельм Англійський» .
"Ерек та Енід" - перший роман Кретьєна де Труа.
І вже
у першому творі Кретьєн виявив себе новатором. Його «Ерек та Еніда» є взірцем но-
вого куртуазного роману, в якому чільне місце посідають «авантюри» — пригоди
і лицарські подвиги, а також світ інтимних почуттів. Автор прагне розкрити про-
блему: чи сумісні любов, шлюб із звитягою і воїнським обов'язком лицаря? Перша
частина роману сповнена світла, радості, щастя. Королевич Ерек, один із лицарів
при дворі Артура, зустрічає дівчину незвичайної вроди. Це — Еніда, дочка збідні-
лого лицаря. Ерек привозить її до двору Артура. Навіть у старому залатаному
платті Еніда вражає всіх красою і витонченістю. Портрет Еніди (біляве, золо-
тисте волосся, блакитні очі-зірки, рожеві щоки тощо) надовго визначив еталон
'жіночої вроди. Не випадково Ронсару і Шекспіру через чотири століття довело-
ся в своїй ліриці відстоювати інший ідеал — чарівність жінок зі смаглявим об- личчям і темним волоссям. Ставши королем після смерті батька, Ерек усаміт-
нюється з дружиною в замку. У подружній любові, радісній і спокійній, він забу-
ває про обов'язки сюзерена, що обурює його васалів — адже король повинен за-
хищати їх інтереси. Ганьба чоловіка гнітить душу Еніди. Якось уночі вона від-
важилась признатися йому: «Тепер усі сміються з вас... і називають вас боягу-
зом». Розгніваний Ерек негайно зібрався в дорогу, бажаючи довести всім (а пе-
редусім — дружині), що він, як і раніше, відважний і готовий на будь-які подвиги.
Друга частина роману насичена «авантюрами». Ерек і Еніда вступають у сти-
хію лісу, у світ похмурої і тривожної невідомості. За наказом чоловіка, Еніда їде
вперед, її краса повинна накликати на неї біду, але вона не сміє попереджувати чо-
ловіка про близьку небезпеку. Він сам виявить мужність, рятуючи її стільки разів,
скільки це буде необхідно. Та Еніда не завжди могла стриматись, щоб не пору-
шити цю заборону. Одного разу, завдяки лише своїй хоробрості і винахідли-
вості, вона рятує чоловіка від смерті, а себе — від безчестя. Автор не захоплюєть-
ся описом лише «зовнішніх» перешкод; він розкриває і внутрішній світ героїв,
показує еволюцію їхніх почуттів. Ерек намагається приглушити кохання до Ені-
ди, і вона страждає від цього. Так піддається перевірці мужність Ерека та глибина
почуттів Еніди. Кохання їх витримало всі випробування і заново, звитяжне і трі-
умфуюче, повернуло їм радість взаємного спілкування. Тільки тепер воно не зава-
жає активній діяльності Ерека. Як і годиться лицарю, він знову здійснює подвиги.
На думку автора, кохання не повинно поневолювати чоловіка (в центрі уваги
Кретьєна — лицар, а не дама). Згідно з його концепцією, шлюб, подружжя —
це зв'язок рівних. Кохання і лицарські обов'язки повинні гармоніювати, а не
суперечити одне одному. Автор вважає, що жінка має бути не лише дружиною,
а й подругою, дамою, яка надихає чоловіка на подвиги. Наскрізною у романі є дум-
ка про велику виховну роль подвигу. В небезпеках гартується мужність, роз-
криваються духовні можливості людини. Відчутна в романі також прихована по-
леміка з концепцією любові, висунутою у «Трістані та Ізольді». Ця полеміка більш
виражена у наступному творі Кретьєна — «Кліжес», сюжетна схема якого по-
дібна до «Трістана», але кохання тут підпорядковане контролю розуму і позбавле-
не трагічно-фатальної неминучості. Шлюб у Кретьєна освячений взаємним ко-
ханням. У словах героїні — «душа і тіло одному» — звучить докір Ізольді, котра
без любові погодилася стати дружиною короля,
У романі широко використані прислів'я, приказки, афоризми, сентенції *. Во-
ни використовуються з дидактичною метою, для уточнення ідеї твору, надання
іронічної тональності, індивідуалізації мови героїв тощо
18. Артурівський цикл лицарських романів. Система персонажів та символіка циклу.
Артуріана (або Артурівський цикл, або Британський міф) — цикл легенд про короля Артура та лицарів Круглого столу (кельтська легенда; Британські острови та Франція).
Артурівські романи. Протягом століть надзвичайно популярними були так
звані артурівські романи (або романи Круглого Столу), пов'язані з ім'ям легендар-
ного героя кельтських переказів. Сказання про короля Артура зародились у гли-
боку давнину, коли у кельтів складались сказання про героїв племені. Саме
ім'я Артура з'явилось у переказах пізніше — в епоху запеклої боротьби кельтів
з англами та саксами (V—VI ст.). Він виступав у переказах як головний герой і ва-
тажок кельтського опору. В казковій «Історії королів Британії» (бл. 1137 р.)
Гальфріда Монмутського Артур показаний як могутній володар усієї Британії
і значної частини Європи. Використовуючи кельтські перекази, Гальфрід створює
сповнений див життєпис відважного і мудрого короля. У -1155 р. «Історія» Галь-
фріда була перекладена нормандцем Васом французькою мовою, що зробило ім'я
Артура ще більш популярним і модним. Використовуючи бретонські перекази, Вас
ввів у текст чимало доповнень, особливо з лицарського побуту, а головне —
деталь круглого столу: ніби Артур наказав поставити у своєму замку круглий стіл,
щоб на бенкеті не було почесних і непочесних місць, щоб усі почували себе рів-
ними. У текстах Гальфріда і Васа старовинні перекази піддавалися обробці в
дусі ідеології свого часу. Зокрема, намагання правителів тримати в покорі своїх
часто неслухняних васалів втілено в ідеї співдружності короля Артура і лицарів
Круглого Столу. Двір Артура і його прекрасної дружини Генієври зображений
як зосередження лицарського світу. Кожен благородний лицар мріє бути прийня- тим тут, щоб навчитися куртуазії, проявити свою ратну звитягу у подвигах і аван-
тюрах. (Крім короля і королеви, в артурівські романи перейшли й інші персона-
жі з їхнього оточення: племінник короля Говен, безстрашний лицар і Дон Жуан;
фанфарон і невдаха сенешаль Кей, прикрий Модрет, фея Моргана, чарівник
Мерлін та ін. Сюжетна модель Гальфріда — Васа виявилась надзвичайно про-
дуктивною. На її основі європейські автори створили сюжетно різноманітні яскра-
ві варіанти
Справжнім творцем артурівського роману є видатний французький епік
Кретьєн де Труа (друга половина XII ст.)> Він створив новаторський у проблема-
тичному і художньому відношенні тип роману, який найбільше задовольняв за-
пити його часу. Ми мало знаємо про життя епіка. Відомо, що походив він з Шам-
пані і, мабуть, був пов'язаний з феодальними дворами Північне-Східної Франції
(зокрема, з двором Марії Шампанської), де захоплювались куртуазною поезією.
Поет випробував себе в різних жанрах (лірика, поема, переробка творів Овідія),
але найбільш повно його обдарованість виявилась у жанрі роману. Твори Кретьєна
де Труа належать до кращих зразків куртуазного епосу. Як поет і людина, він
сповнений усвідомлення власної значущості, що було рідкістю у середньовіч-
ному мистецтві. Він має свою концепцію світу і людини, стильову манеру. Поета
хвилювали головним чином морально-етичні проблеми. Провідний сюжет його
творів можна визначити приблизно так: «молодий герой (=лицар) в пошуках
моральної гармонії»
. У п'яти його романах наслідується схема артурівського
двору з хронік Гальфріда — Васа, але Кретьєн дає нову картину художньої
дійсності. Події в його творах розгортаються в королівстві Артура, яке ніби займає
значну частину Європи, але кордони його з іншими державами не уточнюються,
час дії теж не визначений. Ясно тільки, що світ Артура існує давно, завжди. Автор
протиставляє ідеальну країну Артура лицарському суспільству, далекому від його
ідеалу. Проте фантастичний (часом ірреальний) світ романів Кретьєна співіснує
з історично реальною дійсністю. Митець створює картину сучасного йому ли-
царського буття і розкриває його суттєві проблеми. Детально і точно зображу-
ються будні і свята при дворах королів, у замках сеньйорів, містах; є також
натяки на історичні події, згадуються назви відомих міст тощо.
Книги Кретьєна насичені кельтською фантастикою (типове явище для бре-
тонського роману). Ця орієнтація на вимисел, диво загалом характерна для
світосприйняття середньовічної людини. Тоді не існувало усталеної межі між ре-
альним і надприродним; дивовижне сприймалося як можливе, дійсне. Точна дата
написання романів невідома. Вони створювались у період з 1170 по 1191 рр.
19. «Роман про Трістана та Ізольду»: проблематика, система образів, значення для художньої прози епохи.
"Трістан та Ізольда". Збереглося в оригіналі два уривки (1190 й 1175 рік) - два автори Тома й Беруль. Бедьє дає відновлену версію. Цікавить те, що перед нами не вигадана "іграшкова" любов, а сьогоденне плотське почуття. Любовний трикутник. Специфіка - немає негативних персонажів. Тут всі протагоністи позитивні. Марк виховує Трістана, для Трістана це втілення ідеалу короля, батька, монарха. Ситуація найбільше мучить Трістана. Королева Ізольда більш емоційно імпульсивна, більше всіх віддається почуттю. Вона з Ірландії - країни загадок, містики, це інший – чаклунський і варварський світ. Паралель із Медеєю. Марк ставиться до них з розумінням і батьківською гордістю, розуміє, що їхнє поводження кладе на них і на нього тінь, але чисто по-людськи розуміє. Маса перипетій. Древні не могли пояснити механіку виникнення почуття - чарівний любовний напій, випадково випивають під час подорожі. Але проходить три роки, напій повинен перестати діяти, але вони усе ще люблять один одного. Кульмінація: вигнання Трістана й Ізольди. По одній версії вони три роки живуть у лісі. Один раз їх вистежують барони, приходить король Марк, вони сплять. Марко знаходить їм виправдання - між ними лежить меч. Не вбиває їх, а залишає три символи - міняє перстень Ізольди (знак дружини), меч Трістана (знак короля) і рукавичку (знак васала). Вони повертаються. Трістан іде й знаходить собі дружину Ізольду Білоруку, схожу на ту Ізольду. Але він нещасливий. Закінчується все смертю: Трістан занедужує, урятувати його може тільки Ізольда. Марк відпускає Ізольду. Але Ізольда Білорука обманює Трістана - вона говорить, що на кораблі чорне вітрило, виходить, що Ізольда не приїде. Трістан помирає, Ізольда теж. Тут некуртуазна любов.
20. Обробка сюжету «Романа про Трістана та Ізольду» різними авторами.
очинаючи з XII ст., легенда поширилася по всьому європейському регіону Німецький поет Готфрід Страсбурзький «Трістан та Ізольда» (1210), який не завершив твір; дописали Ульріх фон Тюргайлі і Генріх фон Фрайборг. Подальші обробки легенди знаходимо в італійській («Трістан», кінець XIH ст.), іспанській («Дон Трістан з Леоніса», XIH ст.), ісландській («Балада про Трістана», XVII ст.) літературах. Популярні в пізньому Середньовіччі «народні книги» про Трістана та Ізольду практично не вносили в її сюжет нічого принципово нового, лише дещо пристосовували його до вимог часу та національних умов.
Французький письменник Жозеф Бедьє зробив спробу реконструювати сюжетну схему на основі зіставлення усіх відомих версій і водночас видав свою вільну прозову обробку роману про Трістана та Ізольду (1900 р.).
Його тональність трагічна. Герої загинули, але не від ударів більш досвідчених і сильних супротивників, а під тиском долі, згинаючись під тягарем долі. Тема кохання перепліталася з темою смерті.
Трістан та Ізольда належать до «вічних образів» світової культури. Сучасний французький письменник Мішель Турньє вважав, що кожний вічний образ — Дон Кіхот, Прометей, Гамлет, Фауст — є втіленням бунту проти встановленого порядку. Він зазначав: «Дон Жуан — втілення бунту свободи проти вірності, бунту свободи людини, що шукає насолод, проти подружньої вірності. Дивний парадокс Трістана й Ізольди полягає в тому, що вони так само повстають проти подружньої вірності, але чинять це не заради свободи, а в ім’я вірності глибшої, стійкішої, — вірності фатальній пристрасті».
У 20-х роках XX ст. в Україні твір переклав Максим Рильський. Це була прозова версія легенди. Але в українській літературі є чимало поетичних творів, навіяних «Трістаном та Ізольдою». Серед них, насамперед, слід згадати поему Лесі Українки «Ізольда Білорука», в якій поетеса зробила центральним персонажем другорядну дійову особу легенди. Взаємини Трістана з нелюбою дружиною навели молодого Максима Рильського написати вірш «Трістан коня сідлає». А Микола Вороний в одному із своїх ліричних віршів згадував Трістана та Ізольду як добре знайомі українському читачеві символічні постат
Поетичний український переклад легенди зробив Віктор Коптілов.
Трагічна історія кохання залишила помітний слід у мистецтві пізніших часів. Вагнер створив музичну драму «Трістан та Ізольда».
21. Романи греко-візантійського циклу. Лірична повість про Окассена і Ніколет.
Візантійський цикл. Так звані візантійські романи - це досить значна група творів, у сюжетній структурі яких багато спільного з пізньогрецьким романом «злиднів». У романах цього типу майже відсутнє надприродне. На перший план висувається мінливість людської долі, в подоланні якої головна роль належить не рицарській доблесті та вправності, а терпінню, наполегливості, а інколи - й хитрості. Для романів цього циклу властиві насиченість побутовими подробицями і простота викладу. Найбільш характерними для даного жанру є твори, які одержали назву «ідилічних» романів. Вони створювались за такою сюжетною схемою: ніжна прихильність з дитинства, що переросла у кохання, соціальна нерівність (або різне віросповідання), насильне розлучення закоханих,пошуки один одного,зустріч і щасливе поєднання (шлюб). Причому всі незгоди не змінюють героїв ні зовнішньо, ні духовно.
Яскравим взірцем «ідилічного» роману є також пісня-казка «Окассен і Ніколет», яка виникла на початку XIII ст. в Пікардії (Північно-Західна Франція) . Це також розповідь про закоханих, які зуміли подолати всі перешкоди на шляху до щастя. Героїв розділяє соціальне становище і віра: Окассен графський син, Ніколет - сарацинська полонянка. Батько юнака добивається, щоб опікун Ніколет замкнув її у вежі, а сина кидає в підземелля замку. Закохані змушені втікати, однак на їх шляху виявилось [111] стільки перешкод, що тільки через кілька років доля з'єднала їх у щасливому шлюбі. Окассен діє всупереч правилам рицарського станового кодексу. Він - смілива людина, але байдужий до рицарської слави і подвигів. Батько насилу вмовляє його взяти участь у феодальній війні, щоб захистити власні володіння. Ця дивна для феодала поведінка (та й деякі інші факти) дає привід вважати цю повість пародією на феодально-рицарські закони та звичаї. Але головною темою твору є кохання. Це світлий гімн взаємній любові та вірності. Це - ясний світ почуттів, трепетних, ніжних, непоборних. Ось чому героїв так приваблює казкова країна Торлор, де немає кривавої феодальної ворожнечі і закохані можуть беззастережно віддаватися радостям і насолодам. У романі прославляється все прекрасне, світле, розумне. Окассен насмішкувато ставиться до релігійних догм. Він не хоче потрапити в рай, тому що туди підуть попи, нещасливі, хворі, злидарі. Він згоден на пекло, тільки б поруч з ним була його вірна подруга Ніколет. Тим більше, що в пекло відсилають учених, доблесних воїнів, ніжних благородних дам, жонглерів. Автор з зацікавленням змальовує сцени буденного життя, співчутливо ставиться до злиденного життя народу. Любовні переживання героя порівняно з бідою пастуха (йому грозить тюрма за пропажу панського вола) розцінюються автором як панська примха.
Роман приваблює надзвичайною свіжістю, легкою усмішкою, тонким сприйняттям природи, яка завжди співзвучна настроям героїв. Особливим ліризмом відзначена розповідь про Ніколет. Розумна і рішуча, вона «настільки прекрасна, така, юна, світла, сонцесяйна», що пастухи в лісі відмовляються сприймати її як земну істоту, для них вона - фея. Сама її юна чарівність може вилікувати від застарілої недуги. Певні ознаки фольклорного стилю (чергування прози та віршів), а також елементи демократичного світосприйняття дають підстави припускати, що повість «Окассен і Ніколет» виникла в жонглерському середовищі.
22. Загальна характеристика середньовічної міської літератури. Фабліо та шванк.
Міська література на противагу захопленню військовою звитягою та куртуазною галантністю лицарів або аскетизмом святих, понад усе цінує розважливість, кмітливість, здоровий глузд, спритність та сміх — у всіх його проявах («Роман про Лиса», Франсуа Війон).Міська література відзначається дидактизмом, повчальністю. В ній відбилась твереза розсудливість, практицизм, життєва стійкість городян. Широко використовуючи засоби гумору та сатири, вона вчить, висміює, викриває. Стиль цієї літератури відповідає потягу до реалістичного зображення дійсності. На противагу куртуазії рицарської літератури, міську літературу відзначає «приземленість», здоровий глузд, а також грубуватий гумор, жарт, що іноді межує з натуралізмом. Мова її близька до народної мови, міської говірки. Представлена міська література жанрами епосу, лірики, драми. Найбільшого розквіту вона досягла у Франції.
Розвиток науки, університети. Лицарська література йде від реальності. На зміну їй приходить реалістична міська література. Міняються жанри й стиль.
Фабліо- невеликі віршовані оповідання про кумедні й безглузді події з повсякденного життя. Найпростіші – нагадують анекдот. Деякі мають соціальну спрямованість. Також наявна сатира, викриття пороків. У центрі уваги - городяни. Багато сюжетів мають аналоги в переказах інших країн. Фабліо дали матеріал для новел Боккаччо й інших оповідачів, дещо – в романі Рабле.
У Німеччині аналогічний жанр - шванки. Повість "Піп Аміс" - хитрий священик. "Фермер Хельмбрехт" - Австрія, невеликий роман зі шванку. До фабліо дуже близький французький "Роман про лиса". Його головний герой – лис Ренар, показано його витівки. Тридцять частин - відгалужень, складалася за три чверті століття з кінця 12 до середини 13, творило не менше 10 авторів. В основі не цільна фабула, а розрізнені перекази. Пряме джерело - казки про тварин, фольклор. При виникненні сатиричних цілей не було, але потім усе більше й більше – хитрий розбишакуватий лис втілює риси стану міщанства, що набирало сили. Це відповідає зміні свідомості городян. До середини 13 століття основна частина закінчена. Однак доповнення продовжують з'являтися. 1270 – "Коронування лиса". На основі цього твору створив свого "Рейнеке-лиса" Ґете.
Франція прославилась "Романом про троянду". Перша частина в 30-х роках 13 століття написана Гільомом де Лоррісом у куртуазних тонах. Через сорок років Жан де Мін змінив акценти: Природа й Розум – це головне.
Лірика: ваганти або голіарди. Творили близько до народної поезії сатиричні й радісні пісні. Гюг Орлеанський, Архіпіїта писали вірші. Міська лірика – пастораль. Рютбеф - публицистична поезія, реалізм, злободенність.
23. «Роман про Лиса», його демократичні тенденції, поетизація образу Лиса. Художні особливості переспіву В.Коптілова.
Роман про Лиса – ставиться до сатиричного «тварині» епосу середньовіччя. Оповідання про витівки зухвалого нахаби Лиса здавна чи існують не у всіх літературах миру, численні версії й перекладання цього сюжету вінчає поема Ґете «Рейнеке Лис» (1793). Характери персонажів не перетерплюють змін і мають постійні функції, отчого створюється враження маскараду:
на звірів у точності переносяться чини й типи феодального суспільства, на звірине життя – риси феодального побуту. Основний конфлікт роману – суперництво лисиця Ренара й вовка Изенгрина, у якому беруть участь різні представники тваринного миру, від лева до равлика, – завершення не одержує, тому корпус текстів легко доповнюється новими епізодами.
Навіть смерть Лиса виявляється мнимої, він не гине й продовжує свої витівки. Роман буяє яскравими побутовими деталями, дія його протікає те при королівському дворі, то в монастирі, то в лицарському замку. Звірина держава управляється імператором Львом, іменованим Нобль (Шляхетний), імператрицю кличуть Фьера (Горда), їхні васали – похмурий і жадібний вовк Изен-Грін, його вітряна дружина ерсан (Гризента), лукавий кіт Тибер, ненажера й телепень ведмідь Брюн (Відлюдько), дурний і боягузливий баран Белин, войовничий хвалько півень Шантеклер, добросердий борсук Гринбер, осів Бернар, що носить титул архієпископа звіриного царства.
Серед цієї різношерстої компанії лисиць Ренар є втіленням не тільки хитрості, спритності й сміливості, але й беззаконня, розбою й насильства. Поводження Ренара – своєрідна модель поводження людини, що живе в суспільстві, де сильний завжди прав. Граючи на слабостях своїх ближніх, Ренар знущається з них: обіцяючи ведмедеві мед, а котові мишей, він заманює їх у пастку, звідки вони вириваються ледве живі. «Роман про Лиса», що виник у період розквіту лицарської літератури, багато в чому є пародією на останню, про що свідчить винесене в заголовок слово «роман» – оповідання про пригоди доблесних і любовних. Учасниками ж пригод стають звірі, найчастіше дурні й жорстокі, чиї вчинки далекі від лицарських. Лев відправляється в похід на язичників і залишає замість себе метра Ренара; Лис швиденько складає підроблений лист про загибель Лева, щоб на законних підставах опанувати його дружиною;
новоявлені хрестоносці – заєць Боягуз, коник і інші – перемагають невірних скорпіонів;
язичник верблюд здається в полон, і Лев наказує здерти з його живцем шкіру, що васали його з радістю виконують. «Роман про Лиса» має яскраво виражену сатиричну антиклерикальну спрямованість. Поряд з гідними осміяння фігурами священиків, звірі самі пародіюють церковні дійства й обряди: вовк смиренно приймає чернечий постриг від Лиса, осел читає проповіді. Образ Ренара в порівнянні з іншими персонажами, за яких раз і назавжди закріплюється певна характеристика, незмірно складніше.
По суті, він єдиний, до кого ніколи не застосуємо епітет «дурний». Лис, обложений Львом у своєму замку Малпертуи, – свавільний феодал; Лисиць, що прив’язала хвости сплячих звірів до дерев, – бешкетник-школяр; голодний Лис, що рится в пошуках їжі, – пригноблений трудівник. Лис висміює всіх, хто намагається покарати його або призвати до покори: могутнього Лева, свого вічного ворога Изенгрина. Залишити хитруна з носом може тільки яка-небудь дрібна звіринка начебто синички. Сильніше ж Лисиця простий селянин, що зірко стерегет своє добро від хижаків, його одного боїться метр Ренар. У цьому відбивається лежача в основі роману народна мудрість, що засуджує жадібність і кровожерливість панів, під якими би личинами вони не ховалися
24. Поезія вагантів та її значення для розвитку антиаскетичних і демократичних мотивів середньовічної літератури.
Ваганти (лат. clerici vagantes — мандрівні клерики) — «мандрівні люди» у середньовічні часи, XI—XIV століття, у Західній Європі, що складали вірші, виконували пісні та декламували прозу на площах міст та на різних зібраннях. Поезія голіардів та вагантів виникає на базі поезії про життя мандруючих «вчених кліриків», про події, свідками яких їм судилося бути. У середні віки латина була мовою освіти й науки. В університетах, монастирських школах усі предмети викладалися цією мовою. Вже у ХІІ столітті соборні школи почали випускати надмірну кількість кліриків, багатьом із них не вистачало місць при соборах і монастирях, вони залишались без своєї парафії. Чимало з них мандрували шляхами Європи. Знання латини вирізняло вагантів з-поміж невігластва натовпу, вони відчували себе інтелектуальною елітою, хоча їхній соціальний рівень був невисоким. Вони знали, що таке бідність, приниження. Це зближувало їх із простим людом. Високо цінуючи Овідія, Горація, вони знали й народну творчість, використовували у своїх творах мотиви та форми народних пісень. Вони не прагнули прикрашати життя, і навмисне уникали куртуазності.
Розквіт поезії вагантів припадає на ХІІ-XIII ст. Характерними рисами її є орієнтація на античні традиції (Овідій, Горацій, Ювенал), а саме - життєлюбні мотиви, і релігійну лірику, відчутний вплив народної поезії, особливо в жанрах хвалебних словословій, релігійних піснях, віршах, що оспівували свободу, кабацький розгул, красу природи, земні радощі і безпритульне життя тощо, своєрідних гімнах Бахусу, Венері, Флорі. Але їх весела і розгульна поезія зовсім не означала, що були вони “затхлою цвіллю”. Латина, якою складали вірші, була на той час ознакою високої освіченості.
Відкинувши усі риси куртуазної манірності, ваганти у своїх поезіях виявляли глибоку ерудицію і розкутість думки. їх демократична лірика пізніше вплине на творчість українських мандрівних дяків, кліриків, студентівспудеїв. Так, на думку українського філолога і перекладача поезій вагантів М.Борецького, якщо європейські ваганти демонстрували свою обізнаність з античними образами і Біблією, то українські - з українським фольклором, якщо одні намагалися вразити слухачів ерудицією, то інші - дотепним гумором, якщо одні критикували церкву, то інші не боялися критикувати весь суспільний лад.
Поезія вагантів взагалі виховувала вільнодумців, яким в усі часи судилося розхитувати підвалини пересіченості і закостенілості.
25. Проблематика, система образів та утопічні мотиви кращих зразків поезії вагантів.
Творчість вагантів була вільнодумною, бешкетною, а отже дуже далекою від аскетичних ідеалів середньовіччя — вони оспівували безтурботні веселощі, вільне життя, викривали зажерливість католицького духовенства.
26. Життя й творчий шлях Данте Аліг’єрі.
Народився Данте в дворянській сім'ї, яка належала до партії гвельфів, однієї з найбільш впливових флорентійських політичних партій. Вона виражала інтереси міської буржуазії й орієнтувалася на папу. Другою впливовою партією була партія гібелінів, яка захищала інтереси феодалів і орієнтувалася на імператора.
У житті Данте є два лейтмотиви, дві основоположні реальності — політика і література. До певного моменту ніяких зближень, ніяких стиків між ними не виникає: Данте-поет і Данте-громадський діяч — це ніби дві різні людини, не знайомі один з одним.
Данте з молодих років брав участь у політичній боротьбі на боці гвельфів, що вплинуло на формування його активної та діяльної натури. В той же час, навчаючись юриспруденції в Болонському університеті, Данте захоплюється поезією. Особливий вплив на нього здійснює школа «солодкого нового стилю», засновником якої був викладач літератури Болонського університету Гвідо Гвініцеллі. Саме його Данте називав своїм учителем і батьком. Лірика школи «солодкого нового стилю» поєднувала в собі досвід провансальської лицарської поезії з її витонченим культом служіння Дамі й традиції сицилійської поезії, насиченої роздумами та філософським спогляданням краси. Ранні твори Данте (30 віршів, із яких 25 сонетів, 4 канцони і одна станца), об'єднані прозовим текстом, склали збірку під назвою «Нове життя» (Vita nuova). Твори цієї збірки несуть в собі всі елементи «солодкого нового стилю» — філософічність, риторичність, містичну символіку та витонченість форми. Але разом з тим збірка стає і першим здобутком нової Ренесанської літератури — справжнім гімном життю і любові. Данте не тільки знається на поезії, а й, будучи людиною твердого характеру й сильних пристрастей, людиною з розвиненою громадянською свідомістю, стає помітною політичною постаттю.
До влади у Флоренції приходять гвельфи, і у 1300 році Данте обирається одним із семи членів колегії пріорів, яка правила міською комуною. Однак в умовах загострення суспільної боротьби єдність гвельфської партії тривала недовго.
За допомогою папської влади «чорні» гвельфи розгромили «білих» і почали над ними розправу. Будинок Данте зруйнували, а самого його засудили до спалення. Рятуючи життя, Данте у 1302 році покидає Флоренцію, до якої так і не зможе більше повернутись. Перші роки вигнання він живе надією на поразку «чорних», намагається встановити зв'язки з гібелінами, але, швидко зневірившись в них, проголошує, що віднині він сам «собою творить партію». Залишаючись прибічником єдиної Італії, Данте покладає надії на германського імператора Генріха VII, який невдовзі вмирає.
У вигнанні поет повною мірою пізнає, яким «гірким буває чужий хліб і як важко підніматись чужими сходами».
Флоренція пропонує Данте повернутись до рідного міста за умови виконання принизливого обряду покаяння, від чого Данте рішуче відмовляється. У 1315 році флорентійська сеньйорія знову засуджує його до смертної кари, і Данте назавжди втрачає надію на повернення до Флоренції, але не припиняє своєї суспільно-політичної діяльності за Італію без міжусобних війн і без папської влади.
Не припиняє він і літературної діяльності. У його творчості періоду вигнання з'являються нові риси, зокрема пристрасний дидактизм. Данте виступає як філософ і мислитель, керований бажанням вчити людей, відкривати їм світ істини, сприяти своїми творами моральному поліпшенню світу.
У 1274 коли Данте мав 9 років, він зустрів Беатріче Портінарі, дочку Фолко Портінарі, в яку закохався «з першого погляду», але ні разу навіть не заговорив до неї. Після досягнення повноліття він часто бачив Беатріче, обмінюючись з нею вітаннями на вулиці, але ніколи добре її не знав — він подавав приклад так званого «ввічливого кохання». Тепер важко зрозуміти всіх його обставин. Проте саме це кохання було найсвітлішою подією в житті Данте й, можливо, поштовхом до літературної творчості. В багатьох поезіях Данте зобразив Беатріче як напівбожество, що постійно спостерігає за ним. Цікаво, що Данте в жодній із своїх поем не згадував свою дружину. На велике нещастя для Данте Беатріче померла 1290року.
27.Лірична збірка Данте Аліг’єрі «Нове життя», її будова. Зв’язок з поезією «солодкого нового стилю», нові ренесансні риси.
У 1293 Данте опублікував свою першу книгу «Нове життя» - збірка із тридцяти віршів, створених у період з 1281 по 1292 рік. Вірші були забезпечені великим прозовим коментарем автобіографічного і філософсько-естетичного характеру. У віршах і прозі «Нового життя» юний поет розповів історію свого кохання до Беатріче Портінарі. Ця велика любов зародилася у Данте, коли він був дев'ятирічним хлопчиком, і тривала все життя. Глибоко затаєна вона харчувалася лише рідкими випадковими зустрічами, скороминущим поглядом коханої, її швидким поклоном. А після смерті Беатріче (вона померла молодою, в 1290 році) любов Данте стає трагедією.
Ця книга була першим ліричною сповіддю у світовій літературі, книгою, вперше розповів щиро, трепетно і натхненно про велику любов і великого горя живого людського серця. Глибоке почуття наситила ці вірші, і його не змогли заглушити умовні прийоми школи «нового солодкого стилю».
«Нове життя» прославила ім'я Данте. Незабаром до ореолу поета додалася слава видатного ерудита, одного з найосвіченіших людей Італії. Коло його інтересів був надзвичайно широкий для того часу. Він вивчав історію, філософію, риторику, богослов'я, астрономію, географію. Поряд з схоластичної богословні філософією він займався системами східної філософії, був знайомий з навчаннями Авіценни і Аверроеса. Він вивчав і великих античних поетів і мислителів - Платона, Сенеку, Вергілія, Овідія, Ювенала. Стації, інтерес до творінь яких з особливою силою прокинеться у гуманістів епохи Відродження. анні твори Данте (30 віршів, із яких 25 сонетів, 4 канцони і одна станца), об'єднані прозовим текстом, склали збірку під назвою «Нове життя» (Vita nuova). Твори цієї збірки несуть в собі всі елементи «солодкого нового стилю» — філософічність, риторичність, містичну символіку та витонченість форми. Але разом з тим збірка стає і першим здобутком нової Ренесанської літератури — справжнім гімном життю і любові. Данте не тільки знається на поезії, а й, будучи людиною твердого характеру й сильних пристрастей, людиною з розвиненою громадянською свідомістю, стає помітною політичною постаттю.
В 1283 р. Данте приходить у цех поетів, приносить перший сонет. Він присвячений Беатріче. У цей час в Італії панує "новий солодкий стиль" ("dolce stil nuovo"). "Нове життя" - Данте пише після смерті Беатріче, щоб увічнити її вигляд і пояснити людству концепцію любові стильновістів.
Починає сонети серйозно й незграбно. Хоче описати нове життя після смерті Беатріче. Пише, що вперше зустрів її, коли йому було дев'ять - магічне число (три трійки). Потім в 18 - теж магічне число. Завжди бачив її у священних червоних одіяннях. Починає любити її любов'ю стильновістів у 18. Спочатку неуважність Беатріче боляче ранить Данте, але поступово гіркота йде, тому що Данте усвідомлює, що любов коштовна сама по собі, це стимул для постійної духовної роботи, самовдосконалення. Ідеалізація образу. У третій частині Беатріче помирає, природа оплакує її. Смерть сприймається як світова катастрофа. Але є ще й 4 частина, де Данте описує свою хворобу, за ним доглядала дама - їй присвячено 4 сонети. Зрозуміло, що він любить її, але звичайною любов'ю. Данте забороняє собі мати з нею справу. "Нове життя" - це перша в історії західноєвропейської літератури автобіографічна повість, розкриває читачеві самі таємні почуття. Потім вигнання й Данте на довгі роки забуває про лірика.
28. Особливості жанру й композиції «Божественної комедії» Данте Аліг’єрі.
Данте назвав свій твір «Комедією», пояснюючи, що так позначається, згідно з нормами середньовічної поетики, будь-який твір середнього стилю зі страхітливим початком і щасливим кінцем, написаний народною мовою. «Божественною комедією» дантівську поему назвав Джованні Боккаччо, автор «Декамерону» і перший біограф Данте, в своїй книзі «Життя Данте», виражаючи своє захоплення художньою досконалістю форми й багатством змісту твору.
Поема складається з трьох частин: «Пекло», «Чистилище» і «Рай». Кожна частина (кантика) у свою чергу має 33 пісні, до яких додається вступ, і поема, таким чином, налічує 100 пісень. Форма вірша поеми також визначається числом 3. Дайте тут канонізує форму терцини, взявши її за основу архітектоніки «Божественної комедії». Така структура, з одного боку, повторює християнську модель політичного світу, який поділяється на три сфери — пекло — чистилище — рай, а з другого — підкоряється містичній символіці числа 3.
Композиційна ж структура якнайкраще відповідає задумові поеми: через поширене в релігійній літературі середньовіччя видіння — мандрівку в загробному світі — зобразити шлях людини до морального удосконалення. Данте тут спирається не тільки на релігійну літературу, але й на досвід Гомера, який відправив Одіссея в царство мертвих, і на найбільш авторитетний для нього приклад Вергілія, у якого Еней також сходить в Тартар, щоб побачитися зі своїм батьком.
У той же час Данте йде значно далі від своїх попередників. Найважливішою художньою особливістю його твору є те, що мандрівником по потойбічному світу стає сам поет. Саме він «на півшляху свого земного світу» (тобто десь у тридцяти п’ятирічному віці), заплутавшись у життєвих незгодах, які він порівнює з похмурим, суворим і диким лісом, населеним лютими хижаками, шукає порятунку. На допомогу Данте приходить його улюблений поет Вергілій. Він стає провідником Данте і веде його за собою через пекло і чистилище, щоб далі передати його улюбленій Беатріче, в осяяному супроводі якої Данте підноситься в рай.
Сюжетом комедії Данте обирає стан душі після смерті, він хотів алегорично показати, що людина в силу волі підпорядкований правосуддю, що нагороджує або карає. Поема на італійській мові, було багато критики з боку прихильників Данте. Але Данте говорив, що хоче бути зрозумілим тисячам, а не десяткам. Уже перші пісні принесли йому популярність і серед знаті, і серед простих людей. Літературний твір сприймався буквально. Людина Середньовіччя вірила в магію слова - всі політичні супротивники в 6-му колі. Жанр твору - візія, дуже популярний. Велика відмінність: герой середньовічних візій завжди істота пасивна, він тільки сприймає те, що йому показують. Герой Данте відрізняється активністю, це ріднить його з Епохою Відродження. Активність проявляється в тім, що він завжди сам висловлює оцінку діяльності грішників. Характерне особисте відношення, немає вигаданих персонажів – всі літературні герої це історичні діячі й сучасники Данте. Взаємини в реальному житті відігравали велику роль. "Божественна комедія" написана дуже складно. Її варто розуміти в 4 вимірах: буквальний, алегоричний, моральний й анагогічний (що веде угору). Буквальний: зображення доль людей після смерті. Алегоричний: розкрити ідею відплати й утримати людину від зла - мета Данте. Моральний: прагнення людини до єдності й гармонії з Богом. Анагогічний - прагнення поета оспівати благодатну силу любові до Беатріче, що прояснила свідомість поета, і показати, як через любов до Беатріче він прийшов до Бога.
Ідея: усе в цьому світі взаємозалежно. Воздаяння залежить від людського поводження. Реальному життю хотів протиставити ідеальний світ вічності, що має єдиний початок. Ідея всесвітньої гармонії відбивається в гармонії твору. Пекло - авторські нюанси. З'явилося, коли скинули Люцифер, земля відвернулася від нього, він умерзає в безодню. З вод південного полюса піднімається на противагу чистилище у вигляді усіченого конуса, на вершині якого - рай. 9 кіл пекла. У чистилища сім рівнів, а ще передчистилище й земний Рай. Небесних сфер дев'ять, 10 - емпірей, де живе Господь. Ідея трійці: три частини поеми (кантики), кожна з 33 пісень, у цілому 100 пісень. Починає твір пролог. Героїв теж три: Беатріче, Данте й Вергілій. Беатріче з'являється тільки у третій частині, Вергілій - у перших двох. Немає вигаданих персонажів. Одне тлумачення головних осіб: Данте - людина, Вергілій - розум, Беатріче - душа. Інше, більше складне: Данте - душа людини, Вергілій - той ступінь розумності й мудрості, що може осягти людина на землі, Беатріче - божественне одкровення. У житті його осягти не можна.
Особлива рима - терцина. Вона йде в нескінченність. У розділах Пекла й Чистилища не зустрічається ім'я Христа й діви Марії, їх завжди завуальовано, у третій частині вони римуються тільки із самими собою.
У пролозі: початок з однієї сторони простий, з іншого боку - дуже складний. Данте перебуває на середині життєвого шляху. У Середньовіччі це було 35 років. Час дії – приблизно 1300 рік. Він заблудився, і вважає, що все людство теж заблудилося. Пора року - весна, тому що в момент його сходження в пекло він говорить, що потрапив під ті ж зірки, що й коли зустрів Беатріче, а зустрів він її навесні. Божий світ був створений навесні. Весна - початок.
Церква тяжіла до уніфікації, а тут ми бачимо авторське его. Его Данте незвичайне. На його шляху йому заважають три символічних звірі - три найстрашніші гріхи, на думку Данте. Це пантера (рись), лев і вовчиця. Рись - хтивість, пантера - уособлення олігархічної влади у Флоренції. Рись він обходить. Лев - це гордість, а також політична тиранія монарха й держави, він був на гербі Флоренції. Обходить і його. Найстрашніший - жадібність, вовчиця. Вергілія послала до Данте Беатріче. Данте не хоче спускатися в пекло, його лякає напис над ворітьми пекла. Вергілій умовляє ім'ям Беатріче, вона не просто жінка.
Данте звертається до пристрастей першим у світовій літературі, робить їх предметом зображення. Це людський образ. Прислів'я: "Дорога в пекло вимощена добрими намірами". Грішники у вищих колах пекла найчастіше попадають туди за благі наміри. Нижчі кола - закоренілі злочинці, але є й виключення. У вищих колах є надія на прощення.
Перед ворітьми пекла Данте зустрічають сонні юрби грішників. Вергілій говорить, що це жалюгідні душі, що вони не варті слів. Ці люди не робили ні добра, ні зла. Епітети: незначні й жалюгідні, більше ніде в комедії таких епітетів немає.
Комічні моменти, незважаючи на загальний пафос твору. Поява Харона. Тут він демон.
1 коло - Лімб. За традиційною версією там мучились язичники, що народилися до появи Христа. Данте переглянув цю версію, він не хоче мучити нехрещених дітей і праведників. Тут ніхто не мучиться. Він збирає окремо кращих поетів - 6 імен: Гомер, Горацій, Овідій, Вергілій (якому єдиному даровано привілей переміщатися по всіх колах пекла), Лукіан і сам Данте. Тут же й біблійні старці, багатьох Христос потім забирає в рай. Перед другим колом пекла вартує Мінос - напівдракон. Він судить грішників, обертає хвіст навколо себе, скільки зворотів - таке коло пекла. Данте намагається співвіднести гріх і покарання.
2 коло - сладострасники, покарання за вихор пристрастей - чорний вихор, у якому мучиться душа. Фігури трагічного пекла - Франческа Доріміні й Паоло. Їхня історія була в усіх на слуху, тому в книзі не пояснюється, хто це. Це єдині душі, які Данте не розділяє. Їхня історія по-людськи вразила Данте, хоча він їх і засуджує (особистісне ставлення). Дві флорентійські сім'ї ворогували настільки довго, що забули, через що почалася сварка й вирішили помиритися. Примирення зазвичай скріплювалося шлюбом. Це повинні були бути Франческа й Джанчотто, старший у сім'ї син. Джанчотто був дуже негарний. Франческу вирішили обдурити. Тоді через далекі відстані можна було женитися по розписці. При вівтарі стояв довірений Джанчотто його молодший брат Паоло, Франческа думала, що це і є її чоловік. Вони закохалися, коли приїхав Джанчотто, він застав їх разом у спальні. Він кинувся зі шпагою на Паоло, але перед ним стала Франческа, і він простромив обох однією шпагою. Їхня історія надихнула багатьох.
3 коло - ненажери, стереже Цербер. Вергілій заліплює йому пельку грудкою бруду. Фігури комічного пекла - наприклад, недавно померлий ненажера Чакко (флорентієць). Він кидається до Данте з обіймами, хоча вони не знайомі. Фізичні страждання грішників не такі страшні, як духовні. Померлі не знають, чим закінчуються земні справи. Ідея: людська душа жива, поки людину пам'ятають. Тому Чакко просить Данте нагадати людям про його існування.
4 коло - скупарі й марнотратники.
5 коло - болото Стікс. Грішники прирівнюються до жаб, які висувають рильце. Тут гнівні. Тут, через Діт, починається спуск у нижнє пекло. Діт - місто дияволів.
6 коло - єретики й всі політичні противники, навіть живі. Вони горять заживо у вогненних гробницях. Виключення: не в гробниці один з вождів партії гібеллінів Фарінато Деліо Уберті, але він падає туди після розмови з Данте.
7 коло - убивці. Перед ним Мінотавр. Три пояси. Треба переплисти через рів крові, перевозять кентаври. 1 пояс - теперішні вбивці - ґвалтівники над ближнім і його надбанням, вони горять у киплячому рові із крові. 2 пояс - самогубці, позбавлені людської форми - дерева. 3 пояс - ґвалтівники над єством. Палаючий пісок, дощ і змії.
8 коло - ошуканці. По церковних канонах вони разом зі зрадниками перебувають у чистилищі. 10 щілин. 1 рів – Ясон. 2 – любителі лестощів. 3 – продавці індульгенцій і всі Папи римські. Далі – брехливі радники, Улісс. 9 – рів - Бертран де Борн.
9 коло – зрадники. Перенаселене. Оцеро Каціт, у середині Сатана–Люцифер. 3 пояси. Найнижчий називається Джудекка. Там скрізь лід і мерзлота, трагічний і комічний ефект. Знаходяться там Бокко із гвельфів, граф Уголіно. У пащі Люцифера Брут, Іуда й Кассіль.
30. Середньовічна література у європейській та українській літературній традиції.