об вернутись на землю разом.

Ілля Кормильцев

Я хочу бути разом

Я хотів від любові втекти,

Я брав гостре лезо

І правив себе.

Я сховався в підвалі,

Я різав паси шкіряні,

Що груди стягли мені.

Я хочу бути разом!

Я так хочу бути разом!

Я хочу бути разом!

І ми будем разом!

У домі із стелею, мов сніг,

Й правом на надію,

У домі із видом на вогні,

З вірою в любов.

Твоє ім’я давно стало не те,

Твої очі назавше утратили масть,

П’яний лікар сказав:

Нема вже тебе...

Пожежники довідку видали:

Дім твій згорів.

Я хочу бути разом!

Я так хочу бути разом!

Я хочу бути разом!

І ми будем разом!

У домі із стелею, мов сніг,

Й правом на надію,

У домі із видом на вогні,

З вірою в любов.

Я скло ламав,

Мов шоколад в руці,

Я різав ті пальці

За те, що вони не у змозі

Торкнутись тебе.

Я вдивлявся в обличчя

Й не міг їм простить

Того, що нема в них тебе,

І вони можуть жить.

Я хочу бути разом!

Я так хочу бути разом!

Я хочу бути разом!

І ми будем разом!

У домі із стелею, мов сніг,

Й правом на надію,

У домі із стелею, мов сніг,

Й видом на вогні,

З вірою в любов.

У домі із стелею, мов сніг,

Й правом на надію,

У домі із стелею, мов сніг,

Й видом на вогні,

З вірою в любов.

Микола Добронравов

“Озирнись, перехожий незнананий...”

(драгоримейк на текст пісні із кінофільму

«Моя любов на третьому курсі»)

Озирнись, перехожий незнаний,

Твій так погляд знайомий мені,

Ми не завше в цім світі пізнані,

Може ти це – у юності дні.

Ніщо на землі не минає безслідно,

І юність минула – в душі невідквітна,

Які були ми юні, які були ми юні,

Любові й віри струни

Бриніли у серцях!

Перший тайм ми уже відіграли,

І одне лиш зуміли збагнуть,

Щоб тебе на Землі не втрачали,

Не згуби, не утрать свою путь!

Нас тоді без усмішок стрічали

Квіти всі на дорогах землі,

Ми за помилки друзів прощали,

Лише зради простить не могли.

В небесах відпалали зірниці,

Вже сердець ураган не січе,

Не забути кохані нам лиця,

Не забути нам рідних очей.

Володимир Висоцький

Я не люблю

Я не люблю фатального фіналу,

Бо від життя втомитися не встиг.

Я не люблю ріки життя проталин,

Коли пісні веселі — поміж криг.

Я не люблю холодного цинізму,

В дешевий захват я не вірю, і іще

Коли очей чужих колючу призму

В мої листи впинають і в плече.

Я не люблю, коли наполовину,

Коли розмова рветься на льоту,

Я не люблю, коли стріляють в спину,

Я також проти пострілів впритул.

Пліток ненавиджу в овечій шкурі версій,

Шашелів сумніву і почесті голок.

Або коли весь час супроти шерсті,

Або коли під лезом плаче скло.

Я не люблю пихатості до крику,

Хай ліпше гальм відмова мовчазна,

Що слово “честь” пішло у невідь — прикро,

Коли до честі — наклепів стіна.

Коли на крила зламані дивлюся,

Нема жалю в душі, і неспроста,

Я від насилля і безсилля злюся,

Ось тільки жаль розп’ятого Христа.

Я не люблю в душі переполоху

І гіркоти, коли невинних б’ють.

Коли у душу лізуть, мов до льоху,

І закипає лють, коли плюють.

Не полюблю манежів нині й прісно,

На них мільйон міняють на гроші.

І хай грядуть великі катаклізми,

Мені ніколи це не буде до душі.

Володимир Висоцький

“Кораблі після рейду лягають на курс… “

Кораблі після рейду лягають на курс,

Та вертають крізь бурі у гавані й доки…

Не мине і півроку — і я повернусь, —

Щоби знову піти,

Щоби знову піти на півроку.

Повертаються всі, окрім друзів старих,

Крім коханих жінок, нелукавих і щирих,

Окрім тих, що у серці живуть без пори,—

Я не вірю у рок,

Я не вірю у рок, і собі вже не вірю.

Та повірити прагну : бракує тут правд,

Кораблі спопеливши, не спалиш неспокій,

Певна річ, повернусь, — повен друзів і справ,—

Рине повінь пісень,

Рине повінь пісень— не мине і півроку.

Певна річ, повернусь — повен друзів і спраг—

Рине повінь пісень,

Рине повінь пісень — не мине і півроку.

Володимир Висоцький

Моя циганська

В сон мені – вогню жало,

І хриплю щосили:

“Ще на світ на зайнялось,

Не благословилось!”.

Та не так і вранці: щем

І не те весілля:

Цмулиш цигарки натще,

Або п’єш з похмілля.

А у шинку - штоф-гранчак,

І серветки з ситцю -

Рай для блазнів і гуляк,

Я ж – мов птаха в клітці.

В церкві ладан курить дяк,

Та не пахне небом...

Ні і в церкві все не так,

Все не так, як треба!

Притьмом - вгору навпростець,

Щоб чогось не вийшло, -

Вільха на горі росте,

Під горю – вишня.

Хоч би схил заріс плющем -

Й то б мені утіха,

Хоч би що-небудь іще...

Все не так, на лихо!

Притьмом – полем навпрошки:

Й там немає Бога !

Лиш волошки вздовж ріки,

В далеч лиш дорога.

Ліс густий, немов спориш,

Обіч – з упирами,

Та в кінці дороги лиш

Плаха з топорами.

Коні плавно десь у такт,

Ізнічев’я скачуть.

Вздовж дороги все не так,

А в кінці – тим паче.

І ні церква, ні корчма –

Для душі – не свято.

Ні, хлоп’ята, все дарма,

Все не так, хлоп’ята!

Володимир Висоцький

Балада про любов

Коли вода Вселенського Потопу

У русла й береги вернула знов,

З смарагдо-білосніжного потоку

На сушу тихо вибрела Любов

Й розтанула у мороці до строку,

А строку сорок обручів-оков.

І диваки – таких ще пошукай.

На повні груди п’ють п’янкий розмай!

Не ждуть ні нагород, ні покарання,

І думаючи, п’ють що просто так,

Вони зненацька потрапляють в такт

Такого ж серце ритму і дихання.

Я поля закоханим стелю:

Хай співають уві сні і наяву,

П’ю розмай – і значить, люблю,

Я люблю, і значить, я живу!

Багато буде мандрів і блукання:

Любові край – то неосяжний край,

І лицарям своїм випробування

Любов складе – їх спробуй розгадай.

Забагнуться їй далій розставання,

І скаже: спокій-сон мені віддай!

Закоханих назад не повернути,

І кару Божу в змозі понести,

Життям вони готові ризикнути,

Щоби не розірвать, щоб зберегти,

Чарівні ті повітряні мости,

Які між ними зміг хтось протягнути.

Я поля закоханим стелю:

Хай співають уві сні і наяву,

П’ю розмай – і значить, люблю,

Я люблю, і значить, я живу!

До багатьох, кого накрила лава,

Не докричишся, скільки не зови,

Недобра слава їм і марна слава

Веде рахунок на людській крові,

І душі їх блукають в травах-сон,

І голоси лунають в унісон.

Їм пити вічність в подиху одному,

Стрічатись із зітханням на вустах

На нетривких паромах і мостах,

На перехрестях світобурелому.

Я поля закоханим стелю:

Хай співають уві сні і наяву,

П’ю розмай – і значить, люблю,

Я люблю, і значить, я живу!

Володимир Висоцький

“Коли я відспіваю й відіграю... “

Коли я відспіваю й відіграю,

Гадати, чим завершу — боронь-Бі!

Але одне лиш я напевне знаю —

Вмирати буде нехіть дале-Бі.

Сиджу на литому ланці шаноби,

І слави плетиво мені не по зубах.

Гей! По воріт дубових віщих скобах

Хто костомахами у душу сіє страх?!

Німує ніч. Та ті стоять там, знаю,

Кому не до страху ланцеві пси —

І ось над тином вже я вирізняю,

Знайомий серп відклепаний коси.

…Я випорсну з нашийника, мов з пращі,

І золотий ланцюг перегризу,

І через тин — у реп’яхові хащі!

Порву боки — і вибіжу в грозу!

Володимир Висоцький

Коні норовисті

Крутояром, понад прірвою, по самому по краю

Я коней своїх нагайкою стьобаю, поганяю...

Щось повітря мені мало, вітер п’ю, туман ковтаю,

Чую, ніби на погибель: пропадаю, пропадаю!

Ледь повільніш, мої коні, будь повільніші!

Ви не слухайте вражий батіг!

Ну і випали, ніж треба, норовистіші –

Ну хоча б доспівать, як дожити не встиг!

Я коней напою, я свободи доп’ю

Хоч краплину іще. Я стою на краю...

Я не згину – мов пушинку ураган змете з долоні,

І галопом мене в санях воліктимуть раннім снігом, –

Ви на крочок неквапливий перейдіть, о мої коні,

На краплину, та продовжте шлях до тихого нічлігу.

Ледь повільніш, мої коні, будь повільніші!

Не указ вам канчук чи батіг!

Але випали, ніж треба, норовистіші –

І хоча б доспівать, як дожити не встиг!

Я коней напою і свободи доп’ю

Хоч краплину іще. Я стою на краю...

І ми встигли, бо до Бога запізнитись неможливо.

Ну що там ангели голосять так злобливо-жалісливо.

А чи, може, це дзвіночок весь зайшовся у риданнях,

А чи я волаю коням, щоб не несли так стрімко сани?!

Ледь повільніш, мої коні, будь повільніші!

Я молю вас: не слухать батіг!

Але випали, ніж треба, норовистіше...

І хоча б – доспівать, як дожити не встиг!

Я коней напою і свободи доп’ю

Хоч краплину іще. Я стою на краю...

Віктор Цой

Група крові

Тепла місцина.

На вулицях ждіть

Слідів наших кожен крок.

Зоряний пил на глянці чобіт.

Крісло із шкіри. Плед у кліть.

Не натиснутий вчасно курок.

Сонячний день уві сні, мов завіт.

Група крові на рукаві,

Реєстро'вий мій номер на рукаві.

Помолись за удачу в бою,

Помолись:

“Не лишись назавше в траві!

Не лишись навіки в траві!”

Помолись за удачу,

Помолись за удачу!

І є чим платить,

Та кров як ціна

Для мене не є резон.

Нікому сліди чобіт

На груди не упадуть.

Я хотів би з тобою разом,

Просто лишатись разом,

Та висока у небі зоря

Зове мене в путь.

Група крові на рукаві,

Реєстровий мій номер на рукаві.

Помолись за удачу в бою,

Помолись:

“Не лишись назавше в траві!

Не лишись навіки в траві!”

Помолись за удачу,

Помолись за удачу!

Віктор Цой

Зоря під номеном Сонце

Білий сніг, сірий лід

На потрісканій вщерть землі,

Мов пошматаний коц на ній

Місто в дорожній петлі.

А над містом – ватаги хмар

Тьмарять сонце і білий світ,

А над містом – ядучий дим,

А місто дві тисячі літ

Прожило під теплом зорі

Під номеном Сонце.

Дві тисячі літ війна,

Війна без на те причин,

Війна – доля молодих

І ліки проти морщин.

Сохне рубінова кров,

А за мить – уже знов земля,

А за дві – на ній квіти й трава,

А за три – вона знов жива

ІІ зігріта теплом зорі

Під номеном Сонце.

Андрій Макаревич

Поворот

Ми собі давали слово

Не зійти з шляху прямого,

Та

Мабуть, час настав!

І уже, якщо відверто:

Всі настрашені до смерти,

Та

Мабуть, час настав!

Ось

Поворот новий,

Вий, моторе, вий!

Що він нам сулить?

Прірву а чи зліт,

Чорторий чи брід,

Доти не збагнеш,

Поки не повернеш

За поворот!

Для страху нема причини,

Доти, доки ви –мужчини,

Все, все вам до снаги!.

Тож рушаймо за ворота –

Не страшімось повороту.

Хай

Легко ляже плай!

New Wave

(нова хвиля)

переклади

за текстами циклу

пісень

Д. Тухманова

“Хвилею моєї пам’яті”

(і не тільки)

Із Сафо

За перекладом В. Вересаєва

“Богорівним видався той за щастям...”

Богорівним видався той за щастям,

Подих чий коханий так близько, близько,

Серцебі’ч сидить, п’є твій ніжний голос,

Слухає голос і чарівний сміх.

У ту мить у мене завмирає раптом годинник серця,

Лиш тебе побачу – і вже несила

Мовити слово, мовити слово.

Бо німіють в ту мить вуста

І лоном швидко ніжний шал пробігає,

Очі бачать лиш невідь-туман,

А в серці – дзвони набатні!

Мов росою я омиваюсь,

Грішне тіло – вітрило в буревій,

Мов смарагд становлюсь трави я,

І вже ніби-ніби в Бозі душа !

Мов росою я омиваюсь,

Грішне тіло – вітрило в буревій,

Мов смарагд становлюсь трави я,

І вже ніби-ніби в Бозі душа !

Богорівним видався той за щастям,

Подих чий коханий так близько, близько,

Серцебі’ч сидить, п’є твій ніжний голос,

Слухає голос, слухає голос

І чарівний сміх.

За А. Ахматовою

Бентега

Було душно від спеки і світла,

Від погляду – хоч кричи!

Один лиш треміт – умить розквітла:

Може, мене приручи...

І схилився він, слово скаже –

Від лиця відхлинула кров.

Хай Кара Небесна ляже –

На мо’є життя любов!

Як вели – про’ста поштивість:

Підійшов на мить – посміхнувся,

Напівласкаво, напівліниво

Поцілунком руки торкнувся.

Поцілунком руки торкнувся,

І незбагне’ний трепет лику,

І на мене глянули очі...

Десять літ завмирали криком

Всі мої безодняві ночі,

Що я вклала в трепетне слово,

В трепетне слово...

В трепетне слово...

Та сказав він його намарне,

Відійшов ти – і стало знову

На душі і пусто, й безхмарно.

Не любиш – ховаєш ти погляд,

О мо’я красо й прокляття!

А я – ніби гола щогла,

Ніби гола щогла, щогла –

З дитинства ж була крилата...

За М. Волошиним

“Я подумки ввійду в Ваш кабінет...”

Я подумки ввійду в Ваш кабінет,

Тут ті, хто був, і ті, хто – в вирі Лет,

Вони живуть тут, мрії-дивовижі,

І б’ється серце, взяте під багнет.

Бодлера лик, норманський вус Флобера,

Скептичний Франс, сліпий сатир Верлен,

Коваль Бальзак, карбівники-футури,

І лики їх чіткі, і їх чіткі фігури

Зорять зі стін і сплять в сап’янах лір.

Їх дух, їх мисль, їх ритм, їх крик!

вірний їм! Я вірний їм!

Їх дух, їх мисль, їх ритм, їх крик!

Я вірний їм!

За П. Верленом

Сентиментальна прогулянка

Струмив вже захід сонця свій багрянець,

Іще білів купав плакучий глянець,

Що колихавсь поміж тростинок лез

Під колисковий вітру полонез.

Я йшов і вів печаль під тихі звуки,

Над озером між верб плакучих танув і плив туман,

Мов привид самої розпуки.

І зойками її здавалися качок переголоси

Що кликали на кришталеві роси.

Так поміж верб я йшов

І вів печаль свою під зорі,

Сутінків вуаль останній затуманила багрянець

Заграви. І встелила журний глянець

Купав на обрусі із гострих лез

Під колисковий вітру полонез

Шарль Бодлер

Ангажемент до подорожі

Дитя, stepsister my,

Полинемо в той край,

Ніколи де не розлучатись зможем,

Любові де віки,

Де смерті дих легкий,

У край бажань, що так на тебе схожий.

І промінь – сонця дар,

Серед похмурих хмар

Загляне в очі – наших душ віконця,

Твоїх невірних віч

Таємна владна річ,

В солоній пелені два чорних сонця!

І ввійдемо удвох в високий древній дім,

Де часом затишок відполіровано,

Де квітів аромат

І вин розкішний сад,

Де амброю алькови зачаровано.

Під ніжним льодом скла

Бездонні дзеркала,

І східний блиск коштовного каміння,

Вустами напиши

Листа моїй душі,

Єдина мова, варта розуміння.

В каналах кораблі

В дрімотний дрейф лягли,

Бродячий норов – кольору блакиті,

Сюди пригнав їх бриз

Здійснити твій каприз,

Вони прийшли з-за горизонту світу.

А захід сонця вмить встелив поля, поля,

Одяг канали, вулиці і мури,

І полиск золотий, немов несамовить,

Осяяв міста присмерки похмурі...

За Й.В. Ґете

Серце, моє серце

Серце, серце, що це сталось, що ввірвалось

В кліть мою,

Свіжим ритмом знову ти закалаталось,

Я тебе не пізнаю.

Кануло все,чим ти тліло.

Що любило і воліло

І куди тепер гряду?

Як ти втрапило в біду?

Herz, mein Herz,

Ну що стряслося?

Як ти втрапило в біду?

Порятуйте і спасіте,

Нині раптом – сам не свій,

Я на ниточці тендітній

У танку – заледь живий!

В чарівнім полоні кліті

Відчувать каблук щомиті,

Як ганьбу таку знести?

Відпусти, любов, пусти!

Herz, mein Herz,

Ну що стряслося?

Як ти втрапило в біду?

Із вагантів

У французькій стороні

У французькій стороні

На чужій планеті

Вчитись випало мені

В університеті.

В серці плачуть солов’ї —

Не сказать словами,

Плачте, друзі ви мої,

Перлами-сльозами.

Обійме сестер-братів

І потисне руки,

І покине отчий дім

Мученик науки.

Ось стою – в руках весло —

Через мить відчалю

Серце бідне аж звело

Сумом і печаллю.

Тихо хвиля хлюпотить –

Лазурова шлея,

Ви згадайте хоч на мить

Вашого спудея.

Скільки зим і скільки літ

Прожили на славу,

Збережімо ж заповіт

Ми студентській лаві.

Будьте, друзі, повсякчас

Ви живі й здорові

Вірю день прийде до нас —

Стрінемося знову.

Всіх вас разом я зберу,

Якщо на чужині

Випадково не помру

Я від мук латині,

Якщо з глузду не зведуть

Римляни і греки,

Що нашкрябали ту муть

Для бібліотеки.

Якщо тим професорам,

Що студентів мучать,

Буде неміч школяра

До'смерти замучить.

Якщо часом не втоплюсь

В сулії із бренді,

Слово честі, повернусь,

Я до вас, май френди.

Ніколас Ґільєн

***

“Коли це тривало...”

Коли це тривало, коли це тривало:

Вві сні, наяву?

Вві сні, наяву поміж хвилями пам’яті

Я попливу.

Золотиста, мов сонце, шкіра,

І шпилясті каблучки,

Вузол волосся, мов із шовку,

Фалди сукні легкі.

Мулатка, просто мандрі'вниця,

Між нами – миті й віки.

Часу п’янка хвилиночко,

Вітер в безодню жене,

Цукру гінка тростиночко,

Хто тебе в прірву штовхне?

Чий серп на приціл візьме,

Зріже росток?

На чиїй плантації млин тебе

Зітре в дрібний порошок?

А час собі линув, і стукав хвилини

Господній тамтам,

Все плинув і плинув, між хвилями гинув,

І тут я , і там.

І ніколи ніхто не скаже,

І ніхто не відповість,

Рву без жалю газети,

Бо хіба принесуть вони вість

Про ту золотаво шкіру

На шпилях-каблучках.

Із волоссям із чорного шовку,

Із усмішкою на вустах,

Про мулатку, просто мандрівницю,

Просто мандрівницю,

Що пливе поміж хвиль,

Лине хвилями пам’яті,

І зникає в цих бурунах,

І зникає вцих бурунах.

Коли це тривало, коли це тривало:

Вві сні, наяву?

Вві сні, наяву поміж хвилями пам’яті

Я попливу...

Джон Леннон

Вчорашній день (“Yesterday”)

Вчора ще

Всіх жалів моїх і болів щем

Ніби стих, але сьогодні знов

В душі немов

Вчорашній день...

Грім з небес!

Але вірю в учорашній день:

Він лишивсь на пелюстках пісень.

О грім з небес –

Вчорашній день!

Чом пішла, не збагну, без тихих слів,

І в очах не було у тебе сліз.

Вчора ще

Думав я: кохання – мила гра,

Нині ж – гавань віднайти пора

Для душі –

Вчорашній день!

Чом пішла, не збагну , без тихих слів,

І в очах не було у тебе сліз.

Вчора ще

Всіх жалів моїх і болів щем

Ніби стих, але сьогодні знов

В душі немов –

Вчорашній день...

Вcе немов –

Вчорашній день...

Louis Armstrong

Виведи мій рід (“Let My People Go”)

(невольнича молитва)

Господь рече:

– Гей, в Єгипет, Мойсей!

Фараонів умов.

Виведи мій рід!

Коли був Ізраїль під Єгиптом –

Виведи мій рід!

Був пригніченим та битим –

Виведи мій рід!

Господь велить:

– Гей, в Єгипет, Моїсею:

Фараони,

Виведіть мій рід!

І пішов він до Єгипту:

Виведіть мій рід!

Ублагав він фараонів:

Виведи мій рід!

Господь велів:

ей, в Єгипет, Мойсей!

Фараони,

Виведіть мій рід!

–Йди собі, – велів Господь.

– Виведи мій рід!

Бо позбавлю первістків!

Виведи мій рід!

Господь прорік:

– Гей, в Єгипет, Моїсею:

Фараонів умов!

Виведи мій рід!

Пісенька Крокодила Гени,

в якого українські гени

Хай біжать по-верблюжи

Пішаки по калюжах,

І води на асфальті – струмки (ріка),

Не збагнуть пішоходам

В цю травневу негоду,

Ну чому я веселий (а) такий (а)?

А я граю на баяні,

Усміхаючись дощу.

“З днем народження, коханий (а)!” –

Я собі кричу.

Чародійник прилине

Гвинтокриликом синім

І безплатно покаже кіно.

“З днем народження”, – скаже,

Лантушок свій розв’яже

Й подарує сімсот “Ескімо”.

А я граю на баяні,

Усміхаючись дощу.

“З днем народження, коханий (а)!” –

Я собі кричу.