Морфологія і географічне положення державної території

Макро-ПГП – це положення відносно глобальних центрів світового господарства (Північноамериканського, Західноєвропейського, Східноазійського) та військових наддержав (США, Китаю, Росії, Великобританії, Франції).

Вплив ПГП на розстановку політичних сил всередині країни визначається не тільки її формальним місцем на політичній карті світу, участю у військово-політичних та економічних організаціях. Чималу роль відіграє положення відносно економічних центрів і транспортних осей інтеграційних угрупувань, міжнародних потоків товарів, капіталів, людей. Важливий аспект – положення зовнішніх джерел сировини і продовольства, їх віддаленість, різноманітність, надійність для постачання у майбутньому, безпека комунікацій у військовому і політичному відношеннях.

Сприятливе макро-ПГП навіть невеликих за площею і населенням країн (наприклад, Сінгапуру) дозволило їм розвинути значні торговельно-посеред­ницькі і фінансові функції, отримати значні прибутки від реекспорту та діяльності зон безмитної торгівлі, бункеровки транзитних суден, туризму тощо.

Мезо-ПГП – це положення держави в регіоні, врахування сусідства першого порядку, близькості до «гарячих точок» (існує навіть термін «прифронтові держави»). Зовнішні політичні та економічні умови розвитку будь-якої держави залежать від того межує вона з країнами високо- чи низькорозвиненими, багатими чи бідними на природні ресурси, схожими чи відмінними за структурою природно-ресурсного потенціалу, які входять (або не входять) в ті самі військово-політичні та економічні угрупування, що й досліджувана країна.

Скажімо, для Мексики сусідство із США обернулося втратою половини державної території, значною деформацією галузевої і територіальної структур господарства. Якщо мезо-ПГП дуже важливе навіть для таких країн як Мексика або Канада, то для дрібних цей фактор стає ще більш суттєвим. Особливо це торкається категорії країн, чия територія є «вписаною» у територію більших сусідів (Монако, Сан-Марино, Гібралтар, Гамбія, Лесото та інші).

«Вписані» держави мають менше можливостей для політичного та економічного маневру, виконання посередницьких функцій, що часто становлять головну спеціалізацію «карликових» країн в міжнародному поділі праці (саме такими є функції, наприклад, Андорри, яка існує завдяки безмитній торгівлі іспанськими і французькими товарами: створення її у 1278 році було своєрідним компромісом між двома великими країнами, що врегулювали таким чином територіальний спор).

Найбільш значною залежність «вписаної» (анклавної) держави є в тому випадку, коли оточуюча крупна держава до того ж є і більш розвинутою (приклад стосунків «Лесото – ПАР»: грошові перекази емігрантів з Лесото, що працюють у ПАР, становлять половину ВНП країни; тому законодавче скорочення використання праці іммігрантів із Лесото на шахтах ПАР являє собою надзвичайно серйозну загрозу для економіки цієї малої африканської країни).

Під мікро-ПГП країни розуміється вигідність для неї з економічної, політичної та військово-стратегічної точок зору розташування різних ділянок кордону. З різних точок зору оцінка вигідності конкретної ділянки кордону може бути різною: так, франко-іспанський кордон по вододілу важкодоступних Піренейських гір порівняно незручний для розвитку економічних зв’язків, але він у такому вигляді склався ще у ХVІ столітті та є одним із самих старих та незмінних в Європі. Загалом у гірських районах кордони по вододілам, як правило, є зручнішими, оскільки вододіли частіше збігаються з етнічними і господарськими межами, до того ж, жодна з країн не отримує військово-стратегічної переваги внаслідок одноосібного контролю перевалів.

При оцінюванні ПГП держави необхідно враховувати його певні складові.

Фізико-географічна складова відзначається тим, що географічне середовище продовжує відігравати суттєву роль у житті суспільства. Уряди навіть найпотужніших держав світу відступають перед стихійними силами природи у вигляді цунамі, землетрусів, повеней або торнадо. Наявність і якість земельних чи інших природних ресурсів, безпосередній вихід до незамерзаючих морів, повноводність річок і безліч інших чинників фізико-географічної складової ПГП були, є і будуть важливими для розвитку, а іноді й самого існування тієї чи іншої країни.

Роль економіко-географічної складової в оцінюванні ПГП весь час зростає. Все більша кількість країн відчуває потребу в ресурсах розвитку, які вони не здатні забезпечити з власної території. Мова йде не лише про корисні копалини і продовольство, але й про трудові ресурси. Тому відкритий доступ до регіонів, які володіють надлишками ресурсів соціально-економічного розвитку, стає вирішальним чинником оцінювання ПГП.

Не менш важливим є розміщення стосовно основних ринків збуту товарів, вироблених у країні. Місткість цих ринків та їхня транспортна доступність теж є важливим чинником, який сприяє розвитку держави, або обмежує цей розвиток. У цьому зв’язку необхідно враховувати транспортно-географічну складову ПГП. Пропускна спроможність магістралей, швидкість доставки вантажів, вартість перевезення, інформаційні та міграційні потоки, їх мінливість у просторі й часі служать чинником, значення якого постійно зростає.

Не менш, а іноді й більш важливою є геостратегічна складова політико-географічного положення держави. Політична нестабільність та збройні конфлікти надовго «закривають» певні країни або їх регіони, змінюють напрям транзитних товаропотоків, руйнують усталені системи міждержавних відносин.

Розміри державної території та чисельність населення також відносяться до важливих факторів, що визначають місце країни в системі міжнародних стосунків та міжнародного поділу праці (гігантська площа та низька густота і якість транспортних комунікацій Росії робить практично неможливою пряму військову перемогу над нею – у Наполеона, незважаючи на успішний початок кампанії, не вистачило людських ресурсів для окупації і контролю над захопленою територією; а чисельність населення Китаю – такий самий стримуючий фактор – «шапками закидають»).

Країни з великою державною територією та чисельним населенням мають більш місткий внутрішній ринок, відзначаються різноманітністю природних умов і ресурсів, володіють більшим мобілізаційним потенціалом у випадку військових дій. Навпаки, дрібні країни знаходяться у більшій залежності від кон’юнктури зовнішнього ринку, звідки надходить майже все необхідне для життя їх населення.

Територія суверенної держави може збільшуватися або зменшуватися залежно від певних подій. Набуття нових земель відбувалося (і відбувається) різними способами.

А. Освоєння територій, що не мають господаря. Йдеться про землі, де кліматичні умови несприятливі для постійного проживання людей, або такі землі, що заселені населенням без сталої суспільної організації. Так, Росія приростала територіями Сибіру, Далекого Сходу та полярних широт, асимілюючи там місцеве населення; Бразилія – Амазонією; США – «Диким заходом», перехоплюючи в індіанського населення території Великих рівнин, Скелястих гір і Тихоокеанського узбережжя. Особливо драматичною виявилася доля земель і народів Африки. Кожна колоніальна держава, що сюди приходила, зайнявши узбережжя, претендувала на внутрішні території, безвідносно до внутрішніх етнічних відмінностей регіону.

І нині у світі існують території «без господаря». Це – Антарктида, щодо якої вдалося досягти угоди про її статус. Натомість дно Світового океану, поверхня Місяця та інших небесних тіл ще чекають на врегулювання стосовно їх можливого використання людством.

Б. Приєднання території, що належала іншій державі. Подібні акти можуть бути здійснені шляхом мирної угоди (добровільне приєднання), завоювання під час війни або шляхом договору про оренду території. Свого часу завоювання розглядалося як цілком природна підстава для зайняття території. Але в наш час агресивна війна засуджується світовою спільнотою, а набуття території за допомогою сили визнається незаконним.

Оренда території є законним шляхом приєднання земель іншої держави для тієї чи іншої мети. Щоправда, передача в користування іншої держави великих просторів – справа минулого. Так, 1867 року Росія передала Аляску в оренду на 100 років США. Великобританія орендувала у Китаю територію Сянгану (Гонконгу) з 1898 по 1997 рік. У ХХ столітті найбільш активно орендували ділянки територій інших країн США та СРСР (тепер – Росія) для розміщення своїх військових баз (зокрема Росія орендує в України у Севастополі та Криму землі для розміщення свого Чорноморського флоту).

В умовах глобалізації за останні десятиліття активізувалася нова форма надання території у своєрідну оренду для корпорацій іноземних держав. Для багатьох крихітних острівних держав офшорний бізнес перетворився на прибуткову справу. Офшорні центри надають більш вигідні умови інвестування і кредитування за рахунок пільгового оподаткування та низьких вимог з боку держави до валютних та зовнішньоторговельних операцій. В якості прикладів можна навести Кайманові або Багамські Острови в Атлантиці, Кіпр у Середземномор’ї, Науру – в Тихому океані.

Геопросторова організація території держави по завершенні її формування має, таким чином, декілька різновидів регіонів. Насамперед це один або декілька регіонів, що є «серцевинним ядром» (core area) держави. Тут зосереджені найважливіші історичні та культурні пам’ятки народу, як правило, саме тут розташована столиця, а сам регіон є головним зосередженням вузлів комунікацій. Більш вірогідно, що саме в цьому регіоні краще зберігається мова, культура, історична пам’ять нації. Наведемо приклади. В Україні основною «серцевиною» є середнє Придніпров’я – історично південні землі Київської Русі, а також Галичина – ядро Галицько-Волинського князівства, яке взяло на якийсь час після ХІІ століття місію державності. В Росії – історичним ядром є міжріччя Волги й Оки (Москва, Твер, Володимир, Суздаль), на звання другого ядра претендують Новгород і Псков. У США – це 13 штатів східного узбережжя, де зародилася нація і держава.

Серед інших регіонів зустрічаємо: регіони пізнішої колонізації та освоєння земель; регіони, населення яких пізніше ввійшло до складу держави і було або асимільоване, або зберегло залишки національної самобутності; регіони пізніших приєднань чи завоювань, населення яких зберігає національну свідомість і самобутність та мешкає на своїй етнічній території. Нарешті, ще можуть бути куплені або орендовані ділянки території.

Розміри і форма території, якої набула держава, безсумнівно, позначаються на умовах та можливостях розвитку її господарства та суспільного життя. Тому у політичній географії традиційним є аналіз морфології (форми) державної території, яка багато в чому визначає мережу внутрішніх комунікацій, а відтак й доступність столиці та інших політичних, економічних, культурних центрів для периферії, ефективність державної системи управління, потенціал сепаратистських рухів тощо.

Політико-географи люблять посилатися на Карла Ріттера, який відзначав, що якби у материків були інші обриси, то й світова історія була б іншою. Але правда життя народів і країн полягає в тому, що в геополітичних процесах панує не географічний детермінізм, а детермінізм сили. Скажімо, Петро І «прорубав вікно у Європу» для Росії, утвердившись на берегах Балтійського моря, але водночас закрив двері у Європу для України: «Які шляхи «з варяг у греки», «бурштинові» чи «шовкові»? Товари з України у Європу мають йти тільки через Архангельськ або Петербург».

У політико-географічних дослідженнях виділяють такі типи конфігурації державної території: острівні держави (Великобританія, Японія, Нова Зеландія, Куба, Шрі Ланка, Кабо-Верде), півострівні (Південна Корея, Італія, Греція), витягнутої форми (Чилі, Норвегія, Австрія, Аргентина, Ізраїль), складної конфігурації (Хорватія, Індія, Узбекистан, Таїланд), компактні держави (ФРН, Франція, Іспанія, Польща, Румунія, Іран, Саудівська Аравія), анклави (Ватикан, Сан-Марино, Лесото) та напіванклави (Монако, Гамбія).

Україна має складну конфігурацію своєї державної території. В Україні є два регіони, що мають обмежений транспортний зв’язок з основною частиною країни. Це Буджак (придунайська частина Одеської області) та півострів Крим.

Крім того, територія Молдови і Придністров’я досить глибоко вклинюється в українські землі, а зв’язок із Закарпаттям занадто сильно залежить від стану доріг на карпатських перевалах.

В якості підтипів для кожного типу можна назвати: держави з ексклавами – тобто частинами державної території, відділеними від основної території іншою державою (Калінінградська область Росії, провінція Кабінда Анголи, штат Аляска США), держави з «ексклавними анклавами» – ділянками власної території, що розташовані в глибині території сусідньої держави (приклади можна знайти в гірських районах на кордонах Австрії і Швейцарії, Узбекистану і Киргизстану, Узбекистану і Таджикистану тощо).

Загалом ексклавних анклавів у світі чимало. Але на політичній карті світу існує один рідкісний випадок– багатоскладний ексклав (він же – анклав). Це унікальна ситуація знаходження всередині одного анклаву іншого анклаву – другого порядку (тоді перший анклав нагадує бублик, а другий – дірку від бублика), а всередині анклаву другого порядку ще меншого – третього порядку.

Індійський округ Дахала Каграбарі (позначка E на рис. 6.1) оточений «бубликом» території Бангладеш (D), який, у свою чергу, оточений більшим «бубликом» території Індії (C), але вся ця складна конструкція розташована всередині державної території Бангладеш (B).

Рис. 6.1. Багатоскладний ексклавний анклав

Така ситуація створилася внаслідок підписання мирного договору після тривалого конфлікту між країнами. Обидві сторони погодилися на збереження status quo, тобто «заморожування» того стану, що був на момент початку переговорів. Зрозуміло, що наявність бар’єрів у вигляді державних кордонів значно ускладнює реалізацію господарських та інших зв’язків, тому округ Дахала Каграбарі живе досі без електроенергії…

Також є країни із своєрідними «коридорами» – вузькими витягнутими ділянками державної території (наприклад, «афганський коридор» – нині між Таджикистаном та Пакистаном; був створений свого часу для перешкоджання експансії Російської імперії в Індію).

Відомі випадки створення з певних політичних причин так званих «буферних» держав. Значною мірою це торкається карликових держав Європи, по суті результатом територіальних компромісів держав-сусідів стали Монако (претензії Франції та Італії), Андорра (претензії Іспанії та Франції), Люксембург (претензії Франції та Німеччини), Ліхтенштейн (претензії Австрії та Швейцарії). В Америці Панама створювалася як незалежна держава за потужної підтримки США заради будівництва каналу між Атлантичним і Тихим океанами. В Азії деякими великими державами підтримується незалежність Бутану, аби не допустити приєднання його території до Китаю.

Важливими морфологічними характеристиками державної території є протяжність та звивистість берегової лінії, середня віддаленість території від узбережжя, наявність зручних бухт, легкість виходу у відкритий океан із внутрішніх морів та інше. (Російська імперія, наприклад, докладала свого часу чимало зусиль для заволодіння чорноморськими протоками).

Для кількісної оцінки використовується коефіцієнт приморського положення: К = 3L : S, де L – протяжність берегової лінії у км; S – довжина сухопутного кордону у км; 3 – коригуючий коефіцієнт, що дозволяє оцінити одиницею приморське положення абстрактної держави, яка має форму квадрата, одна із сторін якого виходить до моря. Якщо показник знаходиться в межах від 0 до 1, то краще говорити про «вихід до моря»; коли ж коефіцієнт більше 1, то сміливо можна характеризувати географічне положення як «приморське».

Важливо, звичайно, не тільки приморське положення само по собі, але й положення відносно судноплавних трас, багатств континентального шельфу, районів зосередження морських біологічних ресурсів тощо. Виходячи з цього, наприклад, Африка – континент «малої мористості», тому що 20% його території віддалено від океанів і морів більше ніж на 1000 км, береги слабо почленовані, глибоких заток і природних бухт недостатньо.

Особливу групу країн складають держави, що не мають прямого виходу до моря. Загалом їх більше трьох десятків (Австрія, Білорусь, Угорщина, Чехія, Болівія, Парагвай, Афганістан, Непал, Бутан, Лаос, Монголія та інші). Внутрішньоконтинентальне положення позбавляє їх морських комунікацій та доступу до ресурсів Світового океану – біологічних, мінеральних, енергетичних. Роботи багатьох географів показали суттєве відставання у соціально-економічному роз­витку держав, що не мають виходу до моря.

Але абсолютизувати фактор відсутності чи наявності виходу до моря не слід. Європейський досвід доводить можливість здійснення транзиту через між­народні річки (Дунай, Рейн, Ельба), використання портів інших країн для базування власного торгового флоту (наприклад, чеський флот приписаний до польського порту Щецин, швейцарський – до італійської Генуї, австрійський – до італійського Трієсту).

Надійний вихід за межі власного регіону багатих на природні ресурси країн Центральної Азії і Закавказзя (Казахстан, Азербайджан, Узбекистан, Туркменістан, Киргизстан) поки що обмежений, до того ж всі комунікації йдуть через Росію. Але поступово з’являються альтернативи: закавказький транспортний коридор до Чорного моря, нафтопровід через територію Туреччини до Середземного моря, залізниці та автошляхи через Іран до Індійського океану, залізниця із Казахстану в Китай та інші інфраструктурні об’єкти.

На жаль, незважаючи на можливості транзиту, значення прямого доступу до морського узбережжя або крупної річки залишається настільки великим, що низка держав домагалася (і зараз домагається) досягнення його політичними і навіть військовими шляхами. Результатом таких намагань часто стають конфлікти за створення різноманітних територіальних «коридорів».

Скажімо, для отримання доступу Намібії до річки Замбезі ще за часів німецького колоніального володіння було створено «коридор Капріві» на стикові кордонів з Анголою та Ботсваною. Бельгійські колоніальні війська силою «забезпечили» своєму володінню Конго (пізніші назви – Заїр та Демократична Рес­публіка Конго) вихід до Атлантичного океану ціною територіального розчленування Анголи і створення її ексклаву Кабінда. А Болівія навпаки втратила доступ до Тихого океану у 1904 році після невдалої для неї війни з Чилі.

Вже у новітньому періоді формування політичної карти світу Ірак, після невдалої для себе восьмирічної війни (1980-1988) з Іраном за вихід до Перської затоки, у 1991 році пішов на пряму окупацію Кувейту.

Прикладом пошуку Сербією варіантів отримання безпосереднього виходу до моря є створення Союзної Республіки Югославія (потім ця держава називалася Сербія і Чорногорія) після розпаду СФРЮ. А Молдова, задля отримання хоча б невеликого виходу до Дунаю та побудови там власного порту Джурджулешти, спровокувала свого часу низку прикордонних конфліктів з Україною (зокрема стосовно експлуатації Дністровської ГЕС-2), щоби використати їх як «розмінну карту» у складній політичній грі. Приклади можна продовжувати.

Політико-географічний аналіз державної території включає також оцінку рельєфу, гідрологічної мережі, ступеню їх освоєності, особливо у прикордонних районах. Гірські хребти, які закривають географічно центральні райони країни (наприклад, Центральний масив у Франції; Швейцарські Альпи; Південні Карпати і Трансільванські гори в Румунії), становлять природні сховища і зони оборони. Один з творців сучасної політичної географії А. Зігфрид вважає, що саме погроза Швейцарії підірвати Сен-Готардський тунель та її контроль над найважливішими у Західній Європі гірськими перевалами, запобігли порушенню А. Гітлером традиційного нейтралітету цієї країни.

Загалом у західній політичній географії широкого розповсюдження набула вищезгадана концепція «серцевинного ядра» держави (core area). Його гірське положення полегшує захист цього району. Таких «ядр» у країні може бути 2-3, а може не бути взагалі.

Також вивчення державної території органічно пов’язано з дослідженням державних кордонів, специфіки їх делімітації та демаркації, особливостей мор­фології та набору функцій, але це наступна тема.

Висновки:

1. Держава – це суверенне політичне утворення, країна з певною територією, населенням, господарством і політичною владою в ній.

2. Державна територія розглядається як простір здійснення державної влади. Це та частина земної кулі (включно з надрами та аероторією), на яку поширюється державний суверенітет.

3. Право держави користуватися своєю територією повинно, згідно міжнародних норм, здійснюватися таким чином, щоби при цьому не наносилася шкода сусіднім державам.

4. Принцип недоторканості і цілісності державної території забороняє набувати нові території шляхом використання сили або загрозою її використання. Статут ООН забороняє війну як засіб вирішення міжнародних суперечок, у тому числі й територіальних.

5. Політико-географічне положення – геопросторове відношення країни до політичних даностей світосистеми, які мають на неї вплив (іншими словами – це місце країн на політичній карті світу, віддаленість від економічних центрів і транспортних осей інтеграційних угруповань, участь у військово-політичних і політико-економічних організаціях, у міжнародних потоках товарів, капіталів, людей, інформації).

6. Політико-географічне положення – дуже важливий резерв соціально-еко­номічного розвитку країни. Від його використання значною мірою залежать раціональність структури та ефективність матеріального виробництва країни, її економічна, політична, екологічна та військова безпека.

7. Розміри і форма державної території суттєво позначаються на умовах та можливостях розвитку її господарства та суспільного життя.

8. У політико-географічних дослідженнях користуються наступною морфологічною типологією (за конфігурацією державної території) країн: острівна, півострівна, витягнутої форми, складної конфігурації, компактна, анклав, напіванклав. Кожен з названих типів може бути ускладненим ексклавами, ексклавними анклавами, багатоскладними ексклавами, «коридорами» тощо.

9. Важливою морфологічною характеристикою державної території є протяжність і звивистість берегової лінії. Відсутність безпосереднього виходу до моря розцінюється як негативний (але не вирішальний) фактор соціально-еко­номічного розвитку.