реттонвудська валютна система
Друга світова війна змінила міжнародне фінансово-економічне співвідношення між країнами та зумовила необхідність подальшого розвитку й модифікації золотого стандарту. Співвідношення сил між економікою США, яка розвивалася на хвилі виробництва та постачання товарів для багатьох країн, та європейськими країнами, спустошеними й виснаженими війною, докорінно змінилося.
Одночасно практика показувала, що одне тільки золото не здатне задовольнити національні та міжнародні грошові потреби у зв'язку із зростанням національних економік, швидким розвитком міжнародної торгівлі.
У 1943 році були розроблені та опубліковані два плани щодо вдосконалення валютної системи: британський, підготовлений лордом Кейнсом, та американський, складений Генрі Вайтом, який і було взято за основу на Бреттонвудській конференції.
Конференція з валютних та фінансових питань відбулася у період з І по 23 липня 1944 року у Бреттон-Вудсі (США) під головуванням міністра фінансів США Моргентау. У ній взяли участь представники 44 країн. На конференції було створено Міжнародний валютний фонд (МВФ), який мав допомагати стабілізації курсів валют країн-учасниць шляхом надання коштів для вирівнювання їхніх платіжних балансів. Передбачалося, що це сприятиме розширенню міжнародної торгівлі. Було засновано Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) з метою надання допомоги країнам-членам у реконструкції та розвитку їхнього господарства шляхом полегшення інвестування капіталу.
На основі міжурядової угоди було оформлено Бреттонвудську світову валютну систему, яка базувалася на золотодевізному стандарті. Угода фіксувала правила, обов'язкові для виконання всіма країнам-членами.
У Статуті Міжнародного валютного фонду закріплювалися принципи Бреттонвудської валютної системи, за якими:
—функції світових грошей зберігалися за золотом, але масштаби його використання у міжнародних фінансах і регулювальна роль суттєво зменшувалися;
— нарівні із золотом у ролі міжнародних платіжних засобів і резервних (ключових) валют використовувалися національні грошові одиниці — долар США та фунт стерлінгів Великобританії. Долар декларативно прирівнювався до золота в ролі еталона цінності валюти. Далеко менше в цій ролі виступав фунт стерлінгів;
—резервні (ключові) валюти обмінювалися на золото таким чином: а) долар США могли обмінювати центральні банки та урядові установи інших країн у Казначействі США за офіційно встановленим 1934 року співвідношенням (35 доларів за 1 тройську унцію, тобто 31,1035 г золота); б) долар США та фунт стерлінгів Великобританії могли обмінювати центральні банки, урядові установи та приватні особи з метою тезаврації на ринках золота (передусім Лондонському). Ціна золота на ринках складалася на базі офіційної ціни (до 1968 року вона майже не відхилялася від останньої);
— прирівнювання валют одна до одної та їх взаємний обмін здійснювалися на основі офіційно узгоджених країнами-членами з МВФ валютних паритетів, виражених у золоті та в доларах США. Ці паритети були стабільними, їх зміна могла відбуватися тільки з санкції МВФ і за певних умов, що на практиці траплялося дуже рідко;
—ринкові курси валют не повинні були відхилятися від фіксованих доларових паритетів цих валют більш як на ± 0,75%. Тобто всі валюти міцно «прив'язувалися» до долара США, а через нього — до золота;
—оборотні національні валюти вільно обмінювалися на валютних ринках на долари та одна на одну за курсами, що могли коливатися у зазначених вище межах. Контроль за функціонуванням механізму міжнародних розрахунків і приватним валютним оборотом здійснювали державні органи країн — членів МВФ;
—міждержавне регулювання валютних відносин здійснювалося головним чином через МВФ;
—з метою пом'якшення кризи окремих валют держави — члени МВФ вдавалися до взаємодопомоги. Вона здійснювалася наданням країнами одна одній через механізм МВФ та іншими шляхами кредитів в іноземній валюті для фінансування дефіцитів платіжних балансів.
У 1950—60-х роках Бреттонвудська валютна система сприяла розширенню світової торгівлі, зростанню промислового виробництва. Але оскільки США та Великобританія мали змогу розраховуватися за зовнішніми боргами замість золота національними кредитними грошима, то спостерігався хронічний дефіцит платіжних балансів обох країн. Зовнішня короткострокова заборгованість обох країн накопичувалась у розмірах, що набагато перевищували їхні золоті резерви. Це суттєво підірвало стійкість долара США та фунта стерлінгів і значно погіршило міжнародну валютну ліквідність, тобто здатність суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності вчасно та у повному обсязі погашати свої зобов'язання перед іншими суб'єктами цієї діяльності.
Восени 1961 року за ініціативою США було укладено міждержавну угоду — Золотий пул. Згідно з нею на Лондонському ринку золота проводилися сумісні операції з метою утримання ринкової ціни на цей метал на рівні його офіційної ціни (35 доларів за 1 тройську унцію). Виконувалися ці операції через Федеральний резервний банк Нью-Йорка, а також центральні банки семи країн — учасниць угоди: Великобританії, ФРН, Франції, Італії, Бельгії, Нідерландів і Швейцарії.
Механізм Золотого пулу передбачав, що протягом місяця агент пулу — Банк Англії — здійснював операції купівлі-продажу золота на Лондонському ринку за рахунок власних ресурсів. На кінець місяця визначалося сальдо операцій та здійснювалося його регулювання. У разі дефіциту кожний із центральних банків передавав Банку Англії метал із своїх золотих запасів пропорційно квоті у пулі. При активному сальдо золото розподілялося між учасниками відповідно до цієї ж квоти. Найбільша квота була у США: вона становила 50%.
Але під впливом валютної кризи та послаблення позицій долара попит на золото різко збільшився. Для утримання ринкової ціни золота на рівні його офіційної ціни необхідно було суттєво збільшувати обсяги його продажу. Це ставало економічно недоцільним. Тому у березні 1968 року золотий пул розпався. У 1968—1971 роках міжнародний ринок золота фактично був поділений на два ринки — ринок золота за офіційною ціною та вільний ринок золота. Тобто існувала система подвійної ціни на золото.
7.Смітсонівська угода
У грудні 1971 року у Вашингтоні між провідними промислово розвиненими країнами було підписано Смітсонівську угоду. За цією угодою були переглянуті паритети провідних валют. Одні валюти були девальвовані, а інші — ревальвовані, були й валюти, паритет яких не змінився. Долар США, паритет якого не змінювався з 1934 року, було девальвовано на 7,9%. Офіційна ціна унції золота зросла з 35 до 38 доларів.
Передбачалася більша, порівняно з правилами Бреттон-Вудса, гнучкість по двох напрямах. По-перше, пом'якшувався принцип фіксованих паритетів: межі можливих відхилень курсів валют від їх фіксованих паритетів були тимчасово розширені до ±2,25%. По-друге, міжнародна розрахункова грошова одиниця СДР (Sресіаl Dгаwіng Rіghts, SDR), яка рішенням сесії МВФ (вересень—жовтень 1969 року) вводилася в дію з 1 січня 1970 року, Смітсонівською угодою розглядалась як можлива основа валютної системи нарівні із золотом.
Смітсонівська угода була чинною трохи більше одного року, оскільки носила обмежений, поверховий характер і не могла вирішити проблем, які спіткали світову валютну систему. Але нею було покладено початок роздумам щодо реформи цієї системи. У 1974 році Бреттонвудська валютна система розпалася.
майська валютна система
У вересні 1972 року Спеціальному комітету МВФ – Групі двадцяти було доручено розробити новий міжнародний валютний порядок. У жовтні 1974 року Групу двадцяти замінив Тимчасовий комітет Ради управляючих МВФ. 7—8 січня 1976 року на Ямайці відбулася зустріч Тимчасового комітету, на якій було прийнято поправки до Статуту МВФ. Нині саме вони визначають порядок світової валютної системи. Зміни до Статуту, запропоновані на Ямайській (м. Кінгстон) зустрічі, набули чинності з 1 квітня 1978 року.
Принципи Ямайської валютної системи:
—базою валютної системи було об'явлено міжнародну розрахункову грошову одиницю — СДР, яка в перспективі мала стати основою паритетів і курсів валют і основним платіжно-розрахунковим засобом. До 1985 року в СДР встановлювалися курси валют лише 12 країн із 149 членів МВФ. Фактично зберігався доларовий стандарт;
—окрім СДР країнам дозволялося встановлювати валютний паритет до будь-якої валюти, крім золота. Тобто закріплювалися тенденція до багатовалютного стандарту та поділ світової валютної системи на регіональні угруповання: США — Західна Європа — Японія;
— юридично було завершено демонетизацію золота: відмінено офіційну ціну золота та золоті паритети; золото перестало бути мірою вартості та базою валютних паритетів; США припинили обмін доларів на золото для іноземних центральних банків та урядових установ. Але золото й далі використовувалося для формування фонду ліквідних актів з метою придбання резервних валют;
—було знято обов'язковість обмежень щодо офіційних валютних резервів;
— поняття «оборотна (конвертована) валюта» замінено терміном «валюта, що вільно використовується» (тобто ринкова валюта);
— країнам надавалося право вибору будь-якого режиму валютного курсу;
—узаконювався режим плаваючих валютних курсів замість фіксованих.
Але практика показала, що режим плаваючих валютних курсів не забезпечив стабільності їх і збалансованості розрахунків між країнами. Центральні банки витрачали великі кошти на валютні інтервенції. Тому згодом було посилено регулювальну роль МВФ щодо країн-членів, розширено межі взаємних кредитів через МВФ для покриття дефіцитів платіжних балансів, посилено координацію міжнародних фінансових організацій.
11. СДР (спеціальні права запозичення)
Як показує історичний досвід, розвиток міжнародної економіки передбачає регулярне збільшення міжнародної валютної ліквідності. На початку 60-х років стало зрозумілим, що цю ліквідність не можна забезпечити лише золотом, яке купується-продається за офіційною ціною. У 1963 році в межах МВФ Комітету помічників Групи десяти під головуванням Роберта Рооса з Казначейства США та Групі з дослідження створення резервного інструменту під головуванням Ренато Оссола було доручено відпрацювати питання щодо природи та масштабів можливих потреб у резервах і додаткових кредитних коштах.
Результати діяльності Групи десяти були втілені у життя 29 вересня 1967 року на щорічній Генеральній Асамблеї МВФ у Ріо-де-Жанейро, де було прийнято угоду щодо створення механізму спеціальних прав запозичення (СДР).
Поправка до Статуту МВФ щодо введення СДР набрала чинності 28 липня 1969 року. Вона свідчила, що СДР створюються рішенням МВФ відповідно до процедури кваліфікованою більшістю у 85% за умов констатації глобальної потреби у резервних інструментах.
СДР призначені для регулювання сальдо платіжних балансів, поновлення офіційних резервів, розрахунків з МВФ і вимірювання вартості національних валют. Наявність у країни ліміту СДР дас їй право придбавати в його межах у інших країн в обмін на СДР конвертовану валюту для подальшого її використання на цілі, передбачені угодою про СДР.
Утримувати та використовувати СДР можуть:
— країни-члени МВФ, які висловили бажання стати учасниками системи СДР;
— МВФ;
— за рішенням ради управляючих МВФ країни, що не є членами МВФ;
— регіональні міжнародні банки;
— регіональні валютні та інші фонди;
— національні банки.
Розподіл випущених СДР здійснювався автоматично, пропорційно квоті країн у МВФ. На теперішній час більша частина їх припадає на розвинуті країни — 2/3-3/4; на країни, що розвиваються, — І/4. Загальний обсяг випущених СДР нині не перевищує 21,4 млрд, з них трохи більше 20 млрд розподілено між країнами-членами, близько 0,8 млрд перебуває у розпорядженні МВФ і менше 60 тис. — в уповноважених держателів.
Випуск СДР здійснюється у вигляді кредитових записів на спеціальних рахунках у МВФ. Країна стає власником певної кількості СДР, не надаючи ніякого еквівалента у золоті чи валюті. Розподіл СДР між країнами не є формою кредитування, на них не поширюються принципи терміновості, повернення та платності. СДР використовуються лише на рівні урядів через центральні банки та міжнародні організації. Їх держателями не можуть бути приватні особи та банки.
Для забезпечення довіри до нових резервних засобів у Статуті МВФ було зафіксовано золотий вміст одиниці СДР. Він дорівнював 0,888671 г чистого золота, що відповідало тодішньому золотому вмісту долара США. Першого липня 1974 року було введено новий метод визначення вартості СДР — на основі стандартного набору валют — кошика валют. Співвідношення СДР і долара, а також СДР та інших валют почали визначати щоденно.
Перелік валют та їх питома вага у кошику СДР з часом змінювалися. Починаючи з 1981 року питома вага валют у валютному кошику СДР переглядається кожні п'ять років (табл. 1).
аблиця 1
ПИТОМА ВАГА ВАЛЮТ У КОШИКУ СДР (%)
| Валюта | з 1.01.74р. | з 1.01.78р. | з 1.01.81 р. | з 1.01.86р. | з 1.01.91 р. | з 1.01. 96р. |
| Долар США | 33,0 | 33,0 | 42,0 | 42,0 | 40,0 | 39,0 |
| Марка ФРН | 12,5 | 12,5 | 19,0 | 19,0 | 21,0 | 21,0 |
| Японська єна | 7,5 | 7,5 | 13,0 | 15,0 | 17,0 | 11,0 |
| Французький франк | 7,5 | 7,5 | 13,0 | 12,0 | 11,0 | 18,0 |
| Англійський фунт стерлінгів | 9,0 | 7,5 | 13,0 | 12,0 | 11,0 | 11,0 |
| Італійська ліра | 6,0 | 5,0 | — | — | — | — |
| Голландський гульден | 4,5 | 5,0 | — | — | — | — |
| Канадський долар | 6,0 | 5,0 | — | — | — | — |
| Бельгійський франк | 3,5 | 4,0 | — | — | — | — |
| Реал Саудів-ської Аравії | — | 3,0 | — | — | — | — |
| Шведська крона | 2,5 | 2,0 | — | — | — | — |
| Іранський реал | — | 2,0 | — | — | — | — |
| Австралійський долар | 1,5 | 1,5 | — | — | — | — |
| Датська крона | 1,5 | - | — | — | — | — |
| Іспанська песета | 1,5 | 1,5 | — | — | — | — |
| Норвезька крона | 1,5 | 1,5 | — | — | — | — |
| Австрійський шилінг | 1,0 | 1,5 | — | — | — | — |
| Ранд ЮАР | 1,0 | — | — | — | — | _ |
| Всього | 100,0 | 100,0 | 100,0 | 100,0 | 100,0 | 100,0 |
Починаючи з 1981 року кожні п'ять років переглядаються валютні компоненти складових кошика СДР, тобто величини, що показують, яка кількість одиниць валют, що формують валютний кошик, міститься в одній міжнародній розрахунковій грошовій одиниці (у даному випадку — в 1 СДР) (табл. 2).
аблиця 2
ВАЛЮТНІ КОМПОНЕНТИ У ВАЛЮТНОМУ КОШИКУ СДР
| Валюта | з 1.01.81 р. | з 1.01.86р. | з 1.01.91 р. | з 1.01.96р. |
| Долар США | 0,54 | 0,452 | 0,573 | 0,5821 |
| Марка ФРН | 0,46 | 0,527 | 0,453 | 0,2280 |
| Французький франк | 0,74 | 1,020 | 0,800 | 0,1239 |
| Японська єна | 34,0 | 33,5 | 31,8 | 27,200 |
| Фунт стерлінгів | 0,071 | 0,0893 | 0,0812 | 0,1050 |
12. Екю (європейська валютна одиниця)
Екю (Еuгореаn Сurrеnсу Unit, ЕСU) - регіональна МРГО, створена 1979 року. Саме щодо екю об'являлися паритети, або центральні курси, кожної з європейських валют всередині ЄВС.
Механізм регулювання курсів валют країн — учасниць ЄВС базувався на системі центральних курсів валют до екю. Центральний валютний курс — це офіційно встановлене співвідношення валют, навколо якого коливаються в узгоджених межах ринкові валютні курси. Вперше це поняття було використане в межах Смітсонівської угоди. Воно давало змогу досягати компромісу між твердими валютними паритетами та вільним коливанням валютних курсів. У межах ЄВС країни-учасниці домовилися про встановлення центральних валютних курсів національних валют одна щодо одної та до екю. Межі допустимих відхилень ринкових курсів від центрального валютного курсу встановлювалися в розмірі ± 2,25% (для італійської ліри — ± 6%). На основі центрального валютного курсу до екю розраховувався індикатор допустимого відхилення. Для цього межі коливань ±2,25% коригувалися на питому вагу валютного компонента у складі екю. У разі досягнення 75% рівня індикатора допустимого відхилення мали здійснюватися валютні інтервенції. Якщо неможливо було втримати ринкові курси у заданих межах, вдавалися до офіційної девальвації або ревальвації відповідної валюти.
Екю була розрахунковою одиницею для всього, що стосувалося ЄВС, і використовувалась як резервний вартісний актив. Емісія екю забезпечувалася на 50% золотом і доларами США (за рахунок об'єднання 20% офіційних резервів країн — учасниць ЄВС на основі угод «своп») та на 50% національними валютами країн-учасниць. Екю була засобом розрахунків в операціях між центральними банками країн-членів та об'єктом сплати відсотків.
У табл. З наведено питому вагу валют у кошику екю.
аблиця 3
ПИТОМА ВАГА ВАЛЮТ У КОШИКУ ЕКЮ (%)
| Валюта | 13.03.79р. (заснування екю) | 16.09.84р. | 19.06.89р. | 02.08.93 р. |
| Марка ФРН | 33,0 | 31,9 | 30,1 | 32,0 |
| Французький франк | 19,8 | 19,0 | 19,0 | 20,1 |
| Фунт стерлінгів | 13,3 | 15,0 | 13,0 | 11,2 |
| Італійська ліра | 9,5 | 10,3 | 10,1 | 8,5 |
| Голланлський гульден | 10,5 | 10,1 | 9,4 | 10,0 |
| Бельгійський франк | 9,1 | 8,2 | }7,9 | }8,5 |
| Люксембурзький франк | 0,5 | 0,3 | ||
| Датська крона | 3,1 | 2,7 | 2,5 | 2,6 |
| Ірландський фунт | 1,2 | 1,2 | 1,1 | 1,1 |
| Грецька драхма | — | 1,3 | 0,8 | 0,8 |
| Іспанська песета | — | — | 5,3 | 4,5 |
| Португальське ескудо | — | — | 0,8 | 0,7 |
| Всього | 100,0 | 100,0 | 100,0 | 100,0 |
Склад валютного кошика після його формування (1979) переглядався двічі: 1984 року, після включення до нього грецької драхми та 1989 року, коли іспанська песета та португальське ескудо приєдналися до системи.
За Маастрихтським рішенням, яке набуло чинності з 1 листопада 1993 року, було встановлено, що валютні компоненти «заморожуються» і не можуть змінюватися. Вони мали залишатися такими, якими були станом на 21 вересня 1989 року. Це означало, що ніякі нові валюти не могли включатися до складу валютного кошика, хоча питома вага окремих валют у кошику могла змінюватися.
Євро
У грудні 1991 року у Маастрихті (Нідерланди) відбулася зустріч країн — учасниць ЄВС, де було прийняте рішення про створення європейського союзу (ЄС), в основу валютної системи якого покладено єдину європейську валюту (пізніше названу євро, ЕURO) та Європейський центральний банк (ЄЦБ), який розміщується у Франкфурті. Країнами-учасницями є Бельгія, Фінляндія, Франція, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Австрія, Португалія, Іспанія та Німеччина. СЦБ відповідає за стабільність нової валюти, за політику відсоткових ставок і грошової маси у просторі євро.
Євро є валютою, що базується на кошику національних валют країн — учасниць ЄС. Частка кожного учасника у валютному котику залежить від ваги країни в сукупному валовому продукті і взаємній торгівлі. На основі валютного кошика формується і середній курс євро.
Курс євро до долара США та валют інших країн визначатиметься на світових валютних ринках.
Євро введено в дію з 1 січня 1999 року. Усі посилання в юридичних документах на екю замінювалися посиланням на євро у співвідношенні 1:1, тобто одна євро дорівнює одному екю.
Країни ЄВС висунули жорсткі вимоги щодо фінансово-економічних показників країн, бажаючих користуватися євро. Це:
—дефіцит держбюджету не більш як 3% ВВП;
—сукупний державний борг не більш як 60% ВВП;
—річна інфляція не більше середнього рівня інфляції трьох країн ЄС із найнижчим рівнем інфляції;
—середнє номінальне значення довгострокових відсоткових ставок не більш як 2% їх середнього рівня у трьох країнах ЄС із найстабільнішими цінами (близько 9%);
— межі коливань взаємних валютних курсів ± 15%.
Повний перехід до євро здійснено в 2002 році. Євробанкноти та євромонети є єдиним законним платіжним засобом у відповідних країнах.