Розуміюча соціологія і теорія соціальної дії

План

 

1. Соціологія Макса Вебера 3

1.1. Розуміюча соціологія і теорія соціальної дії 3

1.2 Соціологія політичної влади 7

1.3. Соціологія релігії 10

Висновок 12

Список літератури 14

 

Соціологія Макса Вебера

Розуміюча соціологія і теорія соціальної дії

М. Вебер основоположник «розуміючої» соціології і теорії соціальної дії, що застосував її принципи до економічної історії, до дослідження політичної влади, релігії, права. Головною ідеєю веберовської соціології є обґрунтування можливості максимального раціонального поводження, що виявляється у всіх сферах людських взаємин. Ця думка Вебера знайшла свій подальший розвиток у різних соціологічних школах Заходу, що вилилося у своєрідний «веберовський ренесанс».

Методологічні принципи веберовської соціології тісно пов’язані з іншими теоретичними системами, характерними для суспільствознавства минулого століття – позитивізмом Конта і Дюркгейма, соціологією марксизму.

Особливо відзначається вплив баденської школи неокантіанства, насамперед поглядів одного з її основоположників Г. Ріккерта, згідно яким взаємозв'язок буття і свідомості будується на основі певного відношення суб'єкта до цінності. Як і Ріккерт, Вебер розмежовує відношення до цінності й оцінку, з чого випливає, що наука повинна бути вільна від оцінних суджень суб'єктивної користі. Але це не означає, що вчений повинний відмовитися від власних пристрастей; просто вони не повинні вторгатися в наукові розробки. На відміну від Ріккерта, що розглядає цінності і їхню ієрархію як щось надісторичне, Вебер думає, що цінність детермінована характером історичної епохи, що визначає загальну лінію прогресу людської цивілізації. Іншими словами, цінності, по Веберу, виражають загальні установки свого часу і, стало бути, історичні, відносні. Вони в концепції Вебера своєрідно переломлюються в категоріях ідеального типу, що складають квінтесенцію його методології соціальних наук і використовуються як інструмент розуміння явищ людського суспільства, поведінки його членів.

Отже, по Веберу, соціолог повинний співвіднести аналізований матеріал з економічними, естетичними, моральними цінностям, виходячи з того, що служило цінностями для людей, що є об'єктом дослідження. Щоб усвідомити дійсні причинні зв'язки явищ у суспільстві і дати осмислене тлумачення людському поводженню, необхідно сконструювати недійсне – витягнуті з емпіричної реальності ідеально-типові конструкції, що виражають те, що характерно для багатьох суспільних явищ. При цьому Вебер розглядає ідеальний тип не як ціль пізнання, а як засіб, що дозволяє розкрити «загальні правила подій».

Відповідно до Вебера, ідеальний тип як методологічний засіб дозволяє:

- по-перше, сконструювати явище або людську дію, так, як би воно мало місце в ідеальних умовах;

- по-друге, розглянути це явище або дію незалежно від локальних умов.

Передбачається, що якщо будуть виконані ідеальні умови, то в будь-якій країні дія буде відбуватися саме в такий спосіб. Тобто розумове утворення нереального, ідеально-типового – прийом, що дозволяє зрозуміти, як дійсно протікала та або інша історична подія. І ще: ідеальний тип, по Веберу, дозволяє трактувати історію і соціологію як два напрямки наукового інтересу, а не як дві різні дисципліни. Це оригінальна точка зору, виходячи з якої, на думку вченого, щоб виявити історичну причинність, необхідно насамперед вибудувати ідеально-типову конструкцію історичної події, а потім зіставити нереальний, уявний хід подій з їхнім реальним розвитком. Через конструювання ідеально-типового дослідник перестає бути простим статистом історичних фактів і знаходить можливість зрозуміти, наскільки сильним був вплив обставин загального порядку, яка роль впливу випадковості або особистості в даний момент історії.

Соціологія, по Веберу, є «розуміючою», оскільки вивчає поведінку особистості, що вкладає у свої дії певний смисл. Дія людини набуває характеру соціальної дії, якщо в ній присутні два моменти: суб'єктивна мотивація індивіда й орієнтація на іншого (інших). Розуміючі мотивації, «смислу, що суб'єктивно припускається», і віднесення його до поведінки інших людей – необхідні моменти власне соціологічного дослідження, відзначає Вебер, приводячи для ілюстрації своїх міркувань приклад людини, що рубає дрова. Так, можна розглядати рубання дров лише як фізичний факт – спостерігач розуміє не рубщика, а те, що дрова рубаються. Можна розглядати рубщика як живу істоту, що володіє свідомістю, інтерпретуючи його рухи. Можливий і такий варіант, коли центром уваги стає суб'єктивно пережитий індивідом смисл дії, тобто задаються питання: «Чи діє ця людина відповідно до розробленого плану? Який цей план? Які його мотиви? У якому контексті значень сприймаються ці дії ним самим?» Саме цей тип «розуміння», заснований на постулаті існування індивіда разом з іншими індивідами в системі конкретних координат цінностей, є основою реальних соціальних взаємодій у життєвому світі. Соціальною дією, пише Вебер, вважається дія, «суб'єктивний смисл якої відноситься до поведінки інших людей». Виходячи з цього не можна вважати дію соціальною, якщо вона є чисто наслідувальною, коли індивід діє, як атом юрби, або коли він орієнтується на якесь природне явище (не є, наприклад, дія соціальною, коли безліч людей розкривають парасолі під час дощу).

І ще одне важливе зауваження, що робить Вебер: вживаючи поняття «держава», «співтовариство», «родина» і т.д., не можна забувати, що ці інститути не є реально суб'єктами соціальної дії. Тому не можна зрозуміти «дію» народу або держави, хоча цілком можна зрозуміти дію їх складових індивідів. «Такі поняття, як «держава», «співтовариство», «феодалізм» і т.п., - пише він, - у соціологічному розумінні означають... категорії певних видів спільної діяльності людей, і задача соціології полягає в тому, щоб звести їх до «зрозумілого» поводження... окремих людей, що беруть участь у цій діяльності».

«Розуміння» ніколи не може бути повним і завжди приблизне. Воно приблизне навіть у ситуаціях безпосередньої взаємодії людей. Але соціолог прагне зрозуміти соціальне життя її учасників, коли вони віддалені, причому не тільки в просторі, але і в часі: він аналізує світ своїх попередників на основі наявних у нього емпіричних відомостей. Він має справу не тільки з матеріальними, але і з ідеальними об'єктами і намагається зрозуміти суб'єктивні значення, що існували у свідомості людей, їхнє відношення до тих або інших цінностей. Комплексний і разом з тим єдиний соціальний процес складається лише в ході представлення погодженої взаємодії людей. Наскільки можлива така погодженість при відносності розуміння індивідами один одного? Яким чином соціологія як наука здатна «зрозуміти» ступінь приблизності в тій або іншій конкретній взаємодії людей? А якщо людина не віддає собі звіту у власних діях (по стану здоров'я, у результаті маніпулювання її свідомістю засобами інформації або ж знаходитися під впливом мітингових пристрастей), чи зможе соціолог зрозуміти такого індивіда?

Щоб відповісти на ці питання і розв'язати поставлені проблеми, Вебер вдається до конструювання ідеально-типової моделі дії індивіда, у якій смисл дії і смисл діючих збігаються, для чого вводитися поняття «цілераціональна дія». У ній обидва вищесказаних моменти збігаються: зрозуміти смисл дії - значить зрозуміти діючого, і навпаки. Саме собою зрозуміло, що в дійсності людина далеко не завжди знає, чого вона хоче. Цілераціональна дія – це ідеальний випадок. Усього ж Вебер виділяє чотири види діяльності, орієнтуючись на можливе реальне поводження людей у житті: цілераціональне, ціннісно-раціональне, аффектне і традиційне. Звернемося до самого Вебера: «Соціальна дія, подібно усякій дії, може бути визначена:

1) цілераціонально, тобто через чекання реального поводження предметів зовнішнього світу й інших людей і при використанні цього чекання як «умов» або як «засобу» для раціонально спрямованих і регульованих цілей (критерієм раціональності є успіх);

2) ціннісно-раціонально, тобто у свідому віру в етичну, естетичну, релігійну або яку-не будь зрозумілу інакше безумовну власну цінність (самоцінність) певного поводження, узятого просто як таке і незалежно від успіху;

3) афективно, особливо емоційно – через актуальні афекти і почуття;

4) традиційно, тобто через звичку».[1]

Строго говорячи, лише перші два типи дії цілком відносяться до соціальних, тому що мають справу з усвідомленим смислом. Так, говорячи про ранні типи суспільства, соціолог відзначає, що в них переважали традиційні й афективні дії, а в індустріальному суспільстві – ціле- і ціннісно-раціональні з тенденцією домінування першого. Таким чином, по Веберу, раціоналізація є всесвітньо-історичний процес. Раціоналізується спосіб ведення господарства, управління економікою, політикою. Раціоналізується спосіб мислення людей, так само як і спосіб життя в цілому. Веберовська теорія раціоналізації – це, власне кажучи, бачення ним доль капіталізму, що на його думку, визначається не спекуляцією, завоюваннями й іншими авантюрами, а досягненнями максимального прибутку засобами раціональної організації праці і виробництва. «Прагнення до підприємництва», «прагнення до наживи», до грошової вигоди, саме по собі, нічого загального не має з капіталізмом, писав він. Капіталізм, по Веберу, може бути ідентичний приборканню цього ірраціонального прагнення, у всякому разі його «раціональному регламентуванню». Іншими словами, Вебер у раціоналізації життя бачив лише формальну сторону.

Таким чином, стрижнем веберовської «розуміючої» соціології є ідея раціональності, що знайшла своє конкретне і послідовне вираження в сучасному йому капіталістичному суспільстві з його раціональним господарюванням (раціоналізації праці, грошового обігу і т.д.), раціональною політичною владою (раціональний тип панування і раціональна бюрократія), раціональною релігією (протестантизм).