Підготовка, організація та правила роботи агітаційної команди.
Чи не найголовнішим інструментом передвиборчої боротьби на місцевому рівні є агітатори. При цьому, зазвичай, їм практично не приділяється увага і вони просто-напросто перетворюються на машини по роздачі та поклейці листівок (слід зазначити, що зміст та форма листівок також частіш за все не проходять тестування у фокус-групах і далеко не завжди відповідають потребам даного округу чи міста).
Отже, які мають бути вимоги до агітаторів та що вони мають робити. Слід розрізняти два типи агітаторів. Перший тип — це прості виконавці, які можуть тільки розклеювати листівки та вкидати їх до поштових скриньок. На цю роботу підходять абсолютно всі більш-менш порядні люди. Їх завдання — сумлінно виконати роботу, адже не секрет, що під час середньостатистичної виборчої кампанії щонайменше п’ята частина листівок не доходить до адресатів через те, що люди, які працюють на кампанії просто несумлінно виконують свої обов’язки. Чому так відбувається можна пояснити кількома причинами:
1. Агітатори абсолютно незацікавлені в тому, щоб працювати зі стовідсотковою віддачею (вони, частіш за все, не є прихильниками кандидата, окрім того вони розуміють сезонність власної роботи). Для того, щоб уникнути такої ситуації, необхідно створити умови, за яких певна частина агітаторів в разі позитивного результату кампанії отримувала певні блага — матеріальні чи посадові. При цьому не слід забувати, що велика кількість агітаційних бригад працює не перший рік на виборах і знає про те, що після виборчої кампанії, незалежно від результату, кандидат дуже часто забуває про свої обіцянки. Якщо ви зможете запевнити своїх працівників, що про них не забудуть — це може значно покращити роботу агітаторів.
2. Оплата роботи агітаторів — одна з найбільш корумпованих частин передвиборчої кампанії. Частіш за все, люди, що відповідають за набір агітаторів, виплачують неповну суму. Щонайменше третина грошей осідає у посередників. Така практика, характерна фактично для всіх без винятку виборчих кампаній, призводить до того, що агітатори отримують значно менші суми, ніж ті, що їм пропонує кандидат. Причина такої ситуації полягає в тому, що в штабі частіш за все просто не працює система перевірок. Кандидат ставить керівником кампанії (розпорядником коштів) людину, якій повністю довіряє, тому й вважає, що проводити внутрішній аудит недоцільно, хоча саме проведення такого аудиту дозволило б не тільки зекономити кошти, а й ефективніше проводити агітаційну кампанію.
Повертаючись до агітаторів, які повинні лише розклеювати листівки та розкладати їх до поштових скриньок, слід зазначити, що головною проблемою є те, що конкуренти, знаючи про такі кампанії, роблять свої контрзаходи. Традиційно після розклеювання листівок, протягом наступної доби до 70% листівок зривається, а після рознесення до поштових скриньок листівки із скриньок часто просто зникають (їх витягують конкуренти, при чому зробити це дуже просто. Із алюмінієвого дроту робиться невеликий гачок, яким легко можна вийняти агітматеріал).
Уникнути цих контрзаходів противника фактично неможливо, хоча зменшити їхню шкоду не так вже й складно. Найпростіший метод боротьби зі здиранням (заклеюванням ваших плакатів) — робота мобільних груп, які б відслідковували контрзаходи конкурентів і доклеювали те, що зірвано. На практиці це може виглядати так — ви закріплюєте відповідального за сім—вісім багатоповерхових будинків, який має вранці та ввечері пройти довіреною йому територією і поновити втрачені за день (ніч) плакати. Свого часу в 1994 році ідеальну схему було вибудовано на окрузі Юхима Звягільського в Донецьку. Тоді поновленням плакатів займалися двірники, які протягом 30—40 хвилин відновлювали все те, що конкуренти зривали.
Щодо агітматеріалів, які крадуться з поштових скриньок, то тут повинна працювати служба безпеки кандидата або ж потрібно просто проводити перевірки. Після того, як пройшли ваші люди, має попрацювати мобільна бригада (обов’язково з кимось із представників міліції), яка б відслідкувала, чи немає конкурентів, які крадуть агітматеріали. На парламентських виборах 2002 р. в одному з київських округів кандидат від «Нашої України» почав розносити по скринькам листи від Віктора Ющенка на свою підтримку. У штабі його конкурента зрозуміли, що ці листи можуть просто переламати хід передвиборчої «гонки», і створили мобільні групи, які йшли слідом за агітбригадами нашоукраїнців і просто витягували листи від Ющенка. В результаті представник «Нашої України» в цьому окрузі програв, і як він сам вважає не в останню чергу через те, що листи Ющенка так і не потрапили до виборців.
Велика кількість кандидатів на місцевих виборах частіш за все обмежується розклеюванням та рознесенням листівок. Іноді застосовується метод роздачі листівок в людних місцях. Частіш за все це зводиться до того, що в людних місцях двоє—троє молодих людей роздають листівки перехожим. Цей метод є безумовно необхідним, але коефіцієнт корисної дії від нього традиційно незначний. Проблема полягає в тому, що велика кількість людей просто не бере листівки. Роздача листівок у людних місцях — це лише допоміжний метод, який слугує перш за все черговому нагадуванню про існування кандидата, але аж ніяк не переконує виборця проголосувати за ту чи іншу людину. Набагато ефективніше в цих же людних місцях, поруч із людьми, що роздають листівки, виставити невеликі пікети (палатки), де спеціально навчені агітатори будуть розповідати про кандидата і переконувати виборців його підтримати. При цьому треба розуміти, що чергова агітаційна палатка і чергова розмова про кандидата також дають невеликий коефіцієнт корисної дії. Міні-агітаційний майданчик має працювати за принципом шоу-програми, де політичні виступи перемежовуються з виступами акторів (найдешевший варіант кілька співаків народних пісень). Коли виборець зверне увагу на таке шоу, він охочіше буде брати агітаційну листівку. Асоціативний ряд, пов’язаний із кандидатом, буде набагато яскравішим і позитивнішим.
Але повернемося до питання підбору агітаторів, які мають не лише виконувати механічні функції, а й говорити з виборцями (маються на увазі ті, хто буде стояти в багатолюдних місцях в агітаційних пікетах та наметах, а також ті, хто проведе кампанію «від дверей до дверей»). Як вже вище зазначалося, часто кандидати не надають першочергової уваги проблемі агітаторів, що призводить до їх неякісної роботи. Переважно агітаторів набирають із тих груп впливу, які найближчі до самого кандидата або його оточення. При цьому забувають, що набрані категорії агітаторів можуть викликати роздратування у виборців. Розглянемо ті категорії агітаторів, які найчастіше залучаються до виборів:
1. Студенти вищих учбових закладів. Їхні головні плюси — відносна дешевизна оплати праці та мобільність. Водночас довіра до студентів серед людей старшого і особливо середнього віку незначна. Студентів частіше за все ніхто всерйоз не сприймає і ефективність їхньої агітаційної роботи, коли вони її ведуть самостійно, доволі низька.
2. Представники релігійних громад (переважно протестантських). Їх головні переваги — відданість роботі і дуже ретельне ставлення до поставлених завдань. Головний недолік — несприйняття великою частиною населення їхнього віросповідування. На місцевих виборах, особливо в невеликих містах і селищах, де всі знають про віросповідання агітатора саме фактор віри може викликати негатив у виборця, особливо якщо конкурент почне «експлуатувати» православну ідею. Слід зазначити, що на всеукраїнському рівні є чи не єдиний приклад, коли кандидат, що сповідує новітній протестантизм, обирався кілька разів в парламент — це Леонід Черновецький. Водночас у сусідньому окрузі на виборах 2002 пробувала балотуватися колега Черновецького по релігійній громаді, і, незважаючи на велику агітаційну підтримку прихожан цієї церкви, вона програла, не в останню чергу саме через латентний релігійний конфлікт у масовій свідомості виборців. Є ще одна проблема з агітаторами від релігійних громад — вони часто переходять із політичної агітаційної площини в релігійну, що призводить до негативних пердвиборчих наслідків.
3. Представники ветеранських організацій. Традиційно вважається, що ветеранські організації мають великий вплив на своїх членів і ветерани голосують так, як їх проагітують лідери ветеранських організацій. Водночас слід розуміти, що частіш за все представники цих організацій голосують однаково протягом багатьох останніх років і визначальним у їхньому голосуванні на місцевих виборах є перш за все матеріальна допомога, яку надають місцеві органи влади (представники бізнесу, політичних партій і тощо). Окрім того, як агітатори ветерани доволі слабкі.
4. Керівники будинкових комітетів — відомі в районі борці за народні права. Безумовно такі люди необхідні в передвиборчій боротьбі, але перш ніж працювати з ними, слід прослідкувати їхнє політичне минуле і зрозуміти чи не будуть ці «народні трибуни» тягарем під час кампанії. Окрім того, слід завжди пам’ятати, що таких людей сприймають як місцевих божевільних або близьких до цієї категорії.
5. Працівники ЖЕКів, двірники. Часто представники влади вважають, що представники ЖЕКів можуть бути хорошими агітаторами, тому що мешканці їх знають в обличчя. Це одна з найбільших помилок виборчих кампаній. Працівники ЖЕКу фактично завжди викликають негатив у виборців. Окрім того, навіть якщо серйозного негативу і немає, то за будь-яких обставин їх сприймають як обслуговуючий персонал, а не як людей, до думки яких можна прислухатися при вирішенні передвиборчих дилем.
Загалом глобальною помилкою при створенні агітзагонів є те, що вони складаються з однорідних за соціальним, віковим та інтелектуальним типом людей. Окрім того, фактично ніхто не проводить навчання з агітаторами, і тому ніхто не знає, а чи вміють агітатори переконувати виборців. Перш ніж випускати агітаторів на «польові роботи», люди, відповідальні за них, мають провести співбесіди з ними і розподілити групи так, щоб агітатори нормально сприймалися усіма категоріми населення.