іжнародна правосуб’єктність фізичної особи.

Проблема міжнародної правосуб'єктності фізичних осіб уже порушувалася при розгляді видів міжнародної правосуб'єктності.

Ця проблема набуває свого особливого звучання при розгляді ролі і правового статусу фізичних осіб у сучасному міжнародному праві.

 

Щодо міжнародної правосуб’єктності фізичної особи досі не існує єдиної точки зору. Це питання ускладнюється й тим, що має не лише правову, а й політичну окраску. Міжнародна правосуб’єктність фізичної особи розглядається від її повного невизнання, до появи шкіл, напрямів, які безумовно визнають таку правосуб’єктність.

 

Під фізичними особами прийнято розуміти громадян даної держави, іноземців, осіб без громадянства й осіб, що мають подвійне громадянство. Всі вони разом складають населення, що мешкає на території певної держави, що підпорядковане її юрисдикції.

 

На користь визнання фізичної особи суб’єктом міжнародного права свідчать такі факти:

1. Фізичні особи можуть виступати стороною в суді проти держав. (Вищий реституційний суд по врегулюванню питань, які виникли в результаті другої світової війни; Міжнародний Центр по врегулюванню інвестиційних спорів в рамках Світового банку, Європейський суд с прав людини). В рішеннях Європейського суду с прав людини зазначається: „Співтовариство закріплює новий правовий порядок в міжнародному праві, за яким переваги держав в частині їх суверенних права обмежуються і суб’єктами визнаються не лише держави, а й громадяни”.

2. Міжнародні права і обов’язки фізичної особи безпосередньо формулюються в ряді міжнародно-правових документів (Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Конвенція про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього, Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, Міжнародна конвенція про припинення злочину апартеїду і покарання за нього тощо).

 

Противники визнання фізичної особи суб’єктом міжнародного права видвигають такі аргументи:

1. Інваліди знаходяться під юрисдикцію відповідної держави і виступають суб’єктами внутрішньодержавних правових відносин. Вони не мають самостійного міжнародного статусу, не володіють юридичною здатністю до незалежного здійснення міжнародних прав і обов’язків.

2. Суб’єкти міжнародного права виступають його творцем, чиєю волею створюються норми. Фізичні особи не можуть виступати творцем міжнародного права.

3. Права і свободи фізичних осіб, визначені в міжнародно-правових документах є в першу чергу проявом суверенної волі держав. А більшість міжнародних норм в галузі прав людини дійсно надто абстрактні і вимагають для своєї реалізації прийняття конкретних внутрішньодержавних актів.

 

Водночас термін «населення» у міжнародному і у внутрішньодержавному праві має неоднакове значення. У міжнародному праві під населенням розуміється сукупність фізичних осіб, індивідів, що населяють територію держави в даний момент, тобто проживаючих на її території. У внутрішньодержавному праві основний акцент робиться на юрисдикцію (здійснення владних повноважень) держави над цим населенням. У силу того, що на територію держави поширюється її повний і винятковий суверенітет, особи, які населяють її, знаходяться під повною і винятковою юрисдикцією цієї держави, котра встановлює у своєму національному праві їх відповідний юридичний статус і правовий режим.

 

Держава здійснює стосовно свого населення три види юрисдикції:

- законодавчу;

- виконавчу (адміністративну);

- судову.

 

У силу законодавчої юрисдикції держава встановлює юридичний статус осіб, які складають її населення, відносячи їх до категорій своїх громадян (підданих для держав із монархічним ладом правління), іноземних громадян, осіб без громадянства або осіб із подвійним громадянством. Таким чином, регулювання правового становища фізичних осіб, що знаходяться на території держави і складають її населення, входить у виключну компетенцію даної держави.

Коло, обсяг і характер прав і свобод, наданих населенню, залежать від економічних, соціальних і національних особливостей розвитку кожної держави.

Але слід мати на увазі, що регламентація правового становища населення внутрішнім законодавством держави не виключає можливостей міждержавного співробітництва в галузі політичних, економічних і громадянських прав населення, визначення правового становища іноземців, врегулювання питання про осіб з подвійним громадянством, надання взаємної правової допомоги у громадянських, сімейних і кримінальних справах, а також спільної боротьби з міжнародними злочинами.

 

У сучасній західній доктрині міжнародного права переважна більшість авторів уже дуже тривалий час розглядає надання індивідам прямого доступу в міжнародні судові органи в якості сторони в процесі як одне з основних доказів можливості прямого регулювання міжнародним правом становища індивідів.

 

У вітчизняній доктрині з цього приводу висловлюються різні точки зору. Найбільш часто акцентується увага на тому, що міждержавні угоди, котрі передбачають прямий доступ індивідів у міжнародні судові органи, зустрічаються надзвичайно рідко, вони нетипові і не можуть змінити загальне правило. Деякі автори, як відзначилося, підкреслюють, що міжнародна правосуб'єктність індивідів носить у цих випадках похідний, обмежений характер і не повинна протиставлятися державному суверенітетові.

 

Водночас існує і думка, відповідно до котрої такого роду угоди створюють лише тільки взаємні права й обов'язки для їхніх учасників із приводу прямого доступу індивідів у міжнародні судові органи. Але вони об'єктивно не можуть перетворити індивідів у суб'єктів міжнародного права, підкорити їх безпосередньому впливу норм, що містяться в цих угодах, оскільки індивіди не в змозі брати участь у міждержавних відносинах.

Міжнародне право відіграє значну роль у регулюванні прав і свобод індивіда. У одних випадках норми міжнародного права встановлюють стандарти правового статусу індивідів, в інших - є безпосередньою підставою для виникнення суб'єктивних прав і обов'язків людини.. Слід мати на увазі, що форма впливу міжнародно-правових норм на правове становище населення в кожній конкретній державі залежить від прийнятої в ній концепції співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права.

 

Роль міжнародного права в регулюванні правового статусу індивідів виражається, зокрема, у тому, що держави:

- у силу звичаєвих правових норм міжнародного права взаємно визнають виняткову юрисдикцію держав у регулюванні правового статусу осіб, що складають їхнє населення;

- взаємно погодилися визнавати право патримоніальної (вітчизняної) держави в установлених випадках сприяти своїм громадянам, які знаходяться за межами їх державних кордонів на іноземній території, у здійсненні їх прав, передбачених для іноземців;

- на взаємних договірних засадах регулюють питання, що стосуються колізії їхніх внутрішньодержавних норм про визначення статусу осіб, що відносяться до категорій їхніх громадян (зокрема, укладаючи угоди про виключення подвійного громадянства);

- регулюють на рівні норм загального міжнародного права правове становище осіб, що входять до складу їхніх закордонних органів зовнішніх зносин (дипломатичні представництва, консульські установи і т.д.);

- у спеціальних угодах домовляються про право фізичних осіб у порядку, встановленому внутрішньодержавним законодавством, звертатися в міжнародні організації за захистом своїх прав.

 

Таким чином, у міжнародному праві є достатньо підстав для становлення системи міждержавного співробітництва з питань правового статусу фізичних осіб.

Ця проблема набуває особливої значимості з урахуванням того, що на сучасному етапі розвитку світового співтовариства загальновизнано, що політичні, соціальні, економічні, культурні й інші права людини виступають не в якості дару держави або його посадових осіб, а є невід'ємними правами кожного індивіда, якими він наділений у силу свого народження незалежно від раси, кольору шкіри, статі, релігії, мови, політичних та інших переконань. Права і свободи людини складають основу не тільки громадянського суспільства, але і базис сучасної цивілізації.