олітична соціалізація особи.

олітична участь як наслідок політичної соціалізації.

Людина є не лише метою політики, а й її творцем. Від політичної активності й компетентності людей, їх ставлення до інституцій політичної влади, усвідомлення можливості свого впливу на зміст і напрямок політичного процесу в значній мірі залежать результати функціонування політичної системи. Беручи активну участь у політичному житті, особа здатна, відповідно до своїх інтересів, впливати на поведінку і становище інших людей, сприяти певним змінам у політичних відносинах. В демократичному суспільстві політична активність є одним з аспектів самореалізації особистості. Перехід України від тоталітаризму до демократії викликав значне зростання кількості людей, що беруть участь у політиці, прагнучи зробити свій внесок у процес розбудови правової демократичної держави в Україні.

Водночас, людина відчуває вплив суспільної і політичної системи. Така взаємозалежність проявляється у вимогах системи до продукування індивідів з певними соціальними характеристиками, які набуваються у процесі соціалізації.

Беручи участь у політичному процесі, людина прагне реалізувати свої інтереси, які вона співставляє з інтересами певної групи (нації, етносу, соціальної верстви, партії, релігійної групи та ін.), при цьому опираючись на певні суспільні норми, правила поведінки, культурні цінності, традиції даного суспільства, що спрямовують активність особи в соціально визначеному напрямку. При цьому суспільство виступає як “навчальна система”, а сам процес “навчання” – є соціалізацією.

Отже, соціалізація – процес входження людини в суспільство, під час якого людина навчається думати і поводитися соціально припустимим чином. В умовах спілкування особи з іншими людьми, соціальними групами, що відбувається у різноманітних сферах людської життєдіяльності, відбувається засвоєння і активне відтворення індивідом соціального досвіду. Результатом політичної соціалізації, яка здійснюється в рамках загальної соціалізації, є політична поведінка та діяльність людини у сфері політичного спілкування.

Отже, політичну соціалізацію можна визначити наступним чином – це процес засвоєння притаманних даному суспільству політичних цінностей, настанов, переконань, моделей поведінки, що відбувається протягом становлення та еволюції індивіда як члена політичної спільноти і спрямований на забезпечення його свідомої участі в політичному житті суспільства.

Опираючись на загальносоціологічну теорію соціалізації, науковці опрацювали теорію політичної соціалізації, яка враховує специфіку політичної сфери. Серед них найбільш відомими є:

ролева теорія трактує процес політичної соціалізації як виконання певних політичних ролей, засвоєння “правил гри” у відносинах з владними інституціями, які набуваються в ході тренування індивіда (Р. Ліптон, Т. Парсонс);

бігейвіористська теорія пов’язує процес політичної соціалізації зі становленням індивідуальної політичної свідомості на основі цінностей та емоції, або успадкованих (В. Скінер), або соціально набутих (А. Масоу, Р. Уолтерс, Р. Лейн);

психоаналітична теорія розглядає політичну соціалізацію на основі аналізу підсвідомих та ірраціональних мотивів політичної поведінки особи (Е. Еріксон, Е. Фромм).

В ході політичної соціалізації відбувається взаємодія індивіда з політичним середовищем, внаслідок якої особистість набуває або втрачає певні соціальні властивості, які характеризують її як “людину політичну”. Ця взаємодія є двостороннім процессом і включає в себе інтеріоризацію та екстеріоризацію. Інтеріоризація передбачає перехід у внутрішню структуру людини вимог соціально-політичної системи. Екстеріоризація – це перенесення у політичне середовище набутих індивідом рис.

В ході інтеріоризації формується система особистісної мотивації політичної поведінки кожної особи, яку можна уявити як систему заінтересованих і примусових мотивів політичної соціалізації.

Беручи до уваги заінтересовані мотиви політичної соціалізації, політологи формують наступні моделі:

“модель переконаності” пов’язана з усвідомленим бажанням людини відповідати вимогам політичної системи згідно з внутрішніми переконаннями, через почуття обов’язку, що виникає на основі віри в ефективність і справедливість існуючого суспільно-політичного ладу. Ця модель базується на вірі в оптимальності існуючої влади у відповідності політичних ідей, політичних інституцій та політичного керівництва до вимог даного суспільства;

“модель інтересу” розглядає людину як вільну особу, яка керується в своїй політичній діяльності перш за все особистим інтересом. В обмін на підкорення людина має можливість отримувати певні блага, привілеї, вигоди. Ця модель передбачає раціональне усвідомлення індивідом можливості отримати вигоду від участі у політиці. На думку політологів, орієнтація на модель інтересу притаманна населенню США. Американський прагматизм, що став своєрідною національною релігією американців, проявляється і в процесі політичної соціалізації, спонукаючи суб’єкта політичної дії керуватися насамперед своїми інтересами, бажанням забезпечити особисте благо та отримати користь і вигоду від політичної діяльності. При цьому політика трактується як свого роду бізнес, а політики – як бізнесмени.

Окрім моделей політичної соціалізації, в основі яких лежить переконання та заінтересованість, існує модель, яка ґрунтується на примусових мотивах пристосування до потреб політичної системи. Це так звана “модель підкорення”. Така модель взаємовідносин особи і політичної влади виходить з того, що людина – це недосконала істота, нездатна самостійно приймати рішення, пасивний об’єкт політики, “гвинтик” у системі. Для приборкання антисуспільних схильностей і бажань індивіда необхідна надособова сила, якою виступає політична влада. Індивід за таких умов пристосовується до вимог політичної системи. Політична поведінка особи мотивується обережністю, поступливістю під тиском заборон, обмежень, покарань, страхом перед можливістю застосування політичною владою насильства, терору. Підкорення людини державі, партії, еліті обмежує участь у політичному процесі, що призводить до відмови від широкого використання активності особи у підтримці політичної системи (див. схему № 4.1.).

В цілому, політична влада використовує всі мотиваційні моделі. Кожна з цих мотивацій несе певне політичне навантаження і має свої межі. Розвиток демократії, що впливає на хід цивілізаційного процесу, вимагає обмеження фактору примусу та розширення сфери використання мотивів переконаності та інтересу в системі мотивації людської діяльності.

Функцією процесу інтеріоризації є виховання певного типу громадянина, що базується на формуванні системи особистісної мотивації політичної поведінки. Перетворення засвоєного особою політичного досвіду в політичну дійсність, тобто процес екстеріоризації також має свої функції. Серед них варто назвати наступні:

- узгодження політичної поведінки особи з вимогами політичної системи, досягнення суспільного і національного консенсусу;

- функція ціннісної орієнтації передбачає формування в особи позитивного ставлення до основних принципів політичної спільноти, таких як свобода, справедливість, рівність, захищеність особистих прав і свобод;

- прагматична, інструментальна функція пов’язана з практичними потребами особи, участю у політичному житті, можливістю використовувати свої права і виконувати обов’язки, вмінням орієнтуватися у складних суспільно-політичних реаліях, застосовувати різні типи і форми політичної активності.

Хоча кожне суспільство намагається зробити процес залучення до політики “мало помітним” для самої особи, однак, політична соціалізація є до певної міри керованим процесом. Ще Арістотель писав, що справжнім мірилом політичної системи є той тип громадянина, якого вона виховує. Отже, держава зацікавлена у формуванні певного типу громадянина, який найбільш адекватно відповідатиме запитам та вимогам політичної системи. Сучасні політологи доводять, що індивідуальні цінності людини завжди співвідносяться з моделлю “ідеального громадянина”, яка існує в масовій свідомості кожної конкретної держави. В різних типах суспільств це поняття набуває неоднакового змісту. В умовах панування тоталітарного політичного режиму превалював тип “бездумного ентузіаста”, який активно підтримує всі дії і рішення політичної влади, не задумуючись над їх змістом та результатами (тип Павлика Морозова). Зовсім інший тип “ідеального громадянина” домінує в країнах сучасної демократії. Це вільна, відповідальна і досить політично активна людина, яка серйозно і відповідально ставиться до своїх громадянських обов’язків, вміло використовує свої права, дотримується законів, регулярно бере участь у голосуванні. На відміну від стародавніх греків, які пов’язували громадянство перш за все з відповідальною участю у суспільних справах (кожен, за винятком жінок і рабів, міг брати участь у обговоренні і прийнятті законів), у сучасних демократіях модель “ідеального громадянина” менше акцентує на активній участі, а швидше робить наголос на готовності індивіда брати участь у політиці, на знанні політики, вмінні використовувати ці знання.

Згідно концепції плюралізму сучасні уявлення про риси “ідеального громадянина” включають такі характеристики:

- вступає у політику з чітко усвідомленими інтересами, які співвідносить з інтересами суспільних груп, з якими себе ідентифікує;

- має чітко сформовані ідеологічні орієнтації, у відповідності до яких здійснює свій вибір;

- навчений встановлених суспільством “правил політичної гри”, перш за все терпимості та толерантності;

- готовий до активної участі у політиці.

Політична соціалізація є безперервним процесом, який не закінчується з досягненням людиною певного віку чи соціального статусу. Ступінь політичної активності людини, її політичні погляди та переконання можуть змінюватись протягом всього життя. Однак можна виділити наступні стадії політичної соціалізації.

1. Дотрудовий період загальної соціалізації. На цьому етапі головним чином на емоційному рівні формуються основи політичної культури. Цей період здебільшого збігається зі стадією шкільної освіти. В цей період дитина отримує політичну інформацію від батьків, вчителів; в її свідомості відбувається персоналізація політичних образів (наприклад, образу президента чи політичного лідера), з’являються елементи власного політичного досвіду, формується ставлення до влади.

2. Активна стадія розпочинається ще в дотрудовий період, коли людина залучається до участі у діяльності громадських організацій, політичних партій і рухів, локальних політичних структур. На цьому етапі відбувається розширення власного політичного досвіду людини. Особа стає здатною самостійно висловлювати індивідуальні політичні судження, формувати політичні позиції, аналізувати політичну ситуацію, відстоювати політичні ідеали, протистояти тиску колективної думки. Не обов’язково активна стадія політичної соціалізації має співпадати з трудовим періодом у житті людини. Вона може розпочатись на дотрудовому етапі, а інколи пік активності людини припадає на пенсійний вік. Саме в цей період людина, вже досягнувши певного соціального статусу та маючи достатньо вільного часу, часто включається у політичне життя, беручи активну участь у вирішенні громадських та суспільно-політичних проблем. І навпаки, молоді люди, які розпочинають свою професійну кар’єру, можуть відмовитись від участі у політиці через боязнь втратити престижну роботу. Зрештою, внаслідок негативного ставлення до політики, людина може ніколи не досягнути активної стадії, залишаючись протягом усього життя пасивною.

3. Пасивна стадія політичної соціалізації передбачає послаблення цього процесу внаслідок свідомого або несвідомого виключення із системи політичних відносин. Свідомий відхід від політики може бути викликаний небажанням людини брати участь у політиці. Несвідоме вилучення часто викликане віковими особливостями (наприклад, похилий вік) чи станом здоров’я, коли людина вже не може брати участі у політичній діяльності (див. схему № 4.1.).

Умовою успішної соціалізації є зміна поведінки особи відповідно до потреб суспільства і бажання самого індивіда. Модифікація поведінки особи здійснюється під впливом різних чинників, індивідуальних чи колективних суб’єктів, яких називають “агентами політичної соціалізації”. До них відноситься сім’я, система освіти, закони, референтні групи, політичні лідери, засоби масової інформації і т.п. На різних етапах політичної соціалізації зазначені агенти справляють неоднаковий вплив на особистість. Безумовно, сім’я є первинним інститутом, в якому розпочинається процес політичної соціалізації індивіда, який проходить в декількох напрямках. Це вплив батьків на дітей, дітей на батьків та соціалізуюча взаємодія дорослих членів родини. Політична соціалізація не є основним завданням сім’ї. Здебільшого у родинному колі не вивчають політичні доктрини, програмні документи політичних партій, не аналізують політичні ідеології, хід політичного процесу чи діяльність окремих політичних лідерів. Політична соціалізація відбувається мимоволі, на підсвідомому рівні у процесі здійснення сім’єю інших виховних функцій. Батьки, демонструючи своє ставлення до суспільно-політичних подій, формують політичні переконання дітей. Власне сім’я виступає тим фільтром, який відбирає та дозує суспільні впливи на ще не сформованого (у громадянському плані) індивіда. Основним завданням соціалізації на цьому етапі є прищеплення дитині базових загальнолюдських цінностей, які пізніше стануть орієнтирами у виборі громадянської та політичної позиції особистості.

На наступному етапі соціалізації молодої людини важливу роль відіграють такі “агенти”, впливу, як школа та групи однолітків. На перший погляд видається, що уроки з політичних знань, наповнення навчальних дисциплін ідеями патріотизму та громадянства мали б стати основними чинниками політичної соціалізації школярів. Однак, досвід колишнього СРСР та дослідження західних науковців свідчать, що пряма пропаганда не є дієвою. Цінності, на які орієнтують дітей з одного боку сім’я, а з іншого, одержавлені суспільні інституції, дитячі політизовані організації (жовтенята, піонери, комсомольці) часто вступають в суперечність, що може викликати дезорієнтацію, “роздвоєння” особистості, стати причиною її відходу від громадського життя. Впливовим фактором соціалізації періоду шкільної освіти можуть бути ставлення вчителів до демократії, змістовний характер підручників з української історії та культури, шкільні ритуали, політичні учнівські клуби, участь в учнівському самоврядуванні.

Суттєво змінити або зміцнити політичну позицію, отриману дитиною в сім’ї, можуть угрупування однолітків. Саме в таких групах підлітки вперше, без нагляду дорослих, прагнуть відстоювати власну політичну позицію, аналізувати свої політичні погляди.

На наступних етапах кількість агентів політичної соціалізації зростає. Це засоби масової інформації, громадсько-політичні організації, професійні групи, релігійні громади, етнічні групи, які називаються референтними групами.

Під впливом референтних груп в особистості формується власна політична позиція, що дає їй можливість оцінювати та відбирати впливи різних агентів політичної соціалізації. При тому, чим активніша громадянська позиція індивіда, тим ширшим є спектр політичної участі людини, і вона сама може виступати як творець політичних цінностей та агент соціалізації щодо інших осіб (див. схему №1).

На перебіг та зміст політичної соціалізації особи впливає і приналежність до певних соціальних груп, рівень її загальної освіти та культури, психічні особливості індивіда. Вплив цих чинників опосередковується і регулюється рівнем розвитку суспільства та типом політичного режиму, зокрема, можливим у ньому рівнем автономності особистості, що призводить до різних типів соціалізації, серед яких:

гармонійний тип – передбачає наявність однорідного культурного середовища, зрілих демократичних традицій, розвиненого громадянського суспільства, які забезпечують діалог між індивідом і політичною владою на основі їх спільних ідеалів, норм та цінностей, притаманних даному суспільству. Такий тип соціалізації характерний для британсько-американської культури;

плюралістичний тип, для якого характерний опосередкований тип взаємодії особистості з політичною владою, наявність значної кількості різноманітних субкультур, в рамках яких, на основі ідеалів і цінностей свого етносу здійснюється початкова соціалізація індивіда. Динамічна рівновага індивідуальної свободи, конституційне обмеження влади та високий ступінь розвитку громадянського суспільства створюють грунт для консолідованої демократії. Такий тип соціалізації притаманний для країн Західної Європи;

конфліктний тип, у якому спостерігається культурна неоднорідність, викликана високим ступенем змішаності суспільства, прихильністю індивіда до цінностей роду, племені, клану, касти, що в свою чергу утруднює досягнення згоди між владою і носіями різноманітних цінностей. Культурна неоднорідність виступає основою існування високого ступеня політичного насилля. Засвоєння традицій проходить у постійній боротьбі з носіями різних субкультур. Такий тип соціалізації характерний для країн Азії та Африки;

гегемоністський тип передбачає входження людини у політику через насадження виключно цінностей певної політичної ідеології, класу, певної релігії (зокрема, Іслам). Характерний для закритих політичних систем тоталітарного типу (комуністичні країни), які не визнають цінностей інших систем (див. схему № 4.2.).

Політична соціалізація виконує наступні функції:

- підтримка цілісності і впорядкованості політичного процесу шляхом виконання громадянами певних ролей (виборець, політичний лідер та ін.);

- консервація політичного устрою держави через збереження і передачу політичного досвіду молодому поколінню, прищеплення молодим громадянам навичок самостійного пошуку нових методів вирішення політичних завдань, формування нових елементів політичної культури, що в свою чергу забезпечує прогрес суспільства (див. схему №1).