ема лекції: Психопатичні особливості пацієнтів різних вікових періодів які мають соматичні захворювання.
План:
1. Соціальні і біологічні фактори, які провокують аномальний розвиток особистості.
2. Класифікація психосоматичних розладів в пубертатний період немовляти.
3. Психосоматичні розлади, що виникають у дітей дошкільного та молодшого шкільного віку.
4.Психосоматичні розлади підліткового віку.
5. Психопатологія ранньої юності та її прояви при соматичних захворюваннях.
6. Психологічні зміни в структурі особистості осіб зрілого, похилого і старечого віку.
7. Основні методи корекції психічних функцій та їх використання щодо осіб різного віку.
Перш за все неможливо відмежувати норму від патології. В дитячому і підлітковому віці досліджуються психічні проблеми і стани, вікові кризи, психосоматичні взаємовпливи на різних етапах розвитку людини. для формування індивідуально-психологічних властивостей значимими є як біологічна, так і соціальна зміни.
Вікові психологічні кризи - особливі, відносно не тривалі (до року), періоди онтегенезу, які характеризуються різкими психологічними змінами. Чим більш неповноцінний матеріал і чим гірше соціальне середовище враховує індивідуальні особливості розвитку дитини, тим більше виявлені вікові еризи, тим гірше вони впливають на особистість. Кожний з вікових періодів має свої психосоматичні впливи.
Період немовляти закінчується кризою першого року. Становиться ходьба і мова. Криза проявляється в актах протесту, опозиції, протиставлення себе іншим, істерик у хворих, афективно-респріраторних судом, приступів.
До трьох років дитина оволодіває предметною діяльністю. Поведінка характеризується єдністю моторних і сенсорних функцій (все що бачить їй необхідно потримати в руках, або доторкнутися до предмету). Предметна діяльність приводить до зміни в мотиваційній сфері: проходить поступова зміна афективних вчинків на контрольовані. До трьох рокві формуютьсмя більш глибокі емоції, відношення до людей залежить від того, як людина відноситься до дитини. З¢являється криза 3-го року життя. Основні її прояви: негативізм, свавільність, деспотизм, ревність. У хворих з¢являються такі синдроми: синдром невропатії, синдром раннього дитячого аутизму, гіпердинамічний синдром, синдром страху. Вони поглиблюються у дітей ослаблених, з вадами, які часто хворіють.
Для невропатії є характерними: астенічні прояви, підвищена подразливість, збудливість, капризність, нестійкість настрою. швидка виснажливість, боязливість, порушення сну та соматовегетативні симптомии рвоти, запори, порушення апетиту, вибірковість харчування, субфібрільна (37,2; 37,4) втрата свідомості.
Синдром раннього дитячого аутизму: відсутня потреба в контакті, емоційна холодність, байдужість до близьких людей, страх новизни, одноманітна поведінка, стереотипні рухи, розлади мови, іноді до повної “мовної блокади”, відсутність властивого здоровим дітям комплексу пожвавлення, небажання вступати в контакт, неадекватні афективні реакції, одноманітне маніпулювання предметами замість гри, використання нетрадиційних предметів в ігровій діяльності, порушення психо\моторики (незграбність, несміливість рухів, їх незлагодженість).
Гіпердинамічний синдром характеризується: руховою розгальмованістю, непосидючістю, порушенням уваги, часто спостерігаються неспокійні рухи в кистях рук і стопі (сидячи на стільці, дитина корчиться, вигинається), не може всидіти на місці, коли від неї цього вимагають, легко відволікається на стороння предмети,нетерплячість, відчуває складність при виконання завдання, хоча його і розуміє, часто переходить від однієї незавершеної дії до іншої, набридливість, розсіяність, зниженість відчуття небезпеки.
Синдром стаху: нічні страхи і страх темноти, нав¢язливі страхи. Зміна маси тіла6 надмірна вага, або недостатня вага.
Дошкілля і молодший шкільний вік: спостерігається криза 7-ми років - втрата дитячої безпосередньості, капризність, клоунада, афективність. Розвиток молодшого школяра може порушуватися внаслідок двох причин:1. недоліків виховання і навчання; 2. недостатнього розвитку мозку, або його патологій. Спостерігається синдроми бродяжництва, патологічного фантазування, як реакція на психотравмуючу ситуацію. Спостерігаються головні болі, істерисні прояви в характері дитини, порушення комунікативних збібностей, рвота, проноси, запори, лихоманка.
Підліток. Криза пубертатного віку; гостра і довготривала; хаоробливо переживаються зміни, які відбуваються в організмі. Змінюїться співвідношення частин тілв: тулуб, як у дитини, а кінцівки розвиваються швидко. При цьому становляться нескладними. Часто за бурхливим ростом тіла (різко збільшується м¢язева маса і ріст) не встигають внутрішні органи, що приводить дорозвитку захворювань серцево-судинної системи, особливо фукнціональних. В психіці спостерігаються хвилювання, підвищений рівень тривожності, конфліктність, часто мають схильність до вживання наркотиків і алкоголю. В групі з патологією ще більше загострюються реакції опозиції, імітації, компенсації, гіперкомпенсації, емансипації, групування.
Реакція опозиції - це активний протест, його причиною є занадто високі вимоги, які пред¢являються до дитини і недостатня увага.
Реакція імітації - прагнення наслідувати якусь людину, з соціальною або антисоціальною поведінкою.
Реакція гіперкомпенсації - наполегливе прагнення добитися успіху будь-якою ціною(спорт у інвалідів), якщо невдача, то спостерігається нервовий зрив.
Реакція емансипації - у звичайних підлітків це прагнення звільнитися від контролю і опіки, бути самостійним, у підлітків з вадами ця реакція занижена.
Реакція групування характеризується стадними інстинктами, особливо у правопорушників, синдром дисморфрбії.
Рання юність. В цей період формується особистісна ідентичність,яка включає професійне, релігійне і політичне самовизначення молодої людини. Спостерігається криза 16-ти років, яка закінчується до 18-ти, але у молодих людей з вадами стан зрілої ідентичності може не наступити (характерне прагнення до самореацізації), вони можуть зупинитися на етапі розмитої ідентичності (пошуку себе, прикладання до себе різних ролей і невміння ні одну з них виконати). Для таких людей характерні брехливість, авантюризм. істеричність, несформованість мотивації, завищена самооцінка, переоцінюється власна значимість в сім¢ї, суспільстві, завищені вимоги до сім¢ї, від суспільства. Особливо неадекватна реакція буває у інвалідів на відношення до протилежної статі (захоплюються красивими дівчатами, переслідують їх, надокучають, часто захоплюються членами медперсоналу).
Зрілий, похилий і старечий вік. У цьому віці для здорових людей характерні стійка психічна діяльність, цілісність і зрілість. Зрілість це усвідомлення свого місця серед людей, самоідентифікація, прийняття соціальних норм, відповідальність за власні вчинки. Основна професійна діяльність в кожному віці уступає місце цінності існування і загальнолюдським цінностям. Спостерігаються два рубежі розвитку зрілої особи: у віці 30-х - 2 роки (криза середнього віку) і у віці 55-х - 3 роки (передпенсійна криза), криза середніх років.
Тема лекції: Психологія взаємодії реабілітолога з хворим
План:
1. Основні психологічні параметри, які потрібно враховувати при взаємодії з пацієнтами.
2. Основні типи спілкування в системі “медичний працівник - пацієнт”.
3. Ефекти плацебо, ореола, послідовності, авансування, проектування на інших людей своїх властивостей.
4. Основні властивості “ідеального реабілітолога” та “ідеального пацієнта”.
5. Типи медпрацівників та їх психологічна характеристики.
6. Конфлікти в системі взаємовідношень “медпрацівник -пацієнт”, їх види, засоби запобігання.
7. Медична етика і деонтологія. Їх основні принципи.
8. Специфіка спілкування з хворими, що мають тяжкі порушення.
При взаємодії реабілітолога з пацієнтом потрібно врахувати психологічні особливості, як одного, так і іншого. Метою контактів між ними є допомога, яку надає один з учасників взаємодії по відношенню до іншого.
Велике значення має комунікативна компетентність. Комунікативна компетентність - це здатність установлювати і підтримувати контакти з іншими людьми, досягати взаєморозуміння з партнерами по спілкуванню, краще розуміти ситуацію і предмет спідкування, будувати комунікативні комунікації.
Спілкування реабілітолога і пацієнта - вимушене, оскільки основним мотивом їх зустрічей і бесід є поява у одного з учасників взаємодії хворобливих симптомів.
При спілкуванні потрібно враховувати: 1.комунікативну компетентність; 2. індивідуально-психологічні властивості; 3. мету спілкування; 4. результат спілкування; 5. специфіку спілкування (наявність негативного емоційного фону, зумовленого тим, що приводом до зустрічі з реабілітологом є симптом або синдром; 6. мотиви спілкування (обстеження, виявлення симптому і лікування його); 7. установка на спілкування (характеризується підвищеною довірою до реабілітолога); негативна (сприймаються тільки негативні якості реабілітолога); адекватна (беруться до уваги як позитивні, так і негативні якості).
Основні типи спілкування: 1. контакт масок - формальне спілкування, не враховуються особливості пацієнта, використовуються звичні маски (доброзичливості, стандартних фраз, мала зацікавленість в результатах взаємодії, пацієнт відчуває себе не самостійним; 2. примітивне спілкування - якщо людина потрібна, то активно вступають в контакт, якщо не потрібна - відштовхують (у випадку маніпулятивного спілкування хворий хоче отримати дивіденти, реабілітолог - якусь користь); інтерес до учасника контакту зникає зразу, чи після отримання бажаного результату; 3. формально-рольове спілкування (регламентовані зміст і засоби спілкування, замість знання індивідуально-психологічніх особливостей співбесідника, обходяться знанням його соціальної ролі); часто це пов¢язано з перевантаженням; 4. ділове спілкування (враховуються властивості особистості, характер, вік, настрій, але реабілітолог розглядає пацієнта з позицій власних знань і директивно приймає рішення без узгодженості з пацієнтом; 5. духовне міжособистісне спілкування зустрічається рідко, пов¢язане з будь-якою темою, навіть з інтимними проблемами; 6. маніпулятивне спілкування (спрямоване на корисливі цілі з використанням спеціальних прийомів); сюди належать: 1.”іпохондризація пацієнта” - роблячи заключення про стан здоров¢я пацієнта, реабілітолог перебільшує тяжкість симптоматики; причина такого відношення: а) зниження очікувань хворим успіху лікування у зв¢язку з уникненням відповідальності за стан здоров¢я; б) демонстрація необхідності додаткових лікувальних заходів з метою отримання нагороди.
Ефекти спілкування: 1. “ефект ореола” характеризується формуванням думки про часткові властивості і якості людини на основі загального позитивного враження про неї (пацієнт вважає, що лікар має високу кваліфікацію, оскільки він є солідний, часто вживає медичні терміни і добре одягнутий); 2. “ефект послідовності” - про людину судять на основі тих даних, які отримали в першу чергу, наприклад, про реабілітолога судять на основі тих відомостей, що отримали від сусідів по палаті; 3. “ефект плацебо” - при оцінці ефективності дії тих або інших ліків позитивна установка формується в залежності від ціни упаковки, зовнішнього вигляду ліків, опису їх; 4. “ефект очікування”, або “авансування” - очікують прояву якихось поступків, або якостей, пов¢язаних з професійною роллю; 5. “ефект проектування” на інших людей своїх властивостей, як позитивних, так і негативних.
“Ідеальний реабілітолог”: сюди відносять статево-вікові, характерологічні особливості, стиль взаємодії, кваліфікованість. Існує п¢ять факторів, які впливають на взаємодію реабілітолога і пацієнта: стать, вік, національність, віросповідвння, сексуальні орієнтації. Але для пацієнтів найбільш істотним є особистісні і характерологічні властивості медпрацівника. Пацієнт оцінює “ідеального” медпрацівника як людину одної з ним статі, сексуальної орієнтації і більш старшого за віком. Врахування статі має велике значення в тих медичних галузях, де пацієнт проявляє інтимні органи, або інтивну розповідь. Фактор віку має хначення в тих галузях, де від медпрацівника вимагаються такі якості, як здатність до аналізу, досвідченість (це в психіатрії, хірургії, неврології). Орієнтація на вік медпрацівника пов¢язана також з віком пацієнта. Спостерігається також тенденція до вибору медпрацівника одної з пацієнтом національності та віри (часто у мусульман). Істотним для налагодження контакту є також сексуальна орієнтація пацієнта: гомосексуалісти не орієнтуються в процесі лікування на фактор сексуальної орієнтації.
Особистісні якості “ідеального медпрацівника” (на думку пацієнтів): повага і уважність по відношенню до пацієнтів, любов до професії, доброта, чутливість, душевність, розум, захоплюваність роболтою, здатність до симпатії і стиль спілкування.
Типи медпрацівників: 1. співпереживаючий; 2. емоційно-нейтральний; 3. директивний; 4. не директивний.
“Співпереживаючий” - здатність глибоко розуміти проблеми пацієнта, емпатійність, уміння розуміти проблеми пацієнта, приймати концепцію хвороби висунуту пацієнтом.
“Емоційно-нейтральний” - проявляє емоційну дистанцію, орієнтується на симптоми, не бажає підтримувати пацієнта в його кризові моменти.
“директивний” - указує як потрібно поступати і що потрібно робити, приписує собі значиму роль, відноситься до пацієнта зверхньо, виключає сумніви пацієнта у своїх можливостях, ображається, якщо пацієнт радиться з іншими лікарями.
“Не директивний” - орієнтація на партнерство, враховує думку хворого при проведенні лікування.
“Ідеальний пацієнт” - мала освідченість в медицині, віра в реабілітолога, готовність виконати призначення, уміння чітко і коротко викласти проблему і скарги, відсутність іпохондрії.
Конфлікти в системі взаємовідношень “медпрацівник - пацієнт”: суть заключається в зіткненні думок, поглядів, ідей, інтересів, очікувань.
Види конфліктів: реалістичні (предметні) і нереалістичні (безпредметні). Реалістичні конфлікти пов¢язані з неспівпаданням очікувань пацієнта з реальністю. Приводом до конфлукту може бути: відповідність уявлення про поведінку медперсоналу (грубість, неповага), проведення процедур (нерегулярність, непунктуальність, халатність), санітарно-гігієнічні умови находження в стаціонарі (бруд, шум, запах), неправильна діагностика, неправильна терапія. Нереалістичні конфлікти зумовлені упередженим відношенням пацієнта до медичної служби, окремих медпрацівників.
Медична етика і патологія це сукупність етичних норм і принципів поведінки медпрацівника при виконанні своїх професійних обов¢язків. В систему етичних суджень входять: етичні теорії, етичні принципи, етичні норми, етичні стандарти поведінки.
До основних базових принципів відносяться: а) автономії ( повага до пацієнта, психологічна підтримка, надання інформації, можливість вибору, самостійність пацієнта в прийнятті рішень, його можливість контролювати лікування, терапевтична співпраця); б) не нашкодити; в) благодійництва і справедливості; г) конфіденційності (діагноз може бути сказаний родичам, тільки з дозволу пацієнта), але є ряд захворювань, коли цей принцип потрібно порушувати (психічні захворювання, онкологічні, деякі венерологічні); д) принцип компетентності; е) лікування без згоди (вважається недоступним і неетичним).