Соціальна мобільність в Україні
Сучасне українське суспільство є суспільством змішаного типу, в якому статус і приписується, і досягається, де діють фактори, що спонукають до мобільності та перешкоджають їй. Дефіцит багатьох видів ресурсів, істотні відмінності у рівні та якості життя в сільській місцевості та місті, у великих і малих містах — все це визначає основну різницю потенціалів, яка змушує індивідів рухатися до місць скупчення благ і послуг.
За життя одного покоління українське суспільство з переважно аграрного перетворилося на індустріальне. Якщо в 1940 р. 47% працездатного населення становили селяни, то на початку 90-х років зайнятих у сільському господарстві було тільки 14%.
Переважні тенденції соціальної мобільності в Україні, що були виявлені дослідженнями українських вчених у 90-х pp. XX ст.:
Ø масова примусова, недобровільна міжпрофесійна мобільність зумовлена кризовим станом суспільства в період інституціональних змін,
Ø який знижує попит на деякі професії, наявність безробіття тощо;
Ø спадні соціальні переміщення як домінантні тенденції у процесах соціальної мобільності для абсолютної більшості населення;
Ø висхідні соціальні переміщення характерні для порівняно невеликих соціальних груп (переважно для правлячої еліти;
Ø зміна професії як складова стратегії виживання;
Ø примус до самозайнятості без професійної перекваліфікації;
Ø рух у спадному напрямку суттєво переважає рух у висхідному напрямку;
Ø стратегії успіху властиві переважно молоді у той час, як для середнього та старшого покоління характерні стратегії виживання.
Комунікація та комунікативність.
Комунікація – засіб зв’язку будь-яких об’єктів.
Сторони комунікації
Ø Комунікативна. Комунікативна сторона спілкування складається в обміні інформацією між індивідами, що спілкуються.
Ø Інтерактивна. Інтерактивна сторона полягає в організації взаємодії між індивідами, що спілкуються (обмін діями).
Ø Перцептивна. Перцептивна сторона спілкування означає процес сприйняття і пізнання один одного партнерами по спілкуванню і встановлення на цій основі взаєморозуміння.
Межі між цими формами умовні, вони можуть зливатися і доповнювати один одного.
Розповсюджене розуміння комунікації як виключно інформаційно-прагматичної взаємодії, як передачі інформації від однієї системи до іншої за допомогою спеціальних носіїв і сигналів. Особливе місце займає питання «зворотнього зв’язку.
Предметом наукової полеміки продовжує бути співвідношення понять «комунікація», «взаємодія», «спілкування».
Традиційний підхід:
Комунікація – найбільш важливим є об’єкт, тобто зміст комунікації;
Взаємодія– соціальні відносини учасників процесу;
Спілкування– процес обміну думками і почуттями між людьми у різних сферах їх діяльності.
Комунікація складається з трьох елементів:
1) суб’єкт, що передає (комунікант);
2) суб’єкт, що сприймає (реципієнт);
3) об’єкт, що передається (повідомлення).
Види комунікації
Контакт масок — формальне спілкування, коли відсутнє прагнення зрозуміти і враховувати особливості особистості співрозмовника. Використовуються звичні маски (ввічливості, чемності, байдужості, скромності, співчутливості тощо) — набір виразів обличчя, жестів, стандартних фраз, що дозволяють приховати дійсні емоції, відношення до співрозмовника.
Світське спілкування — його суть у безпредметності, тобто люди кажуть не те, що думають, а те, що належить говорити в подібних випадках; це спілкування закрите, тому що точки зору людей на те чи інше питання не мають ніякого значення і не визначають характеру комунікації.
Формально-рольове спілкування — коли регламентовані і зміст, і засоби спілкування і замість знання особи співбесідника обходяться знанням його соціальної ролі.
Ділове спілкування — це процес взаємодії в спілкуванні, при якому відбувається обмін інформацією для досягнення певного результату. Тобто це спілкування цілеспрямоване. Воно виникає на основі і з приводу певного виду діяльності. При діловому спілкуванні враховують особливості особистості, характеру, настрою співрозмовника, але інтереси справи більш значущі, ніж можливі особисті розбіжності.
Духовне міжособистісне спілкування — розкриваються глибинні структури особистості.
У процедурі спілкування виділяють наступні етапи
Ø Потреба у спілкуванні — спонукає людину вступити в контакт з іншими.
Ø Орієнтування з метою спілкування, в ситуації спілкування.
Ø Орієнтування в особистості співрозмовника.
Ø Планування змісту свого спілкування — людина уявляє собі (звичайно несвідомо), що саме скаже.
Ø Несвідомо (іноді свідомо) людина вибирає конкретні засоби, фрази, якими буде користуватися, вирішує як говорити, як себе вести.
Ø Встановлення контакту
Ø Обмін думками, ідеями, фактами
Ø Сприйняття і оцінка відповідної реакції співрозмовника, контроль ефективності спілкування на основі встановлення зворотного зв'язку.
Соціальна диференціація.
Соціальна диференціація - процес і стан подрібнення певної соціальної цілісності (суспільства, організації, групи) на складові частини чи елементи (інституції, сегменти, індивіди).
Соціальна диференціація – структурний поділ відносно однорідного соціального цілого чи його частини на окремі якісно відмінні елементи (частини, форми, рівні, класи). Соціальна диференціація означає як процес розчленування, так і його наслідки.
Як процес соціальна диференціація означає подрібнення певного соціуму в ході його змін, історичного розвитку, коли шляхом відокремлення, розділення, уособлення тощо утворюються нові соціальні елементи, які набувають певного статусу, виконуючи нові функції та ролі.
До вимірів соціальної диференціації належать: поділ праці, професійна спеціалізація, соціально-статусне розшарування, розрізнення інтересів, соціо-культурні відмінності.
Соціальній диференціації сприяють такі чинники, як майнове, освітнє, вікове розшарування соціуму, етнічна, мовна та конфесійна різнорідність суспільства, його локально-регіональні відмінності тощо. Їй також сприяє відносний поділ суспільних форм життєдіяльності людей (політика, економіка, культура, повсякденне життя), уособлення міського й сільського стилів життя, існуючих субкультур тощо.
Соціологи розрізняють диференціацію
· макросоціальну (виникнення нових соціальних верств, стилів життя, культурних форм),
· мезо-соціальну (особливості соціальної диференціації у локально-регіональному контексті - в центрі, на периферії, в містах, селах тощо);
· мікро-соціальну (розрізнення типів домогосподарств, культурно-дозвільних занять, ціннісних орієнтацій, вірувань тощо).
Творець теорії соціальній диференціації – англійський філософ Г. Спенсер.
Описавши первинну диференціацію, Спенсер сформулював дві закономірності цього процесу. Перша – залежність у взаємодії соціальних інституцій від рівня організації суспільства загалом низький рівень визначається слабкою інтеграцією частин, високий – більш сильною залежністю кожної частини від усіх інших. Друга – пояснення механізму соціальної диференціації та походження соціальних інституцій як наслідку того, що «в індивідуальному, як і в соціальному, процес агрегації постійно супроводжується процесом організації», причому останній підпорядкований в обох випадках одному загальному закону, який полягає в тому, що послідовна диференціація відбувається завжди від більш загального до більш спеціального, тобто перетворення однорідного на різнорідне супроводжує еволюцію.
Французький соціолог Е. Дюркгейм розглядав соціальну диференціацію як наслідок поділу праці, як закон природи і пов'язував диференціацію функцій в суспільстві зі зростанням густоти населення та інтенсивності міжособистісних зв'язків.
Німецький філософ і соціолог М. Вебер розглядав соціальну диференціацію як наслідок процесу раціоналізації цінностей норм і відносин між людьми.