Поняття про венеричні захворювання
ТЕМА 4. CОЦІАЛЬНІ ХВОРОБИ.
Лекція 8. Венеричні захворювання.
План:
1. Поняття про венеричні захворювання.
2.. Сифіліс.
3. Гонорея.
4. Трихомоніаз.
Цілий ряд захворювань дістали у медичних працівників всього світу назву соціальних хвороб, оскільки вони є постійними супутниками бідності, голоду, воєн і інших соціальних катаклізмів. До найбільш поширених соціальних хвороб належать венеричні захворювання (сифіліс, гонорея та ін.), алкоголізм, наркоманія, туберкульоз. Соціальним захворюванням можна назвати і СНІД, оскільки він поширений в певних соціальних групах - наркоманів і гомосексуалістів. Зміна рівня захворюваності соціальними хворобами може грати роль «барометра» стану соціально-економічної ситуації в країні і регіонах. Чим вище захворюваність соціальними хворобами, тим коротше тривалість життя.
Поняття про венеричні захворювання
Венеричні захворювання (назва походити від імені Венери, богині кохання в римській міфології.) - це особлива група інфекційних хвороб, які передаються переважно статевим шляхом; на них хворіють однаковою мірою як чоловіки, так і жінки. На відміну від звичайних інфекційних хвороб, венеричні захворювання не залишають після себе імунітету, і при повторному зараженні хвороба розвивається знову. При венеричних захворюваннях видужання не настає саме собою: без медичної допомоги людина не може позбутися такої хвороби й хворіє на неї усе життя.
Кожне венеричне захворювання спричиняється певним видом мікроорганізму: сифіліс - блідою спірохетою, гонорея (трипер) - гонококом; та ін.
Для ВЗ характерне зараження тільки за умов такого тісного контакту, яким є статевий, а також контакту побутового (спільне користування одними й тими ж предметами вжитку: рушник, посуд, мило, зубна щітка тощо). Отож, заразиться людина венеричною хворобою чи ні - залежить від її поведінки, а за умови правильної поведінки ймовірність захворювання дорівнює нулю. Велику роль у боротьбі з цими захворюваннями відіграє виховання: щоб не заразитися, необхідно знать, як і чому ці захворювання виникають і поширюються.
Венеричні захворювання називають іноді «Захворювання поведінки», бо їхньому поширенню сприяють моральна розбещеність, випадкові статеві зв'язки та ін. Саме неправильна поведінка певної частини людей - причина існування венеричних хвороб у наш час.
До найбільш поширених венеричних захворювань належать сифіліс, гонорея, трихомоніаз, хламідіаз, генітальний герпес.
Можуть спостерігатися випадки одночасного зараження кількома ВЗ, наприклад, сифілісом і гонореєю, гонореєю і трихомоніазом.
Останні роки відзначаються значним зростанням поширеності венеричних інфекцій в Україні. Особливу занепокоєність викликає зростання захворюваності на різні статеві інфекції, ВІЛ/СНІД серед молоді.
Показники офіційної статистики, які характеризують рівень захворюваності на інфекції, що передаються статевим шляхом, в Україні, відверто кажучи, не відповідають реальному епідемічному стану. Це пов'язано з тим, що багато хворих звертаються по допомогу в позабюджетні (приватні) лікувальні установи, працівники яких не завжди заповнюють обов'язкові статистичні форми на виявлення інфекційної хвороби й не надають статистичних звітів для реєстрації у державному реєстрі захворюваності населення, що спотворює показники державної статистики. До того ж реклама високоефективних засобів лікування сифілісу та інших ВЗ значною мірою дезорієнтує населення, формуючи легковажне ставлення до можливих наслідків захворювання.
Здебільшого підвищення рівня захворюваності на ВЗ припадає на періоди соціальних перебудов, для яких характерні різке погіршення умов існування та економічна нестабільність. Період соціально-економічної кризи в нашій країні супроводжується розвитком проституції, гомосексуалізму, алкоголізму, наркоманії, пропагандою вільної моралі й порнографії. Усе це протидіє боротьбі зі стрімким поширенням венеричних хвороб. Можна констатувати, що ВЗ вийшли за межі традиційної групи ризику. Зростання захворюваності на ВЗ та СНІД, перебуває у тісній залежності від соціальних факторів (міграція, безробіття, низький економічний рівень населення). Погіршення ситуації можна пов'язати також з недостатнім рівнем статевого виховання молоді в школах і вузах. Результатом цього є низька санітарна грамотність та незнання основ профілактики ВЗ, збільшення захворюваності серед молоді.
Сьогодні ми розглянемо, що таке сифіліс, гонорея, трихомоніаз, як вони з'являються, чим вони загрожують людині, як їх запобігти і як з ними боротися.
Сифіліс
Сифіліс (застар.: люес від лат. lues — зараза) — хронічне системне венеричне інфекційне захворювання що вражає усі органи й тканини організму людини: ураження шкіри, слизових оболонок, внутрішніх органів, кісток, нервової системи з послідовною зміною стадій хвороби. Викликається бактеріями виду Treponema pallidum (бліда трепонема) підвиду pallidum, які відносяться до роду трепонема (Treponema) родини Spirochaetaceae (1,2).
За неповними даними Всесвітньої організації охорони здоров'я, у зарубіжних країнах нині налічується близько 60 мільйонів хворих на сифіліс, і кількість їх і надалі збільшується. Уряди багатьох країн серйозно занепокоєні безперервним зростанням венеричної захворюваності й шукають засобів боротьби з цим злом.
Рівень захворюваності сифілісом на 100 тисяч населення в країнах світу за даними ВОЗ в 2010 році (3).Приклад про село.
немає даних
менше 35
35–70
70–105
105–140
140–175
175–210
210–245
245–280
280–315
315–350
350–500
більше 500
Історія сифілісу нараховує не одне сторіччя. Та джерела його первісного походження не зовсім з'ясовані.
Згідно однієї з гіпотез, в державах, розташованих на території Європи, Азії і Близького Сходу, сифіліс існував з давніх часів.
У працях великих вчених стародавнього світу, зокрема Гіппократа, Галена, Авіценни, а також у Біблії, описуються захворювання, клінічні прояви яких мають схожість з сифілісом.
На древніх пам'ятниках образотворчих мистецтв збереглися свідчення існування сифілісу в Європі. Так, на бюстах Сократа у Ватиканському і Луврському музеях зафіксований типовий сифілітичний сідловидний ніс.
Згідно з іншою гіпотезою, початок венеричного сифілісу відноситься до раннього періоду неоліту. Виник тропічний сифіліс у первісних людей, що жили в Центральній Африці.
Це захворювання вражало дітей і людей молодого віку. Подальша еволюція цієї хвороби тісно пов'язана з еволюцією людського суспільства. Сифіліс поширювався з Африки внаслідок воєн, торгових зв'язків і вивезення рабів, а також паломництва християн до святих місць в Єрусалим, а мусульман в мекку.
Деякі дослідники вважають, що на сифіліс хворіли вже древні єгиптяни - на черепах мумій, що знаходяться в пірамідах, були знайдені зміни, що виникають при не лікуванні сифілісу.
У кінці ХV століття на півдні Європи спалахнула епідемія нової, невідомої хвороби. Це була перша історично зафіксована епідемія сифілісу. Теорії походження сифілісу різноманітні, нині є достовірні письмові джерела, що вказують на те, що уперше епідемія сифілісу була зафіксована в 1495 році серед французьких солдатів в Італії. Тоді сифілісом захворіло близько 1000 жителів італійського міста Неаполя.
Поширення сифілісу в Європі сталося завдяки військовому походу на Неаполь французького короля Карла VIII. Тому в Італії сифіліс називають французькою хворобою, французи ж, навпаки, називають його італійською хворобою.
Але основним джерелом зараження сифілісом, була величезна «армія» повій (більше 800 повій) різних національностей, у тому числі іспанок, що супроводжували тридцятитисячну армію найманців Карла VIII.
Сам французький король повіз з собою в комфортабельному возі декілька молодих жінок, що складали його похідний гарем. Однією з важливих обставин, що послужили причиною поразки Карла VIII в цьому італійському поході, була повна деморалізація його армії у зв'язку з сифілісом, що уразив більшість солдатів. Епідемія сифілісу у Франції, почалася після повернення армії Карла VIII.
На сифіліс хворіли і історичні особи, такі як: французький король Карл VIII, король Англії Генріх VIII, римський Папа Юлій II, а також Ернан Кортес, Лукрецій Борджіа, Еразм Роттердамський, Аврам Лінкольн, Вінсент Ван Гог, Христофор Колумб, Георг VI. Від сифілісу, що уразив нервову систему, померли Мопассан, Шуберт, Доніцетті.
Вольтер, через 250 років помітив: "У своєму легковірному поході на Італію французи придбали Геную, Неаполь і сифіліс. Потім вони були відкинуті і втратили Неаполь і Геную, але сифіліс залишився при них". Існує цілий ряд гіпотез виникнення сифілісу, але повна історія цієї венеричної хвороби навряд чи коли-небудь буде відома. Багато авторитетних людей і вчених намагалося знайти відповіді на питання про походження сифілісу, історики описували симптоми перебігу цієї хвороби упродовж багатьох віків, але головне питання досі залишається без відповіді.
Існує гіпотеза про американське походження сифілісу, який був завезений в Європу моряками Христофора Колумба після відкриття Америки. Христофор Колумб, 3 березня 1492 р. відправившись з Палос (місто і муніципалітет в Іспанії) в кругосвітнє плавання, пробув 40 днів на острові Гаїті, і в середині квітня прибув у Барселону. Матроси Колумба хворіли на невідому в Європі хворобу, якою і заразили жителів Барселони. Хворобу цю матроси отримали нібито від тубілок Гаїті. Почавшись у Барселоні, сифіліс перекинувся в сусідні міста і держави. Згідно іншої версії матроси заразилися від індіанських жінок на Антильських островах, а самі індійці отримали цю хворобу від лам.
Нові генетичні дослідники підтверджують теорію, що саме Христофор Колумб привіз сифіліс в Європу з Америки в 1495 році говорять американські дослідники, відновивши столітні суперечки про походження цього захворювання.
За словами Кристін Харпер, еволюційного біолога з Університету Еморі в Атланті, генетичний аналіз «сімейного дерева» сифілісу показав, що його найближчим родичем є південно-американський вірус, що викликає інфекційне захворювання фрамбезію, яка включає ті ж самі бактерії.
Протягом тривалого періоду сифіліс мав багато назв. Здавна сифіліс називали за ймовірною національною ознакою походження — «німецька», «французька» хвороба і т. д. А термін «сифіліс» з'явився тільки 1530 року, коли у Вероні була опублікована науково-повчальна поема про сифіліс, професора Падуанського університету, лікаря, астронома і поета Джироламо Фракасторо (4) (1483-1553), який став пізніше надзвичайно широко відомим. Називалась поема «Сифіліс, або про гальську хворобу», і по суті, стала першим популяризатором медичних знань про це захворювання. Талановитими рядками Джироламо, які поширювалися в рукописах, зачитувалися не лише професіонали, але і прості городяни, мимоволі залучаючись до медичних премудрощів. Праця Фракасторо була написана у вигляді міфологічної поеми, в якій простий свинопас на ім'я Сифіл (лат. sus — свиня, др.-греч. — любитель) кидає виклик самим богам, стверджуючи, що земні царі знатніші і багатші власники скота, ніж божества Олімпу. Небесні владики нагороджують Сифіла за зухвалість важкою хворобою, назва якої походить від його імені. Так «багатонаціональна» хвороба (звана ще «люес» від лат. lues — зараза) набула сучасної назви.
За іншими джерелами зміст поеми зводився до того, що чабан Сифіл (звідси й назва хвороби) ганьбив бога Сонця за те, що той нібито через заздрість до багатства царя Алконія, вівці якого пас Сифіл, випалював поля. За те чабан і був покараний: бог наслав на нього доти невідому хворобу (яка, називалася галльською, тобто французькою).
За іншою версією, хвороба названа на ім'я Сифілуса — сина Ніоби, яка була дочкою Танталу і дружиною царя Фів Амфіона, матері численних дітей (за однією з версій міфу у неї було сім синів і сім дочок). Ніоба загордившись своєю плодючістю, стала насміхатися над богинею Лєто, у якої було лише двоє дітей - донька Артеміда та син Аполлон. В результаті, помстившись за ображену матір, Артеміда знищила дочок, а Аполлон — синів Ніоби. Батько загиблих дітей Амфіон наклав на себе руки, а Ніоба, від відчаю і горя перетворилася на скелю (все це згідно давньогрецькій міфології). Про це розповів у своїх «Метаморфозах» римський поет Овідій (43 р.до н. е. — біля.18 р. н. е.). У майбутньому, лікарі ототожнили заразливу хворобу з персонажем міфу.
Можливо, однак, що назва сифілісу могла виникнути внаслідок етимологічного непорозуміння. У самій Франції хворобу назвали galle, що означає «короста»; давньою англійською мовою galle називали гонорею, а англійське слово gall означає «подразнення», «садно». Так чи інакше нова назва хвороби влаштовувала всіх: і назва, і герой були вигаданими, хвороба наслана з язичеським божеством, так що нічийого національного самолюбства чи релігійних поглядів це не зачіпало. Інша загальноприйнята назва цієї хвороби - люес (Lues - зараза), що є скороченням від lues wenerea (тобто «венерична зараза»), також була прийнятна для всіх. Ілюстрація (5), Гравюра (6),Вроджений сифіліс Рембранта(7)
Проник сифіліс і в Росію. Ще наприкінці травня 1499 р. великий князь Іван III, стривожений звісткою про появу в Західній Європі нової хвороби, відправляючи посла в Литву до своєї доньки, великої княгині Олени, з вимогою змінити релігію, дав йому доручення «спитать у Вязьмі в князя Бориса, чи хто не приїжджав хворий із Смоленська тією болістю, що болячки викидає, кажуть, французька, а ніби із Вязьмі її привезли, та й у Смоленську про те питати, чи є ще болість чи нема».
У середині XVI століття митрополит Макарій у настановах російським воїнам, які оточили Казань, наказував «не гибіти в зв'язках із жінками, від яких виходить нечиста болість». Проте сифілісу Росія, звичайно, не уникла.
У дореволюційний період венеричним хворобам особливої уваги не приділялося, до них байдужим був уряд, мало цікавились ними органи місцевих самоврядувань. Отже, не випадково, що загальна захворюваність на сифіліс у кінці XIX - на початку XX століть досягала дуже високого показника - 96 хворих на 100 тис. населення.
Розроблена у 20-х роках XX століття і постійно вдосконалювана система боротьби з венеричними хворобами дала змогу практично знизити загальну кількість випадків цього захворювання: сифілісом хворіли від 2-х до 4-х хворих на 100 тис. населення.
В Українській РСР найбільш низький рівень захворюваності на сифіліс був зареєстрований 1968 року - 2,8 на 100 тис. населення. У наступні десятиріччя відповідний показник залишався на низькому рівні з незначними коливаннями, зокрема 1989 року він становив 4,1 на 100 тис. населення. Катастрофічне зростання захворюваності на сифіліс в Україні почалося після розвалу СРСР, зокрема 1994 року - 69,0 на 100 тис., 1997 року - 147,1 на 100 тис. населення. Таким чином, захворюваність на сифіліс в Україні з 1989 по 1997 рік зросла у 36 разів, наблизившись до рівня захворюваності в першому повоєнному році. Така епідеміологічна ситуація із захворюваністю на сифілітичну інфекцію в Україні була визнана експертами ВООЗ та МОЗ України як епідемія. За останні 5 років, відповідно до статистичних даних, відмічається тенденція до зниження рівня захворюваності на сифіліс в Україні (2001 рік - 61,5 на 100 тис., 2003 - 54,7 на 100 тис., 2004 - 48,7 на 100 тис., 2005 - 47,4 на 100 тис., 2006 - 45,6 на 100 тис., в 2010 - 29,9 на 100 тис. населення).
За статистикою в Україні 38% дорослого населення хворіли сифілісом.
Показники захворюваності сифілісом серед чоловіків і жінок в групах одного віку відрізняються. Аналізуючи дані про захворюваність сифілісом чоловіків і жінок різних вікових груп, можна відмітити, що в групі 0-14 років кількість пацієнтів обох статей приблизно однакова.
У віковій групі 15-19 років жінок, хворих на сифіліс, практично в 3 рази більше, ніж чоловіків. Найвищі показники захворюваності цією патологією відмічають в групі 20-29 років. Чоловіки складають більшість у віковій групі 30-60 років і старше.
Крім того, відзначається переважання серед хворих на сифіліс осіб фертильного віку (фертильність (лат. fertilis — родючий, плідний) — здатність статевозрілого організму створювати життєздатне потомство, протилежно поняттю «стерильність», тобто, це вік - 20-39 років), жінок у віці до 35 років, чоловіків старше 35 років. Виявлені наступні гендерні відмінності в захворюваності сифілісом:
- переважання жінок в наступних вікових групах: усі форми сифілісу - 15-29 років, пізній сифіліс - від 0 до 34 років, 60 років і старше, неуточнений сифіліс - 25-39 років;
- переважання чоловіків у вікових групах: усі форми сифілісу - 30-60 років, пізній сифіліс - 35-60 років, неуточнений сифіліс - 35-60 років і старше.
Таким чином, епідеміологія сучасного сифілісу в Україні в цілому міняється. Відзначається зростання захворюваності пізнім, неуточненим і раннім прихованим сифілісом, особливо серед осіб фертильного віку, що, можливо, призводить до появи в останні роки випадків вродженого сифілісу. Незважаючи на проведені дослідження, залишається низка невирішених запитань, що вимагають пильної уваги з боку дослідників і детальнішого вивчення.
Згідно з одностайною думкою провідних фахівців-дерматовенерологів України, відповідні статистичні показники не відповідають реальному стану рівня захворюваності на цю інфекцію. Аргументованим підтвердженням цього є зростання кількості хворих з пізніми та прихованими стадіями сифілісу порівняно з реєстрацією пацієнтів з ранніми стадіями інфекції. Особливої уваги потребують проблеми з вродженим сифілісом та питання, пов'язані зі своєчасним виявленням цієї інфекції у вагітних жінок. Згідно зі статистичними даними в Україні, 2001 року було зареєстровано 33 випадки вродженого сифілісу, 2002 - 34 випадки, у 2003 - 29, 2004 - 27 випадків, 2005 року - 32 випадки, 2010 – 47 випадків.
Епідеміологія(др.-греч. — те, що має всенародне поширення; др.-греч. — вчення) — загальномедична наука, що вивчає закономірності виникнення і поширення захворювань різної етіології з метою розробки профілактичних заходів.
Збудник сифілісу - бліда трепонема або спірохета (8-9). Свою назву вона отримала тому, що погано забарвлюється лабораторними фарбами.
При статевому акті слизові оболонки статевих органів вкриваються дрібними неглибокими тріщинами, які і є вхідними воротами для проникнення мікроба в організм. Уже в найближчі години після потрапляння бліда спірохета проникає настільки глибоко, що практично недосяжна для застосування зовні протимікробних, антисептичних засобів.
Необхідно зазначити, що агресивною спірохета стає лише в організмі. У зовнішньому середовищі цей мікроб дуже нестійкий, легко піддається висушенню і гине навіть при кімнатній температурі.
Зараження сифілісом відбувається переважно при статевому контакті, а також при годуванні груддю хворої - чужої дитини. Медичні працівники можуть заразити сифілісом своїх пацієнтів при користуванні брудними медичними інструментами, які не стерилізуються (стоматологічні інструменти, маточні дзеркала).
Якщо висипи виникають на слизових оболонках порожнини рота, хворий стає небезпечним і в побуті. У цих випадках інфекція може передаватися через поцілунки, предмети вжитку (посуд, ложки, зубну щітку, губну помаду, цигарки тощо). Приклад про укус міліціонера.
Природженої несприйнятливості, або імунітету, до сифілісу не існує. Кожна людина, яка перебуває у тісному контакті з хворим, неминуче заражається.
Але як би не сталося зараження, чи статевим чи побутовим шляхом, бліді трепонеми потрапляють у кровоносні судини, розносяться з кров'ю по всьому організму й викликають у ньому складні фізико-хімічні та імунобіологічні зміни.
Клініка(від грец. klinike - лікування - kline - ліжко), 1) медична установа, в якій, окрім стаціонарного лікування хворих, проводяться викладацька і науково-дослідна робота. 2) Клінічна картина, сукупність проявів хвороби.
Інкубаційний період - проміжок часу між початковим зараженням і появою перших симптомів інфекційного захворювання. Інша назва — прихований або латентний період хвороби: людина вже заражена, але хвороба себе ще не проявила. Тривалість інкубаційного періоду може варіюватися від декількох хвилин (харчова токсикоінфекція) до десятків років (хвороба Крейцфельдта-Якоба).
Інкубаційний період сифілісу триває близько 3-4 тижнів. Різні фактори можуть не тільки скорочувати, а й збільшувати цей період сифілісу (наприклад, тяжке загальне захворювання, алкогольна інтоксикація, вживання протимікробних препаратів, особливо антибіотиків, що може призвести до пізньої діагностики сифілісу).
По закінченні 3-4 тижнів при класичному, нічим не ускладненому перебігу сифілісу, на місці впровадження блідої трепонеми розвивається перша видима ознака захворювання - поверхнева виразка на достатньо твердій основі, з блискучою «лакованою» поверхнею. Це твердий шанкр. Його розмір, зазвичай, невеликий - 0,5-1,5 см у діаметрі. Нерідко з'являється одночасно декілька шанкрів здебільшого на статевих органах, хоча шанкр може з'явитися і в інших місцях, навіть на голові. Найбільш характерна його особливість - він безболісний і взагалі ніяких неприємних суб'єктивних відчуттів хворому не завдає. Слово «шанкр» походить від старофранцузького «chancre» — виразка. (10-27 – на статев, 28-32 – на інш.)