ПРОВАДЖЕННЯ У ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СУДІ З ПРАВ ЛЮДИНИ
Після використання всіх національних засобів правового захисту кожен, згідно з ст. 55 Конституції України, має право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.
Можливість використовувати порядок захисту своїх суб'єктивних прав і свобод, який певний час застосовується у країнах- членах Ради Європи, з'явилась у громадян України після вступу України до Ради Європи і прийняття Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», який набрав чинності з 22 вересня 1997 р.
За критеріями, визначеними Конвенцією, Європейський Суд:
а) може прийняти справу до розгляду тільки після того, як були використані всі національні засоби захисту (зокрема, реалізовано право на апеляційне оскарження), і не пізніше шести місяців від дати прийняття остаточного рішення відповідною національною установою;
б) не розглядає заяви щодо фактів, які трапились ще до того, як Україна стала членом Ради Європи;
в) не розглядає індивідуальні заяви, якщо вони: анонімні;
за своєю суттю порушують те саме питання, що вже було розглянуте Європейським Судом або вже було вирішене шляхом іншої процедури міжнародного розслідування чи врегулювання, і не містять ніякої нової інформації;
є зловживанням правом на оскарження або явно не обгрунтованими;
є несумісними з положеннями Конвенції або протоколів до неї (тобто приймаються до розгляду лише скарги, пов'язані з порушенням тільки тих прав, що гарантовані Конвенцією і протоколами до неї).
Під усіма національними заходами захисту, які мають бути використані до звернення до Європейського Суду, слід розуміти лише звернення людини до суду загальної юрисдикції і отримання ним рішення першої, апеляційної і касаційної інстанцій. Такий висновок випливає із аналізу, з одного боку, рішень Європейського Суду, а з другого - чинного законодавства України. Так, у своєму рішенні у справі Сільвер та інших проти Сполученого Королівства (1983 р.) Європейський Суд, зокрема, зазначив, що коли особа звертається із заявою про порушення прав і свобод, гарантованих Європейською конвенцією з прав людини, вона повинна мати засоби правового захисту у відповідному національному органі як для того, щоб її питання було вирішене, так і з метою одержання, у разі необхідності, компенсації.1 У своїй ухвалі від 4 травня 1999 р. у справі «Кучеренко проти України» Європейський Суд дійшов висновку, що оскільки ініціатором перегляду справи в українському суді у порядку нагляду є лише відповідні посадові особи (прокурор, голова суду), а не сам громадянин, то судовий розгляд справи у порядку нагляду є «надзвичайним» засобом який не передбачено пунктом 1 ст. 35 вказаної Конвенції.
Скарга, яка відповідає вищезазначеним вимогам, направляється у м. Страсбург (Франція) до секретаря Суду за адресою:
Тhe Registrar,
European Court of Human rights,
Council of Europe,
F - 67075, Strasbourg Cedex,
і має містити такі відомості:
1) «Сторони» (дані про заявника, його представника, державу, проти якої подано заяву);
2) «Викладення фактів» (коротка суть самої скарги);
3) «Порушення Конвенції» (визначаються конкретні права, гарантовані Конвенцію та Протоколами до неї, які, на думку заявника, порушені, з посиланням на відповідні статті, та наводяться аргументи);
4) «Виконання положень пункту 1 ст. 35 Конвенції» (дається перелік офіційних рішень у справі, із зазначенням дати кожного документа та інстанції, яка його видала, а також коротка інформація про зміст кожного документа. Вказується також, чи існують інші інстанції, до яких може звернутися заявник, і чому він не використав таку можливість);
5) «Предмет заяви» (вказується, яких результатів чекає заявник);
6) «Процедури в інших міжнародних інстанціях» (зазначається, чи надсилались скарги, які є предметом цієї заяви, в інші міжнародні інстанції);
7) «Список документів» (вказується, які документи (виключно в копіях) додаються до заяви);
8) «Декларація та підпис» (зміст декларації: «Я свідомо заявляю, що всі представлені у цій заяві відомості є точними»).
Більш детально процедура звернення до Європейського Суду з прав людини врегульована його Регламентом.
Як влучно зазначив Р. Рісдал, Європейський Суд «може служити останнім притулком для громадян. Ніхто не повинен розраховувати отримати від нього більше, ніж сприяння виконанню національними судами їх завдання щодо захисту прав людини».
Але рішення Європейського Суду мають не тільки індивідуальне значення для людини, яка звернулася до нього, а й у певному сенсі універсальне значення: ці рішення є орієнтиром для національних судів, у тому числі для Конституційного Суду України, вони надають можливість більш глибоко і правильно зрозуміти обсяг і зміст гарантованих Європейською конвенцією з прав людини, іншими міжнародними актами, а також і Конституцією України прав і свобод людини і громадянина, а отже більш ефективно захищати їх.
Європейський Суд не скасовує та не змінює рішення національних судів, а виносить нове рішення, яке є обов'язковим для виконання державою-відповідачем. При цьому, як свідчить практика Європейського Суду, правовий захист порушених прав нерозривно пов'язаний зі справедливим відшкодуванням шкоди.
Право звернення громадянина до відповідних міжнародних установ чи органів міжнародних організацій не обмежується лише європейськими наглядовими інститутами. Існують й інші інституції глобального міжнародного рівня (наприклад, Комітет ООН з прав людини, Міжнародний комітет проти катувань, Управління Верховного комісара ООН у правах людини або Управління Верховного комісара ООН у справах біженців тощо), до яких можуть звертатись громадяни України за умови ратифікації Україною відповідних актів міжнародного законодавства.
Спільним проектом Міністерства юстиції України і Організації з безпеки та співробітництва у Європі (ОБСЄ) передбачено створення трьох експериментальних судів у Києві, Миколаївській та Львівській областях щодо застосування Конвенції про захист прав і свобод людини. У судовій практиці ці суди мають безпосередньо застосовувати вказану Конвенцію.