Соціологія політичної влади

Влада є одним з вічних і необхідних компонентів людського буття. Вона існує в будь-якій організованій спільності людей. Серед численних видів влади особливе місце займає політична влада, що остаточно склалася в класовому суспільстві. Проблема влади взагалі, політичної влади особливо, завжди привертала увагу соціологів. Але для творчості Вебера вона, безперечно, є ключовою. При аналізі владної проблематики Вебер послідовно спирається на свою теорію соціальної дії. Свого роду атрибутом соціальної дії Вебер вважає «орієнтацію на іншого», що припускає взаємне чекання відповідної поведінки всіх сторін, що беруть участь у політичних відносинах. Це і забезпечує легітимність панування: ті, хто керують, очікують, що їхнім командам будуть коритися; ті, ким керують, очікують певного характеру директив. Так виникає передумова – тенденція, що забезпечує можливість максимально раціонального поводження в політичній сфері і що дозволяє домогтися граничної ефективності міжлюдських взаємин, маючи на увазі і керуючих, і керованих.

Важливо відзначити, що багато чого в концепції Вебера так чи інакше сполучається з марксистською соціологією влади. Зокрема, аналізуючи відносини між керуючими і керованим, він значне місце приділяв проблемам соціальної структури і класового конфлікту. Тип панування, вважав Вебер, випливає з відносин, що складаються в економічній сфері. Разом з тим він підкреслював при цьому значимість і інших факторів: розходжень у статусі і престижі людей, їхньої прихильності різним релігійним цінностям і т.д. Вебер приділяв велику увагу конфліктам між угрупованнями керуючих. Причини політичних колізій соціолог вбачав у боротьбі між партіями і бюрократичним апаратом управління, чиновництвом.

Однак Вебер розійшовся з марксизмом по питанню шляхів і засобів руху до раціональної влади, та й у визначенні її сутності, маючи на увазі ідеальний, перспективний тип політичного управління. Якщо Маркс вирішення соціально-політичних катаклізмів у владній сфері бачив у революційному перетворенні державних структур і функцій таким чином, щоб у кінцевому рахунку затвердилося неполітичне, бездержавне управління народу за допомогою самого народу, то Вебер вважав за можливе в рамках існуючого капіталістичного ладу створити зразково-раціональний тип влади, що пов'язано із затвердженням раціонально – бюрократичного типу управління.

Так, по Веберу штаб управління повинен складатися з чиновників, що: особисто вільні і підкоряються тільки діловому службовому обов'язкові; мають стійку службову ієрархію і визначену службову компетенцію; працюють у силу контракту, на основі вільного вибору у відповідності зі спеціальною кваліфікацією; винагороджуються грошовими окладами; розглядають свою службу як головну професію; передбачають свою кар'єру – «підвищення» - або у відповідності зі старшинством по службі, або у відповідності зі здібностями, незалежно від судження начальника; підкоряються суворій службовій дисципліні і контролеві. Зрозуміло, це – ідеальний тип формально-раціонального управління, а не існуюча реальність. У його основі лежить ідеалізація реального положення речей, що визначає лише вектор руху виходячи з того, що всі керуючі і, стало бути, керовані будуть робити тільки цілераціональні дії.

У повній відповідності зі своєю методологією Вебер аналізує легітимні типи панування, де критерієм для конструювання ідеальних типів служать мотиви покори, виходячи з присутності в них тієї або іншої частки раціональності. Так, Вебер виділяє три легітимних типи панування і відповідно три типи мотивів покори: панування в силу віри в обов'язковість легального встановлення і ділової компетентності; панування може обумовлюватися просто «вдачами», звичкою до певного поводження; нарешті, воно може ґрунтуватися на простій особистій схильності підданих, тобто мати афективну базу.

У Вебера реалізація ідеї політичної раціональності зв’язана з різним ступенем участі людей у політичному житті взагалі і політичної влади особливо. Він порушує питання про те, що можна бути: а) «політиками «з нагоди» (участь у волевиявленні); б) «політиками «по сумісництву» (бути довіреними особами, членами правління партійно-політичних союзів, державних рад і т.д.), коли політика «не стає для них першочерговою «справою життя» ні в матеріальному, ні в ідеальному відношенні»; в) «професійними політиками».

Досить цінні і корисні рекомендації Вебера по питанню про те, що зробити, щоб державна влада перестала бути основним джерелом благополуччя, і, отже, самовідтворювати корупцію. «За рахунок політики як професії живе той, хто прагне з неї зробити постійне джерело доходу, «для» політики – той, у кого інша мета. Щоб хтось в економічному значенні міг жити «для» політики, при пануванні приватновласницького порядку повинні бути деякі, якщо завгодно, досить тривіальні передумови: у нормальних умовах він повинний бути незалежний від доходів, що може принести йому політика».

Дану проблему Вебер не зводить до її економічного аспекту. Країна, у якій затверджується політичний плюралізм, зіштовхується зі складностями, викликаними корупцією партійно-політичного характеру, коли «партійними вождями за вірну службу роздаються усякого роду посади в партіях, газетах, товариствах, лікарняних касах, громадах і державах. Усі партійні битви суть не тільки битви заради предметних цілей, але насамперед також і за патронаж над посадами».

Як видно, бюрократія, як функціональний елемент керування, є атрибут держави, що відокремлюється від панування однієї соціально-політичної сили. Орієнтація на цей ідеальний тип позбавила б від масових ірраціональних змін у державних інститутах після чергових виборів, від чого в кінцевому рахунку суспільство несе великі матеріальні і духовні втрати.

Соціологія релігії

Веберовська соціологія релігії підпорядкована дослідженню соціальної дії людей. М. Вебер прагнув виявити зв'язок між релігійно-етичними принципами і поводженням індивідів, особливо їх економічною і політичною діяльністю. На його думку, поводження людей може бути прийнято лише з урахуванням їх уявлень про цінності релігійних догм. На відміну від марксистів, що ставили в якості центрального питання про походження релігії і її сутності, Вебер наголошує на основних видах смислів релігійних принципів, що обумовлюють те або інше поводження людини, наявність у ньому елементів раціональності. При цьому критерієм для типологізації основних видів «смислу» у нього знову-таки виступає цілераціональна дія. Так, аналізуючи різні форми релігійного життя, Вебер шляхом емпіричних спостережень і порівнянь фіксує, де переважає ритуально-культовий початок, де містично-споглядальний, а де аскетично-раціональний. Це дало йому підставу спочатку висунути гіпотезу, а потім зробити висновок про те, що існує зв'язок між релігійними переконаннями і поводженням (насамперед економічним) і що та релігія, у якій переважає раціоналістичний початок, сприяє становленню раціонального суспільного ладу.

По Веберу, найбільш рельєфно раціоналістичний початок проявився в конфуціанстві в Китаї, індуїстській релігії і протестантстві. Для конфуціанства, відзначає Вебер, головне – благополучне земне життя, відсутність віри в загробне життя. Порядок і гармонія – основні принципи конфуціанства, застосовні і до людини, і до державного устрою. Однак конфуціанство не відкидало і магію, що як визнавалося, має владу над злими духами. У цьому зв'язку Вебер показує, що в конфуціанстві з'єдналися два початки – етико-раціональне та ірраціонально-магічне. У силу даної обставини в Китаї не міг затвердитися формально-раціональний тип управління і подібний із західним раціональний тип господарства.

В Індії раціоналізація здійснювалася усередині ритуалістичної релігії й у рамках уявлень про переселення душ. Однак, на думку Вебера, обрядоворитуальний консерватизм у кінцевому рахунку не дав розвитку цілераціональним діям людей і став перешкодою для утвердження формально-раціональних основ господарювання і політичного життя.

Лише раціоналізм протестантської етики прямо сприяє раціоналізації життя економічно, ініціюючи у людей прагнення до прибутку, раціональної дисципліни праці, що знайшло своє вираження у відомій тезі Вебера про «адекватність духу капіталізму і духу протестантизму». Суть протестантизму він викладає використовуючи текст «Вестмінстерського сповідання» 1647р.

Аналізуючи конкретну діяльність протестантських сект, Вебер підкреслює, що ними як найкращий засіб для знаходження внутрішньої впевненості в порятунку розглядається невтомна діяльність у рамках своєї професії. Крім того, відзначає Вебер, рано чи пізно перед кожним віруючим повинно було стати те саме питання, що відсуває на задній план все інше: чи обраний я і як мені упевнитися у цьому? На нього протестантська церква відповідає в тім же ключі: саме акуратна, постійна праця в мирській професійній діяльності «дає впевненість у своїй виключності». Нарешті, Вебер указує на відповідність багатьох вимог протестантської етики визначеним імперативам духу капіталізму, що народжується: невтомно трудитися заради одержання прибутку і додержуватися аскетичного поводження. Це необхідна умова капіталістичного розвитку, що припускає використання прибутку для постійної реінвестиції, для подальшого відтворення засобів виробництва і т.д. Словом, прибуток важливий не для того, щоб насолоджуватися принадностями буття, а для задоволення потреби усе більше відтворювати.

Усе це, на думку Вебера, дозволяє зробити узагальнюючий висновок про те, що поведінка людини залежить від її світогляду, а інтерес, що кожен відчуває до тієї або іншої діяльності, обумовлений системою цінностей, якою людина керується.


Висновок

Як видно, Макс Вебер був вченим дуже широкого соціального кругозору. Він залишив помітний слід у розвитку дуже багатьох аспектів соціальної науки, зокрема соціології. Не будучи прихильником марксистського підходу до рішення проблем суспільства, він проте ніколи не спотворював і не спрощував це вчення, підкреслюючи, що «аналіз соціальних явищ і культурних процесів під кутом зору їхньої економічної обумовленості і їхніх впливів був і – при обережному, вільному від догматизму, застосуванні – залишиться на доступний для огляду час творчим і плідним науковим принципом».[2]

В усіх дослідженнях Вебер проводив думку про раціональність як визначальній рисі сучасної європейської культури. Раціональність протистоїть традиційному і харизматичному способам організації суспільних відносин. Центральна проблема Вебера – зв'язок господарського життя суспільства, матеріальних і ідеологічних інтересів різних соціальних груп і релігійної свідомості. Вебер розглядав особистість як основу соціологічного аналізу. Він вважав, що такі складні поняття, як капіталізм, релігія і держава, можуть бути осмислені тільки на основі аналізу поведінки індивідів. Одержуючи достовірні знання про поведінку особистості в соціальному контексті, дослідник може краще зрозуміти соціальну поведінку різних людських спільнот. Займаючись вивченням релігії, Вебер виявив взаємозв'язки між соціальною організацією і релігійними цінностями. По Веберу, релігійні цінності можуть бути могутньою силою, що впливає на соціальні зміни. У політичній соціології Вебер приділяв увагу конфліктові інтересів різних угруповань правлячого класу; головний конфлікт політичного життя сучасної держави, відповідно до Вебера, - у боротьбі між політичними партіями і бюрократичним апаратом.

Ідеї Макса Вебера сьогодні досить модні для сучасної соціологічної думки Заходу. Вони переживають своєрідний ренесанс, відродження. Це свідчить, що Макс Вебер був видатним вченим. Його соціальні ідеї, мабуть, мали випереджальний характер, якщо вони сьогодні так затребувані західною соціологією як науки про суспільство і закони його розвитку.

 


Список літератури

1. Боровик В.С., Кретов Б.И. Основы политологии и социологии: Учебное пособие. – М.: Высшая школа, 2001. – 328 с.

2. Волков Ю.Г., Мостовая И.В. Социология учебник для вузов / Под ред. проф. В.И.Добренькова. – М.: Гардарики, 2002. – 432 с.

3. Добреньков В.И., Власюк К.Г., Зайналабидов А.С. Основы социологии и политологии. – Ростов н/Д: Феникс, 2001. – 416 с.

4. Кравченко А.И. Социология: Общий курс: Учебное пособие для вузов. – М.: ПЕРСЭ; Логос, 2002. – 640 с.

5. Кравченко А.И. Социология: Учебник для вузов. – М.: Академический проект, 2002. – 508 с.

6. Куликов Л.М. Основы социологии и политологии: Учебное пособие. – Финансы и статистика, 1999. – 336 с.

7. Радугин А.А., Радугин К.А. Социология: курс лекций. – М. 1996. – 208 с.

8. Социология. Учебное пособие / Под ред. д.ф.н., проф. Э.В. Тадевосяна. – М.: Знание, 1995. – 272 с.

9. Фролов С.С. Основы социологии: Учебное пособие. – М.: Юристъ, 1997. – 344 с.


[1] Гайденко П.П., Давыдов Ю.Н. История и рациональность. М., 1995.

[2] Вебер М. Избранные произведения. М., 1990