І.Кант про людину, яка належить двом світам - феноменальному і ноуменальному.

Іммануїл Кант - основоположник німецької класичної філософії (1724-1804). У філософському розвитку Канта розрізняють два періоди - «докритичний» (до 1770 г.) і «критичний». Якщо до початку 80-х його цікавили головним чином природничо-наукові питання, то потім його дух занурюється в так звані метафізичні, тобто загальфілософські, проблеми буття, пізнання, людини, і т.п., тобто всієї системи філософії.
Головні твори критичного періоду: «Критика чистого розуму» (1781), «Критика практичного розуму» (1788 г.) і «Критика здатності судження" (1790 г.). Основу всіх трьох критик складає вчення Канта про явища і про речі, як вони існують самі по собі - «речі в собі». Пізнання починається, по Канту, з того, що «речі в собі» впливають на органи зовнішніх почуттів і викликають в нас відчуття. Ми пізнаємо світ не так, як він є насправді, а тільки так, як він нам є (нашому знанню доступні тільки явища речей (феномени). Але світу явищ відповідає незалежна від людської свідомості сутність речей - «речі в собі»: абсолютне пізнання їх неможливо. Тобто за допомогою почуттів ми не можемо осягнути навколишній світ. По Канту світ ноуменов (світ "речей в собі») змістовно не пізнаваний для людського розуму. Всі спроби його пізнати приречені на провал, завдяки нерозв'язних протиріч (антиномиям ).
Кант був переконаний, що ідеї простору і часу людині відомі перш сприймань. Простір і час ідеальні, а не реальні, тобто не виключна, самостійна сутність. Чуттєвий враження зв'язуються між собою за допомогою суджень, в основі яких лежать категорії, тобто загальні поняття, а вони, по Канту, суть «чисто логічні» форми, що характеризують тільки «чисте мислення», а не його предмет. Категорії дані людині до всякого досвіду, тобто апріорі.
Категорії розуму (апріорні форми розуму):
Кількість (загальність, безліч, одиничність)
Якість (реальність, заперечення, обмеження)
Ставлення (субстанція, причинність, взаємодія)
Модальність (можливість, дійсність, необхідність)
Синтез категорій створює предметність (правила для розташування відчуттів у просторі та часі, які створюються трансцендентальним суб'єктом). Поняття розуму самі по собі беззмістовні, зміст їм дає лише чуттєвість. Розум сам конструює предмет, тобто ми пізнаємо тільки те, що самі створили - суть трансцендентального суб'єкта. Закони природи - принципи організації трансцендентального суб'єкта. Категорії розуму можна вживати тільки в межах досвіду, всяка спроба використовувати їх для розуміння «речей в собі» призводить до дефолту.
Вчення Канта про знання спирається на його теорію судження - знання виражається в судженні.
Види суджень:
Аналітичні - не дається нового знання про предмет.
Синтетичні - дозволяють здійснювати синтез розуму і даних почуттєвого сприйняття, досвіду (апріорі + апостеріорі).
Поняття ідеї у Канта - НЕ надчуттєвий сутність (як у Платона), а уявлення про мету, до якої прагне наше пізнання.
Світ явищ - детермінований механістично, у ньому немає місця субстанції.
За допомогою категорії субстанції будується світ досвіду.
Субстанція - неподільна.
Світ явищ - нескінченно ділимо.


ЕКЗАМЕНАЦІЙНИЙ БІЛЕТ № 28

1. Комунікативна парадигма в сучасній філософії. Ю. Габермас та К.Апель. Ідеальна комунікативна спільнота.
У другій половині ХХ століття постає вимога звернення до світу повсякденної комунікації зі збереженням засад теоретичного освоєння світу. Один з таких найбільш продуктивних кроків здійснила німецька комунікативна філософія (вчення Ю. Габермаса та К.-О. Апеля), заснована на поєднанні уваги до світу повсякденної комунікації, життєвого світу людини взагалі та необхідності утвердження нетехнізованого розуму як вирішальної передумови подолання подальшого посилення антропологічної кризи, зокрема, кризи міжособистісного буття. На перший план виходить проблема інтерсуб’єктивності. Завдяки визнанню інтерсуб’єктивної сфери як визначальної у світі сучасної людини стає можливим здійснення результативних пошуків виходу із кризового стану, в якому опинилася людина, зорієнтована на класичні орієнтири індивідуальної свідомості.
Ґрунтовному тлумаченню особливостей комунікації сучасного людства присвячена і філософська концепція Юргена Габермаса, котра є теорією комунікативного досягнення взаєморозуміння. У праці „Філософський дискурс модерну” він простежив шлях, яким філософія практики замінила самосвідомість на працю і потім «була схоплена у полон» парадигми продуктивності. Головними визначальними моментами досягнення комунікативної згоди є, за Габермосом, такі: а) спільність взаємного розуміння за умов приєднання до одного й того ж знання (eins wissen); б) взаємна довіра щодо висловлюваних намірів; в) відповідність висловлюваних намірів до загальних норм.
Інший авторитетний дослідник комунікативної теорії, К.-О.Апель, вважає, що визначальним принципом, на підставі якого можливо інтегрувати людей у „комунікативну спільноту”, є відповідальність. Запропонована ним „етика відповідальності” базується на положенні про відповідальність як діалогічний принцип, що виходить з факту існування людей у світі поруч одним з одним і один для іншого. Великі сподівання в цьому відношенні покладаються на нову „макроетику”, засновану на почутті власної відповідальності.
Разом з тим існує ціла низка ґрунтовних розходжень між теорією комунікативної дії Ю. Габермаса та філософією комунікативного співтовариства К. Апеля.
Комунікація за способом здійснення передбачає, «ідеальну комунікативну спільноту», існування якої й відбиває принцип «апріорі комунікації». Якби це було не так, комунікативна дія сутнісно суперечила б самій собі: вступати в комунікацію поза необхідним припущенням трансцендентальних — довершених — умов комунікації є очевидним безглуздям. Так само є суперечливим будь-яке обмеження комунікації, тобто заперечення її засадничої універсальності.
Однак слід зауважити, що і для Габермаса, і для Апеля парадигмальним є процес комунікації, який у обох філософів отримує різну інтерпретацію: у Габермаса - формально-прагматичну, у Апеля - трансценденталістську. З відмінності методологічних установок, концептуальних підходів витікають далекоглядні наслідки для змістовної інтерпретації соціального процесу.


2. Моральні цінності християнства.
Християнська мораль знаходить своє вираження у своєрідних уявленнях і поняттях про моральне, у сукупності визначених моральних норм (наприклад, заповідях), у специфічних релігійно-моральних почуттях (християнська любов, совість і т. п.) і деяких вольових якостях віруючої людини ( терпіння, покірність і ін.), а також у системах морального богослов’я чи теологічної етики. Усі разом перераховані елементи складають християнську моральну свідомість. До моральних цінностей належать нормативні уявлення про добро і зло, справедливість, прекрасне й потворне, про призначення людини, людські ідеали. Вони лежать в основі всіх вчинків, діяльності людини, мають моральну значущість і впливають на суспільне життя. Моральні цінності, уявлення, настанови є продуктом нашої історії та культури. Їх основу було закладено у І ст. нашої ери в зв’язку з розвитком християнства. Вони еволюціонували протягом віків разом із людством. Сталими моральними взірцями, канонами є також десять християнських заповідей. Серед християнських моральних цінностей загальнолюдського значення розрізняємо:
• головні людські цінності, що більшою чи меншою мірою визначають всі інші етичні цінності (життя, істина, добро, свобода);
• чесноти (справедливість, сміливість, правдивість, щирість, любов до ближнього, вірність, довіра, скромність, відданість);
• більш часткові моральні цінності (здатність ділитися з іншими своїми духовними надбаннями; любов, спрямована на ідеалізовану цінність іншої особистості).
Цінності можна диференціювати й далі. Християнська мораль в ідеалі проголосила рівність усіх людей незалежно від їх походження і становища. Крім старозавітних 10-ти заповідей Божих діалектика загальнолюдського в моралі втілена в Нагірній проповіді Ісуса Христа. Вона містить у собі зведення моральних ідеалів, які відображають багатовікові земні сподівання людства. Автор проповіді уславлює миролюбність, поступливість, негнівливість, доброту. В цій же Нагірній проповіді знаходимо і таку високогуманну ідею: "Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви". Пізніше в етичній думці вона отримала назву "золотого правила" моральності. Виникнувши понад дві тисячі років тому згадана формула стала для людства подібною фамільній дорогоцінності, яка дбайливо передається з покоління в покоління і при цьому в незмінному вигляді: найрозвинутіше, найдосконаліше формулювання сьогодні має такий самий вигляд, який воно набуло до початку нашої ери. Як золото є загальним еквівалентом, що дозволяє зводити до одного знаменника різні валюти, так золоте правило моральності разом з ідеями добра, справедливості є загальним гуманістичним еквівалентом людських відносин. Християнська мораль, утверджуючи людську гідність, любов до ближнього, як до самого себе, розвиває у суспільстві людяність, гуманність, що є основою високої культури, що підносить людину у її власних очах, облагороджує її наміри і бажання.